А ти знову їдеш, коханий, даруєш розлуку.
Остання розмова – «мобільний» зігрівся в долоні.
Ти їдеш, коханий! Стискаю (хоч подумки!) руку
І бачу: блакитний струмочок пульсує на скроні.
Я знаю твій запах – амбре ледь пожухлої глиці,
Кохане обличчя люблю – до найменшої зморшки.
На нашій галяві незбирані всохли суниці…
Вкладу до листа пам’ять літа – духмяні волошки.
В розлуці з тобою не знатиму миті спочинку,
Щоб час пролітав непомітно, берусь до роботи:
Сплету з павутиння мереживну білу хустинку,
Від місяця – срібла, від сонця візьму позолоти,
Блакиті – з небес, від барвінку – зеленого блиску,
Червоних ниток – не з троянд: крапля крові проллється.
Нехай я від того не матиму жодного зиску,
Аби ти, коханий, зберіг її в кутику серця.