На Землі, під небом синім,
У такій собі хатині,
Жив Іван – селянський син;
Жив з батьками, не один.
Мати – пряла-вишивала,
Сина й мужа годувала,
Батько – поле доглядав,
Лиш Іван – байдикував.
Не робив Іван нічого -
Навіть не молився Богу!
Книг – лінився – не читав,
Тільки спав і їв... і спав.
Вдень робити неохота,
А вночі... Яка робота?!
Час летить... Іван – байдуже...
Якось, батько занедужав, -
Просить: сину мій, біжи ти
Подивись на наше жито;
Чи росте, чи не росте,
Може, вже воно цвіте,
Або, може, теє жито
Вже давно пора косити.
Не лінуйся, пробіжись,
Та все добре обдивись.
Ну а я тобі за це
Дам свиняче стегенце.
Йти Івану не хотілось,
Та свининки, все ж, кортіло,
Тож побіг без зайвих слів,
Не побіг, а полетів...
А у полі... А у полі!
Широчінь! Краса! Роздолля!
Весь у хвилях житній лан,
Наче справжній океан.
Шелестить,шумить колосся!
Цвіркунів різноголосся.
З неба жайвір сипле спів.
Тут Іван і остовпів:
Ще не бачив він такого
Раю дивного земного!
Довго слухав так, дивився,
Поки світ не закрутився.
Надивившись на красу,
Ліг у жито та й заснув...
Ну, а час, він, звісно, йде, -
Батько сина жде та жде...
Вже і сонечко сідає,
А Івана все немає.
Доведеться, - каже мати, -
Йти Івасика шукати.
Може, він з дороги збився,
Чи у лісі заблудився,
Тут ще й ніч, як на біду...
Чоловіче, - я іду.
Тиха літня ніч надворі:
Щирим злотом сяють зорі,
Місяць, наче апельсин...
Спить у полі вражий син.
Благодать! – Чого б не спати?!
Хай там ходить бідна мати,
Хай чекає хворий батько, -
А Іван хропе, як дядько.
Та ще й так, що від хропіння
Долі сиплеться насіння
З перестиглих колосків.
Спати наш Іван умів!
Міг би спати дні і ночі,
Та от клопіт – їсти хоче!
Тож прокинувсь бідолашний,
Бо приснився борщ вчорашній.
Тільки звівся він на ноги,
Бачить: привид від дороги
Йде до нього навпростець...
Ну, тепер мені кінець! –
Непереливки Івану!
Тож він вистрибом, - по лану-
Кинувсь, топчучи врожай...
Ваню! Синку, зачекай! –
Тільки й встигла прокричати
Бідолашна «привид»-мати.
Та Іван того не чув –
Наче вітер його здув.
Довго чи не довго біг,
Серед поля впав, як міх,
Й там до ранку слухав тишу,-
Як вітрець жита колише.
А як сонечко зійшло,
Взяв Іван курс на село.
Поспішає – аж упрів,
Бо добряче зголоднів.
І живіт, від слини,
Вже прилип до спини.
Кажуть, мріяти корисно
(якщо є уява, звісно),
Бо відомо: кожну мрію
Супроводжує надія,
Без якої неможливо
Жити довго і щасливо.
Тож замріявшись про м’ясо,
Наш Іван не гаяв часу –
Переборюючи втому,
Врешті-решт дійшов додому.
Мати, вгледівши Івана,
Вмить зіскочила з дивана
(Не вилежувала боки –
Просто, мала тиск високий -
Хвилювалася, небога):
Ти живий! Ну, слава Богу!
Синові на груди впала,
І від щастя заридала.
- Та ви, мамо, не ридайте, -
Краще мені їсти дайте.
- Зараз, зараз, мій рідненький -
В мене борщик є свіженький.
Лиш синок за стіл вмостився,
Як тут батько нагодився:
- Ну, Іване, - де ти був?
Що ти бачив і що чув?-
Запитав суворо тато.
Мабуть, вражень є багато,
Раз у полі ночував? –
Доглядав?.. Охороняв?..
Ну і як там наше жито?
Ще не час його косити?
І похнюпився хлопчина, -
А тому була причина:
Він за жито геть забув!
І для чого в полі був.
Пам’ятає лиш красу.
Що замріявсь. Що заснув.
Як спросоння був злякавсь
І від нечисті втікав.
Ну, скажіть, - яке там жито,
Коли – смерть, а хочеш жити?
Батько вислухав синочка,
Ремінця зняв із гвіздочка,
Ну і, замість щоб м’ясця,
Надавав по сідницях.
Чи то, пак, сідницях.
Та... Яка різниця?!
Головне – вони болять,
І не мож на спині спать.
Неприємна штука – татова наука.
Так, зате у голові
Звилини з’явились – дві!
То є добра штука –
Татова наука!
ID:
266657
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 23.06.2011 21:20:45
© дата внесення змiн: 23.06.2011 21:20:45
автор: Василь Царинюк
Вкажіть причину вашої скарги
|
