По трохи заспокоюючись, приводячи в порядок свої думки, він почув за спиною дружнє напружене дихання. Коли ж озирнувся, витримка зрадила йому, з пальців випала сигарета – звично ставши в ряд, його друзі робили віджимання. Їхній друг допустився помилки, відповідати мають всі.
Зберігаючи на обличчі залишки не зворушливості, Полковник звично впав на долоні, сперся носками черевик на сідло байка, і почав віджиматись разом з усіма. Таня з дитячою усмішкою сіла йому на спину, склавши ноги на його плечах. Вчинок Полковника оцінили всі, саме так має робити сильна людина, саме так люди його складу визнавали свої помилки, мовчки та зі збереженням власного достоїнства. І всі чомусь знали, подібного, що було на трасі, більш не буде. Тільки Либідь не могла не втриматись від лукавої усмішки, старшому брату теж властиві помилки, на те вони й люди, щоб, хоч інколи, та помилятись.
Обираючи місце для стоянки, Полковник шукав там де буде мало людей, але в спекотну пору бабиного літа це було важко зробити. Як би там не було, кругом де вони зупинялись на відпочинок, ставали центром уваги людей. Важко було відвести погляд від групи молодих людей, що вже своїм виглядом викликають зацікавлення, особливо коли вони так вміють сміятись, відкрито та щиро, тільки малі діти так вміли. Вміють дивитись відкрито, у вічі всім людям. Важко відвести погляд від оголених тіл, вкритих густою засмагою; від юнаків, м'язи яких нагадують натягнуті канати, тіла яких вкриті рельєфом мускулатури, важко відвести погляди від дівочих фігур, що й не думали соромитись відкритості своїх тіл, вони немов пишались своїми пишними формами, зовсім не зважаючи на погляди інших людей. А молодь і справді не зважала на всю палітру поглядів та почуттів – від захоплення до щирої зависті; своєю невимушеною поведінкою ніби відокремились від всього світу.
Не змовляючись між собою юнаки кинулись на велетня, що сам ставав центром уваги, і дуже довго намагались завалити його на пісок використовуючи масу своїх тіл. Та в них нічого не виходило. Велетень-чоловік майстерно володів своїм тілом, він плавно уникав нападу, падав на пісок, крутився через голову. Він бував одночасно в кількох місцях, і не рідко, під сміх та жарти хтось з юнаків падав на пісок від легкого удару. І тільки знавці, самі молоді люди, знали, що удари, які вони наносили велетню-чоловіку, були в повну силу. Ще на самому початку тренувань, після того як Полковник підсилив фізичну силу друзів, прискорив рефлектору, вони домовились – всі спаринги з ним вони проводять в повну силу. Це було зроблено з метою відкрити весь фізичний потенціал хлопців; вони ж самі знали, що удари Полковника будуть тільки з зазначенням удару, а самі ризиковані кидки будуть проходить з його підтримкою. Між собою вони спарингували на половину контакту, і не рідко коли не обходилось без розбитого носа чи вибитої руки, і це все зі сміхом та жартами. Молоді організми отримали здатність до легкої регенерації, високий больовий поріг.
А тим часом велетень-чоловік схопив в оберемок самого настирного, махаючи ним як малою дитиною, завалив всіх інших, останнього кинув у воду. Рятуючись від справедливого гніву юнаків та дівчини, вони з жартами намагались взяти реванш, схопив на руки другу дівчину, і легко побіг до води. Закинувши собі її за спину, схопившись одною рукою за перехрещені кисті рук, швидко поплив на середину річки, у слід чуючи добродушні жарти та сміх молоді.
Розминка зняла важкий осадок з душі Полковника, прохолода води остудила молодечий запал, подібні потасовки вони мало коли собі дозволяли. Рівномірно перекидаючи руки, занурюючись і виринаючи, Полковник виплив мало не на середину річки. Плив би й далі, та Таня звернула увагу Полковника легко цілуючи йому шию. Поруч з ними пронеслось кілька водних байків, на які чоловік і не звернув уваги.
Відчуваючи легкість по всьому тілу, тримаючись на воді легко перебираючи ногами під водою, він тримав Таню в притул до себе, підтримуючи за округлі сідниці, і цілуючи її коралові уста, зовсім не хвилюючись, що під ними глибина в кілька десятків метрів. Від втіхи та задоволення Таня відкинула голову назад, цілковито та повністю розслабившись в сильних руках, руках яким вірила до абсолюту.
Зібравшись на розстелених карематах, лягли голова до голови, друзі зайнялись обговоренням маршруту, весело спілкувались про побачені картини на дорозі. Їх абсолютно не цікавили навколишні люди, їхні зацікавлені погляди. В присутності Полковника молоді люди відчували себе ніби під надійним захистом, не тільки від фізичного впливу, але й від емоційного. Саме від того і вільніше, ефективніше могли скористатись своїми силами, поки яких вистачало на мілкі капості найбільш зацікавленим людям. Очільник бачив наростання внутрішніх сил, міг цьому тільки радіти, досить швидко ці молоді люди і справді зможуть поставити цей світ на дибки. Вже зараз у них бували прориви великих сил, відносно великих можливостей, буде той час, коли вони вийдуть на вищий за його рівень. Та смутку не було, тільки радість, учні мають перевершити свого вчителя, та потім перед ними відкрита дорога по життю. Завжди є два виходи – піти кожен по своїй дорозі, або й далі бути разом, в одній команді, доповнюючи один одного, не важливо де, на дорозі, чи працюючи в одній команді. Погляди молодих друзів були спрямовані на нього, в них дитяче сподівання на диво разом з розумінням почуттів очільника, і впевненість у його силі, розуму, авторитеті. Такі погляди говорять самі за себе, він ніколи не буде сам, і його спина буде завжди захищена, так само як і їхня. Ці люди ніколи не зраджують своїм принципам єдності, братерства, повної самовіддачі.
В кількох кілометрах від них, через Дніпро проходив міст, по якому переходили потяги метро, машини, що мали попасти на інший берег. Погляд Полковника раз у раз супроводжував сині вагони метро, досить звичайна картина, люди в вагонах в поту та нервах, липнуть один до одного в постійній давці та тісняви вагонів. На зустріч йшов ще один, в бік правого берега Дніпра... і сильний біль, чужий біль з вже знайомим відтінком, скрутив тіло, мало не вивернув на виворіт. Він ніби подивився на світ чужими очима з вікна вагону, очима повними болю, що ховаються під темними окулярами, на яких більш не буде усмішки, на яких давно висохли сльози, висохли, щоб більше не з'являтись.
Це тривало буквально кілька хвилин. Чоло оросив холодний піт, і Полковник полегшено випустив повітря, такого болю він ніколи не відчував, як ще ця людина живе. Подібний біль може витримати воістину сильна людина, вона не повинна більш так страждати.
