Бузковий цвіт душі моєї
Так довго цвів, але тепер
Він обсипається, бо й листя
З усіх гілок вітрисько здер.
Стою в садку своєї мрії,
Протягую увись гілки…
Немов би, ще на щось надіюсь,
Немов, ще зможу зацвісти.
Та де вже там! Немає сили
Знов набиратися снаги.
Ще трохи часу і світ милий
Накриють саваном сніги.
Чи з цього приводу сумую,
Чи чогось шкода до плачу?
Та ні! Минулим не шкодую
Та й про нездійснене мовчу.
Всьому свій час: цвісти, співати,
Кружляти в танку знов і знов,
Своїй калині повторяти
Про вічну вірність і любов
І бути мрійником наївним
З порталом ніжної душі
З якої ллють нестримним плином
Про сад закоханих, вірші.
Бузковий цвіт не обсипався.
Він тихо в’янув, засихав
І ось осипався на землю,
І я без нього голим став.
Не знаю вже: чи ще в корінні
Лишилась іскра для життя,
Та до калиноньки-дівчини
Не залишає почуття.
неділя, 27 серпня 2017 р.
Яскраво, ностальгічно, з надією!))) Гарна лірика! 
