«Мій чистовод,
Перший на світі пагорб,
Де джерела купали
Лискучі трави…»
(Шеймус Гіні)
Посохом мого неспокійного серця
Міряю шлях між зеленими пагорбами:
Витесую себе з брили повітря:
Співаю псалми квітам синім волошок,
Бачу сни під крислатим буком:
Чиста вода з неба у келих мого життя –
Вип’ю його до краплі – не промине
Чаша сія. Віщунка Манто
Напророчила пісню жайвора –
А навколо круки. На руїнах Трої
Тіні кентаврів сивіють – бо смуток,
Бо вмурована в камінь мідна самотність.
Діряву попону білого однорога
Учні дивака Конфуція-писаря
Перешивають на халат для квітня:
Бо холодно вишням цвісти – зимно.
Про мене забули на чужих поминках –
Поминках по Фіннегану,
Що повнились тихим абсурдом
У садах моїх відчужених марень –
Садах Епікура. Я повертаюсь –
На схили зеленого деревію – туди,
Де чиста вода.
Читаю Ваші твори, - і мадрую в кожному рядку...Поезія - це теж нірвана...
Мені кажуть, не треба писати весь час про війну, яка скаламутила всі чисті води, не тільки у нас, в Україні, треба шукати засіб, як їх очистити...
Слава Україні!
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Поєзія має бути вічною - на вічні теми. Так і намагаюсь писати. Навіть під час війни слід писати такі твори - я так думаю. Війна все одно приходить в рядки - хочемо ми того чи не хочемо. А війна завершиться - Україна переможе. Це неминуче. Шкода, що я такий старий - а то б я б теж поїхав би добровольцем. Наразі допомагаю Україні як можу.