"Полковнику, знову цей крик про допомогу?" – співчутливо запитала Либідь, тоді як Таня турботливо витирала чоло чоловіка. – "Так, я ..якусь мить дивився його очима, він помітив нас на пляжі, наші байки, це й було причиною такого сильного внутрішнього болю. Він абсолютно самотній, принаймні себе так почуває. Я не міг подивитись який він, хоч і стояв біля вікна, відбитку не було, надто світло. Зате я знаю маршрути якими він ходить на роботу та додому, там чіткий його емоційний слід, знайти його не буде важко." – "Так, але тільки ти його знаєш, а ти випадаєш з всіх варіантів реальності. – Похитав головою Щек. – Я не знаю, скільки займуть пошуки." – "Так, тобі залишається знайти місто Карпень, знайти де можна зупинитись на кілька днів, і поставити наші байки." – "Так, Полковнику. – відповів Щек, схиляючись над монітором нетбуку. Вже за кілька хвилин він дав інформацію про місто. – Місто має до десятка окремих районів, розміщене в лісовій смузі, в тридцяти кілометрах від самого Києва. Досить зручна транспортна розв'язка. Місто мало не погану промислово-виробничу частину, та в часи перебудови все прийшло в упадок, заводи розікрали, половину фабрик закрили. Центр міста забудовано новітніми висотками з квартирами-клітками, околиці більш радують, там ще багато приватних будинків, хоча цивілізація почала добиратись і туди, вже завершується будівництво сучасного мікрорайону, чотири висотних будинки, їх ще називають "чотири тополя на Плющисі". Місто має дві річки, Карпа, і Бучача. Мені вдалось вийти на телефон готелю, будемо вирушати, я замовлю нам всім номера, та домовлюсь про закриту стоянку. У мене є довершена карта міста, з вказуванням назв вулиць, та маршрутів автобусів." – "Прекрасно, думаю вирушати можна після сутінок, в готелі має працювати нічна зміна, а нам буде легше по темряві добратись до місця призначення. Тут є не погані розважальні центри, хто хоче, можна піти." – поглядаючи на Таню запропонував Полковник, і крім неї, ніхто не виявив бажання піти погуляти по острову. Вони й пішли тільки разом, лишивши друзів відпочивати, купатись та засмагати.
Таню не вабили розважальні центри, та яскраві афіші про казино та бари, дитячий захват викликав тільки сучасний тир, де Полковник виграв всі головні призи, тільки завдяки тому, що відмінно стріляв з усіх видів озброєння. Таня відмовилась від величезних, м'яких іграшок, просто не було як їх перевозити, та й не любила вона їх. Лишила собі тільки декілька маленьких іграшок, та й то з дитячим бажанням подарувати їх друзям. Саме вони мали оцінити подібні подарунки, як вияв уваги та доброти, щирих почуттів дружби до друзів, що стали їй братами та сестрою.
Відчуваючи легкий потиск руки на згині ліктя, Полковник відчував до Тані суміш почуттів, від батьківської опіки – надто маленькою та тендітною вона була проти нього, а ж до почуттів кохання та пристрасті. Саме в такі моменти забувалась різниця в розмірах, досвіді, менталітеті; навіть забулася різниця епох, в яких вони народились та почали жити. Їхню появу в людних місцях завжди сприймали з подивом, і не даремно. Дуже вже колоритно, не звично вони виглядали. Високий ріс, широкі плечі, чорний прикид, що не приховував кремезну постать, більш того, підкреслював рельєф м'яз, не зворушливий вираз обличчя, і постійно на носі чорні окуляри, і поруч нього дівчина, трохи вище середнього росту, тонка, струнка, пишні форми – високо підняті округлі груди, і такі ж підтягнуті сідниці, пишна шапка чорного волосся, перев’язана чорною тасьмою, дорогий прикид байкерши надзвичайно пасував її, показуючи її постать, показуючи її красу та привабливість. Та не дай Боже було комусь надто довго затримати на най свій зацікавлений погляд, дана людина тут же отримувала удар по свідомості, або ж, від невдалого повороту боляче падала. Полковник не любив подібні погляди, і вже автоматично оберігав дівчину від подібних посягань.
Гуляючи по острову, вони на довго зупинялись біля води, тримались за руки, або цілувались. Звичайно для цього необхідно було стати на підвищення, або ж розслабитись в сильних руках, що могли підняти так високо, що виникало відчуття польоту.
І тільки в сутінках вони повернулись до друзів. Від обох відчутно віяло пивом та солоною рибою, в руці Полковника вагома сумка з пивом, та таранькою на всю компанію. Та від пива довелось відмовитись, він сам встановлював жорсткі правила не пити перед початком перегону, і сам же не міг їх порушувати, довелось пиво та рибу покласти до харчових припасів.
Денний відпочинок, вечірня прохолода, мали тільки посприяти короткому перегону. Щек прогнав весь маршрут через нетбук, пройшов його через змінні реальності, і лишився задоволеним – затримок на дорозі не виникне, на час вечірніх сутінок потік машин зі столиці значно зменшувався. Огляд байків вдовольнив головних техніків банди, вони спокійно можуть добратись до готелю, не думаючи за паливо. Там вже на стоянці можна подумати і про проф-огляд, детально оглянути всі головні деталі, замінити масло. Про припаси й не думали, перегін мав зайняти близько двох – трьох годин, можлива тільки одна чи дві зупинки для кави та перекуру.
По короткій команді Полковника байкери завершили підготовку, ще одна команда і вони дружньо завели двигуни своїх машин, ще одна команда, так само дружньо, осідлали, і по короткому жесту почали рушати, стаючи в построєння цепом. Військова дисципліна й тут проявлялась в Полковника, найменший не послух карався відомим покаранням, та це тільки приводило до виконання наказів, і, щоб просто злукавити, хтось з них починав заперечувати.
Шум потужних двигунів, яскраві промені потужних ліхтарів, і темні тіні байків, гулкий рев двигунів, що луною розносились по трасі, і самі байки, які пролітали між поодинокими машинами. Ці темні тіні, раптова поява, шум, і наступна тиша, могли б дратувати шоферів, ось тільки вони й не встигали відреагувати. Інколи думали, що в них глюк від перевтоми. Зустрічні машини тільки на якусь мить освітлювали темні постаті на потужних байках, напівзігнуті до керма, і вони знову поринали в сиру темряву ночі. Вони залишали за собою тільки випари згорілого палива, та відчуття чистоти, свята, та легку ностальгію за далеким дитинством.
Двигуни байків глухо пророкотали темними вулицями міста, і приглушено затихли біля високої будівлі готелю.
"Кий, Щек, займіться байками, за готелем закрита стоянка, я поки займусь номерами, речі ваші захопимо. Як тільки поставите мій байк, ставте останнім, запрацює автоматична система сторожовика, вона накриє всі наші. Вселяємось коли будемо в зборі." – коротко розпорядився Полковник, піднімаючи на плечі кілька сумок, свою, Тані, ще й великий рюкзак Щека, речі Кия взяли на себе Хорив та Либідь. Всі разом почали підніматись східцями до готелю.
