Я в осінньому лісі
Милувався красою
Дивувала мене,
І берез нагота,
Не дарма ж називають
Пору золотою,
Бо у неї і лист
І душа золота...
Бо у неї думки
Не такі як весною,
Скороспілі,легкі
І купаються в квітах,
А дозрілі,смачні,
Хоч бува з сивиною ,
Та вага тих думок
Цінний харч,щоби жити...
Відкриває величність
Осіннього лісу,
Щось таке, необхідне,
Те, що Всесвіт дає,
Розмовляє душа
З тим далеким , та близьким.
Про своє. Наболіле.
Про своє...Про своє...
це спілкування - вічне прагнення до справжнього, істинного, того, що існує поза часом... А ще, це спілкування є джерелом мудрих і красивих рядків... Як і в цьому вірші
Дякую! Я навіть задумався над Вашим :казково: , а дійсно осінь якась більш затаємничина пора року,весна- легковажна, літо,практичне,а в осені щось є особливо-казкове. Ще раз дякую