«Ой, пан професор, так, це - я, та ж ...постаріла.
Вже - п,ятдесят мені, не тридцять. Ви ж – такий же.»
Згадали двоє: залицяльний Крим, текілу,
І безнадійний погляд лектора в той тиждень...
Та цього разу Йванич якось глянув ...жовто:
«У бабцін, кажеш, вік, в дідуськін - завітала?»
Не відчувалось в тоні ніжності, турботи.
Так, не жорстокість - гуркіт до техперсоналу.
Професор, зне́хоч, як з бабусею, штукарив:
«Як я - тебе тоді, чекаєш - хоч студента?
То де ж, де в нашім зморшклим віці істи каррі?», -
Байду́же мимрив, словом - не медикаментом.
Сахнулась жінка, наче дівчиною в двері,
Не попрощалась, кроком сімнадцятирічним
Вітала памяттю смак серця й кавалерів...
Назад!..і діда квітнем цьомкнула у щічку:
«Обнімчик - дяка!!!! я ...я стала знову - Жінка!»
І, вся трояндна, десь понеслась стрімко-стрімко.
20.03.13 р.
Передгір’я цвіт
Радує стомлену душу.
На вершинах сніг.
Жінка на гору іде.
Була там її весна... Нещодавно трапився такий сюжет, в пядтесят видно жінкам попускає.
В обране!!! 