Полковник вже не звертав уваги на те враження, яке справляв на звичайних людей. Подив, захоплення з домішками легкого страху, коли людина нахилялась над стійкою чергового портьє, тримаючи на плечах кілька вагомих сумок та наплічник. А піднявши погляд на нового постояльця, людина тут же натикалась на чорне провалля темних окуляр, що робило не можливим прочитання емоцій, при тому як обличчя лишалось абсолютно не зворушливим, тільки голос був ввічливим та тихим, викликавши в молодої дівчини тваринне бажання та велику хіть, як вона хотіла тут же опинитись в цих сильних руках. З влаштуванням проблем не виникло, Щек навчився замовляти по телефону номера, та домовлятись про всі доступні послуги готелю, при тому не цікавлячись ціною, тільки прохаючи заносить все на один рахунок. На закінчення реєстрації Кий та Щек владнали всі справи з байками та приєднались до друзів, Полковник тільки роздав ключі, і вони гуртом пішли до кабінки ліфту, лишивши за стійкою портьє засмучену дівчину, велетень-байкер не звернув уваги на всі її намагання його спокусить, і заходячи до ліфту ніжно обіймав свою подругу, що спокійно ховалась під його рукою.
Здавалось, що тільки Полковник не помітив гри в спокусу, чи він вміло керував своїм обличчям, не показавши й виду. Таня могла тільки цьому радіти, хоч і хотіла заговорити до дівчини, і покарати за подібне нахабство, і стрималась пам’ятаючи настанови чоловіка – не наносити шкоди людям своїм вмінням. Тривалі переїзди на байку навчили дівчину бути стриманою, як і чоловік, вона могла розслабитись тільки в колі друзів, чи на одинці з чоловіком. Курс тренування, навчання, що пройшла нарівні з іншими, тільки зміцнив її тіло та душу, навчання вона проходила добровільно, і зараз могла, при суворій необхідності, провести невеликий ремонт байка, чи керувати важким байком чоловіка. Та це тільки при суворій необхідності, безпечніше всього вона почувалась за спиною чоловіка під час поїздок, чи в його обіймах, сідаючи між ногами як в крісло. Вона швидко звикла до ризикованих маневрів на дорозі, і дозволяла собі розслаблено відкидатись на спинку сидіння, вміло переносячи рівновагу тіла під час поворотів. Так, переїзди були тривалі. Як і ночівлі під відкритим небом, або під наметом, і їй кругом було зручно та затишно. Та як людина цивілізації, звична до всіх її проявів, вона раділа як мала дитина, коли була можливість помитись під душем, чи в ванній, і просто пройтись по номеру оголеною, відчуваючи на собі погляди захоплення чоловіка, та сплеск пристрасті. Тоді вже не важливою була обстановка в яку вони потрапляли.
"Так, не розкіш Лувру, - іронічно піднімаючи ліву брову, зазначила Таня, як тільки за спиною чоловіка клацнув замок дверей. І тут же відчула на собі ніжні руки чоловіка. – Та нам підійде, - поцілунки та пестощі відвернули її увагу, чоловікові подобалось просто її пестить, піднімаючи хвилю бажання, і тримаючи її в постійній готовності. Коли ж вона відчула опору під ногами, Полковник вже заніс речі до номеру. Так, не розкішно, подумав, прислухаючись до голосу дівчини. – Милий, та тут ванна розкішна." – і тут же почув шум води, Таня пустила воду до ванної, вона мала патологічну любов до чистого тіла, і приймала ванну чи душ при першій ліпшій можливості, хоч і могла обійтись вологим обтиранням після цілоденного перегону на байку. Вже з ванної вона виходила викупана, та чиста, як перші люди до гріхопадіння. Другою патологією, що викликала в Полковника захоплення, була не любов до одягу. Так, дівчина вміла носити вишукані сукні, могла носити з таким достоїнством та гордістю, яка тільки може бути доступна тільки королеві Британії; інколи Таня могла дійти до того, що виходила з намету в одних стренгах, чим попервах шокувала друзів, поки до неї не приєдналась і Либідь. Вони були одною великою родиною, і добре знали коли можна відверто милуватись, коли варто і опустить погляд. І тільки Полковник міг насолоджуватись її оголеністю, звабливим вигином стегон, звабливими формами грудей та сідниць, пласким животом. Тільки для нього вона могла вигинатись в різні боки, виставляючи закоханому погляду свої самі інтимні частини тіла. Саме один з одним вони могли бути самі собою.
Для Полковника перші часи звикання були особливо важкі, він вже бачив, як в нього закохується Таня, як вона тягнеться до нього, і намагається не зважати на різність в розмірах, адже вона проти нього виглядала зовсім маленькою. Важко було відкривати своє справжнє обличчя, знімаючи маску не зворушливості, що ніби назавжди стала його продовженням. Особливо було важко, коли всі дізнались про його належність до далекого майбутнього, разом з тим же й легко. Всі розуміли його, сприймали нормально його навики та вміння, які не властиві людині цього часу. А Таня, Таня, вона тоді й відкрилась йому, і вже нікого не хвилювало скільки триватиме його місія, вони кохались кругом, ніби хотіли забутись в обіймах один одного.
Гаряча ванна змила втому, і вже за годину вони обіймались на широкому ліжку, з тою ж невгасимою пристрастю, що була б властива молодятам, а не людям, що вже пів року провели разом. Для них же це була постійна радість, радість в поєднанні душ, поєднанні тіл, поєднанні пристрасті та кохання. Вони ніколи не втомлювались кохатись, знаходячи один в одному сили для того, щоб знову і знову підніматись з подушок, для того, щоб знову і знову кохатись. Кохатись до безтями, кохатись до самозабуття, кохатись до нестями. Тут зникала різниця в розмірах, тут зникала різниця в силі та безсиллі протистояти пристрасті та похоті. Вони могли тривалий час забутись в обіймах один одного, забувши про все. Так було і зараз, кілька днів вони не залишали номеру, залишаючи обійми один одного для природних потреб, чи для того, щоб щось кинути до рота.
Друзі не намагались зайвий раз заявляти про себе, знаючи, що при потребі Полковник сам нагадає про себе. Та про себе заявили більш важливіші справи. В один з благодатних моментів, коли вони обоє перебували на межі шаленого задоволення, Полковника скрутило. Скрутило від хвилі чужого болю. На щастя Таня не розгубилась, притисла до грудей голову чоловіка, і тримала так, поки на його чоло не виступив холодний піт, і груди перестали здійматись в лихоманці болю.
"Виходимо на прогулянку... – тихо мовив, як тільки свідомість повернулась до нього. Таня тільки усміхнулась розуміючою усмішкою. Її лякали подібні приступи болю, чужого болю, що в дугу скручували тіло її велетня-чоловіка. Полковник коротко усміхнувся, ніби вибачаючись за цей біль. – Не хвилюйся, маленька, я двожильний, там де інші падали, я йшов далі, і був спроможний тягнути за собою тих, хто впав."
По проханню Полковника, друзі лишались в готелі. Його прогулянка тільки ознайомча, тим більше, поки не відомий вигляд людини, друзі нічим не могли допомогти.
