У місті, що не пам’ятає тіней високих веж
Прокидаєшся в ліжку, що хвилюється в морі шумливих речень
І сплутані в міни дрейфують страшні слова,
Що прибились до мене за ніч і минулий вечір.
Тут риби такі полохливі. Чорними пащами слів
Виринають з води і пірнають на дно підлоги.
У хвилях гойдаються чорні шрифти віршів
Натхненні любов’ю, мистецтвом та власним богом.
О, скільки імен, і скільки заплутаних рим!
Чорних снів і Венер, що колишуть повіки ще сонні
Це століття щоразу возводить в руїнах Рим
І лягає травою між плитами вздовж колони.
Скільки слів! Та дарма, що хвилюють вони в рядках,
Що відсутні слова цікавіші за острів мови,
Все одно ж готтентоти влаштують собі крааль
І наповнять життям, і своїм розумінням любові.
Я радію нарешті тому, що спускається ніч,
І нарешті слова розтікаються темним двором
І здається, що всюди, слова та вірші чиїсь,
Що чекають світання застивши новим світотвором.
08.04.2023
