Десь, напевно, є інше місто,
У якому нас ніколи не було,
Ти розвіялась жовтим листям
Сторінками щоденника сумом…
Холодним подихом восени,
Болем вколоченим у зап’ястя,
Мігренями, які забрали сни,
І відчаєм погубила щастя…
Терпким самотнім чаєм,
Кавою наодинці,
Ні за що тебе не прощаю,
Між цнотливих твоїх провінцій…
Противлюсь самотнім кухням,
Новим нічним знайомим,
І більше немає нічого по суті –
Окрім буденної втоми…
Здається, життя – просто пройшло,
Зняло десь інде квартиру,
І мене нервує самотній сон,
І я частіше чекаю зливу…
І я частіше чекаю невідомого у собі,
Нереставрованому і простому,
У цій щоденній сутяжній грі,
Не довіряю нікому святому…
Але знаєш, є такі, що плакали і за нас,
Тримала за руки, не відпускали в двері,
І ми не кохаючи заради самотніх трас
полишали колишні теплі постелі…
