alla.megel

ДЗЕРКАЛА (Із циклу "Провінція")

У  нашому  житті  багато  речей  доведено  до  автоматизму.  Не  задумуючись  і  не  акцентуючи  увагу  на  звичній  дії,  ми  їмо,  доглядаємо  за  собою,  рухаємось,  спілкуємось  із  звичними  людьми.  Наші  реакції,  здебільшого,  автоматичні  навіть  тоді,  коли  ситуація  не  є  такою  вже  ординарною.  Та  й  у  екстремальній  наша  поведінка  інстинктивна.  Принаймні,  у  перші  хвилини.  Ми  навіть  не  задумуємось  над  цим.  Як  та  сороконіжка  з  дитячої  казки,  що  жвавенько  перебирала  ніжками,  поки  кролик  не  запитав  її:  "Цікаво,  як  тобі  вдається  не  заплутатись  у  такій  кількості  ніжок?"  Сороконіжка,  здивувавшись,  -  І  справді  -  як?  -  заплуталась  і  впала.
Нещодавно  я  помітила  за  собою,  що  навіть  у  дзеркало  я  дивлюсь,  як  каже  мій  син,  "на  автопілоті".  Поділилась  спостереженнями  з  подругами,  і  всі  вони  здивовано  констатували,  що  теж  не  уявляють,  як  нині  виглядають  насправді.  
Вдивлятись  у  себе  треба.  Причому  не  тільки  у  звичайне  дзеркало.  А  й  у  інші,  сказати  б,  віртуальні  дзеркала.  Таких  дзеркал  багато.  Ми  просто,  живучи  здебільшого  автоматично,  про  них  не  задумуємось.  Ось,  наприклад,  -  дзеркало  нашого  роду.  Під  час  поїздок  у  Туреччину  (нажаль,  не  на  відпочинок)  мені  частенько  доводилось  зупинятись  у  Батумі.  Тож  з  часом,  роззнайомившись,  я  з  приємністю  спілкувалась  з  кількома  родинами  аджарців.  Найбільш  -  більше,  ніж  незвичне  для  нас,  заробітчанок,  становище  їх  жінок  -  мене  вразило,  що  ці  люди  пам"ятають  свій  родовід  як  мінімум  до  сьомого  коліна.  Подружжя  моїх  ровесників  -  Тенгіз  і  Шарена  -  розповідали  мені  цілі  романи  про  життя  іх  дідів,  прадідів  і  ще  пра-,  пра-...  Таке  можна  тільки  в  історичних  книгах  прочитати.  Але  там  давнина  -  безлика,  чужа.  А  тут  вона  була  своя,  рідна,  наче  відзеркалена  у  глибокому  дзеркалі  роду.  Та  давнина,  логічне  продовження  якої  сиділо  зі  мною  поряд.  За  одним  столом.  Нещодавно,  з  книг  Марії  Матіос  я  дізналась,  що  наші  карпатські  горяни  дотримуються  такого  ж  суворого  звичаю,  як  і  горяни  Кавказу:  не  знаєш  свого  родоводу  -  ти  не  людина.  А  ми?  У  кращому  випадку  знаємо  ім"я  прадіда  й  прабаби.  А  от  по-батькові  -  напевне,  далеко  не  всі...
-  Ну,  то  й  що?  -  скажете,  -  що  таке  минуле?  Порох,  пил.  Жити  треба  сьогоднішнім  днем.  
Треба  то  треба,  але  ж  хочеться  не  просто  жити,  а  бути  щасливим,  залишити  по  собі  слід  на  землі.  Людина  живе  по  іншому,  коли  знає,  що  про  її  вчинки  розповідатимуть  нащадкам  у  далекому  майбутньому.  Наші  нащадки  судитимуть  нас  із  зовсім  іншої  точки  зору.  Адже  вони  знатимуть,  як  склалась  не  тільки  наша  доля,  а  й  долі  наших  дітей.  І  як  вони,  нащадки,  покутують  наші  гріхи,  і  що  вони  мають  собі  з  наших  здобутків.  Коли  роздумуєш  про  це,  погодьтесь,  не  хочеться,  щоб  пра-правнуки  сказали  щось  на  кшталт:  "Та,  це  була  така  собі  людина,  -  нічого  доброго  по  собі  не  лишила".
У  дзеркалі  свого  роду  можна  побачити  немало  цікавого,  повчального,  навіть  героїчного.  Мені  ніхто  в  дитинстві  не  розповідав,  ким  був  мій  загиблий  під  час  війни  дід.  Це  була  та  інформація,  що  старанно  приховувалась.  І  тільки  після  проголошення  незалежності,  та  й  то  не  зразу,  я  дізналась,  що  мій  дід  служив  в  УПА.  І  бабцю  мою  він  порятував  тоді,  коли  її  вже  восьмий  раз  гнали  у  Германію.  Я  дізналась,  що  у  моєму  селянському,  як  мені  казали,  роду  були  і  священники,  і  дворяни,  і  навіть  близькі  соратники  гетьмана  Скоропадського  й  Степана  Бандери.  Мій  рід  не  раз  страждав  за  любов  до  волі  й  рідної  землі.  Мого  прадіда  розстріляли  у  тридцять  дев"ятому,  а  роком  пізніше  -  його  рідного  брата.  Іх  називали  тоді  українськими  націоналістами.  Тобто,  у  графі  "причина  смерті"  можна  було  сміливо  писати:  "Українець".  Роздумучи  про  історію  свого  роду,  я  почала  розуміти,  що  незалежність  нашої  держави  -  результат  героїчної  боротьби  кількох  поколінь  свободолюбивих  українців,  а  не  побічний  ефект  розпаду  Радянського  Союзу.  Хоч,  може,  декому  й  вигідно,  щоб  я  думала  інакше.  Історія  мого  роду  багато  що  пояснює  у  мені  самій.  Стає  зрозумілим,  чому  я  обрала  професією  українську  філологію.  Працюючи  у  русифікованому  Запоріжжі,  добивалась,  щоб  діти,  яких  
батьки  масово  звільняли  від  вивчення  рідної  мови,  все  ж  таки  знали  й  любили  її.  Був  у  моєму  вчительському  житті  і  організований  український  театр,  і  літературні  читання  заборонених  поетів.  І  тільки  тепер  мені  зрозуміло,  хто  поколіннями  дарував  мені  такі  яскраво  націоналістичні  гени.  На  щастя,  зараз  діти  більше  цікавляттся  минулим  свого  роду.  Зараз  це  прийнято,  модно.  Багатьом  хотілось  би,  щоб  у  роду  були  аристократи,  це  підіймає  самооцінку.  І  нікому  не  хочеться,  щоб  у  роду  знайшлись  кати,  зрадники,  й  просто  байдужі,  затуркані,  нічим  не  примітні  люди.  І  це  -  дуже  добре!  Адже  наступний  крок  -  це  питання  самому  собі:  а  як  мене  згадуватимуть  нащадки?  Що  я  залищу  їм  у  спадок?
Тож  давай те  вдивлятись  у  різні  дзеркала.  Хоч  часом  це  й  не  приносить  задоволення.  Наприклад,  у  здеркало  часу.
У  дзеркалі  часу  видно  не  тільки  вікові  зміни.  У  цьому  віртуальному  дзеркалі  просліджується  той  прогрес  (чи  занепад),  якого  не  побачиш  навіть  дуже  пильним  щоденним  розглядуванням.  Так  буває,  коли  довго  не  бачиш  людину,  а  потім  раптом  її  зустрінеш,  -  в  око  кидаються,  найперше,  ті  зміни,  що  відбулися  з  нею.  Інколи  тільки  у  цьому  дзеркалі  й  можна  побачити  істину.  "Лицом  к  лицу  -  лица  не  увидать.  Большое  видится  на  расстоянии".  У  дзеркалі  часу  іншим  видається  те  минуле,  про  яке  розповідали  нам  на  уроках  історії.  Дзеркало  часу  виправляє  спотворення.  Як  же  ми  шпетили  себе  за  допомогу  Помаранчевому  Майдану.  От,  мовляв,  дурні!  Чого  ми  купились  на  пропаганду  й  чергові  нездійснені  обіцянки?!  Але  пройшов  час.  І  вчора,  коли  майбутнє  для  більшості  з  нас  засвітило  злиднями  й  безробіттям,  -  куди  ми  пішли?  На  Майдан!  Наче  б  само  собою  зрозуміло,  що  саме  там  твориться  наше  майбутнє,  там  вирішується  наша  доля.  Там-там!  А  не  у  затишних  і  шикарних  владних  кабінетах  з  їх  розжирілими  хазяями  -  "слугами  народу".  І  куди  ми  з  вами  вийдемо  наступного  разу?  Туди!  На  Майдан.  Дзеркало  часу  відмило  наліт  бруду  й  кон"юнктури  з  чистого  й  сміливого  пориву  простих  людей  до  волі,  до  добробуту,  до  братерства,  рівного  якому  не  знає  не  тільки  наша,  а  й  історії  багатьох  інших  країн  світу.  І  ми  знову  по  праву  почали  пишатись  тим,  чого  ще  вчора  соромились.  
Моя  хрещена  доня  пише  наукову  роботу  про  жінок,  що  у  роки  радянської  влади  відстоювали  нашу  незалежніть.  Про  красивих  і  мужніх  героїнь,  завдяки  кому  ми  зараз  живемо  у  своїй  державі.  Завдяки  кому  маємо  змогу  відстоювати  себе  на  майданах,  завдяки  кому  наші  діти  не  гинуть  у  Чечні,  як  гинули  колись  в  Афгані  наші  чоловіки.  Ми  багато  років  вважали  їх  буржуазними  націоналістами,  засуджували,  чи  просто  мовчали,  наче  їх  ніколи  й  не  було  в  нашій  історії.  Але  поступово  у  дзеркалі  часу  вони  постануть  перед  нами  не  привидами  радянських  підручників  історії,  а  такими,  як  були  насправді  -  живими,  світлими,  цілеспрямованими.  А  також  гнаними  і  катованими.  У  газетній  статті  не  прийнято  приводити  цитати  -  все  таки  не  наукова  робота.  Але  я  відступлю  сьогодні  від  правил  і  поділюся  з  вами  тим,  що  сама  побачила  у  дзеркалі  часу:  «  Покищо  мені  нічого  не  потрібно…хоч  і  соромно,  але  попрошу  …справа  в  тому,  що  в  мене  немає  жодної  спідниці  ,  а  лагерна,  ситцева,  надто  непрезентабельна  для  вольної  людини.  От  би  спідницю,  пару  панчіх  та  яку  небудь  книжечку  гарних  віршів.  Взуття  є  але  онучі  до  сандалет  не  пасують"  Це  писала  із  заслання  з  Хабаровського  краю,  де  шестидсятиградусний  мороз  -  середньозимова  звична  температура,  Надія  Суровцева  -  жінка  з  трьома  вищими  освітами,  одна  із  найосвіченіших  українок,  письменниця,  перекладачка,  мовознавець.  Гадаєте,  це  лист  із  сталінських  часів?  Помиляєтесь.  Лист  написаний  у  часи  брежнєвського  "м"якого"  правління.  Вовк  линяє,  але  шкуру  не  міняє. Страшне  воно  -  те  дзеркало  часу.  Особливо  часом  страшно  побачити  в  ньому  не  минуле  -  майбутнє.  Після  свого  екскурсу  в  історію  боротьби  за  незалежність,  я  зрозуміла,  чому  подібні  факти  й  особистості  обходить  увагою  наука,  преса,  чому  вони  не  стають  відомі  широкому  загалу,  чому  немає  музеїв,  меморіалів,  пам"ятників.  Натомість,  наші  українські  історики  збираються  писати  підручники  з  росіянами.  Небезпечне  воно  -  дзеркало  часу.  Вдивляючись  у  своє  минуле  -  таке,  як  воно  було  насправді,  а  не  таке,  яке  вбивалось  у  наші  голови  на  уроках  у  радянській  школі  й  парах  історії  комуністичної  партії  та  історичного  матеріалізму  у  вузах,  -  починаєш  значно  виразніше  бачити  у  дзеркалі  часу  наше  цілком  ймовірне  майбутнє.  Починаєш  розуміти,  куди  рухається  країна,  що  чекає  на  нашу  незалежність,  де  будуть  перебувати  у  кінцевому  (не  дай  Господь!)  результаті  наші  сьогоднішні  герої  Майдану.  На  якусь  мить  стало  так  страшно,  що  схотілось  схопити  манатки  й  дременути  за  кордон.  У  якусь  спокійну  демократичну  країну,  де  можна  знайти  управу  на  бюрократа,  де  справедливі  й  непідкупні  суди,  де  є  толкові  а  головне  -  не  байдужі  лікарі,  педагоги,  науковці,  де  прийнято  чесно  й  відкрито  говорити  про  минуле  й  мріяти  про  майбутнє.  Де  люди  окремо  і  суспільство  в  цілому  вміють  каятись  і  визнавати  свої  помилки.  
Давайте  вдивлятись  у  різні  дзеркала.  У  дзеркало  душі,  духу.  Що  сталось  з  нами?  Коли  ми  нарешті  встанемо  з  колін?  Така  співоча,  щира,  мужня  душа  наша  чи  довго  ще  трепетатиме  від  давніх  страхів?  Чи  довго  в  ній  братимуть  гору  гени  їй  ніяк  не  властиві  -  зрадницькі,  боягузливі,  брехливі.  Чи  довго  еквівалентом  свободи  для  нас  буде  висловлювання  дуже  літнього  чоловіка,  котрого  запитав  відомий  тележурналіст,  чи  він  вільна  людина:  "А  що  ж.  Я  живу  -  нікого  не  чіпаю,  й  мене  ніхто  не  чіпає  -  чим  не  вільний?"  Я  слухала  й  думала:  "Скільки  боротьби,  скільки  жертв,  скільки  життів  -  у  моєму  роду  тільки  три,  -  чи  це  все  не  марно?"
                                                                                                                         17.01.2011

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=242229
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 20.02.2011

ГЕОМЕТРИЯ СЧАСТЬЯ . Высота

Была  ли  в  Вашей  жизни  минута,  когда  в  такую  стройную  картину  окружающего  мира  досадным  диссонансом  врывалось  подозрение,  что  тут  таки  что-то  не  так?  С  возрастом,  размышлениями,  наблюдениями  у  меня  такие  минуты  бывают  все  чаще.  Я  Вам  больше  скажу:  у  меня  с  некоторых  пор  складывается  впечатление,  что  все  в  этой  жизни  поставлено  с  ног  на  голову.  Поэтому,  изучая  геометрию  счастья,  важно  правильно  выстроить  ориентиры.  Ось  координат,  если  хотите.  Так  вот.  Следующий  параметр  -  высота.  
Впервые  я  задумалась  над  этим,  работая  бизнес-тренером  в  сети  супермаркетов  электроники.  В  мою  задачу  входило  за  предельно  короткий  срок  либо  превратить  стажера  в  продавца,  либо  определить  его  неспособность  к  этой  профессии.  Вернее,  так  свою  задачу  определила  я  сама,  потому  что  моему  начальству  и  в  голову  не  приходило,  что  внешне  подходящий  для  магазина  человек  может  оказаться  неспособным  "тупо"  продавать.  (Всеобщее  "постсоветское"  заблуждение  людей,  вынужденных  на  жизнь  зарабатывать  торговлей  просто  потому  что  ни  за  что  другое  в  умирающей  стране  не  платили.)  Неспособными  к  профессии  продавца,  к  великому  моему  удивлению,  оказывались  не  те,  кто  имел  неподходящую  внешность,  или  стеснялся  общаться.  Нет,  выбыли  из  игры  как  раз  наоборот,  общительные,  уверенные  в  себе  молодые  люди,  по  всем  параметрам  удовлетворяющие  требования  жанра.  По  всем.  Кроме  одного.  Они  оказались  неспособными  понять,  что  профессия  продавца  (впрочем,  как  и  все  профессии  сферы  услуг)  строится  на  служении  людям,  на  услужении,  угождении.  Когда  они  узнали  об  этом  -  ушли,  не  захотели  "унижаться".  Очевидно,  что  проблема  этих  молодых  людей  -  гипертрофированное  самолюбие,  иначе  назваемое  "гордыня".  Кстати,  качество  превратившее  самого  красивого  и  умного  ангела  в  Божьего  врага.  Этим  молодым  ребятам  казалось,  что  угождение  унижает  их  человеческое  достоинство,  и  профессия,  основанная  на  угождении,  оказалась  для  них  некомфортной.  Другие  же  с  удовольствием  искали,  чем  могут  угодить  покупателю.  Более  того,  те,  что  могли  найти  наилучший  способ  угодить,  добивались  высот  в  профессии,  уважения,  премий,  короче,  всех  тех  благ,  которых  мы  от  любимого  дела  и  ожидаем.  Так  кто  же  был  счастливее?  "Так  что,  для  того,  чтобы  быть  счастливым,  необходимо  унижаться?"  -  спросите  вы.  Я  знаю  людей,  которые  готовы  будут  отказаться  от  счастья  такой  ценой,  да,  и  вы  тоже  таких,  наверное,  знаете.  Нет,  проблема,  я  думаю,  вовсе  не  в  унижении  человеческого  достоинства.  Проблема  в  том,  что  этот  мир  неправильно  формулирует  это  самое  достоинство.  Ведь  он  формулирует  его  на  материальной  основе,  ну,  в  крайнем  случае,  на  душевной.  Понятие  "достоинство"  определяют  такие  вещи,  как  достижения  в  профессии,  материальный  статус  и  возможности,  степень  облеченности  властью.  В  душевном  же  смысле  -  это  та  цена,  которую  сам  человек  осознанно  или  нет  себе  назначил.  Практически  все  психологи  призывают  нас  к  тому,  чтобы  мы  назначали  себе  цену  осознанно,  даже  усилием  ума  поднимали  ее  все  выше  и  выше.  "Знает  себе  цену"  -  считается  похвалой.  Однако,  все  это  -  понятия  относительные,  требующие  сравнения  себя  с  другими,  и,  в  конечном  итоге,  рождающие  такие  неприятные  вещи  как  зависть  и  злорадство,  гордыню  и  комплекс  неполноценности.  Мои  многолетние  наблюдения  привели  меня  к  мысли,  что  нет  звышенной  и  заниженной  самооценки.  Любая  самооценка,  которая  базируется  не  на  духовной  платформе  -  неадекватная:  в  каких-то  ситуациях  завышенная,  в  других  -  заниженная,  смотря,  с  кем  себя  сравнивать.  В  духовном  же  смысле  наша  цена  определена  с  точностью  до  точнее  некуда:  наша  цена  -  жизнь  Божьего  Сына.  Ведь  именно  такую  цену  заплатил  Бог  за  наше  спасение  и  восстановление  нас  в  прежнем  статусе  любимого  творения  Его  сверхьестественного  гения.  
Это  -  такая  потрясающая  вещь,  что  нельзя  сказать  просто  "спасибо"  и  продолжать  жить  прежней  жизнью.  Смотрите.  Когда  мы  приходим  в  магазин,  мы  прежде  всего  интересуемся  двумя  вещами  в  товаре  -  ценой  и  качеством.  Хорошим,  по  нашим  понятиям,  считается  тот  товар,  качество  которого  соответствует  цене.  Значит,  если  наша  духовная  цена  -  жизнь  Бога,  то  и  качество  наше  должно  соответствовать.  Иначе  получится  непорядок,  и  счастье  не  придет,  оно  видите  ли,  не  любит  хаоса.  И  вот  здесь  начинается  самое  интересное.  По  чем  же  и  определять  качество,  как  не  по  требованию  Того,  Кто  заплатил.  И  мы  приходим  к  необходимости  знать  Его  требования.  И  находим  их,  благо,  искать  далеко  не  нужно,  Библия  сейчас  очень  даже  разрешенная  книга.  Читаем,  -  и  что  же  мы  видим?  А  то,  что  наши  представления  о  себе  идут  вразрез  с  требованиями  Заплатившего  приблизительно  так,  как  тухлая  селедка  не  соответствует  цене  свежей.  Мы  с  нашими  понятиями  о  достоинстве  -  осетрина  второй  свежести,  которая  мнит  себя  свежайшей  да  еще  и  дорисовывает  нолики  в  ценнике,  чтобы  быть  подороже.  Те  требования  к  качеству,  которые  предъявляет  Заплативший,  могут  повергнуть  в  шок:  долготерпение,  смирение,  милосердие.  Если  тебя  ударили  по  одной  щеке,  говорит  Он,  -  подставь  другую,  если  у  тебя  забирают  пиджак  -  отдай  и  рубашку,  если  заставляют  ити  одну  милю  -  пройди  две.  Отрекись  себя,  возьми  крест  свой  и  следуй  за  Мной.  При  таких-то  требованиях  поневоле  почувствуешь  то  же,  что  и  мои  стажеры  -  несостоявшиеся  продавцы.  Именно  такие  чувства  заставляют  священников  многих  христианских  конфессий  говорить  о  том,  что  эти  требования  выдвигались  не  для  нашей  жизни,  не  для  этого  мира.  Это,  мол,  для  будущих,  грядущих  за  этим  миров.
Однако,  успехи  моих  продавцов  заставили  меня  сомневаться  в  правоте  этих  проповедников.  Ведь  именно  смирение  себя  перед  клиентом,  угождение,  услужение  ему,  признание  его  безоговорочной  правоты  приносило  успех  в  работе,  удовлетворенность  самореализации,  хороший  доход.  Согласитесь,  не  такой  уж  и  маленький  кусок  счастья.
Моим  первым  осознанным  духовным  опытом  (и  практикой  тоже)  был  опыт  смирения  перед  мужем.  Однажды  осознав,  что  своей  строптивостью,  несогласием  и  эгоцентризмом  -  ведь  чем,  кроме  эгоцентризма  объяснить  убежденность  в  собственной  правоте  и  непогрешимости  -  я  раскаялась  и  решила  исправить  существующее  положение  дел.  Самым  трудным  было  признать,  что  я  должна  уступить  главенство  и  слушаться  не  потому,  что  он  лучше,  умнее,  дальновиднее  меня.  Не  потому,  что  он  лучше  знает,  куда  вести  семью,  лучше  считает  деньги,  лучше  планирует.  Нет,  смириться  надо  было  только  лишь  потому,  что  он  -  мужчина  и  мой  муж.  Так  сказал  Господь  -  и  спорить  с  Ним  я  не  собиралась.  Хватит!  Я  спорила  всю  предыдущую  жизнь  -  счастья  это  мне  не  принесло,  более  того,  мое  сопротивление  и  мужа  делало  несчастным,  нереализованным  человеком.  Итак,  выбор  был  следующий:  пожертвовать  мнимым  здравым  смыслом,  возможно  благосостоянием,  своей  гордыней  и  самодовольством  ради  самореализации  человека,  которого  я  любила.  Я  выбрала  смирение.  Причем,  я  не  собиралась  устраивать  спектаклей  и  играть  в  это,  как  в  игру.  Мне  было  не  до  шуток  -  ведь  от  меня  зависело  наше  счастье.  
Сейчас  я  с  улыбкой  вспоминаю  те  дни,  предствляя,  что  чувствовал  и  думал  мой  муж.  Но  тогда  нам  обоим  было  не  до  смеха.  Ведь  за  двадцать  лет  семейной  жизни  сложился  прочный  стереотип  нашего  поведения.  Представьте  себе:  небходимо  принять  важное  для  семьи  решение.  Если  я  сразу  не  брала  на  себя  ответственность,  мой  муж  предлагал  (не  думаю,  что  нарочно,  просто  по  стереотипу!)  заведомо  глупое  решение.  Я  (естественно!)  раздражалась  и  брала  ситуацию  в  свои  руки.  А  он  не  очень-то  и  сопротивлялся.  Ведь  в  случае  неудачи,  виноватой  была  я.  А  в  случае  успеха  выигрывали  все  равно  мы  оба.  И  вдруг  -  "без  объявления  войны"  -  я  резко  изменила  свое  поведение.  Отныне  все  важные  решения  в  нашей  жизни  будешь  принимать  ты,  -  сказала  я  мужу,  -  на  том  простом  основании,  что  ты  -  мужчина.  Сопротивления  не  последовало,  ведь  он  привык  уже  предлагать  глупые  решения,  чтобы  я  психанула.  Это  и  случилось  в  первой  же  сложной  ситуации.  Каково  же  было  его  удивление,  когда,  вместо  моих  весьма  громких  "рассуждений"  по  поводу  его  умственных  способностей,  вдруг  прозвучало:  "Хорошо!  Я,  конечно,  не  считаю  этот  выход  наилучшим,  но,  если  ты  принимаешь  такое  решение,  мы  так  и  поступим".  И  тут  я  впервые  увидела,  как  на  деле  выглядит  шок.  Дальше  были  попытки  вывести  меня  из  себя,  потом  длительное  затишье,  раздумье.  И,  наконец,  -  вот  оно!  Мой  муж  впервые  предложил  дельное  решение  и  взял  на  себя  всю  ответственность  за  его  воплощение.  Много  спустя,  когда  мы  вспоминали  это  событие,  он  не  раз  спрашивал:  "Неужели  ты  не  сопротивлялась  бы,  поступи  я  опрометчиво  или  глупо  тогда,  ведь  это  бы  стоило  нам  кругленькой  суммы  денег?"  На  что  я  неизменно  отвечала:  "Нет  таких  денег,  которые  были  бы  мне  дороже  твоего  счастья  быть  мужчиной!"
Счастье  принимать  мужские  решения,  отвечать  за  жизнь  данных  Богом  людей  оказалось  очень  заразным,  я  прониклась  им,  купалась  в  нем.  Более  того,  я  даже  не  подозревала,  что  в  моем  муже  таяться  такие  запасы  нежности  и  любви.
Высота  человеческого  смирения  -  настоящая  в  отличие  от  высоты  самомнения  координата  счастья.  С  точки  зрения  этой,  Божьей,  координаты  низостью  оказывается  любое  самовозвеличивание,  любая  гордыня,  любая  назначенная  нами  себе  любимому  цена.  Любая!  Кроме  цены  жизни  Божьего  Сына.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=242001
рубрика: Проза, Очерк
дата поступления 19.02.2011

ГЕОМЕТРИЯ СЧАСТЬЯ. Ширина и глубина.

Классная  вещь  -  компьютерная  игра,  когда  нужно  расслабиться,  отвлечься,  освободить  мозги  от  ненужных  мыслей  а  сердце  от  лишних  эмоций.  И  мы  постепенно  втягиваемся,  увлекаемся,  забываемся.  Нет,  речь  сейчас  не  о  тотальном  вреде  компьютерных  игр.  Я  не  играю  в  такие  заезженные  темы.  Речь  о  том,  что  возможность  обретать  все  новые  и  новые  жизини,  начинать  сначала  и  сначала  неудавшийся  гейм  очень  мне  напоминает  наши  чаще  всего  безуспешные  поиски  смысла  жизни,  удовлетворенности  ею.  Счастья,  если  хотите.  Непонятно?  Сейчас  объясню.  
Недавно  работа  свела  меня  с  очень  примечательной  на  фоне  всеобщей  занятости  собою  и  своими  проблемами  парой.  Это  профессиональные  родители.  Имея  собственных  четырех  детей,  они  создали  детский  дом  семейного  типа  и  взяли  на  воспитание  еще  десятерых.  Снимаю  шляпу  перед  мужеством  и  самоотверженностью  их  ежедневного  труда.  В  том  смысле,  чтобы  накормить,  обуть  и  одеть  детей,  моим  знакомым  нет  равных.  Проблемы  начинаются  дальше.  Прослеживая  судьбу  их  старшеньких  -  родных  детей  -  я,  к  сожалению,  увидела,  что  успехами,  свершениями,  счастьем  их  жизнь  -  увы!  -  не  блещет.  Второе  поколение  -  это  уже  первая  группа  приемных  -  тоже  особого  успеха  не  достигло.  И  теперешнее  не  предполагает  более  оптимистичных  прогнозов.
Поначалу  мне  не  была  понятна  позиция  родителей,  которые  набирают  все  новых  и  новых  детей,  не  доводя  до  ума  (так  говаривала  моя  бабушка)  предыдущих.  В  том  числе  и  родных.  Понять  помогла  простенькая  компьютерная  игра.  Не  хочешь  стараться,  углубляться,  напрягаться  -  и  не  надо!  Начни  новый  гейм!
Начинать  игру  сначала  свойственно  многим  из  нас.  Не  сложились  отношения  с  другом?  Не  беда  -  найдем  другого!  Не  хочется  углублять  взаимоотношения  в  семье?  Новую  создадим!  -  Какие  проблемы?  Необходимо  зарываться  в  неизведанные  глубины  профессии?  А  зачем?  -  Есть  масса  мест,  где  и  теперешний  наш  опыт  принесет  дивиденды.  И  вот  мы  все  расширяем  и  расширяем  свои  горизонты,  наивно  ожидая,  что  вот  там,  за  этим,  самым  последним  горизонтом  оно  поджидет  нас  -  наше  счастье.  Добегаем  -  ан  нет,  горизонт  ушел  вдаль,  а  счастья  не  видно.
Увы,  философский  закон  перехода  количества  в  качество  срабатывает  здесь  совсем  не  так,  как  мы  того  ожидаем.  Что  же  происходит?  Быть  может,  мы  не  задаем  себе  вопросов  о  том,  чего  хотим  достичь  начиная  новые  отношения,  меняя  работу  или  партнера?  Может  быть,  имеет  смысл  притормозить  и  подумать,  поразмыслить,  копнуть  поглубже?  Смотрите,  ведь  если  бы  мои  самоотверженные  знакомые  глубоко,  последовательно,  с  любовью  занялись  судьбами  своих  родных  детей,  помогли  бы  им  правильно  выстроить  взаимоотношения  в  семьях,  карьеры,  то  на  сегодняшний  день  они  имели  бы  бесценный  опыт  выращивания  (в  хорошем  смысле)  счастливых  детей.  Более  того,  думаю,  они  имели  бы  замечательных  помощников-единомышленников  в  лице  самых  близких  и  родных  людей.  И  все  пошло  бы  совершенно  по-другому.
Даже  самые  умные  люди...  Нет,  не  так...  Как  раз  самые  умные  люди  чаще  всего  ошибаются  в  выборе:  расширять  ли  горизонты  своей  жизни  -  работы,  отношений,  любви  -  или  углублять  их.  Менее  одаренные,  как  правило,  гораздо  более  настойчивы  и  склонны  к  планомерному  глубококопанию.  И  добиваются  большего  успеха.  И  всегда  счастливее.  Основной  бич  широких  натур  -  назовем  их  так  -  это  поверхностность.  Есть  конечно  и  кайф  и  некое  удовлетворение  -  поснимать  сливки  бытия.  Многое  успеть.  Много  повидать,  попробвать.  Моя  не  такая  уж  короткая  жизнь  щедро  баловала  меня  встречами  и  знакомствами  с  людьми  широкой  натуры.  Тут  уж  если  образование  -  так  в  пяти  вузах  разных  стран  мира.  Если  карьера  -  так  головокружительная.  Если  бизнес  -  то  милионный.  Если  охота  и  рыбалка  -  так  где-нибудь  в  Таиланде.  Если  награды  -  то  экзотический  Орден  Миллиона  Белых  Слонов  и  Белого  Зонтика  (правда-правда,  есть  такой  орден  в  Лаосе).  Я  и  сама,  к  моему  великому  сожалению,  принадлежу  к  людям  скорее  поверхностным,  хоть  и  способным.  Поэтому,  попрыгав  с  гейма  на  гейм,  определенно  могу  сказать:  неизбежно  наступает  в  жизни  момент,  когда  понимаешь:  а  нет  его  -  счастья.  Не  родилось.  И  приходит  чувство  глубокой  неудовлетворенности  собой,  жизнью,  Богом.  И  одиночество,  когда  ни  успех,  ни  масса  знакомых,  ни  даже  рукоплещущая  толпа  поклонников  и  почитателей  не  может  заполнить  сосущую  пустоту  внутри.  Сегодня  я  приветствую  такие  тяжелые  минуты  в  жизни  моих  близких.  Ведь  это  значит,  что  пришла  пора  умерить  пыл  расширять  пределы  до  бесконечности  и  начать  копать  вглубь.
Кропотливые  глубококопатели  диву  даются,  глядя  на  привычки  широких  натур.  Ну,  зачем,  по  большому  счету,  человеку  такое  количество  приятелей  и  знакомых,  если  в  трудную  минуту  некому  подставить  спину  под  твой  крест.  Нет,  речь  не  идет  о  каких-то  мелких,  ни  к  чему  не  обязывающих  услугах.  И  даже  не  о  крупных.  Речь  о  таком  друге,  который  может  разделить  с  тобой  и  горе,  и  радость,  не  позавидует  твоему  успеху,  не  позлорадствует  неприятностям,  который  знает  о  тебе  все  до  конца  -  и  не  разочаровался,  а  принимает  и  любит  тебя  таким,  какой  ты  есть.  Есть  у  вас  человек,  которому  реально  физически  больно,  когда  у  вас  что-то  болит?  У  меня  теперь  есть,  и  я  скажу  вам,  что  ни  за  что  не  променяю  его  ни  на  какие  "престижные"  и  полезные  знакомства.  Однако,  такие  отношения  требуют  большого  труда  от  обоих:  милосердия,  прощения,  самоотречения,  умения  угождать,  лелеять  другого,  а  не  себя  любимого.  Это  -  силы,  время,  труд.  Впрочем,  любовь  -  это  всегда  труд  и  далеко  не  всегда  приятный  и  комфортный.  Некогда  распыляться  на  что-то  менее  важное  и  нужное.  Боюсь,  трех-четырех  столь  близких  мне  пока  еще  просто  не  потянуть.  Мое  сердце  еще  не  настолько,  видимо,  способно  любить.  Но  я  абсолютно,  стопроцентно  убеждена,  что  счастье  -  оно  не  за  горизонтом.  Оно  -  в  глубине!  В  самой  глубокой  глубине  познания  объективных  законов  жизни,  в  глубине  открытых,  искренних,  ничего  не  скрывающих  взаимоотношений,  в  глубине  самоотверженной  (то  есть  той,  что  отвергла  свои  собственные  нужды  и  интересы  во  имя  другого)  любви,  к  кому  бы  она  ни  была  -  ребенку,  супругу,  другу,  ученику...
Не  знаю,  смогу  ли  я  дать  какие-то  практические  советы,  как  стать  на  путь  этого  углубления.  С  некоторых  пор  я  вообще  стараюсь  не  усердствовать  с  советами.  Могу  только  рассказать,  как  было  у  меня.  Самым  болезненным  духовным  опытом  в  моей  некороткой  уже  жизни  был  момент  осознания  того,  что  в  основе  всех  моих  проблем,  ошибок  и  потерь  лежит  железобетонный  эгоцентризм.  Что  бы  я  ни  делала,  какие  бы  отношения  ни  выстраивала,  всегда  в  основе  всех  моих  дел  и  взаимоотношений  были  мои  личные  -  более  или  менее  явные  -  интересы.  Перелом  наступил  однажды  прохладным  летним  вечером,  когда  я,  стесняясь  дать  милостыню  бомжу,  который  меня  не  просил  о  ней,  решила,  что  дам  ему  деньги  ради  Христа.  Раньше,  подавая  милостыню,  я  испытывала  чувство  гордости  и  умиления:  вот  я  -  вся  милосердная  такая  -  поучаствовала  в  жизни  человека,  нуждающегося  больше,  чем  я.  Ну  -  очевидно,  во  имя  кого  -  любимого  и  неповторимого  -  это  делалось.  Но  мысли  и  чувства,  которые  обрушились  на  меня  в  этот  раз,  повергли  буквально  в  шок.  Стыд,  горечь,  раскаяние  -  то,  чего  я  меньше  всего  ожидала.  Стыд  и  раскаяние,  что  я  -  человек,  живущий  на  этой  земле,  своими  делами,  своим  равнодушием  и  эгоизмом  повинна  в  том,  что  кто-то  вынужден  просить  милостыню.  Между  милостыней  ради  Христа  и  милос  тыней  ради  возрастания  в  собственных  глазах  была  непреодолимая  пропасть.  И  я  впервые  увидела  свой  эгоизм  в  контексте  не  только  своей  неудавшейся  жизни,  но  и  жизни  вообще.  И  стала  просить  Бога,  чтобы  Он  показал  мне  все  в  Своем,  праведном  свете.  Два  года  я  рассматриваю  эгоцентризм  в  себе  и  окружающих  меня  людях  без  купюр  и  прикрас.  Жуткое,  скажу  я  вам,  зрелище.  Но  это  помогло  мне  остановиться,  споткнуться,  сбиться  с  шага  на  пути  к  новым  горизонтам.  Рука  не  поднимается  нажать  на  клавишу  F2  и  начать  гейм  сначала.  Нет,  теперь  я  копаю  вглубь.  Список  моих  друзей  значительно  сократился,  в  мой  дом  сейчас  входит  предельно  малое  количество  людей  и  все  они  делятся  на  две  категории:  мои  единомышленники,  или  люди,  которым  я  могу  чем-то  помочь.  Я  перестала  давать  ни  к  чему  не  обязывающие  советы  и  невыполнимые  обещания.  Я  стараюсь  получше  узнать  человека,  прежде  чем  составлять  о  нем  какое  бы  то  ни  было  мнение.  Я  не  читаю  теперь  двух  книг  одновременно  и  не  начинаю  двух  дел.  И  в  моей  жизни  стали  происходить  удивительные  вещи.  Например,  я  получила  возможность  отдать  сыну  любовь,  недоданую  ему  в  детстве.  В  мою  жизнь  вернулась  любовь  моих  бывших  учеников  и  даже  кое-кто  из  них  собственной  замечательной  персоной.  У  меня  -  изменившей  своему  призванию  учителя  -  появились  ученики,  вполне  способные  воплотить  в  жизнь  самые  смелые  мечты  и  планы.  И,  не  боять  сглазить,  могу  сказать,  что  в  мою  жизнь  на  цыпочках  входит  счастье.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=242000
рубрика: Проза, Очерк
дата поступления 19.02.2011

