Стою між полем і дощем
на варті спалахів і грому,
щоб запалить свічу під щем,
під біль, під крик і стогін...
Маленький вогник – одиноке щастя,
як виклик зграї підгорілих,
в осінній тузі верболозів,
Як заклик бігти і бажать
розхитувать Везувій
очманілий.
Поїти теплим молоком
розбурхане кудлате
сновидіння.
Схиливши голову на край
дивитись в небо
і шукати
Стежину, що ледь-ледь
прикрита вбранням,
А вона... вже терпнула
в обіймах сіроманця...
Й пила гарячий віск,
зпрожогу
обпікала
Гарненькі крильця пурпурові
чарівного метелика,
який закоханий
у літо і у сонце.