Провінціальне містечко, в тридцяти кілометрах від столиці, проте в ньому пропадав її вплив. Люди в ньому, хоч інколи, та дивились в гору, та милувались красою сходу та заходу сонця, красою неба, та й вони почали все частіш забували це робити, з головою занурюючись в болото сірих побутових проблем. Кілька раз покружлявши вулицями міста, Полковник відчув як на оголених ділянках шкіри лишається цілком відчутний осад цього сірого болота. Тому й повернувся до району, де розміщався готель, та знову заходить в задушливу прохолоду номеру нікому не захотілось. Озирнувшись довкола, помітив навпроти нічний магазин, під гарною назвою "Мальва", а поруч порожню стоянку для машин. Туди й поїхав на малих обертах двигуна. Трохи подалі від магазину помітив молодіжну тусовку з підгулялої молоді. Та до них не було справи, як і їм до Полковника. Хоча і привернули увагу своїм прикидом та байком. Повагу, захоплення викликала кожна дрібниця, яку можна було роздивитись при яскравому освітлені площі центру міста. Величина байка, скошене високе кермо, вказувало на класичну модель "Хорлей Девідсона", строєна система двигуна, широкі колеса, говорили про присутність тут багатьох деталей з дорожньої моделі старого "Крайслера"; серед молоді виявилось багато знавців мото-техніки, вони й визначили особливість байка. Та коли погляди перейшли на власника, пролунало кілька захоплених посвистів, обидва байкери викликали особливу увагу. І велетень, що легко зіскочив з сідла, легко піднявся східцями до магазину, і його дівчина, що лишилась розслаблено сидіти на задньому сидінні байка. Коли як байкер вражав видимою силою, шириною плеч, висотою зросту, дорогим прикидом, то байкерша брала своє своєю красою. Розстібнута куртка відкривала враженим поглядам білу футболку, крізь яку виступали округлі груди та гострі соски, що дивились постійно в гору. Чорні штани з м'якої шкіри як друга шкіра обтягували сідниці, стегна, опускаючись до низу, і ховались під модними, високими черевиками на тонкому каблуку-шпильці. Гострі носки черевик були оковані металом, якраз, щоб завдати болючого удару. Відчуваючи на собі захоплені погляди, і чуючи за спиною різну похабщину, Таня стримано усміхалась. Бідні хлопці не знали, що було б з ними, почуй її чоловік, хоча б частину цих слів. На погляди людей вона давно навчилась не зважати, і інколи жаліла тих людей, які попадали під гарячий погляд Полковника, швидкого на розправу за хтиві погляди в бік його дружини. За час знайомства з ним, дівчина не помітно для себе перейняла ряд його звичок та уподобань. Мало емоційна серед чужих, повністю відкривалась тільки в колі друзів, так само як чоловік відкривався тільки з нею. Заради втіхи її дитячого самолюбства, чоловік подарував їй сонцезахисні окуляри, з досить не звичайними якостями. Вони надавали людині можливість бачити в суцільний темряві, і приглушали сонячне світло в яскравий полудень, хоч і виглядали як класичні окуляри, що щільно прикривають очі від стороннього погляду.
Полковник появився з магазину навантажений кількома пляшками з слабоалкоголкою під гордовитою назвою "Джин тонік" та дволітровим пакетом натурального нектарину. Пакет передав дружині, одну пляшку лишив, інші заховав до багажника. Легко відкрив пляшку, сів боком на сідло.
"За енергетики сварив, а сам.." – з ноткою дитячої образи мовила Таня, і махнула у бік пляшки пакетом з нектарином. Чоловік стримано усміхнувся. – "Подібні коктейлі і справді шкідливі, тільки ти не забувай, що я інший. Мене створили не вразливим для більшості отруйних речовин, я можу витримувати досить великі дози радіації, у мене в десятки раз посилений імунітет. При особливому бажанні, я можу прискорювати обмін речовин, у мене підвищений больовий поріг, та у сотні раз прискорена регенерація всього тіла, на мені швидко заживають, майже любі, поранення…" – він міг ще довго перелічувати свої переваги над іншими людьми, та Таня налякано заховала обличчя у нього на плечі, і потім вже глухо попросила: - "Досить, досить.. яким би ти не був, ти мій. Я ніколи від тебе не відмовлюсь.." – "Не варто, маленька.. – пестлива долоня чоловіка заспокійливо пройшлась по спині дівчини. – Страшне інше, командування корпусу, та й самої академії, не сильно вітає світлі прояви людяності в курсантах, і намагається викорінювати подібні прояви самими жорсткими методами. Так, ми здатні закохуватись, і це тільки вітається під час навчання. Молоді пари мають право вибору, частіш всього вони вилітають в експедиції першими. Та в першу чергу, ми розвідники не відомих планет, захисники кордонів відомого простору, для тої обстановки зайві почуття та переживання, може й не потрібні. Та саме це і приводить до краху цивілізацію, штампування стандартів, це змушує забувати про світлі істини, які є основою будь якої цивілізації. " – "Що було з тобою, як тобі пощастило уникнути.." – "Я пішов на самий примітивний обман. Свої сенситивні здібності я виявив ще в дитинстві, і вдало приховував аж до того моменту, коли наші психологи не виявили їх у мене. То був крах всіх сподівань та мрій. Моє кохання обернулось повною безнадією, після диплому мене лишили в академії, а потім заслали на Землю в тривалу відпустку. Тільки коли вчені заголосили, що наша цивілізація опинилась на порозі краху, про мене згадали. Як виявилось, подібних до мене було вже надто багато, щоб просто ігнорувати наше існування, більш того, за якоїсь причини, почали вважати рятівниками цивілізації, її майбутнім. Поки вирішили скористатись тим, що всі мають навики виживання в екстремальних умовах, нам не потрібна адаптація в не звичних умовах. Послали сюди, нібито тут можна знайти порятунок цивілізації майбутнього." – Полковник на довго замовчав, він ніби за ново переживав події свого минулого. На диво, болю від минулих втрат не було. Все заповнила Таня, своєю любов'ю, своєю ніжністю. – "Скільки ще триватиме твоя місія?" – Таня задала болюче питання, та зараз було інше відчуття. – "Не знаю, - в задумі відповів Полковник. Таня помітила як його уста міцно стиснулись, по чолу проповзла вперта зморшка. Ніби він прийняв важливе для себе рішення. – Я тільки почав виконувати її, і тут ці крики про допомогу.. Як тільки з'ясуємо це питання, я повернусь до завдання. Та як би там не було далі, в свій час я не повернусь. Я надто довго був поза межами корпусу, що не зможу повернутись, як не зможу тебе залишити.. там я нікому не потрібен. Тут же потрібен тобі, нашим друзям.." – вони обійнялись, ніби один в одному знайшли своє життя, своє щастя. Так і було..
Вони довго кружляли темними вулицями міста, швидкість заколисувала, як і тепло від спини чоловіка. Таня майже лежала на широкій спині, обережно визираючи з за плеча, обнімаючи його стан, всім тілом притискаючись до такої широкої та теплої спини. Позаду було нічне купання в водах Карпи, пестощі та поцілунки на її тихих берегах, під відкритим небом, де тільки зірки та безсоромний місяць, були свідками любові та пристрасті. Вже в легких ранкових сутінках вони побували на річці Бучача, де теж не втримались від бажання покупатись. Річка була зовсім маленька, мілка, Таня плюскалась як мала дитина, щоб потім зігрітись під великим тілом чоловіка. Потомлені, вдоволені вони повертались до готелю прямою вулицею, по картам вона виводила в той район де розміщався готель.
