Наближалося Різдво. Двоє котів – один з чорним забарвленням шерсті, другий з білим, цьогоріч не чекали подарунків, які зазвичай отримували у свято. Вони лишилися у селі Кам’янка Харківської області без господарів. Жили в напівзруйнованому домі. Село бомбили російські нападники. Білий ледве дихав, бо застудився. Чорний підтримував його, як міг, масував лапками худеньку спинку білого, зігрівав друга своїм тілом.
Марні твої старання. Помру я, мабуть, - мовив білий кіт чорному напередодні Різдва.
Глянув на нього чорний, заплакав. «Те, що він каже, може бути правдою, - подумав. – Схуд білий, кашляє. Як же я без свого друга жити буду, коли він і справді відійде?» Хвилину сум гойдав кіт в голові та серці, а тоді сам собі сказав: «Надію в краще все ж тримати треба!» Так говорив , згадав, його господар господині, коли вона журилась, бідкалась через проблему, що виникала! Став чорний кіт на задні лапки, підняв передні вгору, очі звів до Неба, вкритого темно-сірим шаликом із хмар, і мовив:
- Господи, врятуй обох нас. А якщо це неможливо, то забери обох!
І тут, о, диво! Хмари посвітліли вмить, з-під них наставило свій жовтий чуб ласкаве сонце, а згодом і усе своє обличчя відкрило світові.
Бог дав нам знак! Дав знак! Ми будемо жити! – вигукнув чорний кіт.
Підліз до білого він, обійняв його. Той усміхнувся щиро, повірив знаку й другові своєму. Напилися коти талого снігу та й поснули. А рано вранці почули шум, схожий на гул машини. Вийшли на дорогу. А й справді: по шосе із ямами їхав автомобіль – військовий. Завили коти з радості та болю , сіли на крайчик шляху, бо стояти не мали сил. Військові їх побачили – худих, та з іскрами надії у очах. Сказав лейтенант Роман сержанту Петру, який вів автівку:
- Спини машину, друже. Сьогодні, у велике свято, коли Господь прийшов у світ в тілі Ісуса нам на радість і на спасіння душ, не можемо котів голодних ми минути.
- Звісно, що так, - мовив Петро і натиснув на гальма.
Роман взяв банку із тушкованим м’ясцем і хліб. Пішов з цим до котів. Ті жалісно занявкали, як чоловік наблизився до них, до ніг військового потерлись, відчули теплоту тіла його та доброту душі. М'ясо зі смальцем намастив Роман на скибки хліба й поклав їх перед голодними котами, з’їли в момент, вклонилися своєму годувальнику, білий кіт промовив:
- Думали вже, що помремо із голоду. В селі, де живемо, не залишилося людей. І навіть миші зникли.
- Чого ж ви не втікали зі всіма з села?
- Чекали на своїх господарів. Вони сказали, що як будуть виїжджати, то заберуть нас зі собою.
- Чого ж не взяли?
- Не знаємо. Пішли раненько до сільської ради записуватися на виїзд і не повернулись. Валізи в домі залишились, які вони приготували зі собою взяти.
- Може, щось трапилося з ними?
- Можливо. Візьміть, будь ласка, нас зі собою. Всю їжу, яку знайшли ми в домі, у селі, ми виїли. А я ще й кашляю, - промовив Білий.
- Хворий ти?
- Так. Три дні тому захворів.
- Гаразд. Заберу вас, коти. Ми їдемо до наших хлопців – на передову. Веземо їм смаколики всілякі, чай лікувальний, каву, повербанки, свічки, медикаменти і книжки. Різдво ж! І вас, коти, ми не обділимо увагою своєю, їжі дамо. А тобі, біленький, ліків. Є вони в мене, лежать в аптечці для тварин, її вожуя завжди зі собою.
- Хоч не люблю я ліків, але вип’ю, пане, здоровим хочу бути, жити хочу.
Витягнув військовий з аптечки пігулку, яка була потрібна, розчинив її в ложці води, підніс біленькому до морди. Кіт випив, подякував своєму благодійнику.
- А тепер, коти, заскакуйте швиденько до автівки! – сказав водій Петро. – Їхати мусимо. Військові нас чекають.
Заскочили коти в салон машини.
- Може маєте, шановні військові, якусь шматку чи старий рушник? –спитав чорний кіт.
- Навіщо тобі?
- - Шерсть наша не дуже чиста.
Є в мене старий рушник, - сказав водій Петро.
Він витягнув його з-під крісла, подав Роману. Той ним накрив задні сидіння. Коти уклалися на них.
- Виховані ви, я бачу, - мовив лейтенант Роман.
- Це заслуга наших господарів. Хотіли б знати ми, чи ще живі вони, і якщо так, то де перебувають. Любили наші опікуни, і ми їх – дуже-дуже!
- Розумію. Знайдуться може ще. Ви не сумуйте!