ОТРУТА (Із циклу "Провінція")

Такої  отрути  хильнув  у  житті  кожен.  Від  неї  рідко  вмирають,  але  страждають  довго  й  болюче.  отрута  ця  -  гидка  й  брудна.  Одначе,  як  легко  й  бездумно  вона  виливається  на  ближніх  і  дальніх.  Ім"я  їй  -  плітка.  Вчені  підраховують,  скільки  людей  страждає  на  певні  хвороби,скільки  вмирає  від  них.  Лякають  нас  епідеміями  то  пташиного,  то  свинячого  грипу.  Придумують  вакцини.  От  було  б  добре,  коли  хтось  би  придумав  вакцинацію  від  пліток:  зробили  укольчика  -  і  язик  не  повертається  пліткувати.  Рота  "доброзичливець"  розкриє  -  а  звідти,  замість  плітки,  зміїне  шипіння.  Бо  хто  і  коли  підраховував  страждання  і  смерті  (так-так,  саме  смерті!)  заподіяні  плітками?  
       От  розповідає  молоденька  студентка  -  вчорашня  школярка:
       -  Я  з  хлопцями  тепер  не  зустрічаюсь.  Не  знаю,  чи  буду,  але,  якщо  буду,  то  не  скоро.  У  старших  класах  школи  мені  подобався  один  юнак  із  паралельного  класу.  Ми  не  зустрічались,  так  на  дискотеці  танцювали,  завданнями  домашніми  ділились,  стикаючись  у  коридорі  школи,  посміхались  один  одному  -  і  все.  Звичайно,  я  мріяла  про  те,  що  він  запросить  мене  на  побачення.  Та  не  дочекалась.  Не  знаю,  хто  перший  пустив  по  школі  плітку,  однак,  дуже  скоро  на  нас  мало  не  пальцями  показували.  Він  почав  мене  уникати,  та  й  мені  вже  не  хотілось  нічого.  Ви  думаєте,  на  цьому  скінчилось?  Якби  ж  то!  Плітки  дійшли  до  його  мами.  Вона  побігла  до  моєї.  А  моя,  після  крику  й  скандалу,  сказала,  що  поведе  мене  до  гінеколога.  Я  розумію,  після  фільмів  і  передач  про  сучасних  дівчат,  які  начебто  з  хлопцями  починають  спати  мало  не  в  дитячому  садочку,  мама  подумала  казна-що.  Але  ж  ми  ще  з  ним  навіть  не  цілувались!  З  того  часу  я  з  мамою  розмовляю  тільки  про  якісь  побутові  справи,  ні  в  які  інтимні  речі  її  не  допускаю.  Якщо  вона  про  мене  у  тому  випадку  могла  подумати  таке,  то  тепер  я  їй  не  довіряю.  З  тим  хлопцем,  коли  бачимо  один  одного,  ми  переходимо  на  різні  боки  вулиці.  А  матір  його  я  ненавиджу.
       Такі  сильні  і  недобрі  почуття.  Зламані  юнацькі  чисті  мрії,  забруднені  стосунки,  що  тільки-но  почали  зароджуватись.  Чи  знає  "доброзичливець",  що  просто  всмак  попліткував,  чим  обернулись  для  дітей  його  розваги?
       Цей  зовсім  ще  нестарий  чоловік  (назвемо  його  Віталій)  працював  у  столичній  фірмі.  Звичайно,  певний  напряг  для  сім"ї  був  -  тата  й  чоловіка  вдома  немає  цілий  тиждень,  та  радість  зустрічей  на  вихідні,  а  головне  -  столична  зарплатня  компенсували  усі  незручності.  Так  би  й  продовжувалось,  якби  відділом,  де  працював  Віталій,  не  почала  керувати  молода  й  цілеспрямована  жінка.  Причому,  забезпечена  і  одинока.  Галантний,  як  багато  чоловіків  його  покоління,  Віталій  відразу  впав  в  око  новій  начальниці.  І  вона  почала  виділяти  свого  ввічливого  й  завжди  тверезого  підлеглого  із  загальної  маси  співробітників.  Ну,  що,  здавалось  би,  такого?  Симпатії  й  антипатії  -  річ  непередбачувана,  і,  якщо  їм  ходу  не  давати,  не  смертельна.  Однак  у  цій  історії  з"явився  каталізатор  -  плітка.  Чи  від  заздрощів  до  успіху  колеги,  чи  просто  із  гидкої  звички  пліткувати  якийсь  "доброзичливець"  пустив  чутку  про  те,  що  між  Віталієм  і  його  начальницею  "щось  є".  Погані  новини  поширюються  швидко.  Не  пройшло  багато  часу,  а  про  "стосунки"  між  чоловіком  і  начальницею  дізналась  і  Віталієва  дружина.  І,  хоча  й  приймалось  на  початку  сімейного  життя  рішення  в  усьому  довіряти  один  одному,  та  ситуація  мало  не  призвела  до  розлучення.  Віталієві  вдалось,  зрештою,  вберегти  сім"ю.  А  от  роботу  довелось  покинути.  Так  кваліфікований  менеджер  з  Києва  став  сквирським  будівельником,  -  сім"ю  ж  треба  чимось  годувати.
         Довелось  покинути  роботу  через  плітки  й  ще  одній  моїй  знайомій.  Жанна  -  ще  молода,  розумна  й  приваблива  жінка.  Влаштувавшись  на  хорошу  роботу  вона  почала  докладати  зусиль,  щоб  втриматись  на  ній.  Та  й  кар"єра  теж  цікавила,  адже  освіта  й  досвід  роботи  відповідний  є.  Тільки  згодом  Жанна  почала  помічати,  що  колеги,  здебільшого  жінки  старшого  віку  скоса  на  неї  поглядають.  А  після  першої  зарплатні,  коли  виявилось,  що  новенька  отримала  більше,  почалося.  
         -  Ким  тільки  я  не  була  за  цей  час,  -  скаржиться  Жанна,  -  і  коханкою  директора,  й  вищого  начальства  (по  черзі),  й  стукачкою,  й  таємною  алкоголічкою,  і  наркоманкою.  Тільки  в  космос  мене  не  відправляли  любі  жіночки  з  роботи.  Кожне  слово  перекручувалось,  кожен  погляд  по-своєму  тлумачився.  У  такій  атмосфері  вижити  -  треба  геть  не  мати  почуттів.
Жанна  почуття  мала,  тому  з  роботи  пішла.  Правда,  спеціаліст  вона  й  справді  хороший,  на  вулиці  не  залишиться.  Навіть  у  кризу.  Сподіваюсь,  на  наступному  місці  їй  більше  пощастить  із  колегами.
         Уже  половину  історій  з  цієї  статті  було  написано,  коли  і  зі  мною  сталась  прикра  пригода.  Зайшла  я  на  старе  місце  роботи.  Рідко  там  буваю,  а  це  треба  було  підмінити  колегу.  І  раптом  мене  питають:  "А  це  правда,  що  у  Вас  із  шефом  адюльтер?"  
         -  А  що,  таке  кажуть?
         -  Та  кажуть,  тільки  от  не  знаю,  чи  про  мене,  чи  про  Вас.
         -  Мій  шеф  -  мій  брат,  -  відповідаю,  -  та  ще  й  віруючий.
         -  Погано.  Значить  про  мене...
         Ну,  що  ти  казатимеш?!  Але,  ні,  таки  скажу!  Мила  колего!  У  житті  так  багато  реальних  сьогоденних  проблем,  не  перймайтесь  ще  й  якимись  віртуальними.  
       Що  змушує  людей  пліткувати  -  зло,  притаманне  натурі,  заздрість  чужому  успіху,  щастю,  чи  брак  освідченості,  шляхетності?  Чи  ви  звертали  коли-небудь  увагу,  як  швидко  по  городі  розростається  бур"ян?  Щось  би  добре  так  росло!  І  розсадку  на  ті  помідори  вирощуєш,  і  плівочкою  у  холодні  ночі  накриваєш,  і  добривами  підливаєш,  -  та  ще  чи  вродить.  А  бур"янище  -  не  вспієш  озирнутись  -  уже  по  грядках  буяє,  ні  спека,  ні  холод  йому  ні  по  чому.  Щоб  виростити  путнє  треба  добре  попогнути  спину,  повпрівати  на  спекотному  сонці,  пополивати,  пополоти.  Гарна  городина  буває  у  тій  садибі,  де  господар  не  ледачий.  Так  і  любов.  Вона  росте  у  житті  тієї  людини,  що  не  лінується  її  вирощувати,  підливати,  сапати.  Як,  спитаєте?  Ділом,  вчинками!  Коли  я  впеше  прочитала  у  Біблії  визначення,  що  таке  любов,  була  вражена.  У  ньому  немає  жодного  іменника  -  самі  дієслова!  А  пліткарство  -  від  душевної  і  духовної  ліні.  Лінується  людина  вирощувати  у  житті  щось  путнє,  от  і  росте  усілякий  бур"ян.  
         На  щось  добре  -  от  хоч  би  й  слово  -  часом  буває  трудно  наважитись.    Колись  дев"ятого  травня  У  День  Перемоги  я  їхала  у  маршрутці  по  Білій  Церкві.  Поряд  зі  мною  сидів  старий  ветеран  війни  у  пілотці,  гімнастерці,  наче  з  картини  зійшов  -  красивий,  стрункий,  підтягнутий.  Дідом  язик  не  повернеться  назвати.  І  так  закортіло  мені  привітати  його  зі  святом,  обійняти,  подякувати!  А  внутрішній  голос  каже:  "Не  здумай!  Він  не  зрозуміє,  скаже,  дурна  якась  причепилась!"  І  тоді  прийшла  мені  думка,  що  гидоту  якусь  ми  так  легко  одне  одному  (  чи  один  про  одного)  кажемо,  а  от  добре  слово  —  боїмось.  Щоб  часом  хтось  щось  не  те  не  подумав.  Заткнула  я  рота  своєму  "внутрішньому  голосу",  підійшла,  привітала  ветерана.  Після  мене  й  інші  люди  у  маршрутці  теж  вітати  почали.  Старий  виходив  на  своїй  зупинці  зі  сльозами  щастя  й  вдячності  на  очах.  
         Хамство,  грубість,  невихованість,  пліткарство  душевних  зусиль  не  потребують.  Не  треба  зважати  на  ближніх,  думати,  щоб  іще  комусь,  крім  себе  коханого,  було  добре,  світло  й  радісно  жити.  Воно  було  би  й  непогано,  щоб  добра  у  світі  більше  стало,  але  ж  лінь.  У  нудному,  гидкому  світі  живуть  пліткарі.  Уявіть,  як  там  безрадісно  й  порожньо:  інші  люди  розважаються  за  допомогою  мистецтва,  душевних  друзів,  улюблених  занять,  -  а  ці  за  рахунок  обпльовування  і  обливання  брудом  своїх  ближніх.  Бідолашні,  сказати  б.  Та  мені  їх  чомусь  геть  не  шкода.
10.11.2010

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=241891
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 18.02.2011

КРЕДИТНА НАРКОТА (Із циклу "Провінція")

Нас  змінює  прогрес.  З  приходом  у  наше  життя  мобільного  зв"язку,  ми  перестали  писати  один  одному  листи.  А  от  нещодавно  мені  таки  довелося  написати  листа  своєму  молодому  другові.  Справа  в  тому,  що  проблема  мого  друга  почала  настільки  мене  турбувати,  що  зробилось  за  нього  страшно.  
Звуть  цього  тридцятирічного  красеня  Роман.  І  він  таки  справді  красень.  А  також  надзвичайно  обдарований,  талановитий  і  веселий.  Спілкуватись  з  ним  -  суцільне  задоволення.  Ще  зовсім  юним  Роман  залишив  рідну  домівку,  переїхав  у  столицю  і  розпочав  досить  успішну  кар"єру.  Усе  складалось  якнайкраще.  Поки  не  прийшли  неприємності,  які  досить  часто  зустрічаються  у  житті  людини,  надто  ж  молодої,  що  тільки-тільки  спинається  на  ноги.  У  якийсь  із  переходів  з  одного  місця  роботи  на  друге  Ромі  не  вистачило  грошей,  щоб  оплатити  квартиру,  яку  він  знімав  і  віддати  черговий  внесок  за  машину,  що  була  взята  у  кредит.  І  він  позичив  гроші.  У  рідного  брата,  не  під  відсотки.  Але  на  кілька  місяців  проплат  сума  була  досить  серйозною.  Проект  з  новою  роботою  щось  застопорився.  А  брату  по  "закону  бутерброда"  якраз  знадобились  гроші.  І  Роман  позичив  їх  ще  раз.  Цього  разу  не  у  рідної,  готової  чекати  кращих  часів,  людини.  Чужі  кредитори,  менш  толерантні,  ніж  рідний  брат,  не  чекали,  коли  Роман  заробить,  а  вимагали  віддати  гроші  щомісяця.  А  з  новою  роботою  все  не  ладналось.  Борги  росли  й  росли,  адже  і  людям  треба  було  віддавати,  і  за  квартиру  платити,  і  машину  оплачувати.  І  не  тільки  на  кредит,  а  й  на  бензин,  стоянку  й  догляд  потребувала  машина.  А  ще  треба  було  у  щось  одягнутись,  щось  їсти.  За  певний  час  маса  боргів  перетворилась  із  невеличкої  купки  на  лавину,  утримати  яку  Роман  був  не  в  силі.  І  я  помітила,  що  в  якийсь  момент  молодик  просто  махнув  на  них  рукою:  ет,  якось  воно  буде.  Помітити  було  не  важко.  Хлопець  знову  почав  відвідувати  концерти,  їздити  до  батьків  у  село  на  машині  (а  це  таки  більш  як  сто  кілометрів!),  водити  дівчат  у  кафе.  Загалом,  жити  так,  наче  боргу  й  не  було.  Отут  мені  й  стало  страшно.
Ніхто  не  розповість  вам,  яке  страшне  зло  горілка  і  наркотики  більш  правдиво  й  убивчо,  ніж  вчорашні  наркомани  й  алкоголіки.  Ніхто  краще  за  мене,  мабуть  не  зміг  би  розповісти  про  наркотик  під  назвою  борги.  Адже  я  сама  вже  побувала  на  тій  стороні,  звідки  багато  хто  повернувся  у  труні.  Я  знаю,  що  таке  наркотична  залежність  від  боргу.  Колись,  тепер  уже  давно,  а  точніше,  у  той  час,  коли  за  нормальну  людську  роботу  держава  просто  перестала  платити  гроші  і  вся  країна  роками  чекала  заплатні,  я  вирішила,  що  не  буду  чекати  милості  від  держави.  Та  й  чекати  було  нікуди,  вдома  двійко  малих  дітей,  яких  треба  було  щодня  чимось  нагодувати.  І  їм  не  годились  обіди  й  сніданки  із  обіцянок,  що  гроші  будуть  наступного  тижня,  місяця,  року.  А  ще  -  чоловік,  що  через  відомче  житло  потрапив  у  заручники  до  свого  місця  роботи.  Картина  -  знайома  всім,  хто  пережив  перебудову  й  перші  роки  незалежності.  І  своє  горде  звання  (кажу  це  без  щонайменшої  іронії)  учитель  я  змінила  на  негорде,  але  як  мені  тоді  здалося,  ситне  -  "човник"  (по-російськи  "челнок").  Щоб  розповісти  про  перипетії  тодішього  життя-буття  мало  газетної  статті.  Та  зараз  я  і  не  про  це.  Гроші  на  першу  поїздку  були  позичені  у  старого  друга  сім"ї,  що  майже  сам  їх  запропонував.  Куплено  товар  і  я  подалася  в  неблизький  закордон.  Через  кілька  поїздок  уже  було  видно,  що  на  наступну  кожен  раз  не  вистачає  невеличкої  суми.  Мені  б  зупинитись,  та  я  вже  відчула,  як  це  приємно  -  бачити  радість  дітей  від  нових  речей,  не  сушити  собі  голову,  що  ми  будемо  завтра  їсти.  А  головне,  потрібно  було  віддавати  борг  другові.  А  заробити  такі  гроші  на  моїй  колишній  роботі  я  не  змогла  би  й  за  рік.  Тому  їхала  знову  й  знову.  Зрештою,  другові  набридло  чекати  повернення  грошей,  і  в  нього  раптом  з"явилась  у  них  дуже  нагальна  потреба.  Довелось  позичити  і  віддати.  Тепер  позика  вже  не  була  дружньою,  за  неї  необхідно  було  віддавати  у  місяць  по  20  відсотків  -  це  вам  не  теперішні  банки.  Часом,  щоб  погасити  відсотки,  потрібно  було  знову  позичати.  Росли  вже  не  просто  відсотки,  а  відсотки  на  відсотки.  От  саме  в  цей  час,  не  зрозумівши,  ні,  -  просто  відчувши,  що  не  зможу  віддати  весь  борг  ніколи,  я  й  переступила  ту  межу,  за  якою  стає  байдуже  віддаси  ти  ті  гроші,  чи  не  віддаси.  Це  схоже  на  те,  як  злочинець,  що  набрав  уже  сто  років  терміну  відсидки  вчиняє  злочини  ще  й  ще,  бо  йому  байдуже  -  сто,  сто  двадцять,  чи  двісті,  -  він  все  одно  стільки  не  проживе.  А  ще  це  схоже  на  наркотичну  залежність.  Вона  виникає  часом  із  потреби  у  якихось  ліках,  а  потім  переходить  у  необхідність  після  якої,  уже  відчуваючи,  що  це  -  кінець,  людина  не  може  зупинитись.  Для  того,  щоб  вийти  із  такої  залежності,  мені  довелось  пережити  втрату  чоловіка,  що  був  залежний  від  боргів  ще  більше,  ніж  я,  позичав,  позичав  і  не  міг  зупинитись.  У  нього  зупинилось  серце  -  і  це  зупинило  мене.  А  ще  потрібна  була  концентрація  усіх  моїх  душевних  і  духовних  сил.  І  не  тільки  моїх.  Мені  допомагали  друзі  -  дуже  рідні  мені  люди,  що  сприйняли  мою  біду,  як  свою  власну.  Отримавши  від  них  допомогу  й  підтримку,  я  і  намагалась  вкласти  цю  допомогу  у  лист  своєму  молодому  другу  Роману.
Гроші  у  друзів  чи  родичів  позичати  зараз  немає  особливої  потреби:  немає  проблем,  навіть  з  огляду  на  кризу,  взяти  кредит  у  будь-якому  банку.  Надто  ж  молодому,  забезпеченому  роботою.  В  молодості  так  хочеться,  щоб  сите  й  заможне  життя  настало  вже  сьогодні.  І  от,  замість  важкої,  наполегливої,  щоденної  праці  й  економії,  тобі  кажуть:  ти  хочеш  жити  красиво  вже  сьогодні?  Жодних  проблем!  Просто  візьми  кредит,  і  ти  зможеш  жити  у  власній  квартирі,  поїхати  у  закордонну  подорож,  їздити  на  престижному  авто!  Як  легко  схибити!  І  справді  повірити,  що  житло  чи  авто,    куплене  в  кредит  -  твоє  власне.  Тут  і  спрацьовує  той  самий  механізм  залежності.  Саме  в  цей  час  щось  трапляється  з  роботою  (погодьтесь,  у  кризу  -  не  така  вже  й  несподіванка)  і  надходження  до  гаманця  припиняються,  а  кредити  ніхто  не  скасовує.  І  -  хочеш-не  хочеш,  -  доводиться  йти  у  інший  банк  за  новою  позикою.  Не  трапляється  наркотичної  залежності  від  боргів  тільки  тоді,  коли  людина  свідомо  розуміє:  поки  не  виплачено  кредит,  ця  річ  мені  не  належить.  А  ще  краще,  коли  кредит  забезпечено  не  майбутньою  зарплатнею,  якої  може  завтра  й  не  бути,  а  чимось  тим,  з  чим  доведеться  попрощатись,  коли  раптом  нічим  стане  платити.  От  така  економіка.  Люди,  що  досягли  фінансової  незалежності,  ніколи  не  розраховують  на  самий  тільки  кредит.  Грошова  допомога  банку  є  для  них  тільки  маленькою  частиною  великого  плану,  основне  місце  у  якому  займють  ясна  ідея,  чітке  планування,  найсуворіша  економія  і  каторжна  праця.  Це  я  ясно  побачила  у  останню  поїздку  до  Польщі.  Була  вражена  тим,  як  і  скільки  працюють  поляки.  Магазини  відчиняються  з  першим  променем  сонця  і  зачиняються  тоді,  коли  виходить  останній  покупець.  Саме  так,  а  не  на  кредитах  країна  здобуває  заможність  і  фінансову  незалежність.  
Якщо  особа  не  має  чим  сплатити  внески  по  кредиту,  вона  завжди  повинна  бути  готова  розлучитись  із  чимось  геть  не  зайвим,  щоб  розрахуватись  із  боргом.  Інакше,  доводиться  платити  зовсім  іншою  "валютою":  здоров"ям,  сімейним  щастям  а  то  і  власним  життям.  Писати  про  це  мені,  людині  що  все  сама  пережила,  повірте,  -  радості  мало.  Це  -  болючі  й  гіркі  спогади.  Але  наш,  батьківський,  життєвий  досвід  -  річ  дуже  небхідна  нашим  дітям.  Та  і  не  тільки  дітям.  От  я  писала  листа  своєму  другу,  а  по  телевізору  розповідали  про  черговий  кредит,  що  його  Україна  бере  тепер  уже  у  Росії.  І  подумала  я  собі:  у  разі  ще  більш  глибокої  фінансової  кризи,  чим  наші  "господарі"  будуть  розраховуватись?  Чи  не  нами  з  вами?
10.01.2010

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=241776
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 18.02.2011

КРИЗА ПО ТЕЛЕВІЗОРУ (ІЗ циклу "Провінція")

Моїх  сусідок  ніколи  не  буває  на  дворі  між  шостою  і  десятою  годинами  вечора.  У  цей  час  марно  приходити  до  них  у  гості,  марно  кликати  на  посиденьки,  марно  намагатись  про  щось  навіть  словом  перекинутись.  Ці  години  їхнього  життя  здавна  й  безроздільно  належать  їх  божку,  якому  ні  одна  з  них  не  може  зрадити.  Цей  жорстокий  божок  краде  їхній  час,  трансформує  за  власним  бажанням  їх  думки,  формує  їх  погляди.  Звати    жорстоке  божество  ТЕЛЕВІЗОР.  Це  створіння  так  уміє  затягувати  людей  навіть  із  здоровою  психікою  у  вир  придуманого  чужого  життя,  роблячи  їх  рабами,  що  куди  тому  «Чорному  квадрату»  Малевича.  Відрізнити  цих  рабів  можна  за  однією  незначною,  але  досить  помітною  прикметою.  Усі  нормальні  люди  дивляться  фільм,  концерт,  програму.  Полонені  раби  дивляться  ТЕЛЕВІЗОР.  Коли  людина  перестає  фільтрувати  те,  що  відбувається  на  екрані,  крізь  призму  своїх  принципів  і  поглядів,  вона    перестає  дивитись  програми  і  починає  дивитись  телевізор,  потрапляючи  у  жорстоке  й  отуплююче  рабство.  Телевізор  управляє  своїми  рабами  непомітно,  спочатку  впливаючи  на  їх  почуття:  люди  плачуть  і  сміються  за  його  бажанням,  потім  керує  їхнім  часом,  вирішуючи  за  них,  як  і  на  що  його  витрачати,  а  потім  заволодіває  їх  особистістю,  трансформуючи  погляди    а  відтак  і  життя.  
Телевізор  перетворює  наше  буття  у  один  нескінчений  серіал,  де  головні  герої  –  то  Кончітта  з  Хуліо,  то  Вітя  з  Юлею.  Він  нав’язує  нам,  ким  захоплюватись,  із  кого  брати  приклад.  Ким  були  футболісти,  тенісисти  та  боксери,  поки  не  стали  «зірками»  телеекранів?  Правильно,  всього  лиш  спортсменами,  людьми  з  більш  розвиненими  у  одному  напрямку  фізичними  можливостями.  Ким  вони  є  зараз?  Найбільш  оплачуваними  і  багатими  людьми  планети.  Де  глузд?  Кожного  дня  по  всіх  каналах  чутно  й  видно,  як  мужики  мутузять  одне  одного,  використовуючи  свої  пики  на  манер  капіталовкладень.  Про  те  ж,  як  ідуть  пошуки  способів  боротьби  з  онкозахворюваннями,  Снідом,  безробіттям  та  голодом  не  почуєш  щодня,  а  так  –  вряди-годи.  Нас  без  кінця  залякують  катастрофами,  катаклізмами,  кризами.
 Бабця  Галя,  сидячи  на  лавці  о  десятій  вечора,  пахне  валер’янкою  та  витирає  хустинкою  сльози.  На  моє  запитання,  що  сталося,  відповідає  докірливо:
Криза,  що  не  знаєш?
Яка  криза?  –  підстрибую  від  несподіванки.
Фінансова!
Ну,  то  й  що?  Вам  що  від  того?
Як  то  що?  Що  тепер  робити?  Хоч  вмирай  бери…
Скажу  чесно,  мені  не  зовсім  зрозуміло,  вірніше,  зовсім  не  зрозуміло,  від  чого  збирається  помирати  бабця  Галя  –  дитина  війни,  жінка,  молодість  якої  припала  на  голодні  післявоєнні  роки,  а  зрілість  та  старість  на  не  менш  важкі  роки  народження  самостійної  України.  Згорілі  вклади  на  «книжці»,  безробіття  дітей,  пенсії,  що  їх  не  виплачували  місяцями,  стояння  на  базарі  і  в  сніг  і  в  спеку  то  з  відерцем  картоплі  з  власного  городу,  то  з  морквичкою  та  петрушечкою  з  нього  ж  не  зломили  і  не  доконали  бабусю.  А  от  криза,  про  яку  розповідають  у  телевізорі,  змусила-таки  хапатись  за  серце  та  пити  валер’янку.    Бабця  шкодує  «бідну»  Європу,  переживає,  що  ж  буде  з  нами,  якщо  там  так  усе  погано.  Ех,  бабцю!  Комусь  хліб  черствий,  а  комусь  перли  дрібні.  Криза  у  Європі  означає,  що  європейці  тепер  будуть  жити  не  на  сто  а  на  вісімдесят  відсотків  краще,  ніж  Ви.
Йдучи  додому  з  роботи,  майже  щовечора  завертаю  у  невеличкий  приватний  магазин,  –  то  хліба  додому  купити,  то  молока.  Вчора  увечері  вперше  за  вже  й  не  пам’ятаю  скільки  років  побачила  магазин  зачиненим.  Аж  ось  і  господиня  назустріч  іде.
Чому  ж  Ви  зачинені  сьогодні?  Ми  на  Вас  так  розраховуємо  щовечора.
Криза,  –  каже.
А  Ви  хіба  кредити  берете  на  свій  магазин?
Бог  милував!  –  каже.
То  оптовики  працювати  перестали?
Та  ні,  не  чула  такого.
Хіба  закупівельні  ціни  на  продукти  так  сильно  підскочили?
Ні,  наче  як  завжди…
То  у  чому  ж  для  Вас  криза?
Ой,  –  каже,  –  Ви  знаєте,  по  телевізору  з  ранку  до  ночі  тільки  й  чуєш:  «криза-криза».  Страшно.
Кому  страшно?  Жінці,  що  п’ятнадцять  літ  тому  покинула  вчительську  роботу,  бо  дітям  не  було  що  їсти,  а  зарплатню  по  півроку  на  платили  й  подалась  на  позичені  гроші  у  далеку  Туреччину  по  килими?  Тендітній  «ханум»,  що  на  власному  горбу  перетягувала  по  70  турецьких  килимів  через  десяток  кордонів  і  таможень?  Напозичавшись  грошей  під  двадцять  відсотків  не  річних,  –  місячних,  вона  й  досі  не  бере  кредитів.  Бо  бачила  на  своєму  «бізнесовому»  шляху  і  рекет,  і  ножі,  й  пістолети.  Втрачала  друзів,  що  спивались  і  пропадали  на  далеких  заробітчанських  нивах,  підірвала  здоров’я,  втратила  за  борги  квартиру  у  гарному  місті.  Щоб  так  попасти  в  залежність  від  телевізора,  що  злякатись  якоїсь  кризи  після  такого  життя!  Халепа,  подружко!  
Ми  перестали  вірити  своїм  власним  очам,  своєму  розуму  й  глузду,  життєвому  досвіду.  А  він  –  досвід  –  у  нас  не  такий  вже  й  малий!  Ми  перестали  довіряти  Богу.  Ми  віримо  телевізору.  Сказали  по  телевізору,  що  такий-то  політик  поганий,  –  ату  його!  Сказали,  що  інший  хороший  –  ура  йому!  Ми  віримо  за  примхою  телевізора  й  зневірюємось  так  само.  «Погано  живемо»,  –  сказали  у  телевізорі.  Так,  погано,  –  відповіла  країна,  кутаючись  у  нову  натуральну  дублянку  чи  куртку,  попиваючи  баварське  пиво  та  закушуючи  його  креветками  й  салямі.  Країна  забула,  як  одягалась  у  однаково  погано  пошитий  одяг  і  стояла  у  чергах  в  магазини,  де  «викидали»,  наче  голодним  собакам  то  ковбасу,  то  масло  «для  населення».  «У  нас  безробіття»,  –  кричить  у  «ящику»  один  «благодійник»-політик,  звинувачуючи  у  цьому  іншого.  Так!  Страшне  безробіття,  –  обурюється  країна,  утворюючи  пробки  по  дорозі  на  роботу  й  з  роботи,  так  наче  й  не  в  нас  десять  літ  тому  були  найінтелектуальніші  базари  у  світі.  Бо  на  них,  за  браком  робочих  місць,  торгували  вчителі,  інженери,  професори  та  доценти.  «Рівень  життя  падає  й  буде  падати»,  –  репетує  телевізор.  Так!  Звичайно  падає!  –  згоджується  країна,  масово  пересідаючи  з  «копійок»  та  «запариків»  у  фольксвагени  й  мерседеси.  «Криза  житла!»  –  гне  своє  телевізор.  Так-так!  Страшенна  криза,  –  крехтить  країна,  вибудовуючи  палаци  на  п’яти  сотках,  добудовуючи  поверхи  до  старих  будинків  та  змагаючись  із  сусідами  у  «крутизні»  євроремонтів.  «Треба  рятувати  країну»,  –  впевнено  говорить  по  телевізору  Прем’єр,  поправляючи  косу,  –  і  пропонує  ввести  акцизи  на  нафтопродукти.  Так  їх,  –  згоджується  країна,  а  потім  дивується:  «Йо-о,  чого  ж  це  солярка  така  дорога?»,  –  і  знову  збирається  голосувати  за  того  ж  таки  Прем’єра.    «Нам  потрібна  ще  одна  державна  мова,  ми  українською  не  всі  говоримо»,  –  тихіше  і  вже  з  запитальними  інтонаціями  провадить  телевізор,  включаючи  у  програму  канали  іншої,  не  завжди  лояльно  налаштованої  до  нас  держави.  –  Канєшно,  не  всі,  –  на  суржику  відповідає  країна,  так  наче  вона  якоюсь  іншою  мовою  говорить  правильно  і  грамотно.    
То,  що  скажеш,  країно?  Може  гепнути  разок  по  тому  телевізору?  Та  гарненько  оглянутись  навкруги,  та  сісти  з  друзями  за  стіл,  та  згадати  минулі  часи:  базари,  заробітки  по  інших  країнах,  приниження  в  чергах,  інфляції,  дефолти,  близьких,  що  не  повернулись  із  Афгану.  Я  пам’ятаю,  у  першу  поїздку  до  Туреччини,  як  плакав  літній  чоловік  біля  холодильника  з  морозивом,  що  онуки  цієї  смакоти  не  побачать  і  не  скуштують,  –  не  довезе,  а  в  нас  такого  ніколи  не  буде.
Невдячні  ми.  Хоч  і  з  голодного  краю  вийшли,  та  все  ж  гріх  бути  такими  ненаситними  і  невдячними.  Серед  нас  бідні  й  голодні,  хворі  й  немічні  є  не  тому,  що  погано  живемо,  й  не  тому,  що  криза.  Вони  є,  тому  що  ми  все  ніяк  свої  пуза  не  можемо  напхати,  до  своїх  хат  поверхи  добудувати.  І  ще  тому,  що  «бідній»  Європі  по  телевізору  співчувати  легше,  ніж  голодному  сусіду,  –  з  нею  шматком  сала  ділитись  не  треба,  –  сама  впорається.  
Відірвімось,  від  телека,  країно!  Криза  у  нас,  –  то  кара  за  нашу  невдячність,  –  гей-бі,  –  сказали  б  на  Закарпатті,  та  ми  «етой  мови  не  понімаємо».
19.10.2009

