в людині і таке є, людське,що Боже
(Коли Ханка)
І є в людині те, що Боже.
Так, дарував для ней примхливо
Та нагороджував небоже
Немов на радість… не зрадливо.
Але людині, не вподоба,
Та той дарунок губить з віком
Кричить, що то остання спроба,
Що ще не час… з отим відліком.
Та сам собі кладе в потребу
Невиліковні ті бажання
Та даром Божим знову греба
Та й ще за власним побажанням.
Не чує інших, тільки сЕбе
Та рота знову затуляє
Та не звертається до неба
Не має часу… він гуляє.
Отак розтринькуємо в собі
І божий дар і намовляння
Та виколихуєм в особі
Людські незрячі ті бажання.
Нам не кохати, хай нас люблять
І доля, знову, нам заграє
Та трохи буком приголублять
Бо дурість людська не вмирає.
