А як же Україна?!...
Світланка пригорнулась до бабусиного плеча:
-Розкажи, розкажи! –щебетала правнучка, заглядаючи бабусі у вічі.
-Що, люба, ти хочеш почути?
-Дитинство, бабуню, дитинство.
-Ну, тоді слухай.
…За вікном радісно щебетали горобці. Десь у лузі співом заливався соловей. У садку вже налилися багряні, великі вишні. У хаті поралась мати (готувала обід, прибирала), та так жваво і хутко, наче якийсь дивний, живий механізм. Батько був у полі, цього року був великий урожай, то роботи було вдосталь. Мій старший брат Степан працював із батьком, хоч і був за професією столяром, до речі, досить добрим: все село зверталось до нього, іноді, навіть із сусідніх сіл приїжджали люди, аби Степан їм щось змайстрував, чи то стілець, чи скриню, чи ще щось. Я із молодшою сестрою Орисею бавилась у саду, під калиною – це був мій улюблений притулок. Оришці тоді було 5 рочків, але вона була досить кмітливою, щодня допитувалась про щось нове, ще не зрозуміле її дитячим розумом. Коли була така тепла, чудова погода, мати ставила колиску з малим Іванком на подвір'ї в тіні розлогого горіху, щоб дихав теплим, свіжим повітрям.
У свої вісім років я допомагала матері: поливала улюблені мамині квіти, що жвавими рядками росли біля хати, годувала худобу. А домашніх тварин у нас було багато: і кури, і гуси, дві корови, трійка коней, свиня з поросятами. Мати любила їх, як нас, своїх дітей, завжди ласкавим словом до них озивалась, пестила.
Почало вечоріти, літнє сонце спускало свої коси до старого лісу, вийшов молодий місяць, але зорі ще не з'явились.
-Марусю, годуй своїх робітників! – крикнув батько, підходячи ближче до двору, за ним плентався Степан. – Ну, що робили мої дівчата? Вже зовсім дорослі, скоро на вечорниці ходитимуть! – посміхнувся до нас батько, пестячи мене по голові.
-Грицю, хутчіш до столу, вечеря стигне, -- почули ми голос матері, що плекав наш слух , наче літній вітерець. І ми, сміючись, побігли до хати.
-А чого це ти, Степане, такий сумний?—допитувалась мати, прибираючи зі столу.
Степан ще більш понурив голову, він майже нічого не їв, а очі його не так горіли, як раніше.
- Та щодня все більше і більше розмов про колективізацію, боюсь, що так воно і буде, - зітхнув брат.
- Та ти, сину, не думай проте! – озвавсь батько з лежанки. – То все пусті розмови. Зараз вільна праця, сам собі хазяїн, і жодна сила не змусить нас покоритись.
-То, може, воно й так, але, батьку, влада, кажуть, все більше жадає нас поневолити. Ой, не подобаються мені оті розмови, -- немовби до себе промовив брат.
- Ти б ще слухав місцевих пліткарок, що збираються вечорами, - скрикнув батько, - можливо, ще якусь маячню дізнався б! Кажу тобі, все то марні балачки, - його голос звучав спокійніше і тихше, -- тому менше думай про це і лягай спати, вже пізно.
Мати лише тихо зітхнула і, вклавши нас, сама лягла до сну. Я не розуміла, про що вели розмову чоловіки, але якщо батько каже, що це маячня, то так воно і є. Сон солодкою тишею обійняв хату.
*****
Пройшов деякий час після цієї розмови, урожай був зібраний, на полі залишилась деяка робота, Степан вже сам ходив туди, адже батько захворів і не мав сили працювати.
Село жило своїм життям. Батькова хвороба почала потроху відходити. Життя здавалось прекрасним. Але у 1932 році, наче грім серед ясного неба, до України прийшла біда. Урядовці вступили до нашого села, і, заходячи до кожного двору, забирали все: худобу, зерно, продукти харчування...
Тільки-но з'явились непрохані гості, то Степан одразу ж десь зник. Мати, ридаючи, благала про милість:
- Залиште хоч корову! У мене ж діти! Чим мені їх годувати?! – сльози, неначе град, котились по її щоках.