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=241577
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 17.02.2011

ТУТ БАБА ВОРОЖИЛА (Із циклу "Провінція")

-"Тут  баба  ворожила,  кусок  сала  положила,"  -  діти  грались  у  хованки  й  нагадали  мені  стару,  ще  з  часів  дитинства  моєї  бабці,  считалочку.  Малеча  навіть  уяви  не  має,  про  що  швиденько  проспівує-примовляє,  визначаючи,  хто  наразі  буде  "жмуритись".  А  от  ми  -  дорослі  -  чи  завжди  уявляємо,  що  говоримо  й  робимо,  коли  йдеться  про  ту  саму  "бабку"  (чи  діда)?
Якщо  у  стилі  американців  дослідити  статистику,  то  у  нашій  країні  до  екстрасенса,  "бабки"  чи  "діда"  по  допомогу  звертався,  мабуть,  кожен  перший.  Якщо  не  з  власною  бідою,  то,  принаймні,  за  компанію.  В  залежності  від  того,  наскільки  ми  здатні  вирішувати  свої  проблеми,  причини  подібних  звертань  -  щонайрізноманітніші.  У  когось  не  ведуться  в  обійсті  кури  чи  свині.  А  у  когось  -  смертельна  хвороба,  і  лікарі  вже  винесли  невтішний  вирок.  Однак,  у  всіх  цих  проблем  (як  це  не  обурливо  прозвучить)  є  дещо  спільне.  Вони  -  безвихідні.  Тобто,  людина  не  має,  не  бачить  виходу  із  ситуації,  тому  й  звертається  до  "вищих  сил",  обираючи  за  посередника  екстрасенса,  "бабу"  чи  "діда",  коротше,  когось,  "хто  щось  знає".  До  цього  переліку  я  не  вношу  людей,  що  лікують  травами,  такі  народні  цілителі  під  термін  "маг"  не  підпадають.
Колись  малою  дитиною  допомагаючи  батькам  на  городі,  я  бачила,  як  тато  викопав  із  землі  куряче  яйце.  Воно  було  таке  чисте,  біле,  що  навіть  у  мене,  малої,  не  виникло  думки  про  те,  що  курка  випадково  адресою  помилилась.  У  цьому  закопаному  у  грядку  одинокому  яйці  було  щось  неприродне  і  навіть  зловісне.  Містичність  моменту  підсилювало  й  те,  як  притихли  й  зблідли  мама  з  сусідкою,  як  посуворішало  обличчя  тата.  Те  яйце  тоді  спалили.  Але  я  ще  довго  уважно  спостерігала,  як  тривожно  придивляється  мама  до  сусідів,  наче  вираховує  -  чиїх  нечистих  рук  справа  те  жахливе  яйце?  Цю  знахідку  постійно  згадували  у  нашій  родині  з  будь-якого  приводу:  то  на  тата  -  співуна  й  гумориста  сусідські  жіночки  заглядались,  то  у  мами  почастішали  напади  ниркової  хвороби,  то  братові  у  школі  з  прививкою  занесли  туберкульоз,  -  усьому  причиною,  якщо  вірити  маминим  наріканням,  було  те  зловісне,  поганою  людиною  закопане  на  нашому  городі  яйце.  Згадали  про  нього  й  через  багато  років,  коли  змучений  маминими  ревнощами  тато  знайшов  іншу  жінку,  й  мої  батьки  розлучились.  Усю  провину  швиденько  склали  на  те  міфічне  яйце.  І  тільки  багато  часу  потому,  сама  будучи  не  один  рік  заміжньою,  я  побачила,  як  моя  мама  катує  ревнощами  вже  другого  чоловіка.  Отоді  я  вперше  задумалась  над  тим,  що  причини  наших  проблем  лежать  не  ззовні,  а  в  середині.  Всередині  нас  самих.  
Взагалі,  люди  схильні  поділяти  усі  проблеми,  що  виникають  у  житті,  на  ті,  вирішення  яких  залежить  від  нас,  і  на  ті,  які  ми  самі  невзмозі  вирішити,  -  щось  ми  беремо  від  життя  самотужки,  а  щось  таки  нам  дається.  Є,  є  на  світі  речі,  які  людині  не  випадає  змінити.  Ми  не  можемо  обирати  сім"ю,  в  якій  народжуємось,  не  можемо  змінити  рідних  братів  і  сестер,  не  можемо  обирати  батьківщину,  не  можемо  визначати  майновий,  матеріальний  статус  свого  походження.  Так,  звичайно,  ми  можемо  дещо  змінити,  будучи  дорослими,  але  не  кажіть  мені,  що    все  вищеназване  на  наше  життя  не  впливає.
І  саме  тоді,  коли  ми  не  можемо  прийняти  ситуацію  такою,  як  вона  є,  й  змиритись,  нам  на  допомогу  приходять  ті,  хто  "щось  знає".  Не  дали  батьки  великих  статків?  Не  біда!  Гроші  можна  приворожити,  або,  як  люблять  казати  сучасні  "гуру"  -  "притягнути".  Спитайте  у  продавців  книгарень,  які  книжки  сьогодні  коритуються  найбільшою  популярністю,  і  ви  будете  здивовані.  Це  -  книги  про  те,  як  притягнути  у  своє  життя  гроші,  матеріальний  достаток.  Часто  люди  у  своєму  бажанні  мати  побільше  грошей  звертаються  й  до  церкви.  Практика  "висвячування"  офісів,  магазинів  і  кіосків  -  звичне  явище.  Я  навіть  бачила  характерний  знак,  що  приміщення  окроплене  батюшкою,  у  магазині,  де  йшла  жвава  тогівля  горілкою  та  пивом.  Не  дивина,  коли  паралельно  господарі  ще  й  до  ворожки  зазирають.  Як  баба  у  старому  анекдоті:  і  Богу  свічку  поставила  й  на  виході  із  церкви  до  зображення  лукавого  приклалась  -  мало  там  що...  Такі  заходи  дають  потім  людині  моральне  право  у  разі  поганих  торгів  не  звинувачувати  себе  у  невмінні  вести  бізнес,  а  списати  провину  на  недоброзичливців,  як  моя  мама  на  яйце.
Ще  більше  надриву  у  справах  сердечних.  Нам  не  дано  примусити  когось  любити.  Любов  -  це  почуття,  що  взагалі  осягненню  а  тим  більше  управлінню  не  піддається.  А  хочеться!  Особливо,  коли  серце  палахкотить,  кров  у  жилах  так  лупить,  аж  через  вуха  вискакує,  а  він  (вона)  -  нуль  уваги.  Ні  в  якому  разі  не  сприйміть  мої  міркування  за  іронію!  Переживши  у  своєму  житті  і  велике  кохання,  і  великі  втрати,  я  розумію,  як  то  боляче.  Як  крається  серце,  як  ревнощі  отруюють  навіть  повітря,  яким  дихаєш,  як,  здається,  немає  ні  сил,  ні  бажання  жити,  якщо  не  буде  поряд  саме  ця  -  кохана  й  єдина  -  людина.  У  такому  випадку  -  велика  спокуса  оті  оголошення,  що  ними,  як  брудом  на  узбіччі,  закидана  наша  преса:  "Провидиця  Маня  (Таня,  Ганя)  причарує  вам  єдине  кохання"  І  "причаровують",  "присушують",  "приманюють"!  Знаю  навіть  випадки,  коли  "причарований"  чоловік  кидав  сім"ю  заради  коханки.  Правда,  не  знаю  випадків,  коли  причаровані  й  присушені  щасливо  жили.  Бог  свідок!  Таких  випадів  не  знаю.  Зате  знаю  випадки,  коли  чоловік  і  дружина  люто  ненавидять  один  одного,  проклинають,  а  полишити  не  можуть  -  наче  якась  зла  сила  тримає  їх  разом.  Озирніться  на  літні  пари  -  таких  навколо  багато...  А  все  тому,  що  ми  не  маємо  мужності  змиритись  із  тим,  що  людина,  яка  не  хоче  бути  для  нас  за  пару  -  і  не  пара  нам  зовсім!  Не  судилась,  -  казали  колись.  І  як  же  правильно  казали!
Якби  я  була  скептиком,  сказала  б,  що  нічого  за  тими  чаруваннями  не  стоїть.  Так,  шепочуть  бабки  якісь  тільки  їм  відомі  мантри,  качають  яйця,  виливають  віск.  Усе  то  -  глупство  й  забобони.  Але  я  так  не  скажу.  Це  було  б  надто  просто.  А  духовний  світ  не  простий,  не  примітивний,  не  нейтральний.  У  ньому  йде  постійна  боротьба  добра  зі  злом.  І  ті  закопані  на  городі  яйця,  й  пута  мерця,  й  цвяхи  та  жмутки  волосся,  що  про  них  розповідали  мені  реставратори  пір"яних  подушок,  і  підливання,  й  підсипання  землі  з  могил  -  все  це  реальність  нашого  життя.  Зла  й  потворна  реальність.  І  тільки  Бог  один  знає,  як  позначаються  подібні  маніпуляції  на  нашому  житті,  здоров"ї,  щасті.  
Добре  уявляю  собі  Ваші  думки,  дорогий  мій  читачу!  От  звалила  в  одну  купу  жіночка  грішне  з  праведним.  І  відьом  -  що  завідомо  всім  роблять  зло,  і  добрих  бабусь,  що  це  зло  "відробляють"  одним  гребінцем  причесала.  А  як  же  бути  з  тим,  що  є  чорна  магія,  а  є  й  біла?  Тут  я  Вам,  читачу,  не  порадник.  Особисто  для  себе  я  питання  вирішила  так:  чорна  там  та  магія,  чи  біла,  -  це  як  заздрість.  Чорна  вона  чи  біла  -  а  результат  один,  причому  -  нищівний.  І  для  того,  кому  заздрять,  і  для  того,  хто  задрить.  Так  само  магія  -  нищівна  річ  і  для  магів,  і  для  тих,  хто  їх  послугами  коритується.  Хто  сказав?  Бог.  Де  написано?  У  Біблії.  Для  мене  вищого  авторитету  не  існує.  
Чому  ми  йдемо  до  бабки?  Тому  що  прагнемо  допомоги  "вищих  сил"  у  проблемі,  яку  самі  вирішити  не  можемо.  Якщо  ми  звертаємось  до  сил  злих  -  тут  ситуація  очевидна:  потрапляємо  у  залежність  і  у  кінцевому  результаті  розплачуємось  власною  безсмертною  душею  (читайте  класиків!).  А  якщо  прагнемо  допомоги  сил  добрих,  то  пощо  шукаємо  їх  десь  інде,  ніж  у  Бога?  Чи  бабка,  дід,  "білий  маг",  екстрасенс  краще  знають  наші  проблеми?  Краще  нас  самих  у  нас  же  самих  розберуться?  Та  ні!  Воно,  знаєте,  така  морока  -  у  собі  розбиратись,  у  своїх  неправильних  переконаннях  і  діях  шукати  причини  негараздів!  Простіше,  значно  простіше  прийти  до  діда  чи  бабки.  Або  звернути  все  на  закопані  яйця.
Зовсім  недавно  й  мені  довелось  бути  посередником  між  Богом  та  однією  небайдужою  мені  молодою  сім"єю.  У  подруги  захворіла  мама.  Тяжко  захворіла.  І  подруга  та  її  чоловік,  знаючи  про  мої  стосунки  з  Господом,  поросили  за  маму  молитись.  Ніхто  з  віруючих  людей  не  відмовить  у  такому  проханні,  не  відмовила  й  я,  вся  наша  церква  почала  молитись.  І  здоров"я  жінки  стало  покращуватись,  лікування  принесло  полегшення.  Пройшов  час.  У  побуті  моїх  друзів  багато  що  змінилось  на  краще,  а  от  у  духовному  житті  змін  не  відбулось.  Подякувавши  всім,  хто  молився  за  маму,  вони  продовжували  жити  так,  наче  нічого  й  не  було.  А  хвороба  повернулась,  та  ще  страшнішим  рецидивом.  Мабуть,  мої  друзі  у  церкві  розчарувались,  бо  цього  разу  звернулись  до  "дідів"  та  "бабок".  Зараз  їхня  мама  вже  не  встає  з  ліжка.  На  їх  підтримку  можу  тільки  сказати,  що  надія  є,  поки  людина  жива.  Тепер  їм  самим  потрібно  звернутись  до  Бога,  не  шукаючи  посередників.  Та  це  -  складно,  адже  все  своє  життя  тоді  доведеться  змінювати.  
От,  здавалось  би,  немає  більш  прямої  дороги  по  допомогу,  як  дорога  до  Бога.  А,  бачте  -  не  так  все  просто.  Інколи  Всевишній  наче  й  не  чує  наших  криків  розпачу,  наших  звертань  та  молитов.  У  чому  ж  проблема?  Може  ми  не  так  звертаємось?  Не  йдемо  ж  ми  до  начальства  з  вимогами  й  ультиматумом,  якщо  потребуємо  допомоги,  на  яку  аж  ніяк  не  заслуговуємо?  Ні,  ми  просимо.  І  йдемо  до  нього  не  на  власних  умовах,  а  з  врахуванням  його  -  начальства  -  правил  і  вимог.  Так?  То  чому  ж  ми  не  враховуємо  Божих  вимог,  коли  звертаємось  до  Нього  по  допомогу?  Бо  ми  їх  не  знаємо  й  знати  не  квапимось.
А  тим  часом  Біблія  вчить:  "по  вірі  вашій  дано  буде  вам".  І  тут  уже  кожен  сам  собі  голова  -  кому  й  у  що  вірити.  Особисто  я  вірю  Богу,  і  звертаюсь  до  Нього  і  по  захист,  і  по  допомогу.  Мені  для  цього  посередники  не  потрібні.  А  вам?

                                                                                                                                                 16.08.2010

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=241574
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 17.02.2011

ОЦЕ, ХВЕДЮ, - РОМАНТИКА! (Із циклу "Провінція")

Я  не  терплю  романтику.  Здивовані?  Це,  мабуть,  вікове.  Та  з  деякого  часу  у  моїй  голові  романтичне  асоціюється,  даруйте  за  натуралізм,  зі  шмарклями  у  сиропі.  Вчитель  літератури  за  професією  і  за  покликанням,  я  не  виношу  романтику  в  літературі.  Ах,  Петрарка  і  Лаура,  о,  Данте  і  його  загадкова  Беатріче!  Вони,  ці  мужчини  (не  поетами  ж  вони  народились),  бачили  своїх  кумирів  всього  раз  чи  двічі  у  житті.  І  все  життя  писали  про  них  вірші.  Ви  ці  вірші  читали?  Ні,  чесно,  -  читали?  Тому,  хто  зміг  з"їсти  за  раз  штук  п"ять  -  мій  решпект.  Бо  я  не  змогла,  -  настільки  солодко,  що  реально  губи  злипаються.  Але  відштовхує  мене  не  власне  літературна  цінність  їх  романтичних  почуттів,  раз  живі  досі  ці  твори,  -  значить,  комусь  потрібні.  Мене  як  жінку  бентежить  інше.  Що  ж  це,  хлопці,  за  любов,  коли  не  знаєш,  кого  любиш?  Коли,  вибачте,  начхати,  як  живе  ця  людина,  хто  вона,  що  її  турбує,  що  їй  болить.  
-  Моя  мама  мене  не  любить,  -  каже  маленька  племінничка.
  -  З  чого  ти  взяла,  дитинко?  -  питаю  здивовано.
-  Бо  вона  мені  ляльку  не  купила,  свариться  і  як  личко  вранці  миє,  то  так  тисне...
Ну,  і  де  тут  про  почуття?  Дитина  знає,  що  каже:  любить  -  це  значить  робить  щось,  що  сумісне  з  моїм  розумінням  любові.  Зверніть  увагу:  робить  -  а  не  почуває.
Але  давайте  ще  про  літературу.  У  радянському  вузі,  який  я  закінчувала,  попри  всі  непотрібності,  нас  учили  завжди  починати  аналіз  твору  з  визначення  ідейного  змісту.  Чесно  кажучи,  я  здивована,  бо  в  основу  науки  (і  вузівської,  і  шкільної)  радянська  методологія  вкладала  матеріалізм.  Хто  забув,  нагадую:  ленінсько-марксівсько-енгелівський  постулат  про  те,  що  матерія  -  первинна,  а  свідомість  -  вторинна.  Хто  "не  пойняв"  -  розшифровую:  ваші  вчинки  і  характер  погані,  тому  що  життя  матеріальне  у  вас  нікудишнє.  Продовжую  (ох,  і  люблю  ж  я  до  абсурду  продовжувати  усілякі  дурнуваті  постулати):  от  якби  ви  матеріально  добре  жили  -  вмить  би  виправились,  тобто  стали  раптом  білими  й  пухнастими.  Так  і  хочеться  згадати  листоношу  Пєчкіна  із  відомого  мультика:  "Це  я  чого  поганий  був?  -  Бо  велосипеда  у  мене  не  було".  Не  смійтесь!  Люди  у  це  вірили.  Дехто  й  досі  вірить.  Так  от.  Вже  й  не  знаю,  який  там  вийшов  у  методистів  перекос  чи  недогляд,  а  нас,  студентів,  навчили  визначати  ідейну  (тобто  духовну)  суть  літературного  твору.  І  така  мені  біда  з  цим  умінням,  коли  йдеться  про  романтичні  твори!  Ну,  от  як  визначити  основну  ідею  Шекспірівської  "Ромео  і  Джульєти"?  Висота  людських  почуттів?  Стривайте,  про  які  почуття  йдеться?  Якщо  про  почуття  ворогуючих  дорослих,  то  ніякої  висоти  тут  і  під  мікроскопом  не  побачиш.  Якщо  ж  про  почуття  молодих  закоханих,  готових  на  смерть  заради  кохання,  то  теж,  якщо  гарно  вдуматись,  виходить,  як  моя  бабця  казала  "їрунда".  Дітям  по  шістнадцять  років.  Ваші  у  шістнадцять  багато  розуміють?  Мої  он  і  далеко  за  двадцять  ще  такі  щенятя  дурненькі!  У  цьому  віці  для  них  найкраще  -  так  голови  навчанням  загрузити  а  руки  роботою,  щоб  ніяким  гормонам  місця  не  залишились.  Романтично  налаштовані  опоненти  заперечать:  шістнадцять  -  це  найкраща  пора  для  закоханості,  побачень,  перших  почуттів.  Гаразд  -  гаразд,  але  це  ще  не  пора  для  будівництва  сім"ї,  сексу  -  хоча  б  тому,  що  саме  так  робляться  діти,  яких  народжувати  о  такій  порі  ще  геть  не  пора  (прикольний  каламбур  вийшов).  Тому  я  й  вважаю,  що  романтику  перших  почуттів,  перші  гормональні  вибухи  розумні  дорослі  повинні  гарненько  розбавляти  навчанням  і  працею.  Так  як  греки  розбавляли  молоде  вино  водою.  Знали  древні  розумники  -  не  розбавиш  -  сп"янієш,  а  там  і  до  біди  недалеко.  Зовсім  інший  вимальовується  ідейний  зміст  старезної  і  геніальної  п"єси:  поки  нерозумні  дорослі  чубились,  дурненькі  діти  вкоротили  собі  віку.  Не  знаю,  як  ви,  а  я  романтики  тут  геть  не  бачу.  Одну  трагедію.  Те  саме  виходить  і  з  "Отелло".  Зміст  такий:  ревнивий  мавр  Отелло  повірив  наклепу  й  задушив  свою  молоду  й  віддану  дружину.  Де,  людоньки,  тут  романтика?  Нерозумна  жінка  полюбила  негра  (бо  мавр  -  це  негр,  хто  не  знав).  Ні-ні,  я  не  расистка,  нічого  проти  чорношкірих  не  маю.  Я  тільки  добре  засвоїла  мудрість  своєї  бабці,  що,  як  завжди  переінакшуючи  на  свій  лад  приказку,  казала:  "знайся  кінь  з  конем,  а  кіт  з  котом".  Розумні  батьки  у  старі  добрі  часи  навіть  майнового  мезальянсу  дітям  не  попускали  -  не  те  що  вийти  заміж  за  людину  іншої  раси.  Ясно,  що  Отелло  з  його  Дездемоною  ніколи  б  не  змогли  одне  одного  до  кінця  зрозуміти.  А  нема  розуміння  -  нема  й  довіри.  От  і  не  вистачило  Отелло  довіри.  То  покинь,  розведись.  Ні,  треба  душити.  Й  такі  гормональні  вибухи  бувають.  І  що,  скажете  це  романтика?  Скоріше  детектив  із  злочином  на  побутовому  грунті.
Романтики  у  житті,  скажу  я  вам,  не  менше,  ніж  у  літературі.  А  може  й  більше.  От  моя  знайома  з  юності  полюбляла  ходити  у  гори.  "Лучше  гор  могут  быть  только  горы,  на  которых  еще  не  бывал"  -  ця  пісня  Володимира  Висоцького  була  для  неї  еталоном  і  дороговказом.  Хто  з  нас  ,  домосідів,  не  заздрив  хоч  трохи  цим  відчайдухам,  що  лізли  на  скелі,  лазили  по  непрхідних  лісових  нетрях,  стрибали  з  парашутом!  Ех,  романтика!  Сьогодні  моїй  знайомій  -  п"ятдесят.  Позаду  напівзруйноване  життя:  алкоголік  -  чоловік,  злодюжка  й  аферист  -  менший  син.  Тільки  старша  донька  -  красуня,  студентка  і,  нажаль,  спортсменка-альпіністка.  Ні-ні,  я  знову  ж  таки  не  проти  спорту,  як  засобу  здобути  й  підтримувати  фізичне  здоров"я.  Але  я  проти  походів  у  ліс  чи  гори  з  метою  втікти  від  проблем,  від  життя,  від  самої  себе.  Нажаль,  мама  цієї  дівчинки  не  розуміє,  що  робити  одні  й  ті  ж  речі  у  житті  і  очікувати  різних  результатів  -  ідіотизм.  Як  не  бачить  мама  й  того,  що  окрім  гірської  романтики  її  доньку  нічого  не  цікавить,  у  тому  числі  її  не  цікавить  і  майбутня  професія.  Дівчина  на  четвертому  курсі  універу  на  роботу  не  поспішає,  хоч  уже  давно  працюють  і  більш  забезпечені  однокурсниці.  Хочеш  бачити  результат  життя  дочки  -  дивись  на  маму,  що  втікала  від  проблем  у  гори.  Я  не  проти  екстремальних  професій  -  підводника,  альпініста,  парашутиста,  якщо  від  цього  -  користь  людям.  Порятунок,  наприклад.  Але  я  категорично  проти  екстриму  як  ін"єкції  адреналіну  у  кров.  Знаєте  чому?  Бо  адреналін  у  даному  випадку  діє  як  наркотик.  І  ця  залежність  раз-по-раз  збільшується.  І  вкінці-кінців  у  якийсь  момент  просто  виключає  мозок.  Як,  власне,  і  інші  наркотики.
Романтика,  я  б  сказала,  корисна  як  приправа  до  основної  страви.  Соус  такий  своєрідний.  Часом  без  соусу  страва  не  смакує.  От  наші  звичайні  макарони  -  так  собі  страва,  геть  не  святкова,  не  екзотична.  А  додай  туди  італійський  соус  -  маєш  собі  вже  не  макарони  -  спагетті.  І  звучить  не  так  буденно,  й  їсться  краще.  Або  котлета  -  така  собі  річ,  може  з  огляду  на  наші  нинішні  фінанси,  не  зовсім  щоденна,  але  й  не  святкова,  не  ресторанна.  А  от  "де  воляй  під  соусом  "бешамель"  -  звучить  набагато  смачніше,  хоч  на  смак  -  та  ж  таки  котлета,  тільки  значно  дорожча,  якщо  у  ресторані.  Так  і  романтика.  Умілі  політологи  минулого  вправно  користувались  романтикою  як  приправою  до  всіляких  "страв".  Хто  поїде  на  звичайне  будівництво  терпіти  там  необлаштованість,  голод  і  холод?  А  якщо  це  будівництво  назвати  "Стройка  века"  або  "Комсомольская  стройка"?  Ого!  Бажаючих  буде  -  тільки  встигай  записувати.
Романтика  -  гарний  соус  і  для  інших  справ.  Амурних.  Зразу  хочу  уточнити,  що  свічки,  букет  і  шампанське  перед  сексом  я  романтикою  не  вважаю.  Образливо  й  несправедливо  для  романтики,  хоч  я  її  й  недолюблю.  У  справжній  любові  повинна  бути  якась  доля  романтики.  Знову  ж  таки  -  як  соусу  до  основної  страви.  Але  справжня  любов  не  будується  цілком  на  романтиці  -  соус  без  нічого  геть  не  смакує.  Його  й  стравою  самостійною  назвати  не  можна.  Бо  тоді  виходить  як  у  Данте  з  Петраркою:  вірші  є  -  життя  немає.  Якщо  ваша  "половинка"  має  до  вас  суто  рамантичні  почуття  й  ви  хочете  зв"язати  з  нею  своє  життя,  то  будьте  готові  до  того,  що  вам  цілуватимуть  ноги,  але  у  що  ці  ноги  взути  -  це  буде  вашому  партнеру  байдуже.  Як  байдуже  буде,  чи  такі  ж  почуття  маєте  ви,  і  чи  взагалі  їх  маєте.  Романтику  по  барабану,  подобається  він  вам  чи  ні,  навіть  краще,  якщо  ні.  Є  привід  розливати  сльози,  як  казковий  П"єро,  є  тема  для  романтичного  вірша,  листа,  СМСки.  Романтик  завжди  буде  парити  у  хмарках.  І  не  кажіть  йому,  що  у  хаті  сто  літ  ремонт  не  робився,  не  жалійтесь,  що  холодильник  порожній.  Що  ви!  Як  можна  відірвати  його  увагу  на  такий  дріб"язок  від  високих  дум!  Він  вам  краще  серенаду  заспіває,  чи  вірша  продекламує.  А  на  день  народження  подарує  справжню  веселку!  Беріть  і  суньте  її  додому.  Ну,  чого  регочете?  У  мене  є  знайомий,  що  подарував  дружині  гірську  вершину  у  Криму.  Правда-правда,  лізли  у  гору,  а  тут  вершина  нічийна  стоїть.  Мій  знайомий  інструктору:
-  Як  вершина  називається?
Інструктор  йому:
-  Ніяк.
От  мій  знайомий  (до  чого  ж  мужик  розумний!)  зареєстрував  по  всіх  правилах  пік  Євгенії,  ім"ям  дружини  тобто  назвав,  грубі  гроші  відвалив  і  сертифікат  їй  на  день  народження  подарував.  А  вона,  дурепа,  про  шубку  мріяла,  -  ну,  геть  ніякої  романтики  у  баби.
Знаєте,  я  помітила,  що  жіночої  романтики  взагалі  у  житті  значно  менше,  ніж  чоловічої.  Мабуть,  материнський  інстинкт  перебиває.  Коли  годувати,  одягати,  вчити  треба  дітей  -  тут  не  до  романтики.  Та  і  у  інших  випадках  жіноча  романтика  якась  практичніша.  Давненько  вже,  коли  мобільні  телефони  були  рідкістю,  моя  подруга  мріяла  про  мобільник.  Мрія  була  велика  й  заповітна.  А  її  чоловік  взяв  і  втілив  мрію  у  життя,  подарував  на  8  Березня  мобільний.  Зрозумівши,  що  дзвонити  їй  нікому  -  ніхто  з  друзів  ще  мобільного  не  мав,  а  на  міський  дорого,  -  моя  подруга  поплакавши  резюмувала:
-  Таку  мрію  зіпсував,  паразит!
От  чого  ви  знову  смієтесь?  Ну,  добре,  смійтесь  вже  на  повну.  Розповім  вам  приповідку  про  романтику.  Це  приповідка  мого  давнього  знайомого.  Вірніше,  не  власне  його,  а  бабусі,  яка  його  виростила,  він  класно  її  переказував,  коли  ми  збирались  за  одним  столом.
-  Ти  знаєш,  Хведю,  -  запитує  моя  бабуся  -  чернігівка  за  походженням,  що  все  життя  розмовляла  на  своєму  неповторному  чернігівському  діалекті,  -  ти  знаєш,  Хведю,  що  таке  романтика?  Ні?  А  от  я  знаю.  Уяви  собі,  Хведю,  що  молоді  хлопці  пішли  у  ліс  на  полювання  днів  на  три.  Набрали  із  собою  крупи,  щоб  кашу  зварити,  хліба,  сала.  Взяли  палатки.  Увечері  понапинали  їх,  вогнище  розпалили,  пісні  під  гітару  співали.  Думаєш,  Хведю,  це  -  романтика?  Ні!  Уранці  всі  на  полювання  пішли,  а  одного  залишили  обід  готувати.  Той  кашу  поставив,  та  у  ліс,  по  хмиз  побіг.  А  тут  -  ведмідь  (бабця  вимовляла  "мядзведзь").  Палатки  поперевертав,  харчі  поїв,  сунувся  у  казан,  обпік  лапу,  казан  перевенув,  вогнище  загасив  і  утік.  Прийшли  хлопці  нічого,  як  на  зло  не  вполювавши,  а  тут  усе  поперевернуте,  потоптане  і  харчів  нема.  Зібрали  вони  палатки,  йдуть  додому  голодні.  Комарі  їх  гризуть,  у  животах  бурчить  із  голоду.  А  навкруги  -  сонце,  пташки  співають.  От  це,  Хведю,  і  є  -  романтика!
Пам"ятаю  гомеричний  регіт  за  столом  після  останніх  слів  приповідки  Хвединої  бабусі.  Не  смішно  було  тільки  мені,  весь  вік  проживши  в  одній  хаті  з  романтиком,  я  знала  все,  що  думали  ті  хлопці  йдучи  додому.  З  того  часу,  стикаючись  у  житті  з  плачевними  результатами,  я  згадую:  "Оце,Хведю,  -  романтика!"
Не  знаю,  як  ви,  а  я  не  дуже  потребую  романтики  у  своєму  житті.  Більше  потребую  реальності:  реальної  турботи,  реальної  любові  (із  серії  "роблю"  а  не  "почуваю"),  реальної  довіри  і  розуміння.  Мені  подобається  життя  таким,  як  воно  є.  Чи  не  подобається  -  таке  теж  буває.  Буває,  я  й  кричу  від  роздратування,  розпачу  чи  болю.  Але  мені  не  потрібно  нічого  вигаданого  й  несправжнього.  Я  люблю  суть,  правду.  Люблю  до  неї  докопуватись  у  житті,  роботі,  стосунках.  І  в  творах  своїх  теж.  
Одного  разу  мене  запросили  у  гості  нові  знайомі  й,  пригощаючи  чаєм,  спитали:  "Ти  з  яких  чашок  п"єш  -  культурних,  чи  нормальних?"  Ну,  я  ж  випендрюватись  не  люблю,  сказала  "з  нормальних".  І  мені  налили  чай  у  півлітрову  чашку.  Так  от  що  я  вам  скажу.  Ну  її  геть,  ту  романтику,  я  волію  пити  життя,  почуття,  сьогодення  без  соусу,  таким,  як  воно  є.  Із  нормальної  чашки.
                                                                                                                                 1.02.2011

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=241365
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 16.02.2011

ЗГВАЛТОВАНА МУЖНІСТЬ (Із циклу статей

(Щиро  вдячна  поетові  цього  сайту  Кадету,  завдяки  його  віршам  думки  на  тему  мужності  оформились  у  нарис)

Як  цікаво  часом  приходить  до  нас  потрібна  інформація!  От  ламаєш,  бува,  голову  над  якимось  важливим  питанням,  ламаєш,  і  раптом  -  бабах!  -  є  потрібна  думка!  Причому,  у  самому  несподіваному  варіанті.  Отак  і  я.  Більш  як  півроку  сушила  собі  голову  над  життєво  важливим  питанням  про  взаємовідносини  чоловіків  і  жінок  у  нашому  суспільстві,  про  те,  як  змінились  ці  відносини  за  останній  час.  І  раптом  одна  прикольна  сценка  із  життя  розставила  все  по  місцях.  

