«Моя Україно, недоле моя,
Була ж ти мені дорогою,
А нині тебе вже питаюся я,
Ой, що ж ти зробила зі мною?..»
7 вересня 1962 року, коли перші секунди відбивали початок нового дня, самотнє тіло Тодося Степановича Осьмачки перебувало між свідомістю і людською природою. Застиглий погляд очей, кольору осіннього неба, дивився через вікно Пілгрім Стейт госпіталю, що на Лонг Айленд в Нью – Йоркську, в надії побачити світанок. Душа тримала нитку долі, кінець якої був десь за океаном, у далекій, але такій рідній йому Україні: де соняхи повертають свої важкі голіви назустріч сонцю, на луках пахне лепехою і полином, де на горбочку, понад ставом примостилась батьківська хата, а на сільському вигоні височіє Храм, який здалеку був схожий на богатиря у білій сорочці та золотому шоломі, що стоїть зі списом у руці, а над ним хрест Божий сяє, як оберіг людських душ села Куцівки.
А колись це немічне, паралізоване тіло було скалою, об яку розбивалися хвилі комуністичної брехні. А він був Прометеєм, якого до чужого берега прикували емігрантські ланцюги, і кожен день серце краяла туга за Батьківщиною. І треба ж так: раніше у рідній йому Україні не давали говорити, навіть думати по - українському. Батогом керуючої руки забирали до «кремлівської клуні» владу у ради, землю у селян, хліб у голодних, мир у народу. Всі дисиденти до влади терору, як «вороги народу» прийняли мученицьку смерть від кулі, голоду, холоду таборів. Бо правду народу в імперії могли говорити тільки блазні і блаженні. Ні, блюдолизом Тодось Осьмачко ніколи не був, тож вдавав із себе юродивого на паперті розвалин держави, в якої забрали ім’я, сплюндрували мову, націю п’ятикутною зіркою перетаврували на «совєтський» народ». Народ, ради якого Тодось був готовий нести на собі хрест сорому і зневаги, надіючись на його прозріння, відцурався від нього . Правнуки німих кобзарів, сліпих чумаків, глухих козаків прогнали «апостола селянської правди» із рідного села, з України за те, що розпалював полум’я єресі на дволиких братовбивць і христопродавців москалів, які розорали батьківську хату, розрили материнську пуповину.
«Блаженні ви, коли будуть ганьбити вас та переслідувати, і зводити на вас усякі наклепи та лихословити вас через мене» (Мат. 5. 11.)
Він не вмів плавати - ні за течією, ні проти неї. Тому й тікав від переслідування «всесоюзної божевільні», щоб не стати безвольним «добровільним» рабом. Ненависть до вбивць – чекістів, до брехунів і нелюдів, що принижували народи і людину, ніс в своєму серці Тодось Осьмачка. Щоб нащадки українців, на й сама історія винесли їм кару: злочин проти України і самого життя не повинен бути прощений.
Тому все, що він бачив, вирішив зберегти для нащадків, щоб не розстріляли, не загратували, не згноїли, не забули. Та без хліба спеченого з українського жита , без джерельної водиці з батьківської криниці, без подиху вільного вітру з Холодного яру, без пісні солов’їної у вишневому саду - на чужині можна збожеволіти. Та хіба краща доля спіткала тих титанів слова, що залишилися у радянській імперії: Ігоря Калинця, Івана Багряного, Василя Стуса..?
«О, сило Божа і безсилля враже,
Свята уяво у людей,
Ти твориш світ, якого наше
Бажає серце кожен день…
Але воно справляє чорну драму
Людині в блисках дум і мрій,
Коли ніколи вже не найде храму
Й назад прилине в серце їй.»
…Багряний світанок підіймався зі сторони Сміли, коли на вигоні перед Куцівським храмом зупинилась машина. З неї повисипали комсомольці. Під сміх і пісні молоді яничари обв’язали тросами хрест на дзвіниці і натягнулася струна. Вибитими очима дивились обдерті мученики святі зі стін і молили Бога: «Прости Господи душі їх, бо вони не знають, що творять.»
Впав замертво дзвін на землю, і покотилася луна через Куцівку, Носачів, Кирилівку, Умань за океан. І вирвалася із грудей душа та прилинула до храму, щоб утримати останню надію на порятунок , дороговказ повернення додому. Зігнули, та не звалили хреста, обірвався трос…
Зітхнувши з полегшенням, пішла Тодосева душа на Божий суд із надією, що повернеться колись у рідні святі місця. І зустрінуть його земляки і устелять дорогу чорнобривцями. І прийме грішне тіло рідна куцівська земля, а душа разом із душами всіх мучеників молитиметься за волю України в храмі Різдва Пресвятої Богородиці, над яким вічно сяятиме хрест Божий, як оберіг людських душ всього українського народу.
…в Баварії я став, мов гострий колос
Або мов з хмари спущена стріла
З бажанням – тугою почути голос
З далекого черкаського села.
Я уникав приязні, мов загину,
І сорочки, купаючися, дер…
І, гей, в Баварії за пуповину
Земля мене шарпнула ось тепер!
Між добром і злом є межа, переступати яку – гріх. Переступиш – зло як вірус розповсюдиться на все і всюди. Воно стає безмежним. На цій межі - наше сьогодення і ми – побратими Тодося Осьмачки.
Це до нас крізь століття і про нас його пророчі слова:
«І будуть в землях чужини питати:
- Гей, що то там на сході стогне, без сорочки?
І відповідь дадуть нові Пілати:
- Собі спромігся кулю в груди мати
На ріднім полі тихий українець мовчки!»
ID:
604932
Рубрика: Проза
дата надходження: 07.09.2015 13:49:10
© дата внесення змiн: 07.09.2015 13:49:10
автор: С. Мошенський
Вкажіть причину вашої скарги
|