Але люди з суворими обличчями не звертали на неї ніякої уваги. Батько, зібравши останні сили, накинувся на одного з урядовців...повітря розірвалося від пострілів, на мить запала тиша. Мати заніміла, ми з Орисею мовчали, батько здригнувся і впав. Чому? Мати кинулась до нього, але його очі вже бездумно дивились у небо, а груди не рухались.
-Іроди! Звірі! За що?! Чим ми вам завинили? Що?.. Як?.. Чому?.. – мати важко вимовляла слова крізь сльози.
Люди у формі, не озирнувшись, пішли з двору...
Ще довго ми отак стояли з сестрою серед двору, мовчки ковтаючи сльози, і дивились на матір. А вона ридала над вимученим тілом батька. У хаті стихло все, навіть Іван, що тільки-но заходився криком немов би розуміючи, що щось сталось страшне. Ми стояли доки не прийшов Степан; він подивився на нас, мовчки приніс матері води, умив її та відвів нас до хати. Батька він відніс до вже пустого сараю. Ми з Оришкою сиділи неворухнувшись, мати ходила по хаті і щось механічно робила. Степан пішов до майстерні і всю ніч робив там труну для батька, повністю просякнуту сухими чоловічими сльозами.
Поховали його наступного дня, тихо закопавши на кладовищі. Мати вже не плакала, а лиш порожніми, безтямними очима дивилась уперед себе.
То була страшна втрата. Важко було пережити. Важко було бачити матір, вона вже не була собою... Здавалося, що вона збожеволіла – за день могла і слова не сказати, частіш молилася, стаючи на протерту підлогу перед іконою Божої Матері, слів неможливо було розібрати – буркотіння, неначе каша у печі кипить, смачнюча така, масна, з салом та маслом. Мати вставала після молитви, підходила до печі..., а ми з Орисею чекали, що вона от-от зварить смачного борщу, але мати зітхала, споглядаючи на холодний попіл, і йшла до сараю. Ми не знали, що матір там робила, але поверталась, коли надворі вже було темно, і варила пісну кашу... ми їли її так, неначе це святковий пиріг з вишнями, соковитими грушами та медом.
Степан усе частіш повертався пізно, похмурий та мовчазний, нечасто питав, як у нас день пройшов. Мати мовчала, Оришка в цей час вже спала, я вигадувала небилиці, мовляв, нам було дуже весело, Степан гірко посміхався, він знав, що я знов кажу неправду лиш для того, щоб ще більш не засмучувати і так нерадісного брата. Як би мені хотілось спати, спати, спати, не бачити материних страждань, Степанового смутку, зхолоднілої хати... Ще недавно тут був гамір, веселий сміх та жило щастя. Тепер... тепер тут порожньо та тихо, здавалося, що тут життя скінчилося, як і батькове....
Мати потроху ставала жвавішою, клопотала по господарству, хоча що там клопотати: худоби нема – нічого нема. Бавила Орисю, мене – ні, бо я вже доросла, улюлюкала до Іванка і читала нам казки. У хаті стало трохи веселіше, єдине, що було зовсім погано – почуття постійного голоду; пізніше стало трохи легше: почали звикати. Степан ходив як у воду опущений: невеликі запаси скінчились. Грошей не було, а як були б, то щоб купувати? Нічого ніде не було.
Село затягнуло голодом...
Це було справжнє жахіття: люди помирали не по одному, а сім'ями, нікому було їх ховати, та й сил було небагато. Так і лежали виморені без їжі тіла у хатах, на подвір'ях , навіть на вулицях села. А де їх подіти? А як?
Степан звідкілясь приносив якісь зерна, крупи, усе, що було хоч трохи, та їстівне. Мати допитувалась, мовляв: „Де взяв?”, але брат мовчки відводив погляд, мати, звичайно, все розуміла, але чомусь мовчала.
Біль сковував моє серце, страх наповнював його і не давав дихати. Ще хотілося жити, та не було вже сил. Голод забрав усе, усе, що було дорогим, святим, важливим.
Одного дня Оришка вийшла на двір – прогулятись. Вона ще мала, їй важко сидіти на місці, а мені було несила кудись йти. Чому я не пішла із нею? Чому відпустила одну? Це неможливо передати, неможливо передати, як ми налякались, коли через годину не знайшли Оришки біля дому. А ввечері нас полонив жах. До ночі шукав Степан Орисю. Не знайшов...
