Люблю її, а не себе, а вона є, завжди десь є, така сама гарна. Добре хоч десь когось мати. Хоча б для того, щоб було кому розказати історію дня, який варто заради цього прожити.
(Тарас Прохасько)
***
Мій пульс бився із краплями дощу,
що стікав із даху до нашого підвіконня.
Осінь співала грайливого і водночас журливого марша.
Вечори були наповнені ароматами і звуками.
Все забувалось і знову згадувалось.
Інколи.
На долі секунди.
Тобто завжди.
І тут появлялась вона у цьому житті.
І забирала усе, що належало по праву
їй і все, що не було навіть моїм.
Вона інколи дзвонила до мене.
Розпитувалась, що в мене нового.
І я розповідавав їй про своє життя,
а вона мені про своїх коханців.
Інколи ми згадували минуле.
Інколи просто мовчали.
Інколи кохались словами перед сном.
Чекання наступного дзвінка
перетворилось на нескінченні дні і ночі.
Зжимались серця і кров переставала текти.
Ріки замерлазали і болю не було.
Її подих був теплим, як весняне тепло.
Я відчував.
Я точно знав, що це було насправді.
Можливо вона мене кохала і ненавиділа водночас.
Я і сам цього точно не знаю.
Болю не було.
Болю не було...