Несподівано свідомість Полковника зробила стійку, як мисливський пес, що вийшов на слід дичини. Він тут же вловив чіткий та сильний емоційний слід, що відповідав емоційному зліпку людини, що була причиною такого швидкого виїзду з Затоки. Слід був до того сильним, що початок та кінець важко було виявити, сильнішим він був в напрямку вокзалу, по всьому він там і обривався. Полковник тут же вирішив йти по сліду до вокзалу, і там чатувати на людину.
Вони виїхали байком на низьку платформу під високим забором, що відгороджував частину вокзалу від привокзальної площі; навпроти височіла висока платформа з ранковими пасажирами. Поява байка на платформі викликала загальну хвилю зацікавлення, яка мало хвилювала самих байкерів. Полковник зупинив байк посередині платформи, щоб бачити обидва краї платформи навпроти, перекинув ногу через сідло, і запалив. Так він міг довго просидіти, скануючи емоційний фон, та роблячи прив’язку окремої емоції до окремої людини, в цьому він ніколи не помилявся. Та як не дивно, людину яку вони шукали, першою помітила Таня. – "Ось він, йде з хвоста перону." – і поглядом показала на молодого чоловіка. Побіжного погляду було достатньо, щоб і самому переконатись в її правоті. Молодий чоловік, своєю зсутуленою постаттю викликав тільки співчуття в людей з чутливою психікою, та іронію, сарказм, у людей черствих, занурених в свої власні побутові проблеми. Відбиток свідомості чітко ліг на його емоційний фон. Після цього варто було придивитись до людини більш уважніше.
По його вигляду важко було визначити вік, можливо двадцять п’ять, можливо і всі тридцять. Не зважаючи на легкі сутінки на ньому вже були сонцезахисні окуляри, що ховали його погляд.
"Наша людина, однозначно наша людина.. – коротко усміхнувся Полковник. А коли молодий чоловік на довго затримав свій погляд на парі байкерів, що сиділа якраз навпроти місця де він завжди чекав на електричку, Полковник встиг перехопити погляд, відчутний і через дешеві сонцезахисні окуляри, єдине достоїнство яких було в тому, що через них не було видно очі молодого чоловіка. В погляді було дитяче захоплення і байкерами і самим байком, ще й легка доля внутрішнього болю, постійного болю від самотності, від відсутності розуміння. Полковник завершив порівняльний аналіз, і ще раз повторив: - Наша людина. Починаємо спостереження."
Саме цими словами почав маленьку нараду, зібрану як тільки вони добрались до свого номеру. Друзі сонні від ранньої години, зібрались за журнальним столиком, Либідь та Таня відпоювали всіх кавою, а Полковник завершив друкування фото, і вейєром розклав на столі. Запалив сигарету, і запитав: - "Що ви можете сказати про цю людину?" – Хорив та Либідь уважно роздивились і передали далі. – "Двадцять п’ять – тридцять років, видно, що не звик за собою дивитись, чи може не любить, чи може приділяє мало уваги власному вигляду. – коротко, обдумуючи кожну фразу, мовила Либідь. – Намагається одягатись стильно, видно, що коштів не вистачає. Видно, що постійно слухає музику, навушники в вухах. Ти правий, це наша людина." – І ніхто більш не приєднався до її слів, її думка сподобалась всім. Полковник вдоволено усміхнувся. – "Саме це я сам визначив ранком, коли його в перше побачив. До завтрашнього ранку я передам вам навики спостереження, та навчу користуватись системами спостереження. Будемо працювати трьома групами, необхідно визнати про його звички та уподобання, причини такого сильного внутрішнього болю. Це для того, щоб знати чим йому допомогти. Напевно, він стане нашим новим братом.."
На протязі доби Полковник передав всі необхідні знання, інколи використовуючи системи мнемо запису знань на кору головного мозку, для пришвидшення навчального процесу, і на практиці проводячи навчання та затвердження отриманих знань. Система спостереження дозволяла стежити за людиною з досить великої відстані, тут застосовувались принципи лазерних сканерів, що працювали за принципом перекиду променю, і виходом на супутник, і чуті всі розмови, бачити, що робить людина.
"З такими прибамбасами, можна й не залишати номер готелю.." – не уважно кинув Кий, оглядаючи панель спостережної системи, що ззовні нагадувала нетбук середніх розмірів. – "Двадцять віджимань, - однозначно зауважив Полковник, - одна з причин краху цивілізації, та, що людина намагається перекласти нудну роботу на автоматику, стаючи рабою машин. – Вагомо мовив, тамуючи усмішку коли вся команда почала виконувати вправи на віджимання. – Я йду на порушення всіх існуючих правил, передаючи зразок своєї технології у ваші руки." – "А не порушувати ти не можеш?" – "Можу, але не хочу. Я не повертаюсь у свій час, тому мені байдуже. Системи запрограмовані тільки на ваші відбитки, в противному випадку спрацює система ліквідації, і прилади просто розплавляться в чужих руках. – Полковник обвів поглядом завмерлих друзів, у відповідь отримуючи тільки стримані усмішки. – Тут моя родина, там мене ніхто не чекає. Звичайно, без свого обладнання та комбінезону я матиму менше сил та здібностей, та й того, що я маю, знаю та вмію, буде достатньо." – "Полковнику, ти сама звичайна людина, не твоя вина, що ти таким прийшов в цей світ, - з м'яким лукавством відзначила Либідь, - твоїх знань технології майбутнього, ти швидко знайдеш своє місце тут, а ми будемо твоїми друзями та помічниками. Іншого просто не може бути." – "Будемо сподіватись, - легко усміхнувся Полковник, він сподівався саме на подібні слова та подібну реакцію, ці люди ніколи не говорили зайвих слів, роблячи значно більше ніж говорили. Дістав з сумки два прилади, ззовні схожих на нетбуки середніх розмірів. – Це системи дистанційного спостереження, більшість спорядження взято з диверсійних загонів, там полюбляють подібну компактність, перед виходом груп я активізую системи допуску, в противному випадку прилад просто розплавиться."
За кілька днів група Кий – Щек, давала перші висновки.
"Це дуже дивна людина, Полковнику, - стримано почав Щек, - він повністю складається з протилежностей. Вважає себе педантом, хоч таким давно вже перестав бути. В квартирі повний безлад, хоч і скрупульозно ставиться до порядку, в голові повний безлад, не має чітких знань, ні чіткого спланованого майбутнього, пливе по течії життя, розуміє це, і дуже цим переймається. Та йому досить давно перебили бажання щось планувати чи щось змінити в житті. Важко працює вантажником, змушений їздить на роботу через половину міста. З одного боку повністю неорганізована людина, з іншого боку, любить чіткість, вміє приймати швидкі рішення, і йти до кінця. " – Полковник вислухав рапорт, і поморщився. Цих даних було мало, та й не дивно, його друзі ще не зовсім оволоділи навиками спостереження. – "Добре, наступне спостереження проведу я, - поглянув на Таню, - нам доведеться походить кілька днів на своїх двох. Це дозволить краще його зрозуміти." – У відповідь дівчина тільки усміхнулась.
