Семирічна Іринка жила з татом Василем, мамою Катрею та бабусею Олесею в селі Зірне. Біля їхнього дому був сад і город. У саду росли яблука, груші, сливи, черешні та вишні. На городі – картопля, квасоля, буряк, цибуля, часник, огірки. Частину зораної землі бабуся обов’язково щороку засівала соняшником. Іринка змалку любила дивитися, як він росте, розкриває свій цвіт, повертає голівку до сонця. Іноді, в теплий і ясний день, дівчинка брала аркуш паперу, олівці чи фарби і на дерев’яному столику, який спеціально для неї змайстрував тато, малювала соняшники. Якщо Іринці вдавався малюнок, то вона дарувала його комусь із рідних.
Коли приходив такий час, що квіти, сонечком ціловані, засихали, то батько їх зрізав і під хатою складав, а мама й бабуся зі серединок квітів насіння витягали й до миски клали. Всі в родині соняшникове насіння з радістю жували. Їли його й сирим, і пророщеним. Смачне ж бо воно й корисне – містить антиоксиданти, вітаміни В3, В6 та Є, і ще має протизапальні властивості. Мама іноді додавала насіння соняшника до тіста, з якого випікала печиво. Всі ним радо ласували, Богові та мамі подяку посилали.
Якось, коли Іринці минуло 8, вона, саме в час цвітіння соняхів, потрапила до районної лікарні. Чому? Бо купалася у хмурний день в холодній ставковій воді. Галина, яка жила через одну хату від Ірини і була старшою від неї на три роки, підмовила дівчинку піти з нею на став, похлюпатись хотіла у воді. У Галини купання закінчилось нежитем, Іринка ж захворіла на запалення легенів. На третій день свого перебування в лікарні вона спитала у мами, яка приїхала до неї: «Як там наші соняшники?» «Все гаразд, доню, з ними. Цвітуть». «Мені здається, - сказала Іринка, - що якщо б я їх бачила наживо, то швидше б одужувала». Переказала ненька бажання Іринки її татові. Привіз він доні букет соняшників наступного дня зраночку, а ще яблук та груш з їхнього саду торбину й альбом із фарбами. Зраділа дівчинка. Дивилась на сонячні квіти з їхньої грядки, на дари саду й усміхалася. А коли тато поїхав додому, почала квіти та фрукти малювати. Здоров'я Іринки різко пішло на поправку.
Минув час. Дівчинці виповнилось чотирнадцять. День її народження святкували гучно. В сільському кафе зібрались рідні та друзі Іри – їли різні смаколики, співали українські пісні, танцювали під музику гуртів «KOZAK SYSTEM», «БЕЗ ОБМЕЖЕНЬ» та інших.
А рівно через три місяці в Україні почалася російсько-українська віна – повномасштабна. Росіяни почали атакувати Україну з півдня, півночі, зі сходу. Й на Київ посунули – думали, що візьмуть столицю України за три дні й пануватимуть на землі козаків, січових стрільців та упівців. Але так не сталося, як це їм гадалося, хоч наші війська до війни й не готувалися, хоч наші люди й не сподівалися на те, що країна, яка з нею межує, наважиться на такі ганебні кроки. Багато людей, коли повномасштабна війна почалася, в основному, це були чоловіки, стали на захист рідного краю. Пішов до війська й тато Іринки. Спочатку він обороняв Київ, потім вступив до батальйону, який взявся захищати місто Миколаїв. Ще пізніше пана Василя у складі окремого військового розділу, відправили в Запорізьку область. Там він отримав поранення – в руку, груди та голову. Медики надали йому першу допомогу на місці. А у Дніпрі пану Василю зробили три операції. Весь цей час члени його родини і знайомі неустанно молилися, просили в Бога допомоги. Операції були успішними.
Пані Катерина – мама Іринки, вирішила поїхати до Дніпра, щоб провідати свого чоловіка.
- Я теж хочу тата побачити, - мовила Іринка. - Соняшників йму нарву на нашому городі і привезу. Він буде радіти.
- Гаразд. Візьму тебе зі собою.
Мама наварила голубців із м'ясом, курочку стушкувала з овочами, пиріжків з капустою та яблуками напекла, донька їй допомагала все це готувати. А ще Іринка соняшників нарвали перед самим від’їздом і запхали їх до відерка з водою. Їжу, щоб не зіпсувалась, мама до дорожнього холодильника вклала (позичила у власника магазину, в якому працювала продавчинею). Коли тато побачив доню й дружину на порозі своєї палати, то був на сьомому небі від щастя. «Люблять мене мої рідні, - подумав, - скільки кілометрів подолали заради мене!» Пан Василь їв те, що рідні йому привезли (страви підігріли на кухоньці), дивився на соняхи, і його дух і тіло зодягалися в крицю. Весь день Іринка з мамою провели з татком. Надвір його вивозили на колясці, годували, цілували, гладили, словами втішали. До Львова Іринка та її мама їхали нічним потягом, а звідти автобусом добралися до свого села – за пів години. Односельці пані Катрю і доньку її, як вони ішли дорогою до дому, зупиняли, як пан Василь у лікарні почувається, питали, добра йому і швидкого одужання бажали. Привіт їм усім від чоловіка передавала.
Через три тижні після операції панові Василю дали відпустку, і він приїхав додому. Ходив повільно, з паличкою, нога ще боліла й інші рани нили, але чоловік усміхався, радів, що живим лишився, що вдома, де не тільки рідні та друзі теплом душу й тіло зігрівають, а і сад, і стіни будинку.
Через десять днів Іриного тата на передову всім селом проводжали, не було тільки тих, хто в цей день був на службі. Всі бажали панові Василю сили, міцного здоров’я і щоб якнайшвидше повернувся додому – живим і з перемогою.
- Моліться за мене та всіх воїнів ЗСУ, дорогі люди!
- Будемо! – відповіли.
Іринка останньою з усіх охочих обіймала татуся. Вона витягнула з торбини картину, яку потайки від усіх малювала фарбами, поки її тато був удома. На ній були зображені…, так, соняхи.
- Це тобі, татусю, на пам'ять про мене, про наш дім, город, про наше село. Хай ця картина буде тобі оберегом.
Пан Василь заплакав. І всі, хто побачив і почув це, теж. А мама сказала:
- Хай так і буде, Васильку»
- Хай буде так! – підхопили люди.
Пан Василь їхав автівкою на передову веселим та бадьорим. Жодної краплина страху не потривожила його серце. Натомість в ньому поселилась тверда, як залізо, впевненість у те, що і він вистоїть, і Україна теж, і що цвістимуть щороку на нашій землі соняхи, дозріватимуть в садах яблука та груші, а на полі колоситимуться жито та пшениця. А все, що було розбомблене сусідом-ворогом, спалене, розвалене, відбудується.
Ми ж, українці, любимо і вміємо працювати. І світ нам допоможе,. А Бог благословить! Бо за нами – правда.
ID:
994694
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 25.09.2023 14:13:36
© дата внесення змiн: 25.09.2023 16:38:01
автор: Крилата (Любов Пікас)
Вкажіть причину вашої скарги
|
Як символ віри у сонячне життя України! 
