В небі, як в дзеркалі - згарища слів і домів -
сипляться попелом у пелюстках від цвітіння.
Той, що свистіти би мав, оглушивсь, онімів,
й вперся у неба круте і тверде піднебіння.
Той, що весною горнувся до кроків людей,
сам перестрашений скільки і як убивають,
хлипа в завісах нікому відкритих дверей,
нишпорить тінями, наче щурами, від зграї.
Зайвий усім, незалишенець ще від зими,
прихвостень куль, смертоносець не з власної волі,
вітер, як загнаний, сам озвірінням втомивсь,
корчиться в закутках згарищ над завданим болем.