Ми боялися і чекали, не знаю чого, але чекали. Через кілька днів зник сусідський хлопчина Узварський, казав, що піде до баби Каті накрай села, вона знала пречудові історії, якими заслухувалась малеча. Ввечері Микола не повернувся. Старший Узварський кинувся до бабці. Ступив на поріг і завмер... Баба Катя з жадібним гарчанням їла сире м'ясо, її руки були, наче вимочені у крові, аж багряні. Ці пальчики маленького розбишаки впізнав би кожен, адже у три рочки Микола у кузні припікся залізякою. Рівненька смужечка проходила одразу за маленькими нігтиками, за це і дражнили малого Смужечкою. Там знайшлися речі й Оришки... Бабку заколотили живою у труну, яку вже давно вона собі виготовила і тримала у коморі.
Біль сковував моє серце, страх наповнював його і не давав дихати. Ще хотілося жити, та на було вже сил. Голод забрав усе, усе, що було дорогим, святим, важливим.
Степан влаштувався на роботу перевізником, то ми мали хоч трохи та якоїсь їжі. Розповідав, що ще напівживих возив до ями за селом. Яма та – велика спільна могила, мовляв, що на десять верств від неї чути стогін помираючих поміж мертвих. «Дивися, - каже, - у майже застиглі очі, а в них надія, що ти допоможеш, а ти не можеш помогти.»
Все частіше згадувались часи, коли батько був живий. Веселі дні, радісні посмішки - наче усе це було у минулому житті. Але було...
Два роки тривало це жахіття. Два роки, як усе життя...Мати померла весною, Іванко – ще зимою...На все життя мені на серці викарбовано його очі, такі дорослі, сповнені свідомості та розуміння усього, що творилося навкруги його, беззахисного...
…Страшенно хотілося їсти, я не могла нічого з цим подіяти...Мати дала мені суху скоринку хліба, а Іванкові --розмочену у воді і загорнуту у шматочок марлі, брат почав смоктати живильні крихти. Як не вчасно вийшла мати до сусідки, адже вона могла мене спинити, зробити щось... Мені страшенно хотілось їсти, я вийняла з рота Іванка цей хліб і дуже хутко проковтнула його, у мені говорив голод, відштовхнувши розум подалі, забивши його звичайним природним інстинктом. Брат не плакав, він мовчки дивився на мене, його очі казали:” їж, їж, Софійко, тобі треба, я все одно скоро помру, а ти їж. Його очі, дитячі чесні очі... Як багато вони не побачили... Як багато вони зазнали...
*****
Ми із Степаном зостались вдвох. Десь через півроку переїхали до міста. Брат влаштувався на роботу на якийсь завод, мене віддав у школу. Степан купляв мені багато книжок, найбільше – українською мовою. Я захоплювалася Коцюбинським, Котляревським, Лесею Українкою, вчила Шевченка та Франка. Уся хатня робота лягла на мої плечі, було неважко, адже це не село – тут майже все можна купити. Мені подобалося у вихідні, частішу неділю, ходити із Степаном на ринок, привіз (так називали міський ринок),там, як на сільському ярмарку.
Степан був дуже схожий на батька, від пережитих страждань на молодому обличчі повиступали зморшки, волосся, неначе хто срібним гребінцем прочесав – це була не густа, але доволі помітна сивина. Брат намагався якомога частіше посміхатися, чим ще більш був схожий на батька.
Але, на жаль, Степана я втратила, коли мені тільки-тільки виповнилося шістнадцять. Я залишилась одна, як билиночка у полі, і нікуди прихилитись, і ні до кого йти. На, щастя я дуже швидко знайшла собі роботу –заможній сім'ї була потрібна „горничная”, як казали хазяйка (вона сама була росіянкою знатного дворянського роду). Ще, як з'ясувала я далі, була безсердечна, жорстока жінка. За українські слова лупцювала всім, що було під рукою, карала за будь-яку провину жорстоко: і на мороз у одному платті виганяла, і за день крихти могла не дати. А хазяїн був ласкавим, завжди мене заспокоював, робив невеличкі подарунки, за що потім і гримала на нього хазяйка.