Так.  Давайте  спочатку.  Якось  ми  з  подругами  (такими,  як  і  я,  дамами  кінця  минулого  стліття)  зібрались  на  "дівичник".  Ну,  так  у  нас  -  немолоденьких  -  називаються  чаювання-посиденьки.  Слово-за-слово,  зайшла  мова  й  про  чоловіків.  Основним  лейтмотивом  виступів  одружених  жінок  був  такий:  перевелись  нині  толкові  мужики.  Як  не  руки  ростуть  із  того  місця,  яке  у  пристойному  товаристві  й  згадувати  не  годиться,  то  випиває,  як  не  п"є  -  то  гуляє,  як  не  гуляє  -  то  ледарює,  сім"ю  не  забеспечує,  коротше  -  тютя  й  рохля.  Я  вдовую  вже  вісім  років  і  тому  у  подібних  демаршах  участі,  як  правило,  не  беру.  Але  життєві  приклади  зачепили-таки  в  мені  журналістську  струну,  -  я  бо  саме  над  цим  питанням  думала.

У  чоловіків  і  жінок  в  усі  часи  були  претензії  один  до  одного.  Боротьба  між  статями  -  діло  настільки  давнє,  що  й  не  прослідкуєш,  коли  почалося.  Але  в  наш  час  протилежні  статі  закидають  один  одному  таке,  про  що  у  минувшину  й  мова  не  велася.  Ну,  в  які,  скажіть,  часи  жінки  попрікали  чоловіків  браком  мужності?  Так-так,  мужності  -  тієї  самої  якості,  яка  й  робить  особу  чоловічої  статі  мужчиною.  Уся  історія  людства  -  це  не  тільки  історія  воєн  і  конфліктів,  це  й  історія  чоловічої  мужності.  А  сьогодні,  нажаль,  ми  й  значення  цього  слова  можемо  пояснити  тільки  приблизно.  

Не  вірите?  А  як  вам  такі  відповіді  на  питання,  що  таке  мужність?
Юля  (21  рік,  студентка):
-  Ну,  мужній,  це  такий  здоровий,  накачаний  чоловік,  що  не  побоявся  би  захистити  дівчину.  Від  кого?  Ну,  не  знаю...  від  хуліганів,  наприклад.
Настя  (20  років,  педпрацівник):
-  Мужній  -  це  сміливий  чоловік.  У  чому?  Ну,  в  поведінці.  У  поступках,  що  не  буде  у  кущах  відсиджуватись,  коли  слабкого  ображають.
Оля  (22  роки,  студентка):
-  Мужній,  на  мою  думку,  той,  хто  чогось  у  житті  досягнув.  Ну,  чому  зразу  у  кар"єрі?!  А  хоч  би  й  у  кар"єрі!  Це  той,  хто  не  буде  сидіти  склавши  руки,  якщо  сім"я  голодує.

Я  навмисне  питала  про  мужність  більше  молодих  дівчат,  адже  це  їм  завтра  виходити  заміж,  будувати  сім"ї.  Й  виховувати  синів.  Поняття  чоловічої  мужності,  як  і  поняття  чоловічої  гідності  у  наш  час  дещо  нівельовано.  Простіше  кажучи  -  розмите  й  розпливчасте.  Мало  хто  без  словника  може  це  пояснити.  Найтолковішим,  що  я  почула  від  старших,  мудріших  жінок,  було  таке  визначення  мужнності:

-  Мужність  -  це  стабільність,  спокій,  врівноваженість.  Це  коли  мужчина  бачить  ціль  і  веде  до  цієї  цілі  жінку.  

Найстрашніше  те,  що  із  розпитуваних  мною  більш  літніх  жінок,  ніхто  не  зміг  назвати  мужнім  свого  чоловіка.  Отак,  просто  й  ясно,  без  всяких  там  "але"  й  "якби".

То  що  ж  відбувається  з  чоловіками  таке,  що  вже  й  саме  слово  "мужність"  стало  нам  всім  не  зовсім  зрозумілим?  Може,  давайте  підемо  методом  "від  противного"?  Мужність  -  антипод  жіночності.  Це  те,  що  відрізняє  чоловіка  від  жінки  не  в  фізичному  плані,  бо  це  було  б  надто  примітивно.  А  у  вимірі  самосвідомості.  У  душевному  й  духовному  вимірі.  Якщо  взяти  за  основу,  що  первинною  є  свідомість,  дух,  а  матерія  -  вторинна  (я  власне  стою  на  таких  позиціях),  то  вторинним  є  і  біологічна  (статева)  відмінність  жінки  від  чоловіка,  і  вторинною  є  також  психологічна  (душевна)  відмінність.  Первинною  ж  є  відмінність  духовна.  Де  коріння  цієї  відмінності?

 Гадаю,  воно  у  тому,  що  Творець  творив  чоловіка  і  жінку  від  початку  -  різними:  
-  кожному  дав  свої  фізичні  властивості  і  можливості,  
-  кожному  -  свою  душевну  організацію,  
-  кожному  своє  призначення  і  завдання.  

Але,  якщо  уважно,  на  рівні  підручника,  вивчати  біблійну  Книгу  Буття,  то  стає  очевидним,  що  Він  творив  не  дві  окремих  самодостатніх  істоти,  а  людину,  що  складалася  із  двох  взаємодоповнюючих  одна  одну  частин  -  чоловіка  і  жінки.    Тобто,  різниця  між  статтю,  найперше,  духовна:  ми  створені  різними,  так,  щоб  взаємно  доповнювати  один  одного.  І  це  -  не  проблема.  

Проблеми  виникли  пізніше,  після  гріхопадіння,  коли  в  якості  покарання  для  жінки  була  дана  її  залежність  від  чоловіка,  її  потяг  до  нього.  І  навіть  більше  -  панування  чоловіка  над  жінкою.  Якщо  з  цієї,  духовної,  точки  зору  розглядати  проблему,  то  стає  зрозумілим  бажання  чоловіків  панувати.  Це  панування  очевидне,  якщо  абстрагуватись  від  окремої  хати,  і  подивитись  на  історію  людства  у  багатовіковому  вимірі.  Як  очевидне  й  бажання  жінки  боротись  із  цим  пануванням,  доказом  чому  усілякі  фемінітичні  рухи,  що,  до  речі,  проникли  у  наше  життя  значно  глибше,  ніж  ми  про  це  задумуємось.  Якщо  чоловік  і  жінка  були  створені  для  того,  щоб  взаємно  доповнюючи  один  одного  бути  єдиним  цілим  -  людиною,  то  боротьба  між  ними  (у  спрощеному  вигляді)  нагадує  боротьбу  між  шлунком  і  печінкою  в  одному  організмі  -  на  чиєму  боці  не  була  би  перемога,  -  результат  один  -  летальний.  І  знаєте,  на  мій  погляд,  у  цій  боротьбі  ми,  жінки,  дуже  сильно  програли.  Ми  відбили  право  займатись  чоловічими  професіями  і  робити  чоловічі  справи.  

І  що  це  нам  дало?  

Сильні  і  мужні  (ха-ха!)  жінки  організовують  бізнес,  літають  у  космос  та  вкладають  шпали.  Що  в  цей  час  роблять  чоловіки?  А  що  їм  робити?  -  Лежать  під  телеком  на  дивані.  Заклопотана  чоловічими  справами  жінка  не  має  часу  на  дім,  дітей  і  чоловіка.  Справедливо?  Хто  сказав,  що  жінка  повинна  перемагати  чоловіка  на  його  території?  Уявіть  собі,  що  чоловік  змагається  з  жінкою  на  кухні.  Чи  намагається  довести,  що  він  -  краща  "матір"  дітям,  чи  краща  господиня!  То  як  же  ми  виглядаємо  у  очах  чоловіків,  коли  перемагаємо  їх  у  їхніх  справах?  Правильно,  -  мужиками  у  спідницях.  А  наші  мужчини  (на  щастя!)  поки  що  у  більшості  своїй  -  нормальної  сексуальної  орієнтації,  їх  до  мужиків  у  спідницях,  даруйте,  не  тягне.

 Удар,  нанесений  чоловікам  спочатку  у  суспільній  сфері,  спрацював  у  фізичному  вимірі:  чоловіки,  що  втратили  позицію  сильного  разом  із  травмою  душевною  отримали,  як  наслідок,  фізичну  -  втрату  чоловічої  потенції.  І  це  відразу  ж  відчули  жінки.  Реакція  на  такий  стан  справ  була  суто  жіночою:  не  проявляє  чоловік  цікавості?  -  Спокусити!  І  жінки  почали  спокушати:  Найперше,  роздягнулись  -  оголили  ноги,  животики,  груди.  На  деякий  час  спрацювало.  Далі  гірше.  Пройдіться  зараз  з  годину  по  телевізійних  каналах  -  і  вам  не  потрібно  буде  нічого  говорити  -  90%  -  оголені  тіла,  недвозначно  хтиві  пози  й  рухи.  Причому,  чим  далі,  тим  більше  агресії  з  боку  "слабкої"  статі  і  більше  розгубленості  з  боку  чоловіків.

 Жінки  -  у  своїй  гонитві  за  свободою  -  забули,  що  чоловіки  -  інші.  Іхня  статева  реація  відрізняється  від  жіночої.  Вони  спочатку  реагують,  а  потім  думають.  Один  дорослий  чоловік  -  порядний  і  розумний,  скаржився,  що  не  може  ходити  вулицями,  дивитись  телевізор,  бо  при  такому  засиллі  хтивих  жінок  боїться  стати  імпотентом.  Це  -  чоловік  мислячий!  А  скільки  нерозумних  чоловіків  дозволяють  своїй  природі  тупо  реагувати,  адже  навколо  повно  жінок,  що  прагнуть  просто  сексу  -  без  обмежень  і  зобов"язань.  І  таємниця,  що  дана  людині  як  спосіб  прикрасити  і  зміцнити  стосунки  принижена  до  рівня  задоволення  природних  потреб  організму  -  як  от:  поїсти  чи  навпаки,  випорожнитись.  Втрачається  романтика  почуттів  а  разом  із  нею  -  хочете  вірте,  хочете  -  перевірте  -  чоловіча  потенція,  що  призводить  до  наступного  витка  агресії  незадоволених  сексуально  жінок.  Все  -  коло  замкнулося.  

Чоловіки,  дорогенькі!  Доступність  жінки  -  не  показник  вашої  сексуальної  неперевершеності,  ні,  навпаки  -  це  ознака  вашої  імпотенції,  як  це  не  прикро...

І  що  ж  робити?  Де  вихід  із  цього  глухого  кута?  Саме  на  це  питання  я  отримала  відповідь  на  тому  "дівичнику".  "На  вогник"  завітав  чоловік  однієї  із  подруг.  Мабуть,  знудився  за  жінкою,  чи  зголоднів.  На  його  питання,  про  що  можна  так  довго  говорити,  дружина  відповіла:
-  Говоримо  про  те,  що  з  вами,  мужиками,  робити,  бо  ми  втомились  вже  боротись!
Ось  тут  і  прозвучала  відповідь  на  всі  мої  роздуми  і  питання:
-  А  ви  не  боріться!  Здайтесь  в  полон!...

                                                   13/02/2011

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=241364
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.02.2011

ЧИ Є ЖИТТЯ ПІСЛЯ КЛІМАКСУ? (Із циклу

Колись,  тепер  уже  дуже  давно,  мені  здавалось,  що  тридцять  років  -  вік  немолодих  людей,  а  тридцять  шість  -  безнадійна  старість.  Та  що  там  я!  Моя  однокласниця  у  третьому  класі  по  секрету  зізналась,  що  планує  після  сорока  покінчити  життя  самогубством,  не  хоче,  мовляв,  бути  старою  і  немічною.  Недавно  на  сайті  "Однокласники"  я  бачила  фотографії  цієї  дами  (критичну  межу  вона  перетнула  майже  десять  років  тому).  На  фото  з  дорослими  дітьми  і  малими  онуками  вона  виглядає  не  такою  вже  й  старою,  і  аж  ніяк  не  немічною.  Сама  ж  вона,  напевно,  вважає  себе  ще  досить  молодою.
Чим  не  підтвердження  теорії  відносності  Енштейна?  Відносно  наших  дитячих  мірок  і  переконань  ми  -  безнадійно  старі.  А  відносно  теперішніх...  Та  якщо  нас  у  темному  місці  та  притулити  до  теплої  стінки,  -  з  нами  ще  є  про  що  поговорити!  От  хоча  б  і  про  старість.
Зовсім  недавно  значно  молодша  жінка  у  розмові  зі  мною  побідкалася  про  швидкий  плин  часу:  не  хочеться  старіти,  от  якби  повернути  назад  життя  років  так  на  двадцять.  І  я  здивовано  зловила  себе  на  думці,  що  ні  за  які  багатства  світу  не  хотіла  би  повернути  ті  часи.  Не  те  щоб  у  мене  не  було  бажання  щось  там  підправити,  чимось  більше  потішитись,  дати  близьким  людям  більше  уваги,  турботи,  любові.  Звичайно,  не  все  прожите  -  якісне  й  бездоганне.  Але  як  подумаю,  що  оце  знову  доведеться  переборювати  ті  труднощі,  засвоювати  ті  гіркі  уроки  помилок  і  трагедій,  переживати  ті  втраті.  Ні!  Бігме  кажу  Вам,  не  хочу!  У  моєму  віці  безліч  переваг.  На  щастя,  ще  не  таке  погане  здоров"я,  уже  дорослі  й  самостійні  діти.  Є  не  тільки  здобута  освіта,  але  й  неабиякий  життєвий  досвід,  що,  як  показує  життя,  часом  важить  більше,  ні  десяток  освіт.  Є  пережиті  незлічені  життєві  ситуації,  відпрацьовано  певні  алгоритми  поведінки.  Сформовано  світогляд,  вироблено  правила.  І  тепер,  коли  я  ці  правила  змінюю,  то  це  вже  -  не  теорія  життєвої  безпеки,  колись  написана  кров"ю  й  нервами.  Це  -  цікавий  експеримент,  новий  життєвий  досвід,  який  так  захоплююче  переживати.  Перевага  немолодого  віку  -  відсутність  душевного  надриву,  погляд  на  події  не  тільки  із  середини,  а  й  трохи  зверху.  Ні-ні,  не  звисока,  боронь  Боже!  З  висоти  пережитого,  переплаканого,  вистражданого  й  засвоєного.  З  висоти  смиріння  перед  тим,  що  не  в  силі  змінити.  Бо  саме  це  смиріння  перед  вищими  силами  я  вважаю  найбільшим  життєвим  своїм  здобутком.  І  ще  -  віру.  
Ми  -  літні  й  пожилі,  спостережливі  й  вдумливі,  розгадали  багато  цікавих  і  важливих  життєвих  головоломок.  Наші  переконання  будуються  не  на  фантазіях  і  припущеннях.  В  основі  майже  кожного  переконання  -  житєвий  непростий  досвід.  Ми  вивели  свої  закони  життя.  Те,  про  що  молодші  можуть  тільки  здогадуватись,  ми  знаємо  напевно.  Із  власного  досвіду.  
Статус  літньої  людини  відрізняється  від  статусу  молодої,  ба,  навіть  середнього  віку.  Він  визначається  не  матеріальними  чи  кар"єрними  здобутками,  не  зовнішнім  виглядом.  Коли  мені  було  27  років,  на  зустрічі  випускників  у  рідній  школі  (а  ми  зустрічаємось  кожні  10  років)  основне  питання  було:  "Одружена?  Одружений?  Яку  освіту  маєш?".  У  тридцять  сім  чоловіків  судили  по  здобутках,  а  жінок  -  по  тому,  як  вони  виглядають.  Причому,  освіта,  набута  раніше,  не  завжди  була  запорукою  успіху,  так,  як  і  природна  краса  -  головною  умовою  гарного  вигляду.  Як  сказав  би  Свирид  Петрович  Голохвастов:  "Не  той  став  хвасон,  не  той  центр  тяжесті".  Здобутки  визначались  не  категорією  закінченого  вишу,  а  наполегливістю  й  послідовністю  прикладених  у  правильному  напрямку  зусиль.  І  тут  відзначились  далеко  не  відмінники!  Впертішими,  послідовнішими  і,  як  наслідок,  успішнішими  виявились  середнячки.  Їм  ще  зі  школи  доводилось  прикладати  більше  праці,  більше  зусиль,  щоб  досягти  успіху,  навички  працелюбства  й  наполегливості  дали  плоди  аж  під  сорок.  А  дівчатка?  Ті,  що  були  гарненькі  від  природи,  не  дуже  намагались  виглядати  краще.  Ті  ж,  яких  Бог  вродою  наділив  менше,  всі  ці  роки  вчились  прикрашати,  доглядати,  подавати  себе.  Наполегливість,  послідовність  і  тут  перемогла.  У  жінки  під  сорок  -  інша  категорія  вроди.  На  зміну  природній  свіжості  й  красі  молодості  приходить  доглянутість  і  стиль.  Сорокалітня  жінка  красива  тоді,  коли  вона  доглянута,  незалежно  від  її  природних  даних.  А  якщо  вона  за  життя  ще  й  виробила  свій  власний  правильний  стиль  -  зовнішності,  поведінки,  манер,  то  вона  -  шикарна!
І  от  -  нова  зустріч.  Нам  всім  майже  по  п"ятдесят.  Як  сумно  спостерігати  за  згубною  дією  часу!  Але  то  тільки  у  перші  хвилини.  Тепер  я  пізнавала  своїх  однокласників  не  за  зовнішністю  -  за  характерами.  Як  точно  викарбовується  на  обличчі  літньої  людини  її  характер!  Ні  рисочки,  ні  пунктика  не  сховаєш.  Дивишся  на  обличчя  наче  у  розкриту  книгу,  де  написане  життя.  Ось  гіркі  складочки  біля  вуст  однокласниці  -вдови.  Сама  -  ще  красуня,  а  гіркота  у  кутиках  губ  проступає.  На  обличчях  "хлопців"  -  кожна  випита  за  життя  зайва  чарка,  кожна  сигарета  -  кольором,  набряком,  жилками.  Але  найбільше  вразили  кілька  облич.  Ні,  не  красою,  хоч  і  це  було.  Якимось  внутрішнім  спокоєм,  поміркованістю,  розумом  віяло  від  них.  Літню  людину  прикрашає  більш  ніж  зачіска,  більш  ніж  достаток  і  гарна  одежа,  мудрість  і  внутрішня  гармонія.  У  всіх  цих  різних  людей,  що  так  вразили  мене  своєю  зовнішністю  було  одне  спільне:  вони  всі  -  духовно  багаті  ,  віруючі.  Вроду  літньої  людини  визначає  її  внутрішній  світ.  Це  -  не  природні  краса  й  свіжість,  не  доглянутість  і  вміння  призупиняти  плин  часу  за  допомогою  кремів  і  косметики.  Це  -  значно  більше  і  значно  складніше.  Уважно  спостерігаючи  після  цієї  зустрічі  за  старими,  я  почала  помічати,  що  віруючі  люди  настарвік  радикально  відрізняються  від  невіруючих.  Зовні  -  спокоєм,  я  б  сказала,  тихою  радістю.  А  внутрішньо  -  розумною    добротою  й  мудрістю.    Так,  статус  літньої  людини  визначається  вірою  і  мудрістю.  Та  вони  не  з"являються  нізвідки.  Не  падають  знічев"я  з  неба.  Не  даються  від  народження,  як  гарна  врода  та  зграбна  фігурка.  Їх  не  закачаєш  у  серце  й  мізки  як  силікон  у  груди  чи  інші  опуклі  місця,  не  викарбуєш  за  допомогою  татуажу,  не  намалюєш  засобами  візажу.  Вони  не  натреновуються  ні  на  яких  тренажерах  окрім,  хіба,  одного  великого  тренажеру  під  назвою  "життя".  Мудрість  і  віра  здобуваються  глибоким  обдумуванням  пройденого  й  пережитого,  наполегливим  пошуком  прямого  взаємозв"язку  між  вчинками  та  їх  наслідками,  між  посівом  та  жнивами.  Мудрість  -  це  розуміння,  що  кожен  вчинок,  кожне  слово,  кожен  порух  душі  матиме  фізичне  втілення  у  подіях  життя,  у  долі  рідних,  дітей.  Мудрість  -  це  зваженість  слова  й  вчинку.  А  ще  мудрість  -  це  чесність.  Вона  потребує  мужності  й  дисципліни,  і  не  терпить  компромісів.  Уміння  правильно  поєднати  прямоту  й  чесність  з  ніжністю  й  добротою  дається  тільки  мудрістю.  А  ще  мудрість  не  терпить  байдужості  й  поверховості.  Ні  в  чому.  Ні  в  ставленні  до  себе,  ні,  тим  більше,  у  ставленні  до  близьких  людей.  Ні  в  роботі,  ні  в  пораді  молодшому,  ні  в  творчості.  
Мудрість  неможлива  без  віри.  "Початок  мудрості  -  страх  Господень,"  -  каже  Біблія.  Не  йдеться,  звичайно,  про  боягузтво,  що  є  рідним  братом  підлоти.  Йдеться  про  усвідомлення  свого  місця  і  статусу  не  тільки  у  сім"ї,  у  державі,  а  й  всій  світобудові.  Ось  такого  масштабу  мислення  у  літніх  людей.  Страх  у  даному  випадку  -  це  обережність,  небажання  зробити  щось  таке,  що  бідою  окошиться  на  дітях  і  внуках.
А  найцікавішим  для  мене  у  моєму  віці  є  можливість  спостерігати,  як  змінюється  навколишній  світ,  люди  навколо.  Скільки  часу  ми  витрачаємо  у  молодості,  щоб  змінити  бодай  рисочку  характеру  найближчих!  А  все,  виявляється,  значно  простіше:  світ  змінюється  тоді,  коли  змінюємось  ми.  Я  так  довго  билась  над  тим,  щоб  мій  молодший  син  малював,  бо  Бог  дав  йому  такий  талант.  Однак,  все  щось  заважало:  то  втомився  (бо  має  важку  й  відповідальну  роботу),  то  нема  натхнення,  то  ще  якісь  важливі  причини.  Перевірила  на  ньому  алгоритм  зміни  навколишнього  світу:  почала  по  вечорах  після  роботи  малювати.  Якби  Ви  бачили  мої  малювання  -  довго  сміялися  б,  бо  мені-то,  на  відміну  від  сина,  Господь  такого  таланту  не  дав.  Вирішив,  мабуть,  що  писання  з  мене  досить.  То  я,  знаєте,  почала  малювати  вітражі.  Це  значно  простіше:  підкладаєш  малюнок  у  вазу  чи  просто  під  скло,  береш  вітражні  фарби  спеціальні  -  і  "вперьод"!    Так  захопилась,  що  спробувала  різні  види  прикладного  мистецтва  -  й  вишивку,  й  декупаж,  й  плетіння.  Тепер  питань  нема,  що  друзям  на  свята  дарувати.  Але  радість  не  в  тому,  хоча  й  саме  по  собі  моє  хобі  -  велике  задоволення,  натхнення  й  відпочинок.  Найголовніше,  що  мій  син  тепер  поряд  зі  мною  працює.  Я  вазочки  розмальвую,  він  картину  пише.  Тепер  оце  хочу  хрещену  доню  до  кухні  привчити,  бо  вже  заміж  скоро.  Мабуть,  доведеться  свої  кулінарні  вправи  молодості  удосконалювати.  Ось  так  і  змінюю  світ  -  експерементую  зі  своїми  звичками  й  характером  як  хочу,  як  мої  рідні  потребують.  Нагорода  -  любов  близьких.  Таке  це  щастя,  коли  діти  кажуть  на  мою  пропозицію  піти  десь  прогулятись:  "Нам  з  тобою  цікавіше!"
Які  ж  ми  у  дитинстві  дурненькі,  коли  думаємо,  що  старість  -  це  щось  нудне  й  нецікаве.  Гай-гай!  У  п"ятдесят  життя  у  сто  разів  цікавіше.  Треба  тільки  старості  не  боятись.  Не  боятись,  що  зміниться  фігура,  що  зморшки  заляжуть  на  обличчі,  що  здоров"я  час-від-часу  підводитиме.  У  наш  вік  боротьби  за  молоду  зовнішність  це  -  не  так  просто.  Але  можливо!  І  ось  тоді  все  найцікавіше  й  починається.  
І  от  я  думаю  собі:  якщо  є  життя  після  клімаксу  (і  то  цікаве,  змістовне  життя!),  то,  може  й  після  того,  як  скінчиться  теперішнє  наше  існування,  -  не  все  так  безнадійно?  Не  думаю,  що  у  раю  ми  будемо  лежати  під  деревами,  а  яблука  (чи  що  там  ще  є  райського)  самі  в  рот  нам  валитимуться.  Там  теж  чекає  нас  творча  й  цікава  праця.  Бо,  інакше,  навіщо  ж  нам  дано  так  багато  тут?

                                                                                                                   12.09.2010

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=241157
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 15.02.2011

Мода на молодість. А що на старість? (Із циклу "Провінція")

