Тихенько жила, жила вчорашніми думками, перебирала вкриті пліснявою почуття і події минувшини, раділа, що серце вкривається павутиною забуття…Ось в попільничці сірим попелом майорить її кохання, огидне і крихке, оманливе. Мабуть, вже перегоріло…Мабуть, колись забуде...Мабуть, вона надто сильно вірила! Добре, що живе. Дійсно живе: піднімається з колін і знову падає на долівку, монотонність болю сьогодні дає надію на гірку усмішку на прийдешню добу. Вона сиділа, бо не мала снаги йти, не боролася, бо не вірила, що так буде ліпше; а віра творить дива. Цинічі і такі жадані дива! Вона згадувала, що має душу, згадувала його, а потім поринала у спокій. Вона посміхалася кожному, хто прагнув бути поряд, дарувала глибину своїх пустельно-нещасних очей йому, здатна була віддати все та вкотре залишалася сама, осторонь його кохання, осторонь свого життя…Ховалася якнайдалі від будь-кого і поринала у відчай. Поверталася на початкову стадію безглуздя, сідала на ослінчик надії і тихо, без зайвих істерик вбивала себе «сірою пеленою його самотності», споглядала як тліє недопалок…а він знову повертався. Вважав за потрібне завдати ще більше прикрощів, приходив у її життя аби вбити в собі людину, викоренити її сліпу любов…І як би вона не пручалася, не кричала від знемоги: « Відпусти!» - вона все одно його кохала, поринала в його очі, вірила йому…хіба винна?!
Просто жила, твердо знала, що ніколи не пробачить, вірила в порятунок і вкотре розуміла, що все дарма. Лише вірила, лише кохає…Акуратно чистила попільничку спогадів і допивала гіркий кавовий осад…тихенько жила, мовчки кохала!