Щоранку хазяїна на роботу відвозив мовчазний та серйозний водій Микола. Його голос я почула вперше лише на зібранні партії, до якої ми обоє входили, мені дуже подобалось туди ходити, адже там було живе, тепле спілкування з різними та приємними людьми, ніхто не дивився на тебе собакою, а навпаки – щиро посміхались. Чим частіш я бачила Миколу, тим більш розуміла, що це цікава і витончена людина. Він писав прекрасні вірші українською мовою, і, проводжаючи мене додому, до хазяїв, Микола мені їх зачитував. Моє серце тьохкало і співало, слухаючи дивні поєднання звуків і слів. Я ніколи не бачила такої неперевершеної природи, як у його римованих замальовках, здавалось, що я душею побачила красу дерев, почула мову птахів і квітів.
Отак ми йшли: він читав, а я слухала, вслухалась кожною клітиною. Можливо, йому просто хотілось, аби хтось його вислухав, може, щось інше, а для мене це була маленька іскринка радості у цьому великому, темному ,страшному і одинокому світі. Трохи пізніше я зрозуміла: Микола закохався. Що він міг знайти у моєму вимореному тілі, у обличчі, що було вкрито дрібними зморшками, які додавали мені двадцять років. «Запав мені у душу твій м'який голос і ясні очі, ніжна душа ,сполохане серце, яке так хотілось зігріти та захистити», -- від його слів мені запаморочилося у голові, я не могла поворухнутись. Заклякла. Стояла. Дивилась у його чорні очі. Було страшно. Ні! Трохи моторошно…
*****
Одружились. Почали жити разом. Він мешкав разом із матір’ю, але Наталії Григорівні я сподобалась. А вона була схожа на мою матір: такий самий характер, думки, навіть рухи. Я ніколи не вірила у таке щастя, особливо після пережитого… Я вже не так часто згадувала батька, братів, сестру, уся біль залишилась позаду, я нарешті була щаслива. Лише матір, вона завжди була поруч: уві сні вона плекала моє волосся, пестила, а на яву мене оберігала друга матуся, не менш кохана та ласкава – Наталя Григорівна. Лише добро і ніжність були у її очах, безмежна та невитрачена любов. Микола іноді затримувався на роботі, але я все розуміла. Він дуже хотів, аби я не працювала, мені довелось звільнитись, через що я ані трохи не жалкувала. За рік я подарувала коханому чоловікові сина, охрещеного Іваном. Я й досі не могла забути малого брата… Він навіть зараз поруч…
*****
Серед чистого неба грянув грім… Перелякані серця країни прокричали болем смерті: «ВІЙНА!...ВІЙНА!...війна…» І мільйони чоловіків, хлопців узялися до зброї… І мільйони жінок застогнали від жаху і безпомічності… З Наталією Григорівною я проводжала і Миколу. Два місяці ми жили в очікуванні листа, але його все не було… На третій прийшов… Не від Миколи… про нього…«Загинув у боях», - три сухих слова…Мати не пережила такої звістки…
За рік увесь наш дім було переселено у селище Дмитрівка. Водній хаті проживало сім чоловік: дві жінки з дітьми і я з Іваном, котрому було три місяці. Готували разом, з того що було. На щастя, страшного голоду не було. Через деякий час село окупували німці. Було страшно навіть просто вийти було із хати, а треба – воду набирали з колодязя, що був у центрі села. Одного разу, набравши води, я поверталась додому і почула наче над вухом вибух… Німецький літак скинув бомбу прямісінько в колодязь, з якого в цей час набирала воду якась жінка… Якщо б лише на хвильку раніше впала бомба, мене б не було зараз і тут.
Ще півроку в селищі Дмитрівка, й усіх евакуювали в інше село. Нас із сином поселили до однієї жінки, у якої був син п’ятнадцяти років, що згодом втік на фронт і повернувся через рік з ампутованою ногою, та дві доньки шести та дев’яти років. Жінку звали Олеся, це була звичайна українська господиня, щира та добра, із втомленими очима і ніжним серцем. Село окупували, але дуже швидко радянські війська його визволили.
Коли фашисти відступали, то троє їхніх командувачів забігли до нашої хати. Олеся швидко заховала нас у підпіччя (там була спеціально зроблена така собі ніша), а сама одкрила двері. Німці вимагали принести їсти, і поки налякана жінка варила курку, розклали карту на столі, скинувши усе зайве, і довго щось показуючи сперечались. А потім так само швидко зникли, не покуштувавши вже холодного бульйону.