Молодим  бути  добре,  –  хто  б  сперечався!  
У  нас  на  Україні  і  справді  ніхто  сперечатись  не  буде.  А  от  у  країнах  Сходу  будуть.  Та  і  старенька  Європа  не  поспішатиме  погоджуватись.  У  Японії,  наприклад,  літнім  бути  краще.  Більше  шани,  уваги  та  турботи  з  боку  молодших.  Буремні  роки  становлення  та  завоювань  позаду,  можна  насолоджуватись  результатами  прожитого  та  збудованого.  У  Китаї  хваляться  солідним  віком,  там:  «Вам,  мабуть,  років  вісімдесят!»  –  не  знущання,  а  комплімент  життєвому  досвіду.  У  Європі,  звичайно,  таке  за  комплімент  не  зійде.  Проте,  і  там  старість  у  пошані,  а  ще  більше,  у  комфорті.  Люди  пропрацювали  все  життя,  заощадили  грошей  (ніхто,  до  речі,    на  державну  пенсію  не  розраховує,  у  всіх  є  пенсійні  страховки),  тепер  можна  і  відпочити.  Туристам  часто  доводиться  спостерігати  на  міжнародних  курортах  такий  феномен:  якщо  відпочивають  молоді,  –  це  з  пострадянського  простору,  з  інших  країн  на  курортах  відпочивають  літні  люди.  Сказала  б  «пенсіонери»,  та  язик  не  повертається.  Не  в’яжеться  якось  це  слово  із  зарубіжними  курортами,  чи  не  так?  
Ми  таки  здорово  відстали  від  Європи,  хоч  у  ній  і  живемо.  Про  Японію  нічого  не  казатиму,  від  неї  ми  відстали  не  надовго,  а  назавжди.  Однак,  з  огляду  на  поступ,  чи  не  варто  було  би  переглянути  деякі  постулати  сучасного  українського  менталітету?  Воно,  може,  й  зміни  підуть  веселіше.  І  нам,  пересічним  громадянам,    робота  знайдеться,  не  всю  ж  її  уряду  та  керівництву  виконувати.
Молода  студентка  творчого  вузу  розповіла  якось  приголомшливу  історію.  У  студентів,  майбутніх  художників,  було  перше  заняття  з  малювання  оголеної  натури.  Всі,  затамувавши  подих,  чекали  на  молоду  привабливу  натурницю,  а  замість  неї  побачили  літню,  огрядну  жінку.  Коли  вона  роздяглась,  більшість  аудиторії  побігла  до  туалету,  їм  стало  зле.  Не  те,  щоб  жінка  була  потворна,  ні.  Навіть  гарної  статури,  просто  –  літня,  з  ознаками  старіння:  трохи  обвисла  то  тут  то  там  шкіра,  жирові  відкладення  не  згладжені  масажами,  зморщки  та  пігментація.  Усе  те,  що  переважна  кількість  жінок  за  50  бачить  щодня  у  дзеркалі.  Тоді  що  ж  сталося  із  студентами?  Адже  кожен  з  них  має  маму,  парочку  бабусь?  Чому  старіюче  тіло  викликало  таку  різко  патологічну  (не  знаходжу  іншого  слова)  реакцію?  Та  ще  й  у  майбутніх  художників.
 Пошук  відповідей  на  ці  питання  видався  мені,  жінці  на  порозі  зрілості,  вкрай  важливим.  Не  хотілось  би,  знаєте,  щоб  комусь  із  моїх  синів  робилося  зле,  якщо  доведеться  доглядати  мене  настарвік.  Пошуки  ці  дали  чимало  інформації  для  роздумів.  Сумної  і  тривожної  інформації.
 Загалом,  те,  що  відбувається  сьогодні  у  нашому  суспільстві  можна  назвати  «мода  на  молодість».  Зі  сторінок  глянцевих  журналів  дивляться  молоді,  привабливі,  підправлені  та  відретушовані  за  допомогою  комп’ютерних  технологій  обличчя  «зірок».  Читач,  особливо  молодий  та  недосвідчений  немає  підстав  не  вірити,  що  це  –  справжня  краса,  природна.    А  потім  починає  шукати  у  житті  або  й  робити  із  себе  такий  от  «ідеал»,  рідко  задумуючись  про  те,  скільки  у  цьому  «ідеалі»  роботи  Творця  та  тата  з  мамою,  а  скільки  –  косметичних  хірургів,  масажистів,  візажистів  та  стилістів.  Красивими  вважаються  молоде,  худе  тіло,  гарний  макіяж,  нарощені  нігті,  певним  чином  укладене,  а  то  й  теж  нарощене  волосся.  У  цьому  з  наполегливістю,  достойною  більш  корисного  застосування,  нас  переконують    і  преса,  й  телебачення,  і  естрада.  А  такі  речі,  як  глибина  погляду,  натруджені  руки,  добрі  зморшки  від  посміху,  приваблива  глибока  особистість  якось  втратили  сенс.  Наче  справжня  краса,  природна,  відійшла,  давши  місце  продуктам  передових  технологій.  Трошки  нагадує  модифіковані  продукти,  –  як  ви  гадаєте?
Зрозуміло,  що  тут  немає  місця  зрілій  зовнішності,  достойному  старінню,  розуму  у  ставленні  до  себе  та  свого  тіла.  Старіші  люди  почали  соромитись  себе:  жир,  целюліт,  зморшки.  Жах!  Немає  моди  на  мудрість,  внутрішній  спокій,  досвідченість  у  життєвих  питаннях.  
Немає  моди  на  одяг,  пристойний  літнім  дамам.  Чоловікам  простіше,  бо  молоді  мужчини  сьогодні  мало  чим  відрізняються  статурою  від  літніх.  Я  маю  на  увазі  так  звані  «пивні»  черевця,  зайву  вагу  і  відсутність  мускульної  маси,  яка  б  додавала  мужності  чоловічій  статурі.  Тому,  вибрати  одяг  чоловікам  простіше.  Дамам  же  «бальзаківського»  віку  доводиться  купувати  або  модний  молодіжний  одяг  трохи  більших  розмірів,  або  перекопувати  секонд-хенд  у  пошуках  чогось  пристойного.  Або,  зрештою  змирившись,  «їсти  те,  що  дадуть»,  без  претензій  виглядати  модно  і  по-сучасному.  Та  й  якої  моди  для  літніх  ми  очікуємо,  маючи  скопища  модельєрів,  що  створюють  одяг  неприродних  (це  вам  будь-який  лікар  скаже)    параметрів  90х60х90?  
Немає  попиту  на  виваженість  та  професіоналізм.  Хочете  посперечатись?  Подивіться  спершу  оголошення  по  найму  на  роботу.  Кожне  містить  жорсткі  вікові  рамки  від  25  до  35,  максимум  40  років.  Пенсійний  же  вік  у  нас  починається  із  55-60.  І  що  робити?  Куди  діти  здобутий  за  життя  досвід,  у  яку  комору  скласти?  До  речі,  у  європейських  країнах  така  дискримінація  карається  законом.  На  співбесідах  по  прийому  на  роботу  менеджери  не  мають  права  цікавитись  віком  претендента.  Оцінюють  вік  лише  візуально,  тому  люди  там  турбуються  про  здоров’я  та  зовнішність.  А  от  у  нас  дискримінація  за  віком  вже  має  невтішні  наслідки.  Менеджери  з  персоналу  по  всій  країні  б’ють  тривогу:  при  достатній  кількості  працівників  на  ринку  праці  все  важче  знайти  справжнього  професіонала,  тим  більше,  того,  хто  міг  би  навчити  молодь.  Професіоналом  бути  не  модно,  адже  професіоналізм  –  категорія  більш  притаманна  людям  немолодим.  Модно  займати  посаду,  бути  представником  популярної  професії.  Трохи  нагадує  КВНівський  жарт:  «Скрипковий  майстер  Аматі  казав  своєму  учневі  Страдиварі:  «Головне  у  скрипці,  синку,  якісний  лак!  А  буде  та  скрипка  грати,  чи  не  буде…»  От  так  і  у  нас:  головне,  диплом  купити,  посаду  обійняти,  влаштуватись.  А  буде  з  того  користь  людям,  чи  не  буде…  
Модно  мати  багато  грошей.  І  це  можна  зрозуміти.  Наші  багатії  –  багатії  у  першому  поколінні.  Не  переходили  у  нас  капітали  з  дідів-прадідів.  Навіть  те,  що  заощадили  недалекі  предки  «з’їли»  реформи  та  інфляції.  Пройде  багато  часу,  поки  люди  у  більшості  своїй  зрозуміють,  що  у  двох  палацах  одночасно  не  проживеш  і  у  шість  машин  не  посадиш  те  місце,  яким  зазвичай  у  машину  сідають.  У  людини  тільки  один,  далеко  не  безрозмірний  шлунок,  на  голову  за  один  раз  можна  умістити  одну  шапку,  а  одні  штани  –  на  одну,  –  ну,  те,  чим  у  машину  сідають.  У  Англії  є  приказка:  старі  гроші  в  очі  не  кидаються.  Ну,  немає  у  нас  поки  що  старих  грошей!  Не  заробили  наші  батьки  у  своєї,  тепер  уже  минулої,  держави  великих  капіталів,  не  ті  були  часи.  І  це  знову  приводить  їх,  і  нас,  трохи  молодших,  з  ними,  у  категорію,  що  її  зараз  прийнято  молодими  іменувати  «відстій».  
Мій  старший  син,  коли  я  переконувала  його  у  необхідності  самому  здобувати  вищу  освіту,  запитав:  «Мамо,  що  дав  тобі  твій  диплом?»  Ну,  зрозуміло  ж,  йшлося  не  про  те,  що  диплом  дав  мені,  а  про  те,  що  я  дала  своїй  дитині  у,  так  би  мовити,  «доларовому  еквіваленті».  Що  я  могла  відповісти?    Моє  покоління  вміє  добре  працювати,  але  не  вміє  заробляти  гроші.  Що  ми  маємо,  так  це  поняття  про  ті  речі,  яких  не  купити  ні  за  які  гроші.  Але  це  теж  зараз  не  модно.  
Знаєте,  можна  було  б,  з  огляду  на  написане,  усіх  стариків  країни  зігнати  у  такі  собі  «дідурні».  Хай  обживають,  нам  теж  невдовзі  знадобиться.  Утримує  від  цього  три  суттєві  моменти.  Перше,  це  те,  що  для  поступу  суспільства  необхідні  такі  важливі  речі  як  мета  і  досвід.  Мету  поставити  можна.  І  швидко.  А  от  досвід  –  це  висновки  з  повторюваних  життєвих  ситуацій,  результати  набитих  гуль,  об\'єм  історій  із  серії:  «А  ось  іще  був  випадок  у  нашій  губернії»,  при  якому  по  закону  філософії  кількість  переходить  у  якість.  І  от  досвід  –  він  не  купується,  не  позичається.  Він  набувається,  а  для  цього  потрібен  час.  Багато  часу,  протягом  якого  людина  втрачає  молодість.  Друге  –  це  Біблійне  пророцтво  про  те,  що  у  останні  часи  перед  Кінцем  світом  управлятимуть  молоді.  Старих  перестануть  поважати,  слухати,  з  їхнім  досвідом  перестануть  рахуватись.  І  людська  цивілізація  вийде  на  фінішну  пряму  до  суду  і  загибелі.  Я  вірю  Біблії.  І  третє.  Рано  ще  сходити  нашим  старим  зі  сцени  життя.  Молодші  ще  не  навчились  важливої  для  щастя  і  любові  речі  –  прощати.  Ми  не  простили  наших  патріархів  за  знівечену  країну,  за  поруйновану  віру,  за  страх  перед  репресіями,  за  генетично  передане  злодійство  у  заводських,  колгоспних  і  держаних  масштабах,  за  невміння  достойно  збудувати  себе,  сім’ю,  життя.  Для  прощення  потрібно  каяття.  А  його  немає.
                                                                                                                                                 4.03.2009

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=241154
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 15.02.2011

БРЕХНЯ ВО СПАСІННЯ (Із циклу "Провінція")

Любимо  ми  подискутувати,  там  де  й  дискутувати,  здається,  немає  про  що.  От  хто,  скажіть,  з  розумінням  поставиться  до  ситуації,  коли  його  обдурили?  Ну,  хай  ще  у  чомусь  не  геть  важливому,  та  й  то  прикро.  А  якщо  вже  в  чомусь  вкрай  життєво  необхідному,  то  тут  -  і  гнів,  і  образа,  й  бажання  розібратись  із  брехуном  по  повній  програмі.  Чого  там,  скажете,  розбір  питання  влаштовувати,  коли  й  так  все  зрозуміло:  брехня  це  -  гріх.
Так-таки  так.  Коли  дурять  нас,  коханих.  А  головне  -  чесни-и-и-х!  Коли  ж  доводиться  нам  самим  казати  комусь  завідому  неправду  (бачте,  навіть  слово  змінилось:  коли  нам  -  то  брешуть,  а  коли  ми  -  то,  м"якенько  "змушені  казати  неправду"),  то  тут  дискусія  на  тему  брехні  виявляється  не  такою  вже  й  зайвою.  Бо  буває,  виявляється,  й  брехня  во  спасіння.  Є  про  що  поговорити.
У  моєї  сестри  проблеми  із  сином-підлітком.  Хлопець  бреше.  Бреше  всім  і  постійно.  Причому,  брехня  ця  -  наскрізь  шита  білими  нитками,  її  видно  відразу,  і  нікого  ні  разочку  малому  не  вдалося  обдурити.  Однак,  він  все  одно  бреше.  Придумує  собі  хлопчина  цікаві  життєві  пригоди,  моделює  в  уяві  й  видає  за  дійсність  різноманітні  нестандартні  ситуації.  І  розповідає  всім  охочим  слухати  так,  наче  все  це  відбулось  насправді.  Виключно  талановито  придумує  нові  технічні  й  наукові  винаходи.  Знаходить  собі  родичів  то  в  Америці,  то  у  Німеччині.  Словом,  живе  у  якомусь  нереальному,  вигаданому  собою  ж  світі.  Пацана  не  зупиняють  ні  материні  докори,  ні  розмови  про  те,  що  брехати  не  можна,  ні  насмішки  слухачів  його  постійних  побрехеньок.  Він  продовжує  брехати.  Власне,  ця  проблема  не  виникла  зненацька  у  підлітковому  віці.  Вона  була  вже  давно,  майже  від  того  часу,  коли  малий  навчився  розмоляти.  Але  на  неї  не  дуже  звертали  увагу.  Так,  час  від  часу  покрикували,  часом,  коли  траплявся  "перебор",  давали  пару  раз  ремінцем  по  м"якому  місцю.  А  здебільшого,  просто  сміялись:  "От  вигадник,  мабуть,  письменником-фантастом  буде!".
Йшли  роки  й  ці  брехні  стали  неабияк  турбувати,  ба,  навіть  дратувати  рідних.  Бо  побрехеньки  малого  пустуна  й  брехня  підлітка,  що  таки  володіє  інформацією  про  те,  як  воно  насправді  є,  -  це,  як  кажуть  в  Одесі,  дві  великих  різниці.  І  мати  з  бабусею  забили  тривогу:  біда,  думали,  переросте,  а  воно  все  гірше  й  гірше!  Порад  отримали  багато:  і  про  реакцію  на  розповіді  (щоб  не  потурати  тобто),  і  про  більш  строге  припинення  всякого  намагання,  і  про  те,  що  не  треба  вислуховувати,  а  просто  йти  геть.  Не  дурні  поради,  й  не  зайві.  Тільки  на  мою  думку,  трохи  поверхові.  Я  взагалі  останнім  часом  дуже  скептично  ставлюсь  до  самої  практики  давати  комусь  пораду.  Намагаюся  керуватись  біблійним:  "вийми  спочатку  зі  свого  ока  колоду,  тоді  й  навчатимеш,  як  вийняти  скалку  з  ока  ближнього  свого".  Проте,  з  питань  брехні  -  я  експерт.  Ні,  не  як  психолог,  яким  не  є  й  ніколи  не  була.  Як  той-таки  малолітній  брехунець,  що  у  дитсадку  годинами  розповідав  дітям  страшні  казки,  а  вихователі  раділи  -  є  час  трохи  перепочити.  Ідучи  тернистим  шляхом  викорінення  із  свого  життя  найменших  паростків  брехні,  розумієш,  як  у  реальному  житті  усе  заплутано  й  непросто.  Тут  навіть  ременем  по  дупі  -  не  аргумент.
Сестра  моя  розлучена  з  чоловіком.  Пішла  з  його  дому  з  сином  і  чемоданом,  все  залишила.  Коли  жінка  забирає  тільки  дитину  й  одяг,  усім  зрозуміло,  що  дістали  її  до  живих  печінок.  Бо  інакше  ображені  дружини  намагаються  хоч  чимось  дітей  забезпечити,  коли  у  самих  життя  не  складається.  Проте,  всім  очевидно,  що  розлучення  не  трапляються  знічев"я.  Це  ще  коли  дітей  немає,  то  може  жінка  чи  чоловік  психувати:  все,  йду  до  мами!  Коли  ж  є  діти  -  терплять  довго.  Терпіла  й  сестра.  І  сварки,  й  рукоприкладство,  й  приниження,  й  пиятику.  Як  то  кажуть,  до  останнього  -  подружньої  зради.  У  "боях"  про  малого  сина  забули.  А  у  дітей  немає,  знаєте,  звички  щодня  жити  у  пеклі.  Як  немає  правила  вибирати,  кого  більше  любиш  -  маму,  чи  тата.  І  от  якогось  дня  (боюсь,  що  катастрофічно  давнього)  дитина  почала  противитись  нестерпному  реальному  положенню  речей  -  і  вигадала  собі  інший,  кращий  світ,  де  немає  "військових  дій"  між  мамою  й  татом,  де  є  любов,  увага,  турбота.  І  пішов  малий  жити  у  той  світ,  все  частіше  випадаючи  з  реальності.  Я  розмовляла  з  ним,  вислуховувала  його  фантазії,  говорила  про  реальний  світ  -  часом  суворий,  часом  жорстокий,  у  якому  все  одно  є  Бог,  який  нас  любить  навіть,  якщо  ми  брешемо.  Проте,  на  душі  було  важко.  Не  знаю,  чи  зможе  мама  дати  цій  дитині  стільки  тепла,  стільки  любові,  щоб  йому  захотілось  оселитись  назавжди  тут,  у  нашому  з  вами  непривітному  й  холодному  для  самотнього  дитячого  серця  світі.  Прикрасити  дитині  світ  новими  цікавими  знаннями,  вміннями,  враженнями  та  задоволеннями  набагато  складніше,  ніж  врізати  ременем  по  дупі,  накричати,  чи  відмовитись  слухати.  А  ще  ж  робити  це  треба  не  раз  чи  два  -  щодня,  роками.
Усі  ми  родом  із  дитинства.  І  коріння  нашої  звички  брехати  -  чи  то  виправдовуючись,  чи  прикрашаючи  дійсність,  чи  з  бажання  покрасуватись  -  саме  там,  у  дитинстві.  В  основі  брехні  найчастіше  лежить  страх.  У  вихвалянні  -  страх  бути  недооціненим.  У  виправдовуванні  -  страх  покарання.  У  пристосуванстві  -  страх  залишитись  одиноким.  У  наклепі  -  страх,  що  хтось  обійде,  підсидить,  обставить.  У  пліткарстві  -  страх  бути  найгіршою  людиною  у  світі.  Ну,  що  скажіть  мені,  керує  прийомними  батьками,  що  брешуть  взятій  у  дитячому  будинку  дитині,  що  вони  рідні?  Звичайно  ж  страх,  що,  знай  дитина  правду,  любитиме  маму  й  тата  значно  менше,  а  то  й  кине  у  старості.  При  цьому,  аргументів  на  користь  такої  брехні  -  сила-силенна!  Я  вам  більше  скажу,  держава  заохочує  таку  брехню  всілякими  секретами  у  питаннях  усиновлення.  І  люди  будують  на  брехні  майбутнє  своєї  дитини,  не  задумуючись  над  тим,  що  на  страху  ще  ніхто  нічого  путнього  не  збудував.  Будується  добре  на  любові.  А  любов  потребує  мужності  й  правди.  Без  цього  вона  не  живе.
-  У  всякої  хатинки  -  свої  Маринки,  -  казала  моя  бабуся,  розповідаючи  історії  про  наші  сімейні  таємниці.  Не  розповіла  тільки  найголовніший  секрет:  про  те,  ким  були  мій  дід  -  націоналіст,  що  загинув  у  Велику  Вітчизняну,  й  прадід  -  уманський  священник,  розстріляний  у  39  році.  Я  дізналась  про  ці  секрети  аж  тепер,  коли  моя  мама  знайшла  свого  дядька  -  дідового  рідного  брата,  що  загубився  ще  під  час  війни.  Із  двоюрідним  дідом  бачились  ми  всьго  раз,  але  я  цього  ніколи  не  забуду.  Бо  його  життя  -  страшна  трагедія,  збудована  на  брехні.  Він  навіть  біографію  собі  нову  вигадав,  щоб  ніхто  правди  не  дізнався,  так  і  прожив  -  вигадані  батьки,  вигадана  сім"я,  -  наче  не  своє  життя.  Тому  моя  бабця  його  й  не  знайшла,  так  і  померла,  не  знаючи,  що  він  вижив.  Нещодавно  діда  не  стало,  разом  із  ним  пішла  в  небуття  добра  шматина  історії  мого  роду,  яку  я  вже  ніколи  не  почую.  А  все  через  наші  "хатні  Маринки"  -  велику  сімейну  брехню.  От  тоді  й  було  прийняте  рішення,  що  віднині  не  існує  доброї  й  поганої  брехні.  Брехня  -  є  брехня  -  це  гріх,  кара  за  нього  -  смерть.  У  Бога,  знаєте,  немає  гріхів  "на  п"ятірку"  й  "на  двійку":  оцей  страшний  гріх,  а  оцей  -  нічого,  можна  пропустити.  Життя  мого  діда,  що  запивав  свій  страх  горілкою  і  тримав  на  похваті  заховану  серед  величезної  бібліотеки  стару  найпершу  рукописну    автобіографію  (щоб  бува  чого  не  переплутати)  -  яскрава  для  мене  тому  ілюстрація.
Моя  подруга  Надія  померла  недавно  від  онкологічного  захворювання.  Не  врятували  ні  найновіші  ліки,  ні  операція.  І  якось  так  трапилось,  що  сердобольний  лікар  після  операції  сказав  тільки  рідним  про  те,  що  справа  майже  безнадійна.  А  Наді  не  сказав.  Не  сказали  й  рідні  -  чи  пошкодували,  чи  злякались,  чи  язик  не  повернувся.  Рік  ще  жінка  ходила,  а  коли  злягла  й  дізналась  про  те,  що  діти  й  чоловік  від  початку  знали,  що  скоро  кінець,  довго  плакала.  Я  втішала,  казала,  що  то  з  любові  її  пошкодували,  не  хотіли  засмучувати,  думали,  може  -  помилка.  А  вона  знай  повторювала  своє:  "Якби  я  знала,  що  кінець  так  скоро,  зовсім  би  не  так  той  рік  прожила!"  І  справді,  думала  я,  можливо  вона  б  сказала  рідним  більше  про  свої  почуття,  щось  би  їх  навчила,  покаялась  би  перед  Богом.  Та  час  пішов.  То  чи  добре  діло  зробили  родичі  моєї  подруги?  А  лікар?  Старий,  мабуть,  був.  Молодші  тепер  сміливіші,  більше  кажуть  правди.  Здавалось  би,  як  правди  більше  стало  у  лікарів  (бо  термін  "брехня  во  спасіння"  вигадали  саме  медики),  то  і  любові  більше,  адже  вона  виростає  з  правди.  Але  -  не  факт!  Черствості  більше  -  це  факт.  
Правду  у  складних  життєвих  випадках  говорять  із  великої  любові.  Або  з  байдужості  до  чужого  болю,  бо  правда  болить.  Брехати  легше.  Напрягатись  не  треба,  конфліктувати,  бути  принциповим  і  відстоювати  до  кінця  свою  позицію.  Проте,  люди  кажуть:  брехнею  світ  перейдеш  -  та  назад  не  вернешся.  Є  дорога  пряма,  але  терниста,  вона  -  до  щастя.  А  є  широка,  гладка,  накатана  -  до  погибелі.  Яка  з  них  -  брехня,  а  яка  -  правда  -  коментарів  не  потребує.
22.09.2009

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=240721
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 13.02.2011

КОЛОДА В ОЦІ ( (Із циклу "Провінція")

От,  буває  ж  таке:  якась  людина  так  дратує,  хоч  прибий,  а  причини  не  знаєш.  Колись  я  поділилась  подібним  відчуттям  зі  своєю  мудрою  подругою.  Не  можу,  -  кажу,  -  бачити  цю  особу,  так  вона  мене  дратує,  а  причини  не  знаю:  і  не  заздра,  й  не  дурна  (я  старанно  перебрала  якості,  які  зазвичай  не  люблю  в  людях),  а  все  одно  я  її  не  виношу.  Моя  подруга  загадково  посміхнулась  і  відповіла:  "А  ти  не  помітила,  які  ви  схожі?  Нас  у  людях,  як  правило,  дратує  те,  що  ми  не  можемо  викорінити  в  собі".  Такого  повороту  справи  я  геть  не  очікувала.  Більше  того,  -  обуренню  моєму  не  було  меж!  Що  ж  це  виходить:  якщо  мені  не  подобається  у  людині  заздрісність,  -  то  я  заздрісна?  Дурниці!  От  чого-чого,  а  заздрості  в  мені  немає  ні  крапелиночки!  Як  немає  й  багатьох  інших  гидких  якостей,  що  їх  я  не  люблю  в  інщих.  Та  моя  подруга  тільки  загадково  посміхалась.  Для  неї  подібні  відкриття  -  пройдений  етап.  
І  от  одного  разу  я  помітила  це.  Ні,  не  в  собі,  в  іншій  людині.  Вкрай  агресивна  колега  по  роботі  роздратовано  говорила  про  те,  як  не  любить  агресивних,  дратівливих  людей.  Потім  сусідка  -  любителька  веселих  компаній  з  "підігрівом"  спиртним  високого  градусу,  судила  іншу  за  ту  ж  таки  пристрасть.  І  я  згадала  репліку  моєї  подруги  й  почала  придивлятись  до  себе.  Гай-гай!  Якби  ми  уважніше  до  себе  придивлялись,  то  й  справді  знали  би,  що  дратують  нас  у  інших  наші  власні  недоліки.  Правда-правда,  тільки  ми  собі  у  цьому  не  зізнаємось.  Це  -  не  так-то  просто,  я  тепер  знаю.  Тому,  людину,  що  страшенно  мене  дратує  сприймаю,  як  "відображення  колоди  у  моєму  оці",  згідно  біблійській  пораді  виймати  спочатку  свою  колоду,  а  потім  вчити  інших,  як  вийняти  їхню  скалку.  
Розуміння,  а  головне,  прийняття  біблійних  істин  дається  нелегко,  адже  зовсім  не  мед  і  не  цукор  казати  собі:  так,  я  брешу,  я  заздрю,  я  волію  перемовчати,  аніж  відстоювати  правду  до  кінця,  а  значить  я  -  боягузка.  Проте,  коли  ти  раз  уже  собі  це  сказав,  коли  признався  в  цьому  і  розкаявся,  жити  стає  значно  легше.  Ну,  звичайно  ж,  мова  не  йде  про  те,  що  стало  менше  проблем  (їх  може  стало  навіть  більше),  однак  картина  життя,  характерів,  вчинків  людей  стала  більш  чіткою  і  зрозумілою.  Простіше  стало  знаходити  спільну  мову,  підтримувати  плідні  стосунки  (підтримувати  якісь  інші,  виявилось,  зовсім  нецікаво).  А  ще  зрозумілішим  стало  наше  ставлення  один  до  одного  і  навіть  до  влади.
Різні  нації  до  влади  ставляться  по-різному.  Росіяни,  наприклад,  ще  й  досі  вірять  у  "доброго  царя-батюшку".  Я  питала  росіян  із  містечка  десь  на  кшталт  нашого,  як  їм  живеться.  Розповіли,  що  дуже  погано.  А  на  моє  питання,  куди  ж  дивиться  їхня  влада,  відповіли  у  найкращих  традиціях  російського  менталітету:  "Та  ето  ж  мєстниє  колобродят,  разве  Мєдвєдєв  с  Путіним  об  етом  знают!"  Поляки  зараз  не  знають  поіменно  своїх  політиків,  хіба  кількох  найвищих.  Зате  місцевих  знають,  як  свої  п"ять  пальців  і  дуже  вимогливо  ставляться  до  їх  роботи,  надто  ж  до  виконання  усіх  передвибочих  обіцянок.  А  про  решту  -  ніколи,  працювати  треба.  Німці  страшенно  поважають  владу.  Для  них  людина,  наділена  владою,  істотно  відрізняється  від  інших,  "простих".  Американці  ставляться  до  політиків  як  до  акторів  у  щоденному  телесеріалі.  Однак,  у  реальному  житті  частенько  нагадують  їм  про  те,  хто  платить  податки,  і  вимагають  бездоганності  в  усьому.
Найгірше  ставлення  до  політиків  і  можновладців  у  нас  -  українців.  Ми  вкладаємо  у  це  ставлення  увесь  осуд,  усе  презирство,  усе  обурення,  на  яке  тільки  здатні.  Якщо  виходити  із  простої  істини  про  скалку  й  колоду,  то  чи  не  дратують  нас  у  наших  керівниках  наші  власні  недоліки?  З  цієї  точки  зору  стосунки  "влада-народ"  раптом  набувають  якогось  іншого  змісту  й  значення.  Ми  звинувачуємо  нашу  владу  у  корупції,  протягуванні  своїх  "кумів"  на  високі  посади,  а  самі  влаштовуємось  на  роботу  "по  блату",  купуємо  дешевше  "по  знайомству".  Деяким  бізнесменам  і  топ-менеджерам  потрібен  був  не  один  рік,  щоб  відмовитись  від  прийому  на  роботу  кумів  і  родичів.  І  працюють  гірше  й  зауваження  не  зробиш  -  свій  все-таки.  Звільнення  своїх  істотно  зіпсувало  й  сімейні  стосунки  й  репутацію  "добрих"  підприємців.  А  дехто  й  досі  потерпає.  Ми  ненавидимо  наших  можновладців  за  хабарництво.  А  самі  роздаємо  ті  самі  хабарі  наліво  й  направо.  Хто  з  нас  іде  до  лікаря  з  порожніми  руками?  Хто  не  платить  за  дитину  у  школі,  "благородно"  маскуючи  це  під  подарунок  на  перше  вересня,  день  вчителя  чи  іменини?  Тільки  подарунки  дорогі  серцю,  коли  їх  роблять  із  щирості  й  любові,  а  не  з  розрахунку  й  необхідності.  А  юридичні,  майнові,  бізнесові  питання  хто  вирішує  "за  спасибі"?  Причому,  офіційні  розцінки  послуг  на  розмір  нашої  "вдячності"  не  впливають.  Ми  звинувачуємо  наших  політиків,  що  вони  погано  знають  свою  справу.  А  самі  вчимо  дітей  за  гроші,  постійно  виділяючи  із  сімейного  бюджету  чималі  фінанси  на  хабар  тим  викладачам,  яким  байдуже  до  грунтовних  знань  наших  освічених  барами  та  дискотеками  чад.  От  не  цінять  вузівські  викладачі  розумних  студентів  -  і  край,  мусиш  гроші  давати.  При  цьому,  ми  всі  знаємо,  хто  з  наших  керманичів-"проффесорів"  купив  диплома  "за  сало".  Ми  засуджуємо  наших  політиків  за  те,  що  вони  рвуться  до  влади  усіма  чесними  й  нечесними  способами.  А  на  що  схожі  наші  кухні,  коли  ми  доводимо  своїм  "половинам",  хто  газда  в  хаті?  У  хід  ідуть  істерики,  бойкоти,  удавані  хвороби,  лайка,  погрози  й  навіть  мордобій.  Наша  влада,  дякувати,  хоч  по  пиці  не  лупить.  Ну,  хіба  дехто  там  декого...  Ми  дорікаємо  жінкам-політикам,  що  у  ході  політичної  боротьби  втрачають  свою  жіночу  сутність  і  навіть  у  гарних  строях  і  при  хороших  тренерах  з  фітнесу  та  іміджмейкерах  стають-таки  схожі  на  чоловіків.  А  ким  стали  ми,  посадивши  собі  на  шиї  своїх  домашніх  оптом  і  вроздріб?  На  кого  має  бути  схожа  жінка,  що  відстояла  одну  зміну  на  роботі  а  другу  вдома  "біля  мартену",  у  той  час,  як  страшенно  втомлений  чоловік  бурчить  біля  телевізора,  очікуючи  вечері?  Від  прання,  прасування,  прибирання,  городів,  виховання  дітей,  ведення  домашнього  бюджету  й  його  ж  таки  наповнення  нас  ніхто  не  звільняв.  І  ми  при  цьому  маємо  бути  страшенно  вдячними,  що  наша  "половина"  сидить  біля  телека  у  депресії,  а  не  підшофе.  Так  ми,  дівчатка,  скоро  на  коней  будемо  схожі,  а  не  на  мужчин.  І  ніхто,  окрім  нас  самих,  у  цьому  не  винен.  А  хіба  політики-чоловіки  -  не  яскраве  відображення  наших  власних  чоловіків.  Вони  вміють  красиво  говорити,  а  от  коли  доходить  до  діла,  то  тут  вони  раптом  кудись  діваються.  На  пасіку,  до  бджіл,  мабуть.  При  чому  у  ролі  пасіки  може  бути  гараж,  сусідній  лурик  чи  й  просто  комп"ютерна  гра  в  стілялки.  І  телек,  -  ну,  як  його  забути.  Сором  про  це  говорити,  але  мені  доводилось  бачити  чоловіків,  що  втікали  від  домашніх  проблем  навіть  за  кафедру  проповідників.  Відсутність  ініціативи  і  катастрофічне  небажання  брати  на  себе  відповідальність  -  пошесть,  що  нещадно  косить  сильну  половину  нашої  багатостраждальної  країни.  А  баби  тягнуть,  -  їм  не  звикати.  Так  повелося  ще  з  часів  козаччини:  мужики  турків  побивають,  а  жінки  вдома  вправляються.  А  коли  козаки  додому  з"являються,  -  мечи,  жінко,  на  стіл.  І  починається:  п"янки,  гульки,  розповіді  про  ратні  подвиги.  Щось  біля  хати  зробити?  Та  ти  що?  А  раптом  війна,  -  а  я  втомився!  Ми  звинувачували  Мороза  у  зраді  й  підлості.  Було?  Було!  Хто  у  нас  сьогодні  ще  не  зрадив  Ющенка?  Не  обляпав  його  грязюкою?  Хто  не  розкаявся,  що  возив  на  Майдан  мариновані  помідори  й  сосиски?  
Якби  вчені-сейсмологи  могли  заздалегідь  попереджати  про  землетруси,  то  не  мало  би  такого  резонансу,  як  чергові  президентські  вибори.  У  селах  люди  роблять  стратегічні  запаси  -  рефлекс,  переданий  "воєнними"  поколіннями.  Смішно?  А  як  тоді  кваліфікувати  дії  виробників,  що  безпідставно  підвищують  ціну  на  свою  продукцію?  А  оптовики,  що  не  можуть  визначитись  із  цінами  на  товар?  А  продавці,  що  не  встигають  змінювати  цінники?  Ми  наче  до  війни  готуємось.  І  як  же  ми  їх  ненавидимо,  як  судимо!  Геть  забуваючи  простий  життєвий  постулат,  що  народ  вартий  тої  влади,  яку  має.  Ми  ненавидимо  їх,  тому  що  вони  -  влада  -  наше  яскраве  стократ  примножене  газетами  й  телебаченням  відображення.  У  них  ми  бачимо  себе,  ми  судимо  й  ненавидимо  себе.  І  ви  знаєте,  це  -  добре!  Усвідомлення  проблеми  -  п"ятдесят  відсотків  її  вирішення.  Треба  тільки  не  зупинятись,  придивлятись  до  себе,  аналізувати  свої  вчинки  суворо  (так,  як  ми  судимо  інших).  Це  -  шлях  до  покаяння,  без  якого  розвитку  не  буває.  І  справа  тут  не  у  політиках.  У  нас  самих.

