Як пори року розділилась доля.
Дитинство,юність-то моя весна.
І синій пролісок-промінчик неба,
у спогадах минуле ожива.
А юність -в травні перші грози,
бузкове море у саду.
І віра в те-все буде добре
і я на зустріч щастю йду.
І аромат конвалій в лісі,
тумана плетиво в ночі.
До хати тихо зрілість входе
дає дитину-колиши.
Дні перші літа-ще весна
і перші кроки сина.
І перша в косах сивина
і на руках дитина.
В житті як літом все бува,
то сонце світить,гріє.
То чорна хмара насува
і дощ із неба лиє.
Та благодатна це пора
все квітне і радіє.
Бо ще далеко та зима,
що все живе завіє.
За літом осінь поспішає,
жовтіє листя у лісах.
На небі сонце в хмарах сяє
приходить старість у дощах.
В садах ще квітнуть хризантеми
і чорнобривців аромат.
Зриває листя вітер з кленів
на землю золотом летять.
І клени два-мої сини,
все що залишу на землі.
Вони мої надія,віра,
любов моя-і я щаслива.
А небо синє так високо
і в ньому клином журавлі.
І прокидається бажання
летіти з ними в ті краї.
В яких нема зими,морозів.
Де море синє як життя.
У старості свої закони
і треба йти у небуття.
Зима вся в білому приходить,
заходить в хату і стоїть.
Я розумію-уже скоро
у грудях серце замовчить.
І білим снігом все засипе,
і ранок не зустріну я.
Бо пори року всі прожила,
як рік один моє життя.
Хорошо написано! 
