Я запашна й прохолодна, безжурна фіалка. Я прокидаюсь рано навесні, струшую з себе залишки снігу та сну. Щороку сонячні стріли будять мене своїм вогнем. Крізь віти дерев та безліч атмосферних шарів вони проникають у мене, щоб через тоненькі судини подати перший сигнал серцю. Так, наперекір ботаніці, воно у мене є, хай навіть не бачить його найточніший мікроскоп.
А далі перший подих. Солодкий, бо вільний, глибокий, бо довгожданий. Вдихнувши вуглекислий газ, я подарую людям кисень, подарую їм життя. Відчувши прилив сил, я стану суцільним органом чуття. Я смакуватиму приємною вологою, легкий вітерець огортатиме мене ледь помітною прохолодою. Я слухатиму шурхіт лісу, його ранкову величну симфонію. Я танцюватиму під неї, повільно погойдуючи тендітним стеблом. Але це не той танець, який я б хотіла виконувати. Гаряча й натхненна, я б кружляла по усіх просторах, тримаючи граційно свою голівку, я б стала лісовою балериною. На осяяній сонцем сцені з найприроднішими у світі декораціями. Вражені й вдячні, мені б аплодували дерева; пробуджені мелодією, вилізали б зі своїх схованок звірятка і завмирали б, боячись пропустити хоча б один мій рух. У всьому світі не знайшлося б вдячніших глядачів. Але тоді я змушена була б зректися коріння, а це означає повільну запаморочливу смерть…на сцені…танцюючи…
Я вдихаю запахи. Заспокійливий аромат залежаного торішнього листя, по-материнському рідний аромат вологого грунту. Для мене запах – це ідентифікатор. Маючи власний, унікальний, я щоденно зваблююсь тисячами інших, вони манять мене своєю новизною, інколи відвертістю. Хто не має запаху, не має обличчя, хто його втратив, втратив себе.
Маючи безмежний потенціал до радості й втіхи, я, фіалка, чомусь є втіленням смутку. Крихітна й тендітна мешканка лісу, я відчуваю на собі його великий біль. Гострим ножем мене ріже несправедливість, тонкою голкою проколює безпорадність. Моїм свіжим цвітом греки прибирали смертне ложе передчасно померлих дівчат, ніби підкреслюючи: краса не вічна, а невинна краса – й поготів. І я йшла за ними у небуття, щоб пробудитись знову, даруючи людям надію. Без гасел, без пафосу, але щиро та віддано.
Я – перевтілена сльоза вдячності Адама за радісну вістку про прощення Господнє . Я забула своїх кривдників, я посміхаюсь їм, а вони стоять розгублені і шукають відповідь. Я б пояснила їм, що пробачити – значить стати багатшим, але з ними я мовчазна. Я можу говорити тільки з вітром, гомоніти з швидким потічком, перешіптуватись з травами. Й мені не потрібно слів, щоб відчувати себе потрібною, бо тут, у відповідності з кожною деталлю, я славлю природу, я є її гармонійним продовженням.
Я захоплюю своєю чарівністю. Щойно народжені метелики, ще не пізнавши смак життя, злітаються на мій запах, кружляють і замислюються, та зрештою відлітають. Вони розуміють, що перетнути мої кордони неможливо, бо якась чудодійна сила циркулює в моєму тілі, робить мене інакшою, владною. Наївна, закохана дівчина в нестримному бажанні причарувати бризне на повіки хлопця соком фіалки…Чи полюбить він її враз – невідомо, та запам’ятає таки напевно. Як і ті метелики, що відвідавши сотні пишних бутонів, не забудуть запашну прохолоду моєї душі. Просто тому що вона залишилась непізнана…
Але завжди знайдуться руки, які не знають жалю, не знають краси. Своїми цупкими пальцями, а то і гострим ножем, вони позбавлять мене коріння, а разом з ним лагідного вмивання росою, можливості бути собою…Вони змішають мене з десятками інших, зв’яжуть у пучок, де прикрашена кольоровою стрічкою, я назавжди втрачу себе. Моє призначення зведеться до того, щоб кілька днів помилувати чиєсь око. Лише б знати, що це недарма. Я буду безмежно щаслива, помітивши непомітну сльозу смутку, що спаде з материних повік, чи нестримну радість дівчини, яка, можливо, чекала на квіти вік… Хтось доповнить мене своєю вдячністю, ніжним трепетом першого кохання, невимушеністю глибокого зітхання.
В останні хвилини свого життя я не буду думати про втрачене, адже здобуду його ще не раз. Моя зів’яла душа неодмінно знайде притулок, щоб через рік пробудитись від світла згори і пробудити світ навкруги. Такий вже мій фатум – жити від весни до весни, любити без відчуття міри и вини, дарувати й не приймати дари.
ID:
132260
Рубрика: Проза
дата надходження: 01.06.2009 22:34:16
© дата внесення змiн: 01.06.2009 22:34:16
автор: Фіалкова
Вкажіть причину вашої скарги
|