                                                                                                                                           25.05.2010

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=240720
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 13.02.2011

Я НЕ РОЗУМІЮ (Із циклу "Провінція")

Хто  не  ходив  по  державних  та  комунальних  установах  нашої  багатостраждальної  батьківщини,  той  не  знає,  що  таке  пекло.
Знаєте,  навіть  до  стоматолога  епохи  палеоліту  легше  піти.  Мабуть,  тому  що  фізичні  стаждання  переносити  простіше,  ніж  ті  моральні  тортури,  яким  піддають  нас  з  вами  -  так  званих,  пересічних  громадян  у  цих  установах.  Де,  у  яких  психіатричних  закладах  готують  для  них  персонал  з  навичками  садизму  мені  не  зрозуміло.  Мені  багато  що  тут  не  зрозуміло.
Я  не  розумію,  чому  у  наш  комп"ютеризований  час,  коли  навіть  п"ятилітні  діти  знають,  що  таке  подати  папір  на  принтер,  відвідувачі  мають  у  персоналу  контор  просити  перелік  потрібних  для  тої  чи  іншої  процедури  документів?  І  персонал  видає  цей  перелік  "в  усній  формі"  -  хоч  пиши,  хоч  -  запам"ятовуй.  При  чому,  наступного  візиту  обов"язково  виявиться,  що  якогось  папірця  тобі  все-таки  не  вистачає.  Я  не  розумію,  чому  не  можна  заготувати  для  людей  друкований  перелік  згідно  тої  чи  іншої  процедури?  Або,  наприклад,  вивісити  цей  перелік  на  видному  місці?  Я  взагалі  не  розумію  деколи,  навіщо  установам  така  кількість  довідок,  підтверджень  цих  довідок  і  підтверджень  підтверджень  цих  таки  довідок.  Навіщо  стільки  паперів  у  наш  комп"ютерний  час,  коли  достатньо  просто  вийти  в  Інтернет  і  зайти  на  потрібний  сайт?  Весь  цивілізований  світ  вже  давно  так  робить.  Чи  ми  не  цивілізовані?  То  давайте  цивілізуємось!  Уявіть,  скільки  робочих  рук  звільниться.  Буде  кому  сільське  господарство  й  промисловість  піднімати.  Буряки  он  не  сапані  стоять.
Не  зрозуміло  мені,  чому  нічого  ніколи  в  таких  установах  не  виходить  вирішити  з  першого  разу?  Причини  знаходяться,  як  гриби  у  версневому  лісі  після  гарного  дощу.  Навіть,  якщо  раптом  (раптом!)  у  Вас  на  руках  є  всі  можливі  й  неможливі  документи,  включаючи  славнозвісну  довідку  про  те,  що  Вам  вірно  видали  довідку,  що  Ви  не  верблюд,  то  це  ще  не  факт,  що  Ваше  питання  отак  от  зходу  й  вирішиться.  Скоріше  всього,  Вам  скажуть,  що  у  персоналу  якраз  на  час  вашого  візиту  обідня  перерва.    Ніяк  не  зрозуміло,  чому  обідня  перерва  в  установах,  які  ми  мусимо  відвідувати  у  робочий  час,  відпрошуючись  у  начальства,  співпадає  з  нашою.  Невже  не  можна  зробити  так,  щоб  саме  у  обідню  перерву  людина  могла  щось  таки  вирішити?  Мій  знайомий  бізнесмен,  що  має  у  Києві  багетну  майстерню,  відмінив  собі  обід,  бо  саме  на  цей  час  припадає  найбільша  кількість  відвідувачів.  І,  знаєте,  не  постраждало  від  такого  півтора-двохгодинного  ссуву  його  дорогоцінне  здоров"я.  Навпаки,  більш  оптимістично  почав  на  житя  дивитись  -  справи  пішли  краще.  І  грошей  побільшало.  
Я  не  розумію,  чому  деяким  людям  приємно  мається  коли  інший  страждає.  Адже  не  з  нудьги  й  не  від  гарного  життя  нам  доводиться  ходити  по  всіляких  установах.  Я  не  розумію,  чому,  наприклад,  у  водоканалі  чи  міськгазі,  у  комунальщиків  чи  електриків  нас  з  вами  ні  в  що  не  ставлять,  адже  це  ми  платимо  їм  гроші,  а  не  вони  нам.  Причому,  ми  платимо  двічі:  перший  раз  у  вигляді  беспосередніх  комунальних  і  всіляких  інших  платежів,  а  вдруге  у  вигляді  податків  у  державний  бюджет,  звідки  наші  чиновники  отримують  зарплатню.  Як  не  крути  -  хоч  так,  хоч  сяк  -  а  все  з  нашої  ж  таки  кишені.  Я,  до  речі,  люблю  читати  історичну  літературу,  так  от  податки  у  нас  -  як  у  часи  темного  середньовіччя.  
Я  не  розумію,  за  яким  принципом  підбирається  персонал  наших  контор.  Коли  я  займалась  підбором  і  навчанням  персоналу  для  магазинів,  то  ми  виробили  собі  досить  чіткі  критерії.  Було  там  і  про  вік,  і  про  зовнішність.  Але  головною  умовою  було  вміння  догоджати  людям.  Адже  продавець  на  те  й  поставлений,  щоб  догоджати  покупцеві.  Той,  хто  вміє  найкраще  догодити,  має  і  виторг,  і  зарплатню  й  премію  на  додачу.  А  за  яким  принципом,  на  яких  умовах  тут  підбирають  персонал  -  це  для  мене  загадка.  А  ті  розгадки,  що  приходять  мені  до  голови  -  не  дуже,  м"яко  кажучи,  привабливі.  
Знову  ж  таки,  я  не  розумію,  на  яких  підставах  проводиться  оплата  праці  клерків  (щоб  ви  знали,  саме  так  в  усьому  світі  називаються  ті  працівники,  що  сидять  у  віконечках  і  за  столами  усіляких  установ  і  спілкуються  з  відвідувачами)  і  чиновників.  Хто  встановлює  тарифи?  Чому  ввічливий  працівник,  що  має  серце  до  людей  і  "вампір",  що  харчується  людським  горем  і  нервами  отримують  однакову  зарплатню?
Я  не  розумію,  чому  не  можна  ввести  у  роботу  контор  по  вирішенню  наших  з  вами  нагальних  і  насущних  потреб  якийсь,  скажімо,  акордно-преміальний  метод  оплати  праці.  Обслужив  працівник  людину,  а  вона  йому  оцінку  за  обслуговування  у  персональний  щоденник  виставила.  А  потім,  під  час  нараховування  зарплати,  ці  оціночки  на  преміальні  перетворились.  Або  на  штраф,  -  хто  як  працював.  Здавалось  би,  чого  простіше?  Так,  дивись,  не  ми  їм  цукерки  з  шоколадками  носитимем,  а  вони  нас  пригощатимуть,  щоб  ми  оцінки  їм  не  псували.  І  обідати  вони  будуть  не  тоді,  коли  годинник  без  п"яти  час  покаже,  а  тоді,  коли  наплив  відвідувачів  схлине.  Причому,  не  годину,  а  швиденько,  поки  ніхто  не  прийшов.  І  робочий  день  у  них  закінчуватиметься  не  в  без  п"ятнадцяти  п"ять,  а,  як  у  турецьких  магазинах,  коли  піде  останній  відвідувач.  Ну,  чим  не  красота?!
От  я  й  не  розумію,  чому  я  -  філолог  за  освітою,  рядовий  собі  громадянин  -  можу  до  такого  додуматись,  а  ті,  від  кого  вирішення  проблеми  напряму  залежить  -  ні?  Може  ми  з  ними  не  в  одних  школах  чи  вузах  вчились?  Чи  ми  з  вами  -  пересічні  громадяни  -  когось  не  того  на  чільні  місця  понасаджали?  
Один  чинний  можновладець  у  інтерв"ю  одному  із  провідних  телевізійних  каналів  все  повторював:  "Наша  мета  -  збудувати  сильну,  могутню  державу!  Держава  повинна  бути  сильною,  ми  будуємо  міцну  державу!"  Гарні  наміри,  чи  не  так?
Та,  знаєте,  з  віком  стаєш  в"їдливішим.  Колись  літня  начальниця  подарувала  мені  найважливіше  питання,  що  його  я  постійно  ставлю  і  собі,  перед  тим,  як  щось  вирішити  чи  зробити,  і  перед  іншими.  Звучить  воно  класно  і  в"їдливо:  "Шоб  шо?"  Це  питання,  якщо  його  постійно  ставити,  допомагає  докопуватись  до  суті  речей.  От  його  я  й  поставила  би  на  місці  журналіста  того  каналу.  Щоб  шо?  Ми  будуємо  міцну  державу,  викручуючи  податками  руки  її  громадянам,  -  шоб  шо?  Ми  підвищуємо  міць  країни  у  той  час,  як  мільйони  викручених  і  викинутих  на  смітник  стариків  не  мають  за  що  купити  ліків,  не  кажучи  вже  про  щось  інше.  Шоб  шо?  Ми  стаємо  сильніші  у  той  час,  як  по  конторах  і  установах  сидить,  стоїть  і  ходить  половина  працездатного  населення,  переносячи  папірці  з  кабінету  в  кабінет  -  і  правди  не  може  добитись.  Шоб  шо?  Навіщо  така  сильна  й  могутня  держава?  Кому  вона  потрібна?  Кому  потрібна  сильна  держава,  у  якій  за  справедливий  вирок  суду  треба  дати  хабара?  Навіщо  вона  здалась  така  могутня,  якщо  в  ній,  щоб  отримати  тобі  належне,  треба  в  черзі  сто  разів  постояти,  клерку  вклонитись  і  шоколадку  підсунути?  І  довідок  назбирати,  що  ти  не  верблюд.  Спробував  би  якийсь  клерк  у  європейській  країні  так  себе  повести,  як  наші.  Йому  б  швидко  розказали,  за  рахунок  чиїх  податків  він  платню  отримує.  Бо  там  держави  не  про  могутність  та  силу  дбають.  А  про  людей!
Я  не  розумію,  скільки  можна  наступати  на  одні  й  ті  ж  граблі?  Ми  вже  будували  "великий  і  могутній"  Радянський  Союз.  І  жили  в  ньому.  Нашим  дітям  і  онукам  ще  довго  доведеться  розгрібати  те,  що  ми  з  вами  набудували.  То,  може,  час  змінювати  орієнтири?  Може,  прийшла  пора  нарешті  зрозуміти,  що  могутня  і  сильна  -  це  тоталітарна  держава,  в  якій  про  нас  з  вами  ніхто  думати  не  буде.  А  от  щаслива  держава  -  це  держава  щасливих  людей,  у  такій  державі  про  людину  у  першу  чергу  думають.  Думаєте,  немає  таких?  Помиляєтесь,  є.  Навряд  чи  хтось  може  назвати  Швейцарію,  наприклад,  могутньою.  А  от  багатою  -  так.  І  комфортною  для  життя  теж.  І  шанованою  у  світі.  І  надійною.  От  вам  приклад  держави,  де  добробут  і  щастя  людини  -  основна  мета.
От  я  й  не  розумію,  чому  б  нам  не  брати  приклад  із  таких  країн?  Адже  те  ставлення,  що  його  демонструють  нам  чиновники  й  клерки  по  всіх  установах  країни  -  це  не  їх  погані  характери  й  звички,  а  персоніфікація,  відображення  ставлення  держави  до  своїх  громадян.  А  нас  закликають  зробити  державу,  яка  подібним  чином  до  нас  з  вами  ставиться,  ще  могутнішою,  ще  сильнішою.  От  я  й  не  розумію:  шоб  шо?
                                                     5.02.2010

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=240219
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 10.02.2011

ДИКТАТУРА КУХАРІАТУ (Із циклу "Провінція")

«Кухарка  зможе  керувати  державою»,  –  давно  забута  цитата  забутого,  на  щастя,  вождя.  Чим  більше  заглиблюєшся  у  зміст  висловлювання,  тим  більше  розумієш  закономірність  наслідків  такого  управління.  Чого  ж  дивуватись,  що  у  спадок  від  партії  кухаріату  ми  отримали  країну-розвалюху,  кухню,  де  у  холодильнику  вішаються  голодні  миші.  Кухарка  –  не  професія,  а  психологія.  Люди  з  психологією  кухарок  управляли  державою,  саме  тому  таким  важким  і  небезпечним  є  наше  «розлучення»  із  СРСР,  що  канув  у  минуле.  Вони  керували  наукою,  і  саме  їм  ми  завдячуємо  перерозвиненим  «провійськовим»  напрямком  і  недорозвинутою,  наприклад,  медициною.  Вирішували,  як  і  чому  вчити  дітей,  тому  у  школі  на  уроках  біології  і  досі  вивчається  теорія  походження  людини  Дарвіна,  про  яку  сам  сер  Чарльз  сказав  у  кінці  життя  «маячня».  А  тих,  хто  був  не  згоден,  відправляли  з  очей  подалі:  у  психушку,  у  ГУЛАГ,  а  то  й  ...  Те,  як  ми  зараз  живемо,  те  л...но,  із  якого  потроху  вибирається  країна  –  спадщина  диктатури  кухаріату.  Воно,  може,  й  швидше  можна  було  б  вилізти,  однак  кухарська  психологія  –  річ  живуча,  нею,  як  гниллю  просякнуте  наше  буття,  вона  гальмує  рух  вперед,  заважає  вільно  дихати  і  мислити.
Нещодавно,  підвозячи  мене  з  роботи  додому  на  новенькому  «джипі»,  мій  знайомий  (кандидат  економічних  наук  і  бізнесмен)  голосно  посигналив  літньому  не  дуже  ошатно  вбраному  чоловікові.    
-  Мій  сусіда,  –  відповів  з  усмішкою  на  мій  запитальний  погляд,  –  щиро  вважає,  що  на  «джипах»  можуть  їздити  тільки  злодії  або  вбивці.  
-  Але  ж  ти  нікого  не  вбив?
-  Та  я  і  не  крав,  –  сміється,  –  однак  переконати  не  зміг,  як  не  намагався.
Ось  Вам,  шановний  читачу,  принцип  психології  кухаріату  №1:  бізнесмен  дорівнює  злодій,  заможний  бізнесмен  –  вбивця.  Спробуйте  переконати  такого  собі  «кухаря»  чи  «кухарку»  в  тому,  що  статки  можна  мати  цілком  законним,  так  би  мовити,  мирним  шляхом.  Після  надцятого  аргументу,  присягаюсь,  вам  прийде  на  ум  цитата  з  Біблії  про  бісер  та  свиней.
Молода  сімейна  пара  Коваленків  (назвемо  їх  так)  має  одного  гарненького  розбишакуватого  малюка.  Дитинка  росте  під  наглядом  мами  і  двох  закоханих  бабусь  у  повному  матеріальному  достатку.  Однак,  сімейство  вирішує  у  два  з  половиною  роки  віддати  дитинча  у  садочок.
-  Навіщо?  –  питаю,  –  у  вас  що  глядіти  нікому?
-  При  чому  тут  «глядіти  нікому»?  –  дивляться  на  мене,  як  на  дурненьку,  –  дитині  потрібен  колектив.
Навіщо?  Хто  сказав?  Де  логіка?  Маленькій  дитині  потрібні  тато  і  мама,  –  ось  це  логічно.
Ось  Вам  і  принцип  кухаріату  №2:  усі  повинні  збиватись  у  зграї,  пардон,  колективи.  Бажано  ще  однаково  одягнутись,  ходити  строєм  і  співати  патріотичних  пісень,  –  такий  собі  тотальний  піонерський  табір.  Чи  не  піонерський…  Наступним  етапом,  звичайно,  буде  стинання  голів  усім,  хто  «не  в  ногу».  Індивідуальність  серед  «кухарів»  суворо  заборонена.  А  я  дивлюсь  на  листячко  на  дереві,  на  хмари  в  небі,  на  квітки  на  леваді  і  не  знаходжу  двох  однакових  екземплярів,  –  все  –  у  одному,  ексклюзивному,  все  по-своєму  гарне  і  цінне.  Отже,  напрошується  висновок,  Творець  тяжіє  до  індивідуальності.  А  хто  тоді  –  до  уніфікації?  
Дві  сусідки  у  маршрутці  розмовляють  про  вступ  дітей  у  вузи.  Одна  запитує:
-  А  Ваша  куди?
-  Та  куди  там  поступати?!  –  обурюється  друга,  –  у  нас  же  ні  зв’язків,  ні  грошей.  Зараз  же  без  блату  та  хабара  нікуди  не  проб’єшся,  згодні?  –  це  вже  до  мене.
Ні,  не  згодна!  Тільки  цього  року  троє  близьких  мені  дітей  вступили  до  гарних  Київських  вузів  на  бюджет  без  хабара  і  блату,  –  учились  у  школі  відмінно.
Уловили  принцип  кухаріату  №3?  Для  того,  щоб  чогось  досягти  у  житті  потрібен  блат  і  хабар.  Якщо  немає  блату,  нічого  й  пхатись:  старатись,  учитись,  ризикувати,  прагнути  чогось  кращого.  Яка  гарна  «відмазка»!  Нею  можна  виправдати  лінь  і  небажання  прикладати  хоч  якісь  зусилля,  щоб  зробити  своє  життя  бодай  трохи  кращим.  Ще  чого!  Це  «власті»,  президент,  рада  повинні  робити  наше  життя  гарним,  ситим,  зручним,  –  а  від  нас  нічого  не  залежить.  
Розформовуючи  свій  невеличкий  трикотажний  цех,  моя  знайома  запропонувала  малозабезпеченій  сусідці  з  трьома  малими  дітьми  в’язальну  машину  хорошої  фірми.  Грошей  не  просила,  поставила  умову:  я  дам  нитки,  а  ти  зв’яжеш  певну  кількість  чоловічих  шапок  (в’язати  я  навчу  безплатно)  –  і  машина  твоя  –  можеш  заробляти,  та  й  дітям  одежину  зв’яжеш.  Сусідка  подумала  і  відповіла  «ні».  Бо  вона  підрахувала  (увага!),  що,  продавши  ці  шапки,  моя  знайома  виручить  за  них  більше  грошей,  ніж  коштує  машина.  Випадково  розмову  почула  інша  сусідка  і  попросила  віддати  апарат  їй  на  тих  самих  умовах.  Своє  рішення  пояснила  так:  потрібну  кількість  шапок  я  зв’яжу  за  два  місяці,  а  на  таку  машину  не  зароблю  й  за  два  роки.  Ось  Вам  принцип  кухаріату  №4:  «кухарі»  завжди  рахуватимуть  ВАШІ  гроші.  Тоді  як  нормальним  людям  властиво  рахувати  свої.
У  нашому  місті  (не  скажу  «за  всю  Одесу»)  дуже  важко  знайти  гарного  продавця.  Навіть,  якщо  зразу  людина  взялась  добре  працювати,  згодом  наступає  такий  собі  «облом».  Я  розповіла  одній  симпатичній  продавщиці,  як  би  можна  було  зробити  виторг  у  магазині  більшим,  і  почула  у  відповідь:
–  Вони  й  так  НА  МЕНІ  добрі  грошики  заробляють!
Моєму  здивуванню  не  було  меж,  адже  господиня  платить  цій  жіночці  набагато  більше,  ніж  заробляють  продавці  у  нашому  місті.  Тим  більше,  я  прекрасно  знаю,  як  потрібно  працювати  господині,  щоб  заплатити  таку  зарплатню  вчасно.  При  всій  моїй  симпатії  до  продавщиці  (хоч  ця  симпатія  після  останньої  розмови  й  поблякла),  тут  має  місце  наступний,  №5,  принцип  «кухарів»  і  «кухарок»:  при  будь  якій  оплаті  його  праці,  кухаріат  завжди    почуває  себе  експлуатованим.  По  барабану  «кухарці»,  де  беруться  ті  гроші,  які  вона  отримує  щомісяця  при  будь  якому  розкладі  бізнесу  господарів,  вона  завжди  буде  переконана,  що  саме  вона  своєю  «важкою»,  «непосильною»  (бо,  погодьтесь,  мало  кому  по  силах  випити  за  день  вісім  -  дев’ять  кружок  «мак  кави»)  працею  годує  мироїдів  –  хазяїв.  Переконати,  що  все  відбувається  навпаки  так  само  неможливо,  як  у  випадку  із  «джипом».  Невдячність  –  типова  риса  кухаріату.
Кожного  ранку,  йдучи  на  роботу,  я  зустрічаю  на  вулиці  одного  бомжа.  Він  ще  молодий.  Жахливо  вбраний  і  на  вигляд  досить  злий,  суне  пару  пакетів  із  пляшками  й  страшенно  лається.  Зрозуміло,  хочеться  обійти  його  подалі  і  пошвидше.  А  от  сьогодні  я  вперше  прислухалась  до  того,  що  він  говорить  сам  до  себе.  Вжахнулась,  з  якою  ненавистю  і  якими  словами  він  кляне  тих,  хто  позалишав  пляшки.  При  чому,  хоч  він  і  допиває  недопите,  найбільше  він  ненавидить  тих,  хто  залишає  пляшку  напівпорожньою.  Я  подумала  собі:  по  логіці  кухаріату,  ця  людина  зла,  бо  голодує  і  не  має  де  жити.  А  по  логіці  нормальній?  Може,  тому  що  цей  чоловік  такий  злий  і  ненависний,  йому  й  ніде  жити,  нічого  їсти  і  ніхто  його  не  любить?  
Ми  такі  злі,  тому  що  голодні  і  бездомні?  Чи  наша  не  облаштованість  у  цьому  житті  –  результат  нашого  «кухарського»  образу  мислення?  Ось  де  питання!  
P.S.  Термін  «диктатура  кухаріату»  належить  російському  поету  Євгену  Євтушенко.
                                                                                                                         29.05.2009

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=240216
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 10.02.2011

СИНДРОМ СИЛІКОНОВОГО СЕРЦЯ (Із циклу "Провінція")

Щось  таке  незрозуміле  останнім  часом  відбувається  з  нами  і  з  нашою  свідомістю.  Ми  все  частіше  й  наполегливіше  почали  захоплюватись  штучними  речами.  Ми  вживаємо  штучні  жири,  штучні  барвники,  ароматизатори,  ідентичні  натуральним,  тобто  знову  ж  таки  -  штучні.  У  нас  штучні  стандарти  краси.  Стандарти  поведінки  у  нас  теж  -  штучні.  Часом  дивишся  на  ужимки  чергового  "зіркового  дива"  і  огида  бере:  всі  емції,  думки,  фрази  так  і  відгонять  силіконом  із  якого  виліплені  частини  його  тіла.  Колись  було  таке  поняття  -  китч.  Підробка  під  натуральність,  під  оригінал.  Китчем  вважались  у  різні  часи  різні  речі.  Однак,  раніше  під  поняття  "китч"  підпадало  здебільшого  матеріальне,  побутове.  Наприклад,  фарфорові  слоники  на  етажерці.  Або  деякі  манери,  як  от:  розтягувати  слова,  чи  відставляти  мізинець.  Але  щоб  китчовими  були  особистості,  -    така  рідкість  потрапляла  до  книжок,  як  Елочка  -  Людоїдка.  У  наш  час  уперше  китчові  особистості  не  є  об"єктом  для  жартів.  У  ці  вихідні  я  дивилась  по  телевізору  на  гучну  вечірку,  що  її  затіяло  одне  молоде  штучне  "дарування".  Воно,  бачте,  вирішило  відсвяткувати  другу  річницю  своєї  "творчості".  Я  би  й  уваги  не  звернула  на  цей  репортаж,  якби  не  побачила  на  цій  вечірці  обличчя  по-справжньому  талановитих  і  шанованих  мною  людей  далеко  не  молодого  віку.  І  такий  мене  взяв  сум.  Ну,  навіщо  прийшли  ці  люди?  Невже  й  справді  вшановувати  "талант"  господаря?  Не  думаю,  що  уподобання  цих  зрілих  людей  -  такий  суцільний  несмак.  Не  думаю  також,  що  цим  людям  більш  ніде,  як  зараз  кажуть  "засвітитись",  ніж  на  такій  вечірці.  Та  й  поїсти,  гадаю,  у  них  вдома  є  що.  І  ресторани  для  них  -  не  святковий  моціон.  Дивилась  на  їх  поздоровлення,  нещирі  інтерв"ю,  і  запитувала  сама  себе:  якщо  ми,  дорослі,  не  будемо  казати  правди  нашим  дітям  -  хто  її  скаже?  Хто  скаже  молодому  "творцю",  що  дві  скопійовані  із  західної  попси  пісні,  "заспівані"  змодельованим  комп"ютером,  штучним  голосом,  на  тлі  змодельованих  тим  же  ком"ютером  пейзажів  та  інтер"єрів,  злегка  розбавлених  оголеними  дівчатками,  нічого  спільного  не  мають  із  справжньою  творчістю.  Навіть  поряд  із  нею  не  стоять.  Пощастило  старішим.  Поряд  із  ними  були  не  поблажливі  "товариші  по  цеху",  а  вимогливі  й  принципові  вчителі,  час  яких,  нажаль,  проходить.  Мій  двоюрідний  дід,  відомий  актор,  колись  розповідав  мені,  як  ставився  до  своїх  студентів  славетний  Бучма.  Вимагав  нещадно  й  ганяв  до  сьомого  поту.  Проте,  коли  дід  захворів,  саме  Бучма  простягнув  руку  допомоги,  покликав  лікарів,  дав  грошей  на  їжу.  Милосердя  для  нього  не  мало  нічого  спільного  з  поблажливістю,  як  тільки  підопічний  виздоровів,  вимоги  до  нього  потроїлись:  пропустив  багато,  треба  наздоганяти.  Це  був  справжній  вчитель.  Він  мав  те,  чого  нинішнє  покоління  літніх  і  успішних  не  має,  -  вимогливість  і  відповідальність.  Справжній  вчитель  -  не  професія.  Це  -  покликання.  Це  -  дар  брати  на  себе  відповідальність  за  все  і  всіх,  що  тебе  оточують.  Нажаль,  справжній  вчитель  -  вкрай  рідкісне  явище  у  нашій  країні.  Вимираючий  вид.  Скажете,  перебільшую?  Аж  ніскільки!  Коли  востаннє  учитель  вашої  дитини  говорив  з  вами  про  її  майбутнє?  Коли  ви  бачили  справжнє  занепокоєння  начальства  тим,  як  у  вас  йдуть  справи  на  роботі  (мова  не  йде  про  ті  ситуації  у  яких  начальство  особисто  чи  фінансово  зацікавлене)?  Коли  ваші  літні  сусіди  говорили  вам,  що  думають  про  ваше  життя-буття?  Чи  є  у  вас  старша  людина,  яка,  не  боячись  конфлікту,  скаже  вам  неприглядну  правду,  не  турбуючись  про    власний  спокій  і  комфорт?  Я  знову  й  знову  повертаюсь  до  однієї  думки:  суспільство  не  поділяється  на  вершки  й  низи.  У  нас  всіх  -  однакова  проблема.  Я  б  назвала  її  проблемою  "силіконового  серця".  Силіконові  стандарти,  у  оточенні  яких  нам  доводиться  жити,  впливають  на  наші  серця,  нашу  свідомість  набагато  сильніше,  ніж  нам  би  хотілось  і  навіть  сильніше,  ніж  ми  можемо  уявити.  
Ось  вам  докази.  Психологи  провели  простий  дослід:  десятьом  підліткам  14-16  років  показували  кінокадри  страждань  людей  і  тварин.  Кадри  були  документальні,  не  змодельовані  і  не  зрежисовані.  У  цей  час  чутливі  прилади  фіксували  фізичну  реацію  організму.  Так  от,  тільки  троє  з  десяти  на  фізичному  рівні  сприйняли  побачене  страждання  як  свій  власний  біль.  Прилади  зафіксували  таку  саму  картину,  як  і  при  нанесенні  фізичної  травми.  Решта  семеро  відреагували  на  побачене  байдуже,  картина  їх  фізичного  стану  не  зазнала  змін.  Потім  на  їх  місце  прийшли  десятеро  літніх  людей.  І  всі  десятеро  відреагували  на  побачене  так,  наче  біль  був  їх  власний.  Висновок  простий  до  мурашок  по  тілу:  років  через  двадцять  ми  з  вами  будемо  мати  лікарів,  вчителів,  чиновників,  керівників,  співмешканців  будинків  і  сусідів,  які  в  принципі  не  зможуть  зрозуміти,  що  таке  чужий  біль.  Вони  не  будуть  здатні  співчувати,  співпереживати,  любити.  Нам  не  доведеться  на  них  розраховувати.  Вони  не  будуть  зумисне  жорстокими,  не  видаватимуться  монстрами.  Зовні  це  будуть  звичайні  люди.  А  от  серця  у  них  будуть  силіконові  -  штучні,  абсолютно  не  здатні  співчувати  чужій  біді,  співпереживати  чужий  біль.  Вони  вже  живуть  серед  нас,  ось  тут,  поряд.  Молодий  чоловік,  що  працює  водієм  у  нас  на  фірмі,  розлучений  з  молодою  дружиною.  Десь  зовсім  недалеко  росте  його  маленький  син,  якого  батько  не  бачить  і  бачити  не  хоче.  Думаєте,  він  визнає,  що  чинить  підло  по  відношенню  до  дитини?  Якби  ж  то!  Він  каже:  "Коли  мій  син  виросте,  він  мене  зрозуміє".  Поряд  із  молодиком  живуть  його  двоє  цілком  дорослих  батьків,  і  жоден  із  них  не  пояснить  цьому  молодому  дурнику,  що  його  син  не  тільки  не  зрозуміє  його,  він  ненавидітиме  свого  батька,  що  зрікся  його  ще  у  сповитку.  Це  -  люди  із  синдромом  силіконового  серця.
Душа  холоне  від  думки,  що  вихователями  покоління  силіконових  сердець  є  ми  -  люди  літнього  віку,  ті,  хто  по  досвіду,  роках,  мудрості  повинен  би  бути  вчителем.  Ми  вчителями  не  є...  Ми  мотивуємо  своє  небажання  бути  вимогливими  до  молодих  дуже  гуманними  речами:  ми,  мовляв,  натерпілись,  нехай  хоч  вони  поживуть  ситим,  спокійним  життям,  повним  тих  задоволень,  про  які  ми  могли  тільки  мріяти.  Однак,  будьмо  чесними  з  самими  собою:  насправді  ми  -  безвідповідальне  й  ледаче  покоління.  Ми  зростали  і  мужніли  у  країні  тотальної  брехні  й  злодійства.  Ми  -  нащадки  зрадників,  що  оговорювали  у  сталінські  часи  своїх  близьких,  друзів,  сусідів,  щоб  не  потрапити  до  ГУЛАГу.  Замолоду  на  роботі  ми  звикли  робити  вигляд,  що  працюємо,  у  той  час,  як  держава  робила  вигляд,  що  нам  платить.  От  так  ми  й  навчились:  якщо  стати  у  темному  куточку,  сильно  замружитись,  -  то  ніхто  не  помітить  наших  проблем.  А  вони  -  проблеми  ці  -  якось  самі  "розсмокчуться".
Коли  я  вперше  серйозно  замислилась,  що  таке  є  насправді  християнство,  була  прикро  вражена.  Мені  здавалось,  що  це  має  бути  щось  надзвичайно  милосердне,  терпляче,  добре  й  комфортне.  А  воно,  з  його  бескомпромісною  вимогою  повної,  голої,  неприкритої  правди,  відкрилось  мені  геть  не  комфортним.  Християнство  з  його  основним  завданням:  "ідіть  і  навчіть!"  вимагає  бути  вчителем.  Тобто  брати  на  себе  відповідальність  і  бути  вимогливим  до  того,  хто  поряд.  Воно  дало  мені  розуміння:  проблеми  не  розсмоктуються,  вони  не  мають  такої  здатності.  Вони  мають  тільки  здатність  накопичуватись.  Щоб  уникнути  катастрофи  їх  треба  вирішувати.  А  для  цього  вкрай  необхідна  вимогливість  і  безкомпромісність.  
Найяскравішим  прикладом  вимогливості  у  моєму  житті  є  давній  вчинок  мого  покійного  чоловіка.  Якось  вихователька  дитсадка  поскаржилась,  що  наш  син  вдарив  іншого  хлопчика  поміж  ноги.  Мій  чоловік,  замість  сваритись  і  читати  нотації,  взяв  сина  за  болюче  місце  і  легенько  здавив.  
-  Боляче?  -  запитав  на  зойк  малого,  -  а  якщо  ногою?
Син  розплакався  і  пообіцяв,  що  більш  ніколи  такого  не  зробить.  А  на  моє  звинувачення  у  бездушності  чоловік  просто  відповів:  "Як  же  він  зрозуміє,  що  таке  "боляче",  якщо  сам  цього  не  відчує?"
Християнство  дало  мені  (через  багато  років  після  того  випадку)  розуміння,  що  люблячий  батько  не  шкодує  різки  для  своєї  дитини.  І  це  зовсім  не  означає,  що  батьки  зараз  же  повинні  кинутись  обчухрувати  зелені  насадження.  Однак,  як  ви  думаєте,  чому  ті  піддослідні  підлітки  не  змогли  фізично  відчути  чужий  біль?  З  одного  боку  їх  всіляко  оберігають  від  болю,  з  іншого  -  їм  кожного  дня  по  тисячу  раз  на  день  показують  смерть,  тортури,  загибель  -  по  телевізору,  у  комп"ютерних  іграх  і  навіть  мультиках.  Психіка  дитини  автоматично  захищається  від  цієї  навали  жорстокості  -  вона  просто  перестає  реагувати.  На  уявний  біль.  А  згодом  і  на  справжній.  Виправити  ситуацію  можна  повернувши  її  навпаки:  не  оберігати  дитину  від  справжнього  болю  і  жорстко  обмежити  споглядання  болю  уявного.  От  вам  і  відповідь  на  питання,  чи  потрібне  дитині  фізичне  покарання.  Не  слухайте,  що  кажуть  вам  сучасні  психологи.  Прислухайтесь  до  Божої  мудрості,  яка  каже:  "Так,  дитині  потрібно  покарання".  Дитина  має  розуміти,  що  таке  біль  -  фізичний,  душевний,  дитина  мусить  рости  у  атмосфері  мудрої  вимогливості.  Вона  повинна  знати,  що  за  жорстокий  вчинок,  зумисне  зло  її  буде  покарано.  А  батько  (а  надто  ж  більш  емоційна  мама)  повинен  у  свою  чергу  розуміти,  що  покарання  -  не  привід  зірвати  зло,  чи  випустити  пару.  Покарання  -  це  урок  правильного  життя.  І  добра  прививка  від  синдрому  силіконового  серця.

