1
Я зустрів двох істот
У своєму житті
Одна несла
Біль
У кулаках
Зчервонілих
Від снігової
Люті
Люті
Люті
Люті
Люті
І коли відчинились
Ворота
До мого
Серця,
Вона щосили
жбурнула
свій
біль,
Наче
Голодних
Вовків,
Наче
Дзиґи,
Що
Крутились,
Спершу,
У волоссі
Юних мерців,
А потім
У моїх
Скалічених грудях
Грудях
Грудях
Грудях
Грудях
Ці вовки
Спустошили
Мої пустелі
Ще більше,
Ніж
Це міг
Би зробити
Котрийсь
Із
Героїв
Студня
Їли
Їли
Мене,
До самої
Лікарні.
Доки
Моя
Голова не луснула,
перетворившись
На кинджали,
Якими
Вбивають
Новонароджену
гусінь
І їли
Їли
Їли
Мене,
До самої смерті,
Доки
В мені
Не зупинився
Внутрішній
Годинниковий
Механізм
Доки
у мені
Не спинився
Потяг,
І
Звідти
Виліз
Чоловік,
Котрий
У долонях
ніс
Вовняне
Божевілля.
«Стіни – це масив
Незавершених
Островів
Завершеної святості,
Подивись,
Як тягнуться
Санітари
Із усіх вузлів,
Наче
Павуки,
Що добу
Не спали.
Подивись
Як літають
Удари,
Що
Відбиваються
Від
Зіниць
Янголів,
Стовчених
У контейнерах
Для муки,
Подивись
Як нічні птахи
Дохнуть
у палатах,
Просякнутих
Безнадією
І передчуттям
Нескінченних мук,
Подивись,
Як
Демони
Розривають
Шкіру хворих
І потрапляють
в
централі нервів,
забираючи
останнє
світло
з їхніх душ
подивись,
як під душем
море
епілептика
відчуває
чорні дощі
чорні,
як серце
ненародженого
пекельного
лева.
Подивись на усе це.
Дивись і мовчи» -
Мовив
Чоловік.
Вовняне божевілля.
Я мовчав.
Всю
Дорогу
До смерті
я
Мовчав
Всю дорогу
До визволення.
І коли я знову згадав
Істоту, через яку
Зазнав стільки втрат
І сил,
Подумав,
Щоб краще
Вона горіла
живцем
Яскравіше
Сумної зірки,
І я подумав
Щоб краще,
я її
більше
в нескінченному циклі
перенароджень
Не зустрічав,
Адже
Вітер,
Зірветься
Рано чи пізно
З моїх
Сухих рук
І встрягне
В горлі
Її
Клубком
Гнилого повітря.
2
Була і друга
Істота,
котру зустрів,
Після
Зустрічі
З нею
Я
Усе зрозумів:
Бути мерцем,
Що змушений
Жити
Приємно,
Особливо
Коли
Тебе
знову
вчать посміхатись,
як ти це робив перед
народженням,
в утробі Вічності,
Відчувати осине гніздо
Десь високо в кронах дерев,
Відчувати
Всю повноту
Повітря,
Тепла,
І любові,
Відчувати, як втрачаєш
Нитки сплутані
в язиці,
Всі ці нашарування
Самотності
Зникають,
Але
Байдуже.
Просто
Байдуже.
Мене й досі
Ранніми ночами
Чи пізніми ранками
Мучать сумніви,
Та
Чи вправі
Я пручатись
коробці
із цвяхами,
Всередині
котрої
Знаходяться
Могили
Веселки.
ID:
440245
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 29.07.2013 18:12:55
© дата внесення змiн: 11.01.2014 01:02:42
автор: Immortal
Вкажіть причину вашої скарги
|