Наступного ранку вони вже були на платформі. Довелось переінакшити зовнішній вигляд, і зараз Полковник був схожим на гота в своєму чорному довгому пальто з тонкої шкіри, високих черевиках, чорному одязі, Таня одягнулась так само, їй личив одяг готеси. І зараз вона смакувала гарячу каву, сидячи на лавці на платформі. Вона звикла дивитись на людей з сідла байка, коли проносилась мимо них на байку чоловіка, і зараз зміна обстановки трохи лякала, та як завжди, саме безпечне місце було під боком чоловіка. Дивувала велика кількість людей вже занурених в свої побутові проблеми, що не помічали краси ранкового неба. Полковник не застосовував сканери комбінезону, намагаючись користуватись тільки внутрішніми силами, і був готовий до подальшого сканування, на інших людей просто не звертав уваги, вміло відсікаючи емоційний фон від впливу на свою свідомість.
Дані Щека та Кия стосовно розпорядку їхнього нового знайомого, були вірними, а сам він мало коли змінював час приходу на платформу. Всі вже знали його любов до кави, і ранок починав з чашечки гарячого напою, ним же і закінчував день. І приходив на вокзал з таким розрахунком, щоб спокійно випити кави, подумати над своїми проблемами. Він появився з хвоста перону, звично піднявшись по дошці, у нього була давня патологія, він не любив платить за проїзд в електричці, і добре відчував коли мали пройти ревізори, і завжди їх вдало уникав. Його стрімка хода, з плавним переходом п’ятка-носок видавала в ньому вмілого ходока, видно було, що він звик довго ходить. Зайвим свідченням цього були високі черевики, з шнурівкою, товста підошва вберігала ногу від всіх недоліків дороги. В черевики були заправлені чорні джинси; зважаючи на погоду, він одягнув чорну "косуху", трохи топорні шви якої говорили про ручну роботу. Його висока та зсутулена постать і справді вилітала з загального фону, і багато людей при його появі припиняли розмови, і довго дивились йому в слід, або насмішкувато супроводжували його поглядами. Можливо причина була не вмінні підібрати одяг по розміру, можливо, причина ховалась в іншому. Полковник помітив як молодий чоловік через темні окуляри перехоплював погляди, і й собі цинічно усміхався. Ця людина і справді бачила всі позитивні та негативні прояви людської поведінки та емоцій, і завжди це викликало цинічну гримасу болю та сарказму. Полковник намагався дивитись на людину периферійним зором, де очі найбільш чутливі і більша реакція на зміну картинки, та молодий чоловік відчув хвилю уваги, і кілька хвилин дивився мало не у вічі Полковнику. На обох були темні окуляри, тільки Полковник мав можливість бачити сам погляд цієї людини, а той тільки відчував його, і вони добре відчули силу один одного. Потім молодий чоловік досадливо поморщився, ніби переконався, що його візаві значно слабший емоційно, та сильніший фізично, і відвів погляд. По його глибокому переконанню тривалі погляди один одному у вічі виклик на поєдинок, а він не вважав себе вмілим бійцем. Потім його погляд зупинився, став більш розширеним, він добре бачив як Таня тулилась до плеча чоловіка, картинка повного поєднання та гармонії закоханих душ викликала новий приступ болю, на обличчі, на якусь мить, виникла інша усмішка, доброзичлива, гарна, спокійна. Полковник добре бачив емоції, але й при особливому бажанні не міг пройти в ментал нового знайомого. Як не дивно, він давно знав про свої здібності, про деякі міг тільки здогадуватись, деякими ледве – ледве вмів користуватись. На цьому спостереження довелось урвати, наближалась електричка, і люди почали готуватись до посадки.
Такого хамства, байдужого ставлення один до одного Полковник ще ніколи не бачив, а він вважав себе знавцем людей, з його то здібностями. Та раніш він не стикався з цим так щільно, коли почав заходить до вагону. Тіточка, що хвилину назад сльозливо скаржилась на своє здоров'я, зараз з силою пропихалась до вагону, досить нахабно тицяючи кулаком у спину, дядечко, він прийшов буквально за хвилину до приходу електрички, досить великим черевом як тараном розпихнув кількох молодих людей. А попавши до вагону, люди ставали мало не біля самого тамбуру, чіплялись за поручні, і вже непорушно стояли в проході, заважаючи тим, хто хотів пройти далі, людям доводилось проявляти дива акробатичної гнучкості, щоб пройти далі. В тамбурах, як завжди, утворилась давка, вже чулись обурливі вигуки, побажання їздить в таксі, хтось комусь наступив на ногу важким черевиком, хтось стримано вибачився, намагаючись надати своєму голосу стриманої холодності. Щоб зайти до вагону самому Полковнику, йому довелось примінити деяку фізичну силу, підняти за лікті Таню, і так зайти до вагону, і так тримати, притиснувши до себе, впираючи спиною в стінку, вберігаючи від штовханини та вагонної задухи. Вона тільки вдячно усміхалась, обіймаючи його за шию, і визирала з за його плеча на людей.
"Вибач, маленька, та це не на довго, на Святоші більшість людей виходить, наша людина їде значно далі." – "Так, милий, не хвилюйся, все добре." – тихо відповіла, знаходячи його гарячі уста; їх мало хвилювало, що навколо багато людей. Чим і викликали цілу бурю нарікань та заздрісні погляди.
Двох денне спостереження мало чим доповнили висновки групи Щека, ця людина жила по раз і назавжди встановленому розпорядку. Рано підйом, о пів на п’яту ранку, вихід з дому пів на шосту. Він завжди йшов тим самим маршрутом, знайомим до кожної дрібнички, до кожного камінчика на дорозі. До дому добирався намагаючись не виходить від звичного маршруту, який інколи залежав від часу виходу з роботи, чи від того, чи не потрібно зайти до сестри на роботу. Вийти на емоційний рівень спостереження не вдавалось, ця людина, ніби виходячи з дому, одягала на себе кокон не проникливості, а вести спостереження навколо будинку заважало таке ж саме поле. Особливо воно відчувалось в його кімнаті, лишалось спостерігати через вікна будинку, через систему спостереження.
Осінь більш вступала в свої права. Погода псувалась з кожним днем, хоч прогнози були заспокійливими, обіцяли сонячну погоду, та малі вітри. Спостереження довелось зняти, Полковник не хотів ризикувати здоров'ям своїх друзів, хоч вони й не нарікали б на холод та сирість; довелось перейти на дистанційне спостереження, хтось з хлопців постійно сидів перед монітором системи. І розслаблялись тільки коли людина заходила до будинку, прилади відмовлялись працювати, натикаючись на потужне енергетичне випромінювання.