20.12.2010

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=239190
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 06.02.2011

РАСА ШТУЧНИХ ЛЮДЕЙ (Із циклу "Провінція")

У  дивний  час  нам  випало  жити.  Переходять  одне  в  інше  століття,  тисячоліття,  епохи,  політичні  устрої,  суспільний  лад.  Ми  наче  опинились  на  величезному  багатомірному  перехресті,  де  всі  можливі  й  неможливі  вітри  й  дощі  тріпають  нас  та  поливають.  Часом  з"являється  відчуття,  що  ми  народились  дійовими  особами  космічних  масштабів  фантастичного  твору.  Саме  фантастичного,  бо  будь-який  любитель  і  знавець  цього  жанру  скаже  вам:  події,  що  кожного  дня  відбуваються  у  нашому  житті,  давно  описані  майстрами  фантастики.  Я  завжди  про  це  думаю,  коли  бачу,  як  дуже  літні  дідусі  й  бабусі,  почувши  дзвінок  свого  мобільного,  напружуються,  довго  риються  у  кишенях,  пакетах  чи  сумках  а  потім,  гордо  озирнувшись  навколо,  вимовляють  у  трубку:  "  Алло!"  Ще  кілька  років  тому  подібна  сценка  сприймалась  би  як  чистої  води  фантастика.  Цікаво  спостерігати,  як,  обганяючи  найсміливішу  фантазію,  розвивається  техніка,  медицина,  технології.  І  за  цим  захопленням  технічним  прогресом  ми  навіть  не  звертаємо  уваги,  як  змінюємось  ми  самі  -  люди.  Ні,  мова  не  йде  про  моду  й  манери  поведінки,  не  про  правила  етикету.  Навіть  не  про  моральні  засади.
Мені,  як  чистому  гуманітарію,  -  так  колись  назвав  мене  один  "комп"ютерний  геній"  (знущався,  мабуть),  -  найцікавіше  у  фантастиці,  як  власне,  й  у  інших  літературних  жанрах,  -  люди.  Їх  життя,  переконання,  почуття,  дії  і  наслідки  цих  дій.  І  мене  завжди  захоплювали  взаємодія  і  протистояння  між  людьми  природними  й  штучними.  Бо  що  ж  то  за  фантастика,  у  якій  немає  штучних  людей  -  роботів,  андроїдів,  клонів?  Може  саме  ця  цікавість  і  навела  мене  на  думку  про  те,  що  штучні  люди  вже  деякий  час  спокійнісінько  живуть  серед  нас.  Фатастика,  кажете?  Це  як  подивитись.
Моя  чарівна  у  своїй  юності  хрещена  донька-студентка  не  змогла  у  цю  неділю  допомогти  мені  покришити  капусту  на  салат.  Заважали  неймовірної  довжини  й  гостроти  штучні  нігті.  І  це  при  тому,  що  ми  розмовляли  на  тему  цих  нігтів  не  раз  і  не  двічі.  Не  допомогло.  Аргументи  про  те,  що  під  шаром  досить-таки  токсичного  акрилу  задихаються  і  перетворюються  на  порохно  власні  симпатичні  за  формою  нігті,  про  те,  що  штучність  -  це  китч  напротивагу  стилю,  про  те,  що,  споглядаючи  таке  страхіття,  люди  відразу  припускають,  що  дівчина  просто  не  вміє  або  лінується  доглядати  свої,  власні  нігті  -  все  це  розтануло  під  впливом  одного  -  єдиного  аргументу:  так  модно.  
Штучність  -  це  щось  на  противагу  натуральності.  Зовсім  непомітно  у  звичайне  життя  звичайних  людей  прокрадається  штучність  навзамін  природності.  Спочатку,  як  благо.  Штучні  зуби,  штучні  органи,  протези.  Гуманністю  абсолютно  виправдані  експерименти  по  заміні  наших  природних,  але  хворих  органів  штучними.  Апарат  штучного  дихання  допомагає  на  деякий  час  замінити  пошкоджені  легені.  "Штучна  нирка"  -  робити  операції  на  нирках  без  смертельної  небезпеки.  Нічим  (окрім  хіба  ціни!)  нас  не  здивує  операція  по  вживленню  штучних  клапанів  серця,  не  кажучи  вже  про  такі  дрібниці,  як  штучні  кістки  та  судини.  
 Однак,  людина  ніколи  не  зупиняється  на  "треба",  їй  потрібно  задовольнити  й  своє  "хочу".  І  от  уже  дехто  жертвує  власними  здоровими  зубами  заради  "голівудської"  посмішки.  Так  з"являються  штучні  нігті,  нарощене  волосся,  вії,  губи,  груди  і,  даруйте,  д...пи.
Знаєте,  що  роблять  акторки,  потрапивши  у  першу  сотню  популярності  й  отримавши  перші  зіркові  гонорари?  Ви  не  повірите!  Операції.  Рихтують  носи  й  овал  обличчя.  Потім  видаляють  нижні  ребра.  Навіщо?  А  щоб  талія  була  вужча!  А  ви  думали,  що  осині  талії  кінодів  -  це  витвір  природи?  Наївні!  Це  майстерна  робота  відомих  пластичних  хірургів.  Дехто  вкорочує  собі  кишки.  Як  то  навіщо?  Худим  бути  модно.  Публічні  люди,  як  їх  прийнято  називати,  заробляють  популярність  а  відтак  і  гроші  своєю  зовнішністю.  Тому  процес  приведення  її  до  загальноприйнятих  тими  ж  таки  людьми  стандартів  нескінченний:  відсмоктування  жиру  тут,  додавання  об"єму  за  допомогою  силікону  -  там,  видалення  волосся  там,  нарощування  -  тут,  ботакс,  лімфодренаж,  мезотерапія.      А  ще  силіконові  груди  й  нижні  опуклості  страхуються  на  мільйони  доларів.  Аякже!  А  раптом  здується!  Дехто  із  популярних  акторів  та  співаків  так  захопився  боротьбою  із  своєю  природною  зовнішністю  й  віком,  що  став  нагадувати  стару  задрипану  ляльку  із  секс-шопу.  Чи  рухомий  ескпонат  музею  мадам  Тюссо.
Воно,  може,  було  би  й  смішно,  якби  не  було  так  сумно.  Років  три  тому  доля  звела  мене  з  однією  із  перших  у  нашій  столиці  власниць  силіконових  грудей.  Дама  гарна,  нічого  не  можу  сказати.  Однак,  розговорившись,  ця  красуня  повідала  мені  страшну  історію  про  те,  що  дві  її  подруги,  разом  із  якими  вона  наважилась  на  новомодну  тоді  операцію  вже  померли.  Від  раку  грудей.  І  ця  мила  жінка  тепер  живе  у  полоні  страху,  не  маючи  дітей.  За  все  у  житті  треба  платити.  І  якщо  наважуєшся  підправляти  роботу  Творця,  треба  гарненько  зважати,  з  Ким  збираєшся  змагатись.
Не  смішно  й  тому,  що  моя  дитина  у  своєму  бажанні  бути  модною  і  сучасною  сьогодні  наростила  штучні  нігті.  Що  ж  буде  завтра?  Волосся?  Вії?  Губи?  Чи  за  допомогою  татуювання  і  силікону  вона  схоче  змінити  риси  обличчя?  Таке  зараз  теж  можна  зробити.  На  скільки,  попри  фізичну  шкоду  подібних  експериментів,  у  майстрів  вистачить  фантазії?  Адже  наша  аристична  "тусовка"  останнім  часом  починає  тотально  скидатись  на  Сергія  Звєрєва.  Кількість  хірургічних  втручань  у  зовнішність  я  би  запропонувала  так  і  вимірювати  у  "звєрєвих":  одна  операція  -  один  "звєрєв".  Був  би  якийсь  порядок.  Віра  Алєнтова  (що  зіграла  Катю  у  фільмі  "Москва  сльозам  не  вірить")  нині  виглядає  на  два  "звєрєви",  Валерій  Леонтьєв  -  на  чотири.  У  Людмили  Гурченко  скоро  буде  не  один  десяток,  -  суцільний  "звєрєв",  тільки  муміфікований.  Чим  не  жахи  із  сторінок  роману  улюбленого  у  дитинстві  фантаста  Олександра  Бєляєва  "Людина,  що  загубила  своє  обличчя"?  Якби  комп"ютерщики  схотіли  розважитись  і  вигадали  таку  програму,  що  замальовувала  б  "відрихтовані"  пластичними  хірургами  місця  у  колір  металу,  наш  бомонд  у  її  світлі  нагадував  би  таке  збіговисько  монстрів,  що  Альфред  Хічкок  у  труні  б  перевернувся.  Дещо  помилились  письменники-  фантасти,  вони  малювали  расу  штучних  людей  як  удосконалені  прогресом  машини,  що  слугуватимуть  людству.  Ні  в  одну  буйну  голівоньку  не  прийшло,  що  штучні  люди  почнуть  з"являтись  не  в  наукових  лабораторіях.  Що  найвідоміші  і  найзаможніші  особистості  у  гонитві  за  досконалістю  за  неймовірні  гроші  перетворюватимуть  себе  з  природних  на  штучних,  керуючись  досить  сумнівними  стандартами.  Таке,  мабуть,  нашим  фантастам  і  в  страшному  сні  б  не  приснилося.  А  разом  і  те,  що  не  штучні  люди  слугуватимуть  природним.  А  навпаки,  штучні  визначатимуть,  що  модно,  що  красиво,  що  достойно  у  нашому  сьогоденні.  У  фантастичних  творах,  як  правило,  вселенські  катастрофи  починаються  з  того,  що  владу  захоплюють  штучні.
Загубити,  зіпсувати  щось  набагато  легше,  ніж  знайти.  Щось  не  чутно  історій  про  те,  що  пластичні  хірурги  комусь  повернули  назад  зміненену  операціями  зовнішність.  Гадаю,  що  це  й  неможливо.  Адже,  попри  всі  досягнення  прогресу,  неможливо  відтворити  живого  метелика,  чи  незабудку,  чи  соловейка.  
Часом  здається,  даремно  я  панікую.  Хай  там  десь,  у  столиці,  серед  заможніх  та  знаменитих  буде  модно  переробляти  себе  на  расу  штучних  людей.  У  нас  тут  у  провінції  ще  цінується  натуральність  -  і  в  продуктах,  і  в  поведінці,  і  в  зовнішності.  Та  раптом  задзвонить  мобільник  у  старенькій  сумці  дідуся  чи  бабусі,  -  і  серце  обірветься.  Адже  ще  вчора  нам  здавалось,  що  мобільні  можуть  дозволити  собі  лише  там,  у  столиці,  найзаможніші.  А  двадцять  літ  назад  -  рівно  стільки,  скільки  живе  на  цьому  світі  моя  хрещена  доня  -  все  це  ще  було  фантастикою.
20.03.2009

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=239188
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 06.02.2011

ЧОГО ХОЧЕ ЖІНКА (Із циклу

Три  портрети  у  стилі  жорсткого  реалізму
«Чого  хоче  жінка  –  того  хоче  Бог»  –  приказка  давня  і  сумнівна  за  своїм  змістом.  Одначе,  не  знаю,  як  вас,  дорогі  подружки  по  статі,  а  мене  більш  як  за  сорок  років    по-щирості  не  спитали:  чого  ж  я  все-таки  хочу.
Щоб  довести  до  відома  близьких  –  як  от:  батьків,  дітей,  чоловіка,  –  чого  ми,  жінки  хочемо,  доводиться  вдаватись  до  шаленої  кількості  хитрощів  та  трюків.  Від  багатомовної  мовчанки  і  сумного  зітхання  –  до  істеричного  крику  та  вдаваних  хвороб.  Діапазон!  –  ілюзіоніст  Девід  Коперфілд  відпочиває.  За  всіма  цими  фокусами,  чи  ми  вже  й  самі,  любі  мої,  пам’ятаємо,  чого  хочемо?  Я  особисто  просто  розгубилась,  коли  мене  нарешті  прямо  в  лоб  запитали:  «Чого  ви,  жінки,  найбільше  прагнете,  чого  добиваєтесь?»  Відповідь  була  імпровізованою,  сором  казати,  нещирою  і  поверховою.  Каюсь.  І  тому,  поставила  собі  за  мету  дослідити  таке,  як  виявилось,  непросте  питання:  чого  ж  все-таки  хоче  жінка?  Пішла,  як  жартують  чоловіки  «по  бабах».  Питала,  слухала,  дивилась,  аналізувала  і  співставляла.  І  весь  час  згадувала  фільм  А.  Тарковського  «Сталкер».  Там  є  такий  епізод,  як  Сталкер  веде  чоловіка  у  кімнату  здійснення  бажань.  Той  всю  дорогу  розповідає,  що  йде  просити  здоров’я  для  свого  брата,  а  коли  приходять,  у  кімнаті  стоїть  торба  з  грошима,  -  кімната,  бачте,  здійснює  справжні  бажання.  Логіки  у  нас,  жінок,  –  як  у  того  подорожнього.  Судіть  самі.
Люба  втратила  найрідніших  у  житті  людей  –  чоловіка  й  сина.  Син  трагічно  загинув  ледь  перетнувши  межу  двадцятиліття,  а  чоловік  помер  невдовзі  –  не  зміг  пережити  втрату  єдиної  дитини.  Вже  сім  років  Люба  живе  сама  у  власному  будинку,  доглядаючи  й  годуючи  двох  собак  –  Марфу  й  Тобіка.  Найбільше  у  житті,  якщо  вірити  її  словам,  Люба  цінує  порядок,  тишу,  спокій  та  своїх  чотириногих  «дітей».  Прибирає  дім  та  двір  двічі,  а  то  й  тричі  на  день,  –  благо,  на  роботу  ходити  не  треба,  бо  пенсіонерка.  Собак  годує  з  руки,  сердиться  й  свариться,  що  погано  їдять,  а  ті,  розгодовані  до  краю,  вернуть  морди  від  м’яса  і  ковбаси.  Єдиним  негараздом  у  житті  Люби  є  непорозуміння  з  двома  племінниками,  яким  вона  заповідала  свій  не  новий,  не  сучасний,  але  все  ж  міський,  а  отже  й  дорогий  будинок.  Племінники,  люди  не  молоді  й  не  бідні,  навідують  тітку  не  часто,  часом  привозять  гостинці:  м’ясо  та  молоко.  З  жалем  віддають,  знаючи,  що  тітка  не  їстиме  це  сама,  –  собакам  віддасть.  Люба  жаліється,  що  племінники  не  хочуть  доглядати  будинок,  не  бажають  робити  ремонт,  не  поспішають  допомогти  опорядити  дорогі  їй  могили.  «Ніхто  у  цьому  світі  нікому  не  потрібен,»–  лейтмотив  усіх  Любиних  розмов.  І  тільки  самій  собі  Люба  боїться  зізнатись,  що  найбільше,  –  більш  ніж  ремонту  й  порядку,  гостинців  і  скупих,  холодних  відвідин,  –  жінка  прагне,  щоб  хоч  хтось  сказав  їй,  що  так  жити  не  можна,  що  марно  розраховувати  на  любов,  якщо  сам  не  любиш  нікого,  окрім  собак.  Вона  згодна  навіть,  щоб  на  неї  накричали,  насварили  (інакше,  не  діставала  б  так  своїх  рідних),  бо  їй  потрібен  поштовх,  аби  припинити  цей  інертний  рух  по  життю  до  самознищення.  Гадаю,  Люба  була  би  вдячна  тому,  хто  поперевертав  би  її  дбайливо  розставлене  майно,  трохи  побив  тарілки  та  засмітив  подвір’я,  –  хай  що  би  сталося,  аби  життя  набуло  якогось  реального,  а  не  уявного  змісту.  Та  ентузіастів  нема.  От  і  мете  Люба  своє  й  без  того  вилизане  подвір’я,  старанно  відвертаючись  від  простої  істини:  вибір,  як  жити  і  кого  любити  робимо  ми  самі,  –  і  ні  племінники,  ні  навіть  Бог  не  в  змозі  зробити  його  за  нас.  Але  й  відповідаємо  за  нього  теж  ми.  І  нікого  звинуватити:  любимо  собак,  то  й  не  чекаймо  любові  від  людей.
Ця  маленька,  зграбна  жіночка  має,  як  на  нашу  місцину,  досить  незвичне  ім’я  –  Льодзя.  Однак,  сусіди  вже  давно  пристосували  його  до  місцевого  говору  –  Ліда.  Тьотя  Ліда  залишилась  вдовою  у  тридцять  п’ять  років  з  двома  малими  дівчатками  на  руках,  втративши  у  виробничій  аварії  чоловіка.  І  невдовзі  вийшла  знову  заміж  за  односельця.  Теж  як  і  вона  у  предках  поляка,  однак  із  дещо  підмоченою  (і  не  тільки  горілкою)  репутацією.  «Заради  дітей»,  –  так  для  себе  і  оточуючих  пояснювала  свій  вчинок  жінка.  Ті  діти,  заради  яких  мати  пішла  на  такі  жертви,  змушені  були,  догоджаючи  байдужому  а  то  й  просто  п’яному  вітчиму,  зранку  до  ночі  годувати  численне  господарство,  опоряджати  город.  Дівчатка  згадують,  що  у  них  зовсім  не  було  ляльок,  а  новий  одяг  купував  їм  двоюрідний  дід,  що  не  мав  своїх  онуків.  Гонорового  чоловіка  не  задовольняло,  що  він  живе  у  приймах  у  дружини,  тому  гарний  будинок,  що  належав  покійному  чоловікові,  було  продано,  а  куплений  натомість  оформлено  на  нового  господаря,  як  і  годиться.  Так  тьотя  Ліда  позбавила  своїх  дочок  не  тільки  іграшок  і  вільного  дитячого  часу  для  ігор  та  занять,  але  й  спадщини.  Невдовзі  у  сім’ї  народився  син,  виховання  якого,  з  огляду  на  тяжку  працю  матері,  було  повністю  покладене  на  дочок.  У  дівчат  не  стало  й  дитинства.  Час  злетів  швидко.  Сьогодні  дочки  мають  дорослих  дітей,  а  тьотя  Ліда  –  онуків.  Одна  з  дочок  доглядає  матір,  турбується  про  неї  й  про  вітчима.  То  що  ж  –  усе  гаразд?  Аж  ніяк!  Сьогодні  Льодзя  ненавидить  свого  чоловіка,  не  може  змиритись  із  тим,  що  так  безглуздо  колись  вийшла  заміж.  «А  все  ж  заради  дітей!»  Хоча  у  дітей  по  смерті  рідного  батька  був  і  хороший  будинок  і  досить  таки  пристойна  пенсія.  Навіщо  ж  їм  був  чужий  недобрий  дядько?  А  може  і  не  їм  він  був  потрібен,  а  ще  молодій  і  самотній  Льодзі?  «Час  розкидати  каміння  і  час  його  збирати».  Каміння  –  не  слова,  воно  тяжким  тягарем  лягає  на  старі  груди:  тут  звичним  «заради  дітей»  не  одмовишся.
Ангеліна  просила  у  Бога  дитину.  Дарма,  що  вже  двох  мала.  Причому,  дорослих.  Розвівшись  із  зрадливим  чоловіком  і  довгий  час  проживши  сама,  вона  нарешті  зустріла,  як  гадала,  «свою  долю».  І  то  правда,  –  батьки  ще  не  старі,  діти  дорослі,  –  чого  б  не  пожити  для  себе.  От  і  жила.  Правда,  не  одружена,  але  хто  в  наш  час  звертає  увагу  на  такі  дрібниці.  У  чоловіка  дітей  не  було,  тому  бажання  мати  дитину  об’єднувало  цих  двох,  уже  не  юних  людей.  Романтична  Ангеліна  уявляла  собі,  якою  гарною  вона  буде  матір’ю:  досвід,  спокій,  любов,  –  усе  мало  бути  на  благо  дитини.  Та  й  коханий  чоловік,  напевне,  вже  нікуди  не  зможе  піти  від  жінки,  яка  здійснила  його  найзаповітнішу  мрію  –  бути  батьком.  Збігав  час,  а  жадана  мить  все  не  приходила.  Чоловікові  вже  дещо  набридло  чекати,  й  він  почав  поглядати  то  направо,  то,  частіше,  –  наліво.  Як  жінка  інтелігентна  й  горда,  Ангеліна  не  влаштовувала  сцен.  Вона  йшла  у  церкву  й  ще  наполегливіше  просила  дитину.  А  маля  все  не  з’являлось.  Зневірена,  жінка  не  схотіла  більше  терпіти  походеньки  своєї  зрадливої  «долі»,  благо,  мала  власне  житло.  Розбіглися.  Зустрічались  час  від  часу,  усе  рідше  й  холодніше.  І  раптом  –  ось  воно!  Ангеліна  зрозуміла,  що  вагітна.  Зраділа,  побігла  до  свого  колишнього,  гадалось,  і  майбутнього  чоловіка.  А  він  не  схотів  починати  спочатку,  так  відповів,  наче  льодом  обдав:  «Я  не  зможу  з  тобою  жити,  не  зарадить  і  дитина».  Жінка  пішла  у  церкву,  пішла  до  подруг,  до  батьків  і  дорослих  дітей.  І  всі  вмовляли  її  народити  дитину,  обіцяли  допомогу,  підтримку.  Усі,  крім  батька  дитини.  І  Ангеліна  зробила  аборт.  Ми  давно  уже  не  спілкуємось.  Ангеліна  не  любить  зустрічатись  із  свідками  того  давнього  свого  гріха.  ЇЇ  «бойфренд»  одружився,  має  дитину  від  молодої  дружини.  А  моя  давня  знайома  живе  сама.  Батьки  не  дуже  поспішають  кликати  її  до  себе  навіть  погостити,  та  й  діти  набагато  прохолодніше  ставляться  до  мами  після  того  страшного  вчинку.  То  чого  ж  вона  хотіла,  моя  здавалось  би  розумна  й  далеко  не  юна  знайома?  Мати  дитину  –  маля,  що  розрадить,  втішить,  але  й  вимагатиме  від  мами  неабиякого  самозречення,  до  якого  ця  зовні  красива  жінка  виявилась  аж  ніяк  не  готовою?  Чи  просто  вона  дуже  хотіла  запопасти  у  приватну,  так  би  мовити,  власність  того  чоловіка.  Й  заради  цього  насмілилась  потурбувати  Господа  проханням  дитини.  А  коли  дитинча  виявилось  зайвим,  байдуже  вбила  його.
Три  долі  –  не  найбільш  грішних  і  не  найбільш  пропащих  у  світі  жінок.  Є  й  гірші.  Ще  й  скільки!  Та  чи  й  здивуєш  когось  у  цьому  світі  тим,  що  доля  не  склалась?  Ось  тільки  гірко  від  того,  що  не  склалась  вона  –  ця  примхлива  доля  –  через  найстрашніший  вид  брехні    –  брехні  самій  собі.  Брехати  іншим  –  гріх.  Брехати  собі  –  прирікати  себе  на  недолю.  Тому  перед  тим,  як  розповісти  своїм  рідним  та  близьким,  чого  хочемо  ми,  жінки,  чи  не  варто  було  б,  чесно  дивлячись  собі  в  очі  (хоча  б  у  дзеркало,  чи  що),  сказати  собі  правду.  Ту  єдину  правдиву  правду,  яка  відповідає  нашим  жіночим  бажанням,  цілям  і  прагненням.  Буде,  мабуть,  боляче,  та  бути  чесним  із  самим  собою  вигідно  бодай  тому,  що  тоді  все  стає  на  свої  місця  і  можна  бути  зрозумілою  іншими.  А  доти  і  не  сподіваймося,  що  нас  хтось  зрозуміє.  
                                                               
                                                                                                             19.10.2010

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=238961
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 05.02.2011

оБЛУДне отруєння (Із циклу "Провінція")

Різні  отруєння  бувають.  Можна  отруїтись  відразу:  з’їсти,  наприклад,  щось  неякісне.  Можна  поступово.  Коли  живеш  у  отруйному  середовищі:  квартирі,  офісі,  місті  тощо.  А  можна  отруїтись  на  все  життя  без  засвоєння  шкідливих  речовин.  Я  маю  на  увазі  моральне  отруєння.  Про  такий  вид  отруєння  я  думала,  переглядаючи  рекламу  по  телеку.  Не  те,  щоб  я  навмисне  сіла  подивитись  рекламу.  Ніхто  із  нас  не  робить  цього  навмисне.  Проте,  посеред  цікавих  передач  та  фільмів  кожен    отримує  певну  дозу  отрути.  Скажете,  не  все  так  чорно?  Помиляєтесь!  Як  вам  така  реклама  просто  кави?  Вранці  розлючений  тато,  відчинивши  двері  доччиної  кімнати,  ніс  до  носу  стикається  з  напіводягненим  молодим  чоловіком.  Почуття  тата  зрозумілі  більшості  татусів  дорослих  дочок.  Ситуацію  рятує  мама:  «Ти  ж  завжди  хотів  мати  сина!».  Є!  Є  крапля  отрути  у  моральності  молодих:  займатись  сексом  до  шлюбу  –  нормально,  а  по  сусідству  із  спальнею  батьків  –  прикольно.  А  хто  із  тат  цього  не  розуміє,  той  –  відстій.  Старий  хлам,  що  йому  місце  на  звалищі.  І  це  не  абихто  сказав  –  мама!  Слідом  –  інша  ситуація:  двоє  молодят  заходять  у  одну  кабінку  туалету  у  барі.  Біля  дверей  вистроюється  черга,  а  молоді  люди  невдовзі  виходять  звідти  з  виразом    облич,  що  не  залишають  навіть  найменшого  простору  для  фантазії.  Одна  холера  –  що  в  туалет  сходити,  що…  Ну,  хай,  умовили!  Це  справді  нетипова  реклама,  гидка  й  недвозначно  шкідлива.  А  як  вам  останній  варіант  морального  отруєння:  молоді  дівчата  радять  подружці,  як  сказати  хлопцеві  про  необхідність  одягти  презерватив.  Усе  це  проходить  під  щонайгуманнішим  гаслом  боротьби  зі  СНІДом.  Бачите,  виявляється,  як  усе  просто:  «Одягай  презика,  чувак!»  А  ми  тут  у  клініках,  науково-дослідних  інститутах,  не  на  державному,  на  світовому  рівні  б’ємося  над  проблемами  хвороб,  що  передаються  статевим  шляхом.  Б’ємося,  і  виходу  не  бачимо.  Бо,  знаєте,  важко  шукати  чорну  кицьку  у  темній  кімнаті.  Особливо,  якщо  її  там  немає.  Вихід  –  не  там!  Ліки  від  СНІДу,  так  само  як  і  від  інших  «ліжкових»  хвороб  –  не  в  галузі  хімії  чи  медицини.  Вони,  як  чорна  кицька  у  фразеологічному  звороті,  знаходяться  у  зовсім  іншій  кімнаті.  Ім’я  цій  кімнаті  –  моральні  засади  суспільства.  Єдиним  засобом  подолання  таких  недугів  є  вірність,  цнота.  Та  саме  з  нею  йде  тиха  й  непомітна  на  перший  погляд  боротьба.  Хіба  реклама,  що  пропагує  презерватив  як  засіб  боротьби  зі  СНІДом,  не  стирає  грані  між  порядними  дівчатами  та  повіями?  Хіба  мама,  що  зупиняє  розлюченого  тата  від  розправи  над  молодиком,  що  звабив  доньку,  не  потурає  аморальним  нахилам  своєї  дитини?    Чи  ми  вже  розучились  називати  речі  своїми  іменами?  Те,  що  у  всі  віки  називалось  словом  на  букву  «б»,  поступово  стало  називатись  «зальот»,  а  потім  ще  лояльніше  –  «краще  пізнати  один  одного».  І  стало  необхідною  умовою  «побудови  міцної  сім’ї».  У  когось  навіть  повертається  язик  називати  це  "любов"ю".  Капець!  
Отрута  виливається  на  наші  бідолашні  голови  давно  і  звідусіль.  У  недалекому  минулому  моральний  кодекс  «будівників  комунізму»  передбачав,  що  сім’я    –  ячейка  суспільства.  Адюльтер  був  предметом  катування  на  партійних  зборах,  проте  на  партійні,  як  тепер  кажуть,  корпоративи  прийнято  було  приходити  з  коханками.  Чому  було?  Останнім  у  когорті  високоморальних  тепер  уже  не  будівників  а  відстоювачів  комунізму  став  наш  український  «комуністичний  бос»,  що  змінив  перевірену  у  комуністичній  боротьбі  дружину  на  молоду  гарненьку  коханку,  з  якою  зажив  дитинку  «на  стороні».  Правда,  як  сказав  у  одному  із  своїх  виступів  політичний  супротивник  головного  комуніста:  «Червоні  сідниці  (у  автора  було  крутіше  слово,  та  модератор  и  сайту  мені  не  дозволили  його  включити)  у  павіана  –  не  показник  його  партійної  приналежності».  Показник  –  не  показник,  а  крапку  в  історії  комуністичної  моралі  останній  товариш  таки  поставив.  Усе  стало  на  свої  місця,  чи  то  пак,  вийшло  на  світло.
   Найточнішим  індикатором  проблем  моралі  у  суспільстві  є  статеві  хвороби  і  велика  кількість  «нічийних»  дітей.  До  нас  по  дітей  бездітні  сім’ї  приїздять  з  усього  світу.  Ми  їх  навіть  запрошуємо.  Про  засилля  статевих  хвороб  я  навіть  мови  не  веду,  нехай  лікарі  говорять,  їм  є  що  сказати.   Найпоширеніше  гасло  серед  чоловіків:  «кожен  мужчина  має  право  –  наліво».  У  жінок  –  інші  проблеми,  тут  гасла  вирізняються  певною  безнадійністю  і  навіть  істеричністю.  Підсумувала  їх  у  бесіді  «по  душам»  одна  немолода  і  незаміжня  знайома:  «Якщо  не  дам  я  –  дадуть  за  рогом».  Про  те,  щоб  у  наш  час  вийти  заміж  до  ліжка  –  годі  й  казати.  Засміють!  У  епоху,  коли  усі  найінтимніші  речі  розтиражовано  з  екранів,  коли  опошлені  найтаємничіші  статеві  таємниці,  про  цноту  говорити  стало  якось  ніяково.  Ба,  навіть  непристойно!  Люди,  до  чого  ми  дожилися?  А  показувати  нашим  дітям,  як  переспати  під  боком  у  тата,  виходить  –  пристойно.  Уже  й  саме  слово  «пристойність»,  з  огляду  на  дійсність,  тхне  нафталіном.  Біда!
 Біда  у  тім,  що  реклама  –  це  не  відображення  дійсності,  –  це  відтворення  бажаного,  того,  що  непогано  було  б  досягти.  А  дійсність  –  набагато  гірша.  Тридцятирічна  продавщиця  розповідає  подрузі  про  зустріч  однокласників:  після  якоїсь  там  чарки  народ  почав  по  парах  зникати  із  зали.  Причому,  зникали  не  зі  своїми  чоловіками,  а  хто  з  ким  схотів.  За  вечір  пари  по  кілька  разів  переформатувались.  І  це  –  не  холостяки!  Більшість  прийшли  із  своїми  законними  половинами.  І  у  більшості  є  діти.
Нещодавно,  за  завданням  редакції,  довелося  мені  працювати  помічником  менеджера  з  персоналу.  У  оголошенні  не  було  вказано,  чим  будуть  займатись  молоді  люди  віком  від  16  до  25  років.  Так  от  з  дівчатами  молодше  20  приходили  мами.  І  діалог  доводилось  вести  з  ними.  Дізнавшись  про  те,  що  потрібні  промоутери  для  роботи  на  вулиці,  мами  були  явно  розчаровані.  А  моє  питання:  «На  що  Ви  розраховували,  не  маючи  освіти?»  їх  страшенно  обурювало.  «Як  на  що?  Хоча  б  на  посаду  секретарки!»  Ну,  так,  розумію,  десь  у  ошатному  офісі,  у  молодого  шефа,  неодруженого  й  зговірливого  (таки  спотворюють  наш  світогляд  телевізійні  серіали).  Чого  я  іронізую?  Бо  більшість  із  цих  дівчаток  були  катастрофічно  неграмотними,  не  знали,  як  розшифрувати  страшне  «шпигунське»  слово  «користувач  ПК»  і  каву  заварити  могли  хіба  розчинну,  із  банки.  На  що,  спитаю  я  вас,  розраховували  ні,  не  ці  молоді  і  дурні  дівчатка,  а  їхні  цілком  дорослі  і  розумні  мами?  Задля  якої  роботи  привели  їх  на  співбесіду?  Ото-то  ж  бо  й  воно!  
Поодинокі  спроби  перших  осіб  держави  змінити  моральні  засади  нашого  суспільства,  показуючись  на  людях  із  дружинами  й  діточками,    –  гарна  річ.  Але  ситуацію  не  виправляють.  Може,  тому  що  найвища  гризня  у  нашій  бідолашній  країні  –  не  тільки  гризня  між  політиками,  між  високопосадовцями.  Це  гризня  між  мужчиною  та  жінкою.  Мужчиною,  що  забув  про  найвище  призначення  мужчини  –  брати  на  себе  відповідальність  за  всі  прийняті  і  особливо  неприйняті  рішення,  за  життя  та  побут  сім’ї,  фірми,  держави  –  хто  на  що  вчився.  І  жінкою,  що  забула  про  своє  призначення  –  бути  помічницею,  і  почала  дертися  до  влади  усіма  правдами,  а  часом  і  неправдами,  раз-по-раз  втрачаючи  ще  одну  часточку  своєї  жіночності,  і  гарні  сукні  та  макіяж  тут  не  рятують.
Ні,  далі  так  продовжуватись  не  може.  Давайте  починати  усе  спочатку.  Із  самого  початку.  «І  створив  Бог  людину  –  чоловіка  і  жінку  створив  їх,»  –  розповідає  нам  Біблійна  книга  «Буття».  Виявляється,  старі  легенди  про  дві  половинки  одного  цілого  –  не  романтичне  перебільшення.  Бог  створив  подружжя  так  само,  як  повітря,  воду,  траву  й  дерева.  Не  окремо  мужчину  і  жінку,  ні,  –  чоловіка  й  дружину,  заклавши  у  подружжі  основи  наступного  освоєння  землі  і  назвавши  обох  одним  словом  –  людина.  Не  передбачено  експериментів  та  випробувань  долі.  Одна  жінка  для  одного  чоловіка.  І  секс  як  ще  один  спосіб  досягнення  найінтимнішого  взаєморозуміння.  Це  потім  було  гріхопадіння  й  прокляття,  і  далеко  по  тому  секс  став  необхідний  для  мужчини,  щоб  "ствердити"  свою  мужність,  а  для  жінки  –  щоб  "довести"  свою  жіночність,  наче  робота  Творця  потребує  ще  якогось  ствердження  і  доведення.  А  спочатку  було  подружжя,  сім’я  як  основа  майбутнього,  правильного  суспільства.  Шлях  не  закрито  назавжди  і  безповоротно.  Право  вибору  Творець  залишає  кожному.  Радикальні  зміни  у  моральності  нашого  суспільства  можливі  тільки  через  стовідсоткове  усвідомлення  цих  простих  істин.  Проте,  усвідомлювати  це  –  некомфортно,  боляче,  адже  відтак  необхідно  визнати,  що  ми  давно  й  тотально  отруєні.  Погодьтесь,  скільки  б  партнерів  не  змінили  чоловіки  й  жінки  у  своєму  житті,  назвати  спосіб  такого  життя  м’яким  біблійним  словом  «блуд»  чи  жорстким  народним,  що  починається  все  на  ту  ж  таки  непристойну  літеру,  –  це  треба  мати  сміливість  і  бути  абсолютно  відвертим  із  самим  собою.  А  ще  потрібно  буде  відкинути  поширений  постулат  про  те,  що  на  життя  дорослих  дітей  ми,  батьки,  не  маємо  ніякого  впливу.  Давайте  будемо  чесними  самі  із  собою:  не  мають  впливу  тільки  декларації,  що  суперечать  дійсності.  І  то  правда:  не  навчить  цноти  дочку  тато,  що  «має  право  –  наліво».  І  не  дасть  правильних  моральних  засад  дитині  сім’я,  що  перевіряла  свою  міцність  ліжком  до  шлюбу.  Ми,  якщо  не  схвально,  то  достоту  з  розумінням  ставимося  до  такого  порядку  речей,  за  який  колись  ганьбили  й  виганяли  з  дому.  Ми,  дорослі,  потураємо  тотальній  розбещеності  наших  дітей.  Брехня,  що  їм  –  нашим  дорослим  дітям  –  не  потрібне  наше  втручання.  До  самої  смерті  батьків  діти  –  скільки  б  їм  не  було  років  –  потребують,  щоб  мама  і  тато  казали  їм  правду.  Добре,  якщо  мама  й  тато  ще  не  забули,  що  таке  моральна  чистота.  Хто  прожив  у  чистоті,  той  гидуватиме  брудом  навіть  на  екрані,  у  анекдоті,  у  книзі,  і  передасть  це  ставлення  дітям,  –  інакше  й  батьками  годі  ставати.  А  якщо  вже  стали?    Ніколи  не  пізно  подивитись  правді  у  вічі.  І  щось  змінити.  Спочатку  у  своєму  житті,  а  відтак  у  житті  своїх  дітей,  друзів,  сусідів.  Життя,  що  починається  на  ні  в  чому  не  повинну  букву  «б»,  треба  змінювати.  Самому.  Щоб  повернулися  цнота  і  чистота.  У  сім’ї,  у  душі,  у  стосунки,  на  екрани.

