був сорок п'ятий рік, останній тієї війни.
вони нарешті вилізли на берег, і стали озиратися:
мовчки, без жартів та лементу. їхні лави
порідшали – тут, по правді, нема чого обговорювати.
це було на березі навпроти cenotaph.
тут згуртувавшися, й поклавши руку на серце,
схрестили жертовні ножі на потвердження:
угода лишається дійсною,
узгодьмо подальші дії.
а тепер вона стоїть над southampton dock,
втираючи очі хустинкою, і не зважає на дощ,
ні на те, що холодний вітер,
ні на те, що стоїть в калюжі.
з відчайдушним німим почуттям
вчепившися в бильця побілілими пальцями,
вона, як тоді, знов бадьоро махає
хлопцям на прощання, на солдатське щастя.
і знов, як тоді, між лопатками в неї
шириться темна пляма, мов квіт червоного маку
на могилі героя. похід вже давно завершився,
ми розтринькали славу та честь,
здобуті невинною кров'ю.
та все одно десь дуже глибоко
в душах, там, де сумління,
нам досі болить та кровоточить
ця вирішальна жертва
southampton dock, pink floyd
https://www.youtube.com/watch?v=WcZQdKi_80w