Коти замуркотіли дружно і невдовзі у сни пірнули.
- Білий і чорний, прокидайтесь! Ми прибули до котиків-військових! - крикнув водій Петро, спиняючи машину.
Коти із Кам’янки на лапки стали, вийшли із авто й побігли (сила почули) за Петром й Романом.
А далі був обід у бліндажі, роздача подаруночків військовим. Добре, що ворог в час той не стріляв. Бо ще вночі вогонь свій посилав у бік локації військових і не тільки в їхній бік. Котів захисники краю калини та верби у себе радісно приймали. І гладили обох, і обіймали. Коли останні два дарунки Петро з Романом віддавали хлопцям, один з них упізнав тварин, спитав:
- Чи ви не Білик і Чорнусь?
- Так, - відповіли котики привітно. – А звідки ви це знаєте?
Бачив вас на фото у Фейсбуці. Я родич вашої ґаздині – пані Галини.
- А де жили ви до війни?
- У Львові славному.
- Про Львів пані Галина розповідала гостям, які до нас приходили, й не раз.
- Ваших господарів в полон взяли рашисти. Ви це знали?
- Ні. Пішли вони й пропали. Ми їх чекали. Дім трусився наш, коли вогні нападники нам слали. Вікна повипадали, двері. Ми ховались в підвалі хати та їли те, що нам вдалося дістати.
- Лишайтеся зі мною тут, на фронті. Грітимете мене і моїх друзів, добро вселятимете в нас. А ми вас годувати будемо.
- Гаразд. Вогнів уже не дуже боїмось. Лиш голоду й хвороби.
- Ну, ось. Домовились, здається.
- Як вас звати? – спитав Роман військового, який впізнав котів.
- Степан.
- Бандера?
- Ні. Та хай так буде. Для вас.
- Кіт білий хворий, - випалив Роман.
- А ви лишіть пігулки, буде пити їх він і одужає, я вірю в це. Від однієї стало ж йому легше, - мовив Чорнусь.
- Гаразд. Ходімо до машини, друже Бандеро. Ліки вам дам для Білика і ще щось.
Пішли чоловіки. Коти подалися за ними. Роман Степанові в торбинку накидав ліків усіляких для кота: і від застуди, і від паразитів, ще й вітамінних трохи дав. Котів погодував: дав хліба їм із рибою з консерви. З’їли, подякували щиро за турботу рятівнику своєму. Декілька консервів пан Роман Степанові поклав до торби, щоб мав він чим котів погодувати в час, коли їжу буде важко готувати, а ще рушник дав на додачу, той, на якому спали Чорнусь і Білий у автівці. Попрощались. Петро з Романом рушили в дорогу, мали дарунки відвезти до іншої чоти військових сьогодні ще.
Чорнусь і Білий залишились зі Степаном. Їх доглядав він, з ними в бій ішов. Навчив котів стріляти з автомата. Стріляли влучно в тих, хто нападав. В бою одному ранений Чорнусь був та опікун його Степан. Білик зализував їм рани, поки їх не перев’язали. Прооперували в лікарні й кота, й молодшого сержанта Степана на псевдо «Бандера» (взяв таке його собі таки). Вижили, слава Богу! Ще й обоє отримали медальки – за відвагу.
Коли війна скінчилась, ворог вийшов з України, Степан до міста рідного вернувся й котів до себе взяв. Невдовзі був дзвінок йому від кузини Галини. Її з ворожого полону разом з чоловіком відпустили.
- В селі своєму ми вже! – сказала пані Галя.
- Радий цьому дуже, - мовив Степан. - А вікна в домі й двері уже є?
- Вставляємо. Нам привезли їх – безкоштовно. Шкода, що котики пропали наші…
- Не пропали.
- Звідки знаєш?
- Вони у мене.
- Жартуєш так?
- Ні. Правду я кажу.
Степан покликав Білого й Чорнуся. Сказав їм, що знайшлися їхні господарі. Зраділи. Почали співати Гімн України, крокуючи долівкою кімнати.
- Можете, - він спитав котів, - по телефону господині вашій про те сказати, що у мене ви живете зараз?
- Звичайно! Так! – запискотіли навперебій .
Поговорили по телефону з господарями трохи, а за тиждень – зустрілися наживо з ними. Відвіз їх пан Степан в село у рідний дім. І було свято – їли, веселились, обіймались і плакали також, коли розповідали одне одному про те, що їм вдалося пережили. Але ж лишилися живими! В дім повернулися свій, в рідний край, що вільним став від зайд. Тож дякували Господу за це!
ID:
1001489
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 23.12.2023 23:35:50
© дата внесення змiн: 30.12.2023 08:38:45
автор: Крилата (Любов Пікас)
Вкажіть причину вашої скарги
|
Дуже цікава казочка,але тільки у казочці таке буває, що кіт розмовляє з господарем. МОЛОДЕЦЬ!
