Серед каменів вогнистих,
Дивних квітів, буйних трав,
Там ходив і дух нечистий
І на Єву чатував.
І коли її побачив,
То у змія він ввійшов.
Щоб Адам його не бачив,
Він до Єви підійшов.
І почав їй промовляти
Море теплих, ніжних слів,
Спокушав її пізнати…
Поки того не зумів…
Єви люблять ніжну мову,
Філософський гарний стиль:
Забувають про основу –
Буде буря, а не штиль.
За невірність мужу й Богу
Єви мають тяжкий путь.
Філософський камінь того,
Хто здурив, вони несуть.
Як тоді, так знову й знову,
Каже Бог, що «Не чіпай!».
Змій кладе свою основу:
Та скуштуй же, – справжній рай…
А той рай горить вогнями
В жилах наших, наче ад.
Стали хтивими й Адами:
Сатана усьому рад.
Світ роздягся, оголився,
Називається – ‘’Содом’’.
І кінець не забарився:
В ад ідуть усі разом.
Філософський камінь ‘’Знаю!’’
Всі несуть он на плечах.
Очі ворог закриває,
І породжує свій страх:
Я – не встигну, не нап’юся!
Я чекаю – не діждусь,
І боюся, і боюся –
П’ю без тями, як дорвусь!
Ворог тішиться, співає.
Мрії наші: трах - бабах!
Всюди всіх він надуває,
І лишає на бобах.
Голос кличе, то ж проснися!
Летаргічний сон лиши!
З Богом Вічним помирися!
Пізній час. Ти поспіши!