Ти приїхав! Серце вже кілька тижнів, а то і місяців до твого приїзду кожен день бігало на вокзал, чекало на пероні і радісно здригалось при кожному посвистуванні чергового поїзда, який мчав до славного Львова. Воно вже майже жило на тому багатолюдному вокзалі. І думки з шаленою швидкістю поїздів бігали туди-сюди.
Ти приїхав! І раптом все стало в житті неважливо! Купи паперів і документів на робочому столі, глузливі погляди збоку, проблеми і халепи були в зоні недосяжності. Вільна, щаслива, по-дитячому безтурботна, усміхнена, божевільна, справжня!
Ти приїхав! І з кожного вікна багатоповерхівки виглядало радісне сонце і ніжило своїми пальчиками як завжди «на своїй хвилі» перехожих. Вузенькі вулички древнього Львова і запах кави...Кожна мить ставала нескінченністю, а нескінченність миттю. Жила тою хвилиною і розчинялась в просторі ...Як назвати цей простір? Не знаю... Це – височінь, у якій легко літати, повітря, яким легко дихати і сонце...Сонце, яке в ту мить стає тільки твоїм, але ти хочеш поділитись ним з цілим світом! Світом, який подарував це щастя!
Нехай на мить! Але на мить, яка триває впродовж життя!