Нас знову відправили до іншого села. Ми з Іванком, та ще близько тридцяти мешканців села. Дорога тривала три дні. Пішки. Іванкові було важко переносити такі подорожі, та, на щастя, він майже постійно спав, прокидався лише аби поїсти. Ночувати нам іноді доводилось у кинутих та дивом вцілілих хатах. Лягали просто на голу підлогу усі в одній хатині, чергували по двоє по годині.
*****
У селі, куди нас переселили, не було ні душі. Кожну напівродину було поселено в окрему хату. І знов життя з думками: «От-от переселять». А ж ні! Нарешті прогриміло на увесь світ: «Перемога!!!».Здавалося, що все скінчено. Нове, краще життя! Та це було лише примарою.
Під час переїздів я здружилася з приємною жіночкою, матір’ю двох маленьких дітей, Ганною. Усі печалі ми переживали разом, війна поріднила багатьох. Ми порались удвох по хазяйству, трохи пізніше Ганна почала працювати на заводі, а я у, так би мовити, школі. Це була покинута хата, односельці приводили туди своїх дітей, і декілька вчителів їх навчали тим наукам, які більш-менш знали самі.
Один учитель був у нас офіцером армії, але, отримавши серйозне поранення, він не міг більше служити. Його контузило бомбою під час наступу, тому він погано чув, але діти його дуже любили; незважаючи на його суворість на уроках, це була дуже добра та приємна людина.
Держава потроху відбудовувала школи, але нам усе не щастило… І діти з різних сіл, не зважаючи на жодну незгоду, добирались як могли до нашої хатинки (так ми називали нашу школу). Окрім помешкання були й інші труднощі: не вистачало зошитів та чорнил. Школярі писали соком бузини, до якого додавали сажу, а зошитами найчастіше були книги: між рядками було місце, щоб писати.
У 1946-1947 роках знов почався голод, вже не такий як у 1932-1933 році, та відчутний. Тим, у кого були діти, видавали пайок, тому Анюта переписала на мене своїх дітей, нам почали видавати більше продуктів. З того і жили: пайок, моя та Ганнина зарплатня.
У 1949 я отримала роботу вчителя аж у місті, добиратись туди було складно, то довелось переїхати у місто, звичайно, із сином. Не хотілось переїжджати, але треба. Іванкові було уже сім років, і він дуже не хотів їхати. Тим більше на той час ми жили великою родиною, Ганну знайшла сестра Марина з чоловіком.
У місті було важко, грошей вистачало лише на продукти. Одяг на мені був старий та весь полатаний, взуття взагалі розлізлося, хоч озутий, хоч босий – немає різниці. Івана трохи та намагалась одягати. А то у школі ще почнуть дражнити.
Їздили у гості до Ганнусі, вона як побачила нас з Іваном напівголодних, у шматті, то й вмовила залишитись і жити разом, все ж таки разом легше. Я перевелась у школу, що тільки-но відкрили поблизу села, лише півгодини шляху. Там я навчала глухонімих дітей українській і російській мові та літературі. Нелегка праця, та мила серцю, коли бачиш, з яким задоволенням малюки читають, пишуть, пізнають нове, то, здається, що весь світ радіє.
*****
Життя налагодилось. Повиростали діти, з’явились онуки, правнуки. Хтось ішов від нас, але вже не було страшно… Іноді отак згадаєш, як жили і думаєш: «Невже таке можливо пережити?! Невже люди переживали?! Невже я жива?!». Школу, де я працювала, давно закрили, та приходять учні, допомагають по хазяйству, питаються про здоров’я, бажають ще багато років життя. Ти їм кажеш: «Вже втомилася я жити». І чуєш у відповідь: «А як же Україна без Вас?!», я задумуюсь і живу, набираюся сил і кажу собі: «Дев’яносто років – це ще не кінець, це лише початок!»
… Вечірню тишу сполохало тьохкання солов’я, а Світланка сиділа непорушно вслухаючись у бабусину сповідь.
Все завмерло, ніби чекало на диво. Сон прийшов до Світланки непомітно. Бабусин голос приспав онуку. То була не просто правда життя, а місток з минулого в майбутнє.
ID:
376792
Рубрика: Проза
дата надходження: 10.11.2012 14:00:17
© дата внесення змiн: 10.11.2012 14:00:17
автор: St@Sk@
Вкажіть причину вашої скарги
|
