Дівчина, яка хотіла літати. Яка щоночі думала і мріяла. Яка щоночі обирала собі долю, а завтра ж її змінювала. Дівчина, у якої ростуть величезні крила, та вона їх не бачить за вагою стереотипів, за вагою чужих пліток.
Вона вранці розчісує волосся, фарбує очі. Потім одягається і йде до університету. Друзі, навчання…
Вона досі не бачить крил…
У вухах навушники. Наповнює дещо виснажену душу. Ніхто її толком ніколи не знав, не читав і не бачив. Душа…
Вона досі не бачить крил…
Кохані руки, кохані губи. Ці палкі рухи змусять її потім плакати (тихо). Їй захочеться підірватися і втекти. Побігти чимдуж за лінію горизонту, там, де затирається межа усього. Де небо і земля ніби на крихітну малість разом. Де сплять зорі і місяць. Де заходить сонце. Хочеться втекти, здираючи коліна, втекти подалі.
Вона досі не бачить крил…
На секунди повернеться в минуле, захоче щось змінити. Дівчина, у якої найглибші очі у світі. Яка своєю посмішкою дарує всім гарний настрій. Всі кажуть їй: «Ти ж сильна! Візьми себе у руки!». Та їй іноді набридає такою бути. Хочеться стати маленьким пухнастим котенятком, якому потрібна увага, ніжність, ласка і тепло. Хочеться залізти до когось на ручки і притулитися до грудей, слухати стук серця, нерівномірність дихання…
Вона досі не бачить крил…
Заснула. Так бо дитячому, так смішно. Настане час, коли їй хтось допоможе. Коли вона дочекається людину, яка підкаже: «Обернися! На секунду… У тебе є крила! Ти можеш літати! Головне не бійся!»
Дівчина посміхнеться. Їй хочеться жити, їй хочеться бути щасливою…
Усе, що колись траплялося, усі уроки, які були винесені, потрібні їй тепер, як повітря, як воді і хліб. Без них би вона не усвідомила всю чарівність данного моменту, сьогоднішнього дня, чийогось голосу. Без них би вона зупинилася на місці і, забившись у куток, плакала.
Вона вміє літати. Вміла завжди. Просто не знала.
