Я маю, що маю... А маю нічого...
Більше не потрібен мені розкіш і фрак,
що взяти в життя, в цю далеку дорогу?
Це не важливо давно - я поет-жебрак.
Завтра завершення, лише перший антракт;
оббиваю коліна через пороги,
вбиваючи в собі цнотливого бога.
Все життя у зіницях, шукай по слідах,
якими ступали покоління до мене...
Той загублений час у замерзлих руках,
і світ ввижається вже зовсім шаленим.
По в'язкому намулі до серця у вени;
всі думки, що течуть у карпатських річках,
де вмивалась красиві дівчата, аж страх.
Зіграває лиш спомин про теплі слова,
що батьки казали мені до зачаття...
Мені було байдуже, ніхто не кричав,
і все життя було подібне прокляттю.
А на водоймах розцвітали латаття,
я вчора ходив туди - сьогодні вже мчав,
як воїн, що буває на вістрі меча.
Я маю, що маю... А маю нічого...
Більше не потрібен мені розкіш і фрак,
що взяти в життя, в цю далеку дорогу?
Це неважливо давно - я поет-жебрак.
Завтра завершення, лише перший антракт;
оббиваю коліна через пороги,
вбиваючи в собі цнотливого бога.
Я маю, що маю... А маю нічого...