Тим часом Полковник винайняв для команди п’яти кімнатну квартиру в новій висотці, в центрі міста, перевага якої з поміж інших була в наявності окремого боксу в підземному гаражі, що було зручно для байкерів, можна було вільного часу зайнятись детальним оглядом та ремонтом машин. Головне, було необхідно підготувати машини до осінньо-зимового періоду, не хотілось сидіти постійно в кімнатах, хотілось і вийти на дорогу.
Маючи вже достатньо висновків, Полковник не хотів, щоб його основна частина місії лишилась не виконаною. Він мав зобов'язання перед своєю цивілізацією, і мав підготувати необхідні висновки командуванню на той випадок, коли про нього згадає координатор групи розвідників, що прибули сюди з далекого майбутнього. Не зважаючи на велику кількість інформації, що вклав у свої висновки, всі вони зводились до кількох основних тезисів.
"Людству ніколи не пізно почти змінюватись. Варто частіше згадувати про вічні істини, важливі для всіх, актуальні завжди. Нагадувати любими способами, музика, література, та так нагадувати, щоб людину перетрусило, вивернуло на виворіт. Частіш ніж раніш, дивитись в небо, не тільки підводячи очі в молитвах до вищих сил. Головне, перш за все відмовитись від стандартів, від штампів в вихованні дітей, від стандартизації індивідуальностей. Надати змогу людям з власними поглядами на життя заявити про себе, не змушувати замикатись в своєму світі, а кричати про себе, дозволити змінювати світ. Більшість з них здатні поставити світ на дибки.. "
Полковник ще раз переглянув записи, і лишився вдоволений. При зустрічі з координатором він передасть ці відомості завантажені на мікро-кристал в вигляді монети номіналом в одну гривню. Це було останнє, що входило в виконання його місії, на цьому можна було й завершити роботу, як тільки дані перейдуть до координатора, він може вважати себе у відставці, і совість його буде чистою. Як тільки ця думка сформулювалась, до кімнати зайшла Таня, зі здивованим виглядом передала йому трубку мобільного телефону; дзвонити було нікому, всі були дома. Тим не менш, приклав трубку до вуха, і тут же почув чоловічий голос, з приємним бархатним баритоном: - "Старому лейтенанту Старшинському наказано бути в клубі "Централ" за дві години." – Полковник не очікував, що про нього згадають, і згадають саме зараз. Ну, чому це відбувається саме зараз? Голос в трубці вимогливо мовчав. Довелось пригадати, що він і досі належить до корпусу розвідки. – "Єсть бути в клубі "Централ" за дві години." – чітко відповів, і тут же в трубці пішли короткі гудки відбою.
Відклавши трубку помітив всю команду в кімнаті. Таня повідомила про дзвінок з номеру який не визначався. Полковник намагався заспокоїти серцебиття, та зберегти залишки самовладання. Обвів стриманим поглядом всіх друзів, він не любив коли його розгублення, слабкість бачив ще хтось. Та кожен з них по своєму відчув його стан, все звелось до одного, в старшого брата почались важкі часи, йому потрібна підтримка та допомога.
"Мені призначено зустріч в клубі "Централ" за дві години. Скоріш всього, за мною постійно спостерігали використовуючи супутники на орбіті." – "Що від тебе вимагають?" – Хорив краще всіх розумів ситуацію. – "По всьому координатору здалось, що пів року в цьому часі, достатній період для проведення розвідки та аналізу ситуації. – Полковник вперто труснув головою, розкидаючи волосся по спині. – Думаю, це на краще. Я не маю наміру більш лишатись в рядах корпусу розвідки, тепер мене мало приваблює відкритий простір." – "Ти й справді вирішив лишитись тут, і поміняєш не відомі планети, на Землю?" – Кий був здивований, і не приховував цього. – "А ти, що вибрав би? Відчуття сім'ї, друзів, братерство, чи постійне очікування удару в спину?" – "Перше, однозначно перше.." – "От і я зробив свій вибір, ви моя сімя, мої брати." – з наголосом відповів Полковник, і ще раз обвів поглядом команду, зустрічаючи світлі погляди друзів. – "В такому разі, попіклуймось, щоб твоя спина була захищена." – тихо мовив Хорив.
Вони зайшли до пів темної зали клубу окремо один від одного. Таня намагалась бути поруч чоловіка, та по його проханню лишилась з Хоривом, біля Либідь вона почувалась затишніше. Сам Полковник пройшов до стійки бару, туди привело внутрішнє відчуття, саме там сиділа людина з його часу, наділена великими повноваженнями для роботи в цьому часі.
Трохи зсутулену постать чоловіка, вдягнутого по останньому писку моди, Полковник помітив одразу ж, навпроти нього височів келих з молочним коктейлем. Полковник сів поруч, і жестом замовив холодного пива, і тихо промовив, ніби про себе: - "Старший лейтенант Старшинський прибув по вашому наказу." – "Дуже добре, старший лейтенант, - чоловік легко повернув голову, та окинув широким поглядом могутню фігуру розвідника. – Ви дуже пунктуальні, стар-лейте. Я капітан Стаун, координатор групи розвідників." – "Як зрозуміти, що ви вийшли на мій номер, який знають тільки мої друзі? – Полковник і не думав далі слідувати букві уставу та дисципліни. – Ви стежили за мною, чіпи в голову?" – "О, ні, Владе, вам добре відомі можливості нашої апаратури, я вийшов на вас через супутники на орбіті. Це й допомогло вийти на ваш номер. Та не будемо відволікатись на дрібниці, Владе. У вас було пів року на виконання місії, вашого досвіду виживання, знань, було достатньо, щоб скласти з ситуації цілісну картину і мати власні висновки." – У відповідь Полковник поклав на стіл інформаційний кристал, у вигляді металевої гривні. Капітан протягнув руку до монети, але не встиг забрати, його зупинив Полковник. – "Зачекайте, капітане, е новина, яка дуже сподобається вам та вашому командуванню. Коли ви мене вислухаєте, кристал можете забрати. – У відповідь капітан усміхнувся, і переніс руку до високого келиха з коктейлем. – Не буду багато говорити, капітане. Я вирішив залишитись тут.. Я не хочу повертатись туди, де мене ніхто не чекає. Я надто довго був за межами корпусу, щоб знову виконувати команди та слідувати букві уставу. Щоб потім ви не робили, чи не говорили, знайте, я не повернусь!" – "Люди, що на цю хвилину в упор дивляться мені в спину, ваші друзі, Владе?" – Полковник легко усміхнувся, відчуваючи на спині погляд Тані. – "Більше ніж друзі, капітане. Моя дружина, моя сестра, та мої брати. Саме вони дали сенс до життя, і стали моєю родиною, якої я не мав там, в 25 столітті Землі. І якої вперто позбавляли протягом всього навчання в академії. Ви маєте право арештувати мене, силою забрати з собою, та не думайте, що вам дозволять вийти з клубу." – "Ви так впевнені в своїх друзях, та їхніх силах?" – "Більш ніж.." – стримано усміхнувся Влад, і забрав руку з монети. – "Я