Краса її – у пасмах сивини,
А серце – у рубцях твердих від болю.
У них сліди останньої війни,
Де здобуває Україна волю.
Усе, що мала, жінка віддала:
І чоловіка, й сина… (То ж – дитина)…
Лишилась без надійного крила…
П’є полини й журбу у самотині…
І все ж вона не повна сирота –
Рідня у неї є і… Україна.
І думка народилась непроста:
Тих замінити, хто в бою загинув.
З коханим попрощалась і синком,
І в Господа поради попросила.
Знайомий уже був їй і військком
(Допомагав ховати мужа й сина).
Переконала… «Краще так для всіх,
Адже вона не просто жінка – мати.
Росія чинить непростимий гріх,
Коли прийшла до нас дітей вбивати.
Нічого, що за сорок їй давно,» –
Думки ловило небо у зірницях,
І місяць слухав також крізь вікно,
Втопивши погляд у її зіницях.
Вона не спить.. Як стріне її Схід?
Обов’язок її туди покликав,
Адже забрав у неї все «сусід»,
Тож має заплатить за її лихо.
«Я мушу Україну рятувать,
Адже чоловіки мої… убиті, –
Будильник нагадав, – пора вставать…»
Проснувся й ранок, росами умитий…
13.12.2021.
Ганна Верес (Демиденко).
Ганночко, така зворушлива ваша поезія, просто до сліз!!! Прочитала і ніби сама перепустила долю тієї жінки через себе... Нехай Господь спасе і захистить нашу Україну!!!