Ще уповають люди на планеті
з Пришестям дочекатися кінця.
Є всі «прикмети».
Як на естафеті,
всі окаянні душі вже на злеті
до покаянь за пазуху Отця.
Авжеж.
Лукавим тісно без руїни.
Чи так, чи сяк − усім один кінець.
І − ось вам, нате!
Вільна Україна!
Невже це справді − з волі Бога-Сина?
Невже на нас ще зглянеться Отець?
Невже ми в ласці у Святого Духа?
Чи в чаші гніву пересохло дно?
Чи може в тому наша є заслуга,
що впершись в лемеші тяжкого плуга,
найперші із останніх стоїмо?
Чи може до Пришестя, окаянні,
для кого Він, замучений, воскрес,
а нині, обездолені та гнані,
вже не чекають манної з небес?
Чи, може, ми тому найперші в черзі,
що маємо по парі всіх племен,
мов звірини на Ноєвім Ковчезі?
Та пропадемо вбогі та замерзлі,
якщо не добудуємо чове́н.
Дай, Боже, ще ж підняти треба весла,
щоб власним ходом здивувати світ,
щоб до усіх кінців Землі донесли,
що сила предків наших в нас воскресла,
що відродився древній добрий рід.
На часі проповідувати треба
не вічне царство, а життя земне.
А може під ногами наше небо,
що для спасенних вже не промине?
То ж є ще час
каміння позбирати
і дружно обробити всі поля,
між рівними по зросту гідно стати,
щоб дійсно не було кому страждати
в одній колисці з іменем – Земля.
Ми на Ковчезі – на одній планеті.
Немає парам чисел і кінця.
Та поки кукурікне півень третій,
не гребуйте молитвами поетів
до Бога-Духа,
Сина
і Отця.
