Шалений натовп перехожих минав перед поглядом сіро-зелених очей. Пасивно-безлика маса емоцій оточувала душу, гнівно викликаючи сум та бажання зникнути у жовтому листопаді депресивних алей, які пустими зіницями вдивлялися у кроки самотньої постаті. Сіро-зелені очі поволі ступали безлюдними стежками серед кленових стін, тримаючи у руках книгу Мілана Кундери. Він був німим співрозмовником депресивної душі, думки якої кружляли навколо сотні питань, сумнівів, страхів, що зухвало розривали серце, піднімаючи голову, бажаючи на повний голос закричати про свої права на сіро-зелені очі. Сумніви…Зухвалість….Страхи…Здавалося, що вони покинули думки і серце одягнуло кольорові окуляри, змушуючи очі сяяти та посміхатися похмурим хмарам над головою. Минав день, тиждень, сотні і тисячі хвилин лишилися у розділі «Минуле», проте бажані емоції, які б мали приєднатися до тієї категорії вперто відмовлялися від такого союзу, приміряючи нові образи. Крок, другий….Жовті, багряні, червоні розтоптані очі осіннього листя благальним поглядом впивалися у думки сіро-зелених очей, ніби вимагали пожаліти їх, вкинувши у пекельні обійми палаючого багаття. Чи можна жбурнути власні емоції та сумніви у вогонь, лишивши душу оголеною перед совістю та змученим серцем? Якби це було можливо, то кожен день сіро-зелених очей палав би усіма барвами, лишаючи по собі попіл втоми та безвиході. Полум’я думок…. Воно спопеляє, терзає кожен погляд, одягаючи декорації навколо у сірі шати, омиті сльозами. «Чому у мені стільки зневіри і відчаю? Звідки виникають ті сумніви, які придушують найкволіші промені надії власної душі. Чи може усі відповіді мені допоможе знайти Кундера з його «Невыносимой легкостью бытия»? Хто знає, чи книга може порятувати від власного «Я»? Проте чому ж боюся визнати те, що подекуди книга може скувати душу роздумами, страхами, сумнівами… Вона безмовна і нестримна, шалена і вперта, зухвала і скромна, але саме їй підвладний кожен подих моїх легень. Книга…Це мій порятунок і в той же час кара, тягар, який змушує кожного разу згадати пережиті, запилені спогадами емоції приховані у склепах душі. Відмовитися?? Випалити їх зі шляху власного існування?! Ні…Як можна знищити частину душі, яка змушує крокувати далі, вірити у щирість інших, помилятися та зламавшись, звестись над руїнами розтоптаних почуттів? »
Папір, об’єднаний обгорткою та автором став супутником сіро-зелених очей у той час. Він мовчазно спостерігав за їх сльозами і смутком, відчував ніжний дотик і пронизливий погляд, який всотував кожну літеру, слово, речення. Життя спливало у вирі емоцій та думок персонажів, що жили власними ідеями на сторінках книги. Але й вони переймалися питанням, що оточило думки сіро-зелених очей: “Чому я відчуваю себе чужою серед близьких людей? Де моє місце у потоці існування та й взагалі чи є воно? Як віднайти спокій власних думок та душі?”. Всі роздуми повертаються до слова «зайва», чіпко тримаючись за душу сіро-зелених очей. Кожен прожитий день, тиждень і рік було присвячено комусь, чиємусь переживанню, радощам та страхам. Але зараз усе змінилося. Заспаний егоїзм почав прокидатися до життя, відчуваючи, що настає його черга вийти на сцену буття і зіграти свою найкращу та найефектнішу роль, кожна фраза якої супроводжуватиметься відчаєм, хрустом розтоптаних надій, вицвітанням душі та страхом. Жорстка, безпринципова та насмішкувата іронія грала на устах егоїзму, коли він починав розправляти свої плечі, вбираючи у себе кожну прожиту хвилину сіро-зелених очей. «Стій на колінах і благай про те, щоб хоч одна сльоза впала з твоїх стомлених зіниць, аби відчути, що ти ще людина, яка може радіти, ненавидіти, сміятися та бунтувати!! Благай у скупих небес, аби вони зглянулися над тобою, подарувавши можливість плакати!! Сльози….Невидимі, солоні янголи, що спадають з твоїх вій, змиваючи з душі бруд та безвихідь. А доти замість солоних потоків на щоках буде вигравати посмішка, оманлива та зваблива, болюча і нездолана. Благай! Проси сліз!! І доки усмішка не спопелила твоє серце, ти маєш час на власні благання»,- іронічно кепкував егоїзм, здушуючи у своїх обіймах душу сіро-зелених очей. «А може краще зіграти роль егоїстки та бездушної істоти, яка живе власними примхами, думками? Кожен ранок починається з привітання власного «Я», побажаннями гарного настрою та вдалого дня. І все…Усі порухи душі належать тільки тобі, ніхто не має права отримати від тебе навіть ласкавого погляду, аби зрозуміти, що життя може бути кольоровим. А навіщо ж тобі ті барви, коли твій власний егоїзм зав’язав очі чорною хустиною і дозволив бачити тільки його самовдоволену усмішку перед твоїми очима? Це твій химерний монополізований світ, обмежений страхом та невпевненістю. Ти такого прагнеш життя?? Хочеш відчути, як то воно дивитися у небо, вкрите чорною пеленою, милуватися скаліченими деревами, які простягатимуть до тебе гілки, розтрощені в агонії стихії? Таке існування задовольнить тебе і твою душу?? Подумай!!!!!!!!! Прокинься і вдихни надію у свої спалені легені!!! А як же сірі очі?? Їм також немає місця у твоїй душевній пустелі?? Згадай ті, хвилини, коли твої очі плакали від щастя, коли вони були поруч, кожен вечір, коли ти чула їх голос і вірила у те, що заслуговуєш на щастя!!! Куди все це зникло??!!! Не бійся повернути їх у власне життя, вони частина історії твого серця, його наснага і право на щастя!! А та самотня постать у коричневому пальто?? Хоч вона за сотні кілометрів від тебе, але ваші серця відбивають однаковий ритм і знають, що жити варто!! Вона поряд…. Просто обернися і простягни руку, не бійся зробити той крок. Провалля навколо тебе здається неосяжним, але серце, засліплене надією, знайде шлях. Повір і зроби першу спробу…. Ти не зайва, ти потрібна їм, зрозумій це!»,- приглушено кричали кленові алеї навколо сіро-зелених очей, осипаючи її шлях сухим відмерлим листям.
«Я сьогодні була у листопаді....»,- прошепотіли солоні сльози, що спадали з сіро-зелених очей.
ID:
289224
Рубрика: Проза
дата надходження: 28.10.2011 16:19:54
© дата внесення змiн: 28.10.2011 16:19:54
автор: філософ
Вкажіть причину вашої скарги
|