знав, що так буде, Владе.. – капітан зробив тривалу паузу, заховав монету до кишені, легко усміхнувся. Рішуче махнув рукою, ніби прийняв важливе рішення. – До біса все.. Вам буде цікаво дізнатись, що всі темпоральні групи виявили бажання лишитись тут; майже всі вони були сенсетиви, і кожен по своєму проявив свої можливості тут. Командуванню було важливо знати як поведуть себе люди, наділені великими внутрішніми силами, це одна з складових виконання місії, чомусь змінилась думка про подібних людей, вже почали вважати, що за ними майбутнє нашої цивілізації." – Влад стримано усміхнувся, добре коли подібних до нього, божевільних шаленців вистачає і тут, і там. – "Цього було необхідно очікувати, капітане." – "Як вас зрозуміти, Влад?" – "Дуже просто, отримавши великий розвиток, людство почало відмовлятись від багатьох речей, важких але дуже необхідних. Необхідних, щоб відчувати себе повноцінними людьми. Частину роботи переклали на машини та роботів, а частину.. вам добре відомо для якої мети було пущено на потік народження дітей з пробірки?" – "Так, - здивовано відповів капітан, - та й вам це добре відомо! Видно, ви справді інший, Владе. Дітей з пробірки вирощували для захисту кордонів відомого простору, та розвідки не відомих планет, надававши їм тих можливостей, яких люди самі не мали. Сила, не вразливість, спритність." – "Так, але це тільки один бік, як у медалі за відвагу, це тільки гарні та красиві слова, капітане. А є інший бік. Всіх дітей виховували по одному стандарту, по єдиному штампу, викорінюючи індивідуальність, та право вибору. Любий відхід від прийнятих стандартів вважали браком, і жорстко з цим боролись. Власне мене обійшла чаша сія. Я надто рано виявив в собі великі здібності і навчився їх приховувати, коли б ескулапи академії не помітили відхід від стандартів перед самим дипломом, може моє життя пішло інакше. .." – "Я уважно вивчив вашу особову справу, Владе. Та ваш випадок далеко не єдиний, все частіш і частіш проявляються сенситивні здібності, діти вчаться думати і приймати неординарні рішення. Частіш всього виходячи за рамки прийнятних стандартів та форм." – "За такими як вони майбутнє всієї цивілізації. Не потрібно шукати вихід з кризи копаючись в брудній білизні минулих поколінь. Подивіться ширше, капітане, на звичайних людей, прогуляйтесь по Землі, переночуйте під відкритим небом біля вогнища. Тільки не залишайте відкритою спину, по степам шустає багато різних людей. Вийдіть за межі академії, подивіться як та чим живуть звичайні люди. Я то цього достатньо надивився, і живучи на Землі 25 століття, і живучі тут. І тут і там, людей заганяють в рамки стандартів та штампів." – "Вам видніше, старший лейтенант Старшинський." – "Вибачте, але мене звуть Влад, і я давно не належу до складу розвід-корпусу. З тих пір, як мене відправили в тривалу відпустку. Я прийняв завдання з одною метою, вирватись з клітки, якою стала наша Земля. Так, я мав на меті провести розвідку, але повертатись не мав наміру. Так чи інакше, повертатись я не мав наміру." – "Я чекав на ці слова, Владе. Ви доросла людина, у вас велика школа виживання, і не мені вас повчати. – Капітан посміхнувся з видимим жалем. – В корпусі вас більш ніщо не затримує, я ж пов'язаний наказом, більш того, у мене там родина. Не думаю, що командування буде щось робити, щоб повернути кілька тисяч розвідників-сенсетивів, що здатні поставити Землю на дибки, може в цьому теж буде ваша допомога майбутнім поколінням. Ви надто чисті, ви та подібні до вас, Владе, тому я не боюсь, що ви використаєте технології майбутнього, свої сили та можливості у шкоду простим людям. Я ж, в свою чергу, постараюсь, щоб всі рапорти потрапили не тільки до рук командування, але й дійшли до вищих кіл влади. – Капітан поглянув на годинник. – Мені пора, Владе. Скажіть, що змусило вас залишити берега Затоки, і мчати через половину України?" – "Я почув сигнал про допомогу в ментальному режимі, капітане. Сліди привели сюди, людина і справді потребувала допомоги. Кілька тижнів ми вели спостереження. Ця людина має великі можливості та сили, хоч і не в повній мірі їх використовує. Я хочу допомогти цій людині, з'ясувавши в чому саме полягає допомога." – "Зрозуміло, зрозуміло, - в задумі відповів капітан. – Саме для цього ви передали своїм друзям навики виживання, розширили їхні здібності, та передали деякі знання майбутнього?" – "Не тільки, коли я познайомився з ними, вони були в депресії, від не розуміння та не приймання законів цього світу. Я вже був у їхньому положенні, а по легенді я байкер, що хоче повернутись на дорогу. Я допоміг їм знайти свій шлях в житті, і ми створили банду байкерів, де свої власні закони та правила, більш наближені до законів та правил байкерських банд старої формації. Коли ми тільки виходили на дорогу, я думав, що з такою підтримкою, виконання місії буде кращим, та потім ми більш здружились, коли я повірив їм, а вони мені, саме тоді я й почав вчити та тренувати. З такими людьми як вони, можна поставити весь світ на дибки. Вони всі сильні сенсетиви, я ж тільки відкрив їхні можливості та навчив ними користуватись в повній мірі." – "Вони знають про ваше справжнє обличчя?" – "Довелось відкритись, інакше не можна було. Як можна вірити людині, коли вона ховає своє лице?" – "Ви поступили вірно, Владе. Подібну дружбу та довіру необхідно цінувати, берегти як зіницю ока. Мені час йти, справи, як ви розумієте, Владе. На прощання, я маю для вас дарунок. Людина, якій ви хочете допомогти, з неї взято генетичний матеріал, більша частина якого пішла на створення вас, Владе, саме тому ви носите його прізвище. Думаю, знання про це, допоможе вам у вашій справі." – Капітан тихо попрощався, а Полковник лишився сидіти за стійкою бару. Він був непорушний як скеля.
Коли по обидва боки від нього сіли його друзі, а Таня взялась за його руку, в Полковника вже визріла нова думка. Все стало на свої місця. Ось чому він так виразно почув крик про допомогу, ось чому вони між собою схожі. Ця людина його далекий предок. Час ставити світ на дибки, час починати боротись зі стандартами!
здесь суставы вялы, а пространства огромны
здесь составы смяли, чтобы сделать колонны
одни слова для кухонь другие для улиц
здесь сброшены орлы ради бройлерных куриц
и я держу равнение даже целуясь
на скованных одной цепью
связанных одной целью
скованных одной цепью
связанных одной целью...
можно верить и в отсутствие веры
можно делать и отсутствие дела
нищие молятся молятся на
то, что их нищета гарантирована
ID:
373858
Рубрика: Проза
дата надходження: 28.10.2012 07:36:47
© дата внесення змiн: 28.10.2012 07:36:47
автор: ПОЛКОВНИК
Вкажіть причину вашої скарги
|
