Це коротке " пробач "
вже нічого не зможе змінити,
Не полагодить нам той
зруйнований сварками міст.
І бурхливий потік гірких сліз
не під силу спинити,
Не забути ніколи болючих
образ прикрий зміст.
Це нещасне " пробач "
не поверне солодке минуле:
де ще чорні коти не блукали
по нашій дорозі.
Ті часи, наче злякані пси,
по кутках дременули...
І ніякі слова відродити
кохання не взмозі.
Це отруйне " пробач "
із калюжі не зробить криницю,
бо напились із неї чужі,
а не мОї вуста.
Відпустила із рук я свою
волелюбну синицю...
Ти хоча б напиши мені
з клітки нової листа!..
Це зів'яле " пробач "
не загоїть обпечені рани.
Не поверне ті дні,
у які ти... про іншу не знав.
Лиш на мить... лиш на мить
би знеболило шрами...
Це жадане " пробач ",
яке ти мені так... й не сказав....
Богданочка відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Мабуть, є щось і особисте. Адже просто так такі вірші не пишуться... Та з далекого минулого... і хай те несказане "пробач" так і залишається... в далекому минулому. Дякую Вам, Сергію за підтримку!
Гарна історія!!! Її навіть можна назвати історією слова "пробач", яке піддається метаморфозу під впливом зміни епітетів. Першочергово, в контексті, "пробач" було жаданим, але, думаю, його "зів'ялість" настала відразу після його відсутності...І нехай воно вже нічого не змінить, але воно залишилось "жаданим" ...
Богданочка відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Олеже, дякую Вам! Завжди радію Вашим змістовним, вдумливим відгукам... " Пробач..." це слово, що, часом, дарує полекшення. І тому, хто говорить, і тому, хто слухає...