                                                                                                                                     /29.05.2009/

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=238958
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 05.02.2011

СМЕРТЕЛЬНИЙ СЛОВОТВІР (Із циклу "Провінція")

СМЕРТЕЛЬНИЙ  СЛОВОТВІР

"Сказав  -  і  сталося!"  -  це  не  про  нас,  це  -  про  Бога.  Він  говорив  -  і  змінювався  світ,  та  що  там  просто  світ,  -  виникали  нові  світи,  нові  життя,  нові  істоти.  Бог  творив  словом.  І  нас  наділив  даром  твочості.  Та  ми  чомусь  вирішили,  що  творити  -  це  щось  винаходити,  майструвати,  складати,  писати,  малювати.  І  геть  забули  про  те,  що  кожнісінький  день,  кожну  хвилину  й  секунду  ми,  створені  за  образом  і  подобою  нашого  Творця,  щось  мимохіть  створюємо.  Як?  Так,  як  і  Він.  Словом.
-  Уперше  я  задумався  над  словотворенням,  -  розповідає  мій  давній  приятель,  -  коли  діти  ще  були  малі.  Якось  старшенький  побився  у  піску  з  сусідським  хлопчаком,  новеньким.  Галас,  крик!  Вискакую  надвір  з  одного  боку,  сусідська  мама  -  з  другого.  Я  кричу  своєму:  "Ідіоте,  придурку!  Навіщо  ти  б"єш  малого?!"  І  чую,  сусідка  каже  своєму:  "Синку,  як  ти  -  майбутній  дипломат  -  можеш  вирішувати  конфлікти  кулаками?"  Люди  ростять  дипломата,  -  подумав  тоді,  -  а  я  кого?
Згадую  розповідь  старого  друга  завжди,  коли  чую  бридку  лайку  із  вуст  молодих  людей.  Їх,  мабуть  теж  вирощували  придурками  й  ідіотами.  Жаль  малих!  З  дитинства  запрограмовані  матусями  й  татусями,  вони  не  можуть  порвати  тенета  батьківського  пркляття  і  вийти  із  того  образу,  який  створили  для  них  найближчі  й  найдорожчі  у  житті  люди.  Так-так,  саме  прокляття.  Адже,  як  казав  один  мудрий  православний  священник,  кожне  добре  слово,  сказане  дитині  з  любов"ю  -  благословення,  кожне  зле  -  прокляття.  Це  тільки  так  здається,  що  благословити  когось  -  це  щось  добре  для  нього  зробити.  Однак  саме  слово  "благословення"  передбачає,  насамперед,  благе,  тобто  добре,  слово.  Наші  психологи  підрахували,  що  на  одне  "так"  своїм  дітям  ми  говоримо  вісім  "ні".  Отже,  ми  більше  налаштовані  проклинати,  ніж  благословляти.  Погані  слова  нам  якось  легше  даються.
Стоячи  за  канцелярським  прилавком,  ділиться  подруга,  вдосталь  наслухаєшся  нищівного  материнського  програмування:
-  Ти  все  одно  порвеш!
-  Йому  одна  дяка,  -  все  понищать,  поламають!
-  Дайте  подешевше,  все  одно  загубить!
-  Байдуже,  у  чому  "двійки"  носити!
Наші  бідолашні  діти  частіше  бувають  придурками,  невігласами,  ідіотами,  гадами  й  сволотою,  ніж  сонечком,  серденьком,  котиком  чи  принцесою.  А  моя  бабуся  казали:  "  Дітки  повинні  бути  облизані,  так  як  кішка  облизує  своїх  кошенят,  -  і  на  моє  заперечення,  що  у  мене  хлопчики,  додавала,  -  кішечка  не  питає,  хто  там  у  неї  -  хлопчики  чи  дівчатка,  -  облизує  всіх."
Моя  молоденька  дальня  родичка,  що  виросла  майже  на  моїх  очах,  веде,  м"яко  кажучи,  не  зовсім  цнотливий  образ  життя.  А  точніше,  -  геть  не  цнотливий,  змінюючи  кавалерів  у  ліжку  частіше,  ніж  я  гардероб.  А  коли  совість  уже  зовсім  не  дає  їй  спати,  вона  приходить  до  мене.  "На  поговорити"  -  так  вона  називає  свої  монологи  і  мою  мовчанку  у  відповідь.  Вислуховую,  часом  вставляю  слово-два,  от  і  все,  чим  я  можу  допомогти  дитині,  яку  майже  від  народження  мама,  сварячи  матом,  називала  тим,  ким  вона  зрештою  й  стала.  Отак,  кажуть,  назви  людину  сто  раз  свинею,  а  на  сто  перший  вона  зарохкає.  Мама,  може,  у  минулому  й  відчувала  якісь  муки  совісті,  адже  даремно  обзивала  малу.  Зате  тепер  не  відчуває,  каже,  знала  від  народження  що  з  неї  виросте.  Ви  вірите  у  таке  материнське  "пророцтво"?  Я  -  ні.  Радше,  у  материнське  прокляття.
Раз  замислившись  над  руйнівною  силою  слова,  починаєш  уважніше  спостерігати  за,  так  би  мовити,  носіями  цього  слова.  Хто  вони?  Виродки,  які  свідомо  нищать  своїх  дітей?  Найчастіше,  -  ні.  Такі  ж  нещасні,  теж  у  дитинстві  прокляті  батьками  люди.  От  молоденький  вантажник,  що  недавно  став  татом  чудової  донечки:  стиснута  зубами  цигарка,  а  із-за  цих  зубів  у  широкий  світ  летить  такий  бруд!  
-  Дитино,  -  кажу,  зупиняючись,  -  таке  враження,  наче  ти  мене  з  ніг  до  голови  обплював!
-  Вибачте,  -  ніяковіє,  -  це  я  не  вам.
-  Як  донечка?
-  Хворіє.
-  Не  знаю,  чи  це  тобі  допоможе,  але  вчені  кажуть,  що  дитина  до  дванадцяти  років  знаходиться  у  інформаційному  полі  своїх  батьків.  Разом  із  тією  інформацією,  що  ти  їй  зараз  передав,  я  не  здивуюсь,  якщо  вона  отримала  ще  одну  болячку.
-  Та  я  ж  не  їй!  І  взагалі,  по-моєму,  це  "їрунда"!
Справа,  синку,  в  тому,  що  світ  влаштований  не  по-твоєму...  
Як  тільки  не  виправдовували  матірну  лексику  прокляті  батьками  люди.  І  мова  це  така  спеціальна.  І  розслаблятись  допомагає.  Ба,  навіть  стреси  знімає.  І  простою  звичкою,  і  нелюбою  роботою,  і  поганим  житям  прикривають  люди  те  прокляття,  яке  щодня,  щогодини  випльовують  у  світ,  де  живуть  їх  діти,  рідні,  батьки  й  просто  хороші  люди,  що  не  мають  звички  молитися  бісам.  Бо,  як  би  не  виправдовували  себе  любителі  мату,  як  би  не  пояснювали  свою  нищівну  культуру,  уже  давно  відомо,  що  матюки  -  слова  окультного  походження.  Тому  й  називають  їх  богослови  молитвами  бісам.  А  вчені-фізики  довели,  що  матірна  лексика  і  взагалі  кожне  зле  з  нищівним  зарядом  слово  створює  навколо  таке  негативне  енргетичне  поле,  що  сприяє  усіляким  негараздам  на  матеріальному  рівні:  нещастям,  депресіям,  хворобам  тощо.  "Неправда,  вчені  й  богослови  помиляються"  -  сказав  би  мій  співрозмовник-вантажник.  Що  ж,  якщо  неправда,  то  ніхто  нічого  не  програє  і  не  виграє,  окрім  хіба  власного  іміджу  та  поваги  оточуючих.  А  якщо  правда?!  Якщо  правда,  то  ті,  хто  посилає  у  світ  такі  от  інформаційні  снаряди-прокльни,  нищать  здоров"я,  добробут,  долю  оточуючих  людей.  Найбільше  ж  дістається  тим,  хто  найближче:  дітям,  дружинам,  батькам,  колегам  по  роботі.  А  потім  ми  дивуємося:  болячки  обсіли,  гроші  не  ведуться,  сім"я  розпадається.  По  закону  бумеранга  наші  прокльони  вертаються  нам  же.  І  не  вгадаєш,  де  і  як  воно  окошиться.  Тому  я  гаряче  підтримую  тих  роботодавців,  що  суворо  дотримуються  правил  корпоративної  культури  й  карають  носіїв  ненормативної  лексики.  Воно,  знаєте,  для  бізнесу  безпечніше.
У  будинку,  збудованому  з  жартом  та  любов"ю  жити  й  дихати  легше,  ніж  там,  де  у  фундамент  та  стіни  вмурований  мат.  Навіть  страва,  приправлена  добрим  словом,  смакує  краще,  ніж  приготована  й  подана  з  лайкою.
Слово  -  видимий  образ  невидимої  і  часто  загадкової  людської  душі.
-  Коли  душа  -  красива,  як  садок  навесні,  -  знову  процитую  мою  мудру  бабцю,  -  то  людина  рот  відкриє,  а  звідти  -  квіти.  А  якщо  душа  гнила,  як  болото,  то  з  рота  -  жаби,  жаби,  жаби.
Зрозуміти  душу  людини  можна,  прислухаючись  до  слів,  що  їх  вона  зазвичай  вимовляє.  Вслухаючись  уважно,  можна  бачити,  що  там  у  душі  -  квітучий  садок,  чи  смердюче  болото.  Усі  складні  речі,  як  правило,  мають  просте  пояснення.
З  цієї  точки  зору  наше  сьогодення  і  те,  що  в  ньому  відбувається,  теж  можна  просто  пояснити.  По-перше,  у  слов"янських  мовах,  а  найбільше  у  російській  та  українській,  просто  якесь  страшне  засилля  матірних  слів.  Ні  англійська,  ні  інші  європейські  мови  навіть  і  близько  такого  не  мають.  Тільки  у  нас  можна  спілкуватись  так,  що  цензурними  у  реченні  є  тільки  "у",  "в"  і  "на".  Хто  б  чим  пишався!
А  по-друге,  як  сказав  мені  один  літній  випадковий  співрозмовник,  якого  життя  ми  чекаємо  у  країні,  яку  проклинає  така  кількість  стариків?
Прокльони  скрізь.  На  роботі  все  будується  і  вирішується  з  матом.  Діти  виховуються  матом.  Молодь  спілкується  матом.  Ми  сваримо  державу,  уряд.  Теж  зло,  матом.  І  як  ми  хочемо  жити?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=238672
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 03.02.2011

ЛЮБОВ – ПОНЯТТЯ ЕКОНОМІЧНЕ (Із циклу "Провінція")

Якось,  тримаючи  на  руках  маленьку  племінницю,  мій  брат  жартома  скаржився  на  своє  «тяжке»  життя:  «…А,  найголовніше,  ніхто  мене  не  любить!»  Почувши  це  невтішне  резюме,  малеча  вирішила,  мабуть,  компенсувати  дядькові  відсутність  любові  і  лагідно  погладила  його  по  обличчю.  А  той  узяв,  та  й  жартома  куснув  її  руцю.  «Я  тебе  люблю,  –  обурено  вигукнула  мала,  –  а  ти  мені  що?»  Логіка  буття  вкотре  заговорила  устами  малюка.  
Наші  пошуки  любові  як  дві  краплі  води  схожі  на  цю  прикольну  картинку  з  життя.  «Я  буду  тебе  любити  вічно,»  –  каже  хлопець  дівчині.  Що  ж  за  кадром?  Я  буду  давати  тобі  любов  все  життя,  яке  ти  будеш  варити  мені  борщі,  прати  мої  шкарпетки,  глядіти  моїх  дітей  і  не  будеш  при  цьому  забороняти  мені  посиденьки  з  друзями  десь  «на  рибалці».  «Я  теж  тебе    завжди  любитиму,»  –  відповідає  вона.  При  цьому  мається  на  увазі:  а  ти  натомість  будеш  забезпечувати  наше  життя,  дарувати  мені  одяг  і  парфуми,  влаштовувати  романтичні  вечори,  возитимеш  нас  із  дітьми  на  відпочинок  у  Анталію  і  навчишся  лагідно  розмовляти  з  моєю  мамою.  
Молодий,  але  вже  двічі  одружений  і  розлучений  бізнесмен  якось  напівжартома  розмірковував  про  наступне  ймовірне  одруження:  «  Тепер  я  став  розумніший  («тепер»  –  мається  на  увазі  після  двох  розлучень),  моя  наступна  дружина  повинна…»  Далі  йшов  солідний  список,  якою  повинна  бути  наступна  «пані  бізнесменша»  і  що  вона  повинна  вміти  робити.  Обурювало  навіть  не  те,  що  молодий  чоловік  вживав  без  кінця  слово  «повинна»,  наче  обирав  собі  не  дружину,  а  рабиню  Ізауру.  Найобурливіше,  що  молоді  підлеглі  жіночої  статі  мало  не  в  блокноти  записували  його  побажання,  аби  поставити  собі  за  мету  «відповідати»  їм.  Я  бачила,  як  їхні  красиві  голівки–комп’ютери  вже  прораховують  зиск  від  такої  вигідної  оборудки.  То  чого  ж  я  прискіпуюся?  Якщо  молоді  жінки  згодні  купувати  любов,  відповідаючи  такому  ось  реєстру  усіх  «повинна…»,  то  може  треба  їх  благословити,  та  й  хай  живуть?  Народжують  дітей,  сваряться,  миряться.  Адже,  якщо  кожен  із  партнерів  буде    виконувати  свої  умови  договору,  де  він  «повинен»,  а  вона  «повинна»,  то  й  життя  повинно  скластися.  Так?  Ой,  не  факт!  Життя  –  не  процес  прямих  продаж.  Навіть  у  магазині  ми  потребуємо,  щоб  нас  обслуговували  якщо  не  з  любов’ю,  то  з  повагою  та  розумінням  наших  потреб.  А  тут  математика  вищого  порядку,  адже  так  чи  інакше  всі  порушують  правила  оборудки:  то  у  неї  голова  болить  у  найнесприятливішу  годину,  то  він,  злий  після  невдалого  робочого  дня,  на  дітях  зривається,  то  свекруха  не  так  подивилась,  то  теща  невчасно  приїхала.  І  з  часом  хтось  таки  втомиться  зводити  дебет  з  кредитом  і  поставить  іншого  «на  лічильник».    «Я  тебе  люблю,  а  ти  мені  що?»  Це  гасло  лейтмотивом  походить  через  таке  подружнє  життя,  аж  до  самого  розлучення.  Навіть  у  останній  його  главі,  на  суді  найчастіше  чути:  я  йому  і  те,  й  оте,  а  він…  Я  ж  їй,  а  вона…  Оце  називається  «зводити  рахунки».  Теж  поняття  більше  економічного  характеру,  ніж  душевного,  як  ви  гадаєте?  Але  спробуйте  розказати  про  ваші  гадки  парі,  що  розлучається.  Скажіть,  що  нема  й  не  було  між  ними  справжньої  любові,  що  їхні  стосунки  були  збудовані  на  голому  розрахунку,  злегка  (причому,  чим  далі,  тим  легше)  прикритому  сексуальним  потягом.  Ото  крику  буде!  За  всім  цим  криком  буде  чутно  голос  Проні  Прокопівни  Сєркової:  «Не  за  Ваші  магазини  я  йшла,  –  я  Вас  любила!»
–  Дурниці,  –  скажуть  літні  та  бувалі,  –  он  у  минулому  (чи  вже,  даруйте,  позаминулому)  столітті  більшість  шлюбів  укладалася  з  розрахунку,  а  люди  зживались  одне  з  одним,  і  такої  кількості  розлучень  не  було.
І  справді,  не  було.  Я  не  сильна  у  статистиці,  але,  кажуть,  більш  як  третина  шлюбів  зараз  розпадається.  Дивлячись  на  сусідів,  знайомих  та  родичів,  бачу,  що  так  десь  воно  й  є.  Чому?  Думається  мені,  що  успіх  колишнього  шлюбу  з  розрахунку  полягав  у  тому,  що  молоді,  які  його  укладали,  не  чекали  одне  від  одного  любові,  не  вимагали  її  й  «не  боролися»  за  неї.  Вони  були  чесними  один  з  одним,  а  чесність  –  добра  підстава  для  взаємної  поваги,  а  часом  навіть  і  вдячності,  і  любові.  Коли  тобі  не  кажуть  гарних  слів  про  кохання  а  просто  й  дружньо  виконують  свої  обов’язки  у  шлюбі,  розчарувань  менше,  а  довіри  більше.
А  без  взаємних  підрахунків  буває?  –  запитає  молодий,  недосвідчений  читач.  Буває.  Тільки  це  ще  гірше.  Скаржиться  молода  подруга:  чоловік  розпускає  руки.  
–    То  чого  ж  терпиш?  –  питаю.
-  Бо  я  його  люблю  і  він  мене  теж.
-  Чим  же  ти,  Сонечко,  вимірюєш  любов?  У  яких  одиницях?
-  Просто,  знаю.
Залізна  логіка.  Тільки  дурна.  Готовність  за  видумане  почуття  любові  підставляти  свій  «фейс»  під  «люблячий»  кулак  –  що  може  бути  дурнішого?  А  моя  ж  молоденька  мазохістка  вважає  такий  перебіг  подій  у  своєму  житті  мало  не  подвигом  в  ім’я  любові.  Про  такі  патологічні  випадки  можна  було  би  взагалі  не  говорити,  якби  вони  не  траплялися  на  кожному  кроці.  П’є,  курить,  гуляє,  б’ється,  лається  так,  що  вуха  в’януть,  а  сказав(-ла),  що  любить,  і  знайдеться  якийсь  дурник,  що  обов’язково  повірить.  Як  у  тому  анекдоті  про  чоловіка,  що  прийшов  серед  ночі  п`янізний,  наробив  рейваху  в  хаті,  побив  жінку,  вилаяв  дітей,  завалився  спати.  А  рано  просинається:  сніданок  на  столі,  сто  грамів  налито.  Він  до  жінки:  «Признавайся,  коханця  завела?»  А  вона:  «Тю,  дурний,  ти  ж  мені  вчора  квіти  уперше  у  житті  приніс!»  І  тут  він  згадав,  що,  лізучи  додому,  проповзав  через  якусь  клумбу…    Було  би  смішно,  якби  не  робилось  сумно  від  того,  за  яку  мізерію  ми  здатні  продаватись.  Як  же  ми  прагнемо  любові,  якщо  це  прагнення  настільки  застить  нам  очі!  
Біда!  Торгуватися  в  любові  –  погано,  не  торгуватись,  виходить  ще  гірше.  То  скільки  ж  вона  коштує?  Якщо  вираховувати  зиск  від  спільного  життя,  то  чим,  у  яких  одиницях  вимірювати  любов?  О,  одиниць  вимірювання  у  нас  безліч.  Причому,  у  кожного  свої.  Хтось  вимірює  кількістю  відданого  часу,  хтось  прощених  помилок,  хтось  витрачених  коштів  (тут  теж  у  кожного  своя  такса),  а  хтось  кількістю  побоїв  (таке  теж  трапляється).  Заперечуєте?  А  як  же  народна  мудрість:  ревнує,  значить  любить.  А  ревнощі  ж,  вони  всякі  бувають…  Проте,  чим  би  не  вимірювалась  любов,  ціна  її  за  останні  роки  істотно  впала.  Я  б  сказала,  інфляція  торкнулась  і  її.  Навіть  не  думайте  сперечатись!  Мені  достатньо  буде  одного  «залізного»  аргументу:  раніше  мужчини  за  любов  жінки  все  таки  готові  були  платити  свободою  і  одружувались,  а  зараз  «задешево  купують»  –  так  живуть.  А  навіщо  платити  більше?
Любов  –  поняття  економічне  не  тільки  у  шлюбі.  Економіка  любові,  мабуть  закладена  в  нас  генетично.  Інакше  чим  пояснити  вигук  малого  товстунчика  у  відділі  дитячих  іграшок:  «Все,  мамо,  більше  я  тебе  не  люблю!»  Зрозуміло,  це  шантаж,  проте  тільки  дуже  розумні  і  цілеспрямовані  мами  на  нього  не  ведуться.  Страх  втратити  любов  найдорожчої  у  світі  істоти  штовхає  нас  на  необдумані  а  то  й  просто  відчайдушно  нерозумні  вчинки.  Одна  моя  знайома  купує  дорослому  наркозалежному  сину  наркотики,  бо  не  може  дивитись,  як  той  мучиться.  Так  потребувати  любові  сина  що  натомість  вбивати  його,  –  ось  куди  може  завести  така,  здавалось  би  проста  і  логічна  економіка  любові.
Моя  мудра  старенька  бабця,  за  життя  говорила:  «Любов  –  це  коли  хочеться  віддавати  задарма,  а  коли  прагнеш  щось  назад  отримати,  то  це  не  любов,  доню,  це  –  торгівля».  Торгують  всі!  Продають  забезпеченість,  купують  безкарність.  Продають  кулінарні  і  господарські  здібності,  купують  захищеність,  впевненість  заміжньої  жінки.  Продають  свободу,  купують  статус,  житло.  Той,  кому  занижена  самооцінка  заважає  скласти  ціну  своїм  чеснотам,  сурогати  любові  купує  за  інтимні  послуги.  Торгуємо!  Доторгувались  до  того,  що  двічі  продали  місця  в  Парламенті  за  дублікати  обіцянок  «любити  народ»,  «любити  Україну»  одним  і  тим  самим  політикам.  Та,  що  там  двічі,  он  і  втретє  дехто  готується.  А  з  першого  разу  оцінити  цю  «любов»  було  слабо?!
Вам  ще  не  хочеться  закидати  мене  камінням?  Якщо  все  так  погано,  то  навіщо  ж  взагалі  жити?  Адже  всі  ми  більш  за  все  у  житті  прагнемо  любові,  ми  хочемо  любити  і  отримувати  любов.  То  що  ж  робити?    
Дарувати,  як  в  улюбленому  мультику  про  Вінні  Пуха:  «Безвозмездно,  то  есть  даром».  Знаєте,  у  нас  в  сім’ї  є  правило:  першим  іде  миритись  не  той,  хто  більше  завинив,  а  той,  хто  більше  любить.  Сварок  майже  не  буває.  Якщо  вимірювати  любов  кількістю  подарунків  один  одному  ,  то  вона  переходить  із  поняття  економічного  у  поняття  душевне,  і  інколи  навіть  духовне.  Але  це  вже  зовсім  інша  математика.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=238256
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 01.02.2011

Моя улюблена хвороба (Із циклу статей "Провінція")

(Невеличке  дослідження  невігласа  у  психології  про  те,  скільки  у  наших  хворобах  відсотків  хвороби)

Хворіти  треба  вміти!  Дехто  з  моїх  знайомих  так  гарно  вміє  хворіти,  що,  якби  не  страх  перед  болем,  їм  можна  було  би  й  позаздрити:  і  заняття  у  житті  важливе  людина  має,  і  розвиток  розумовий  неабиякий,  –  ану  спробуй  усі  рецепти  народні  запам’ятати,  усі  бабусині  «Порадниці»  перечитати  та  в  каталоги  зібрати.
Улюблена  хвороба,  це,  по-перше,  тема  для  розмови.  Всі  чули  хоч  раз  у  житті  таку  сентенцію:  «Прочитала  журнал  «Здоров’я»  –  вжахнулася,  адже  всі,  описані  там  хвороби  у  себе  знайшла!»  Ми  говоримо  про  хвороби  вдома  й  на  роботі,  на  вулиці  і  в  святкових  компаніях.  У  маршрутці  чи  автобусі,  коли  їхати  треба  далеченько,  можна  скласти  енциклопедію  народних  захворювань,  серед  яких  чільне  місце  займатимуть:  «тиск  замучив»,  «серце  збоїть»,  «печінка  відмовила»,  «руки-ноги  викручує»,  і  «мабуть,  знаєте,  уже  оте…»  (останній  діагноз  супроводжується  підняттям  очей  горі,  що,  мабуть,  повинно  означати  наступне  місце  перебування  співрозмовника).  Якось,  вийшовши  з  автобуса,  забігаю  у  магазин  перед  роботою,  і  що  я  бачу:  той  у  кого  тільки-но  відмовила  печінка  купує  добрий  шмат  копченої  ковбаски  і  на  додачу  парочку  копчених  курячих  крилець,  –  пообідати  на  роботі.
       –  Дядьку  у  Вас  же  печінка!  
       –  Та!  –  махає  рукою  з  приреченістю  великомученика.
Ну,  так.  Маресьєв  он  -  без  ніг  у  війну,  то  що  там  якась  печінка  для  героя.
Знайома  аптекарка  розповідає:
         –  Приходить  молодий  чоловік,  такий  жовтий,  що  й  лікарем  не  треба  бути,  щоб  зрозуміти,  –  печінка  вже  захлинається  від  тої  гидити,  якою  її  труїть  невіглас-господар.  Даю  ліки,  а  він  питає:  «А  з  пивом  можна?»
 Ще  один  «Маресьєв».
Хвороба  –  гарна  нагода  забігати  у  аптеку.  Здоровому  туди  страшно  заходити:  люди  без  рецептів  такі  ліки  купують,  наче  все  місто  вирішило  одночасно  покінчити  життя  самогубством.  Порадами  обмінюються  прямо  на  місці:
–  Тиск,  кажете?  А  спробуйте  «тенорік».  Та  яку  там  частину,  я  он  по  дві  таблетки  п’ю    і  «не  берьоть».  
Лікарські  рецепти  з  печатками  тут  замінюються  такими  аксіомами  як  «сусідці  допомогло»,  «у  «Порадниці»  написали»  і  «я  все  життя  ним  лікуюсь».  Остання  сентенція  так  і  просить  відповідного  зустрічного  питання:  «І  що,  вилікувались  хоч  раз?  Тоді  що  тут  робите?»
Хвороба,  або,  як  у  нас  люблять  казати,  «болячка»  дає  привід  для  ще  одного  дуже  цікавого  дійства  –  сидіти  на  дієті.  Про  це,  правда,  цікавіше  говорити,  ніж  робити  (ну,  ви  розумієте…)  Це  жінки  дуже  полюбляють.  От  сидять  огрядні  дамочки  за  півкроку  до  цукрового  діабету,  їдять  морозиво,  тістечками  закушують  і  про  дієти  для  схуднення  говорять.  Красота,  хто  розуміє!  Головне,  обов’язково  знайдеться  така  собі  Таня  –  Галя  –  Валя,  якій  ці  дієти  страшенно  допомогли,  правда,  не  у  нас,  десь  там…  
Є  й  серйозні  патології.  Одній  моїй  досить  близькій  подрузі,  що  більш  як  десять  років  сиділа  на  дієтах  зі  страшним  діагнозом  гломерулонефрит  (хвороба  смертельна,  лікарі  знають)  зняли  столичні  світила  цей  діагноз,  кажуть,  нема  й  не  було.  Ви  думаєте,  подруга  зраділа?  Наїлася  від  радощів  тістечок,  натушкувала  свининки?  Навпаки!  Вона  впала  у  депресію!  І  я  її  розумію:  нема  про  що  говорити,  нема  чим  чоловіка  і  друзів  шантажувати,  нема  підстав  себе  жаліти,  нема  життя…  А  потім  ми  дізнались,  що  колись,  ще  десять  років  тому,  цей  діагноз  вже  раз  знімали,  причому  на  рівні  професури.  А  вона  сама  його  собі  назад  поставила.  І  то  правда  –  що  ті  професори  розуміють  у  моєму  наскрізь  хворому  організмі!  
Доктор  філософії  в  медицині  М.  Норбеков  пише  про  те,  як  відрізнити  хворого,  у  якого  хвороби  радше  психологічні,  ніж  фізичні.  Потрібно  запитати  його  думку  про  лікарів,  у  яких  він  лікувався.  Якщо  це  буде  довгий  перелік  «бездар»  і  «невігласів»,  тікайте  від  нього,  радить  колегам  Норбеков,  бо  наступним  «нездарою»  будете  Ви.
Та,  воно  не  треба  й  про  лікарів  питати,  достатньо  запитати  у  навіть  не  зовсім  і  близького  знайомого,  як  його  здоров’я.  Американці  вітаються  один  з  одним  фразою,  що  у  дослівному  перекладі  звучить  «як  почуваєтесь?»  У  нас  такі  питання  один  одному  задають  або  псевдо  хворі  (ті,  кому  й  самому  про  болячки  поговорити  треба),  або  хіба  що  камікадзе.  Адже  у  відповідь  вірогідніше  за  все  можна  отримати  перелік  діагнозів  (див.  вище),  або  довгу  й  докладну  розповідь  про  страшну,  невиліковну,  невідому  лікарям  хворобу,  про  яку  знають  тільки  автори  газети  «Порадниця»  чи  «Бабушка».  А  американці  на  своє  привітання  відповідають  «О`кей!»  –  «Чудово!»  Що  вони  розуміють  у  житті,  ці  американці!  У  нас  так  відповідати  ні  в  якому  разі  не  можна,  –  зурочать!
Знавці  стверджують,  що  психологічна  залежність  від  хвороб  з’являється  у  людини  у  дитинстві.  Зайняті  побутом  і  роботою  батьки,  нажаль,  виявляють  найбільшу  турботу  про  дитину  під  час  її  хвороб.  Тоді  і  мама  по  голівці  гладить  і  теплими  губами  лоба  торкається.  Тоді  й  тато  носить  закутану  у  ковдру  дитинку  з  наліпленими  на  спину  гірчичниками  і  рахує  до  тридцяти,  десять  раз  повторюючи  «двадцять  дев’ять  –  двадцять  дев’ять  –  двадцять  дев’ять».  Маля  упивається  батьківською  любов’ю,  і  іншим  разом,  коли  у  нього  виникає  потреба  у  цій  любові,  починає  покашлювати  або  жалітись  на  хворий  животик.  І  так  –  не  раз,  не  двічі.  Залежність  –  обернено  пропорційна:  чим  менше  любові,  тим  більше  симулювань  хвороби.  Ми  швидко  виростаємо,  стаємо  батьками,  однак,  усі  ми  родом  із  дитинства.  Не  звертає  уваги  чоловік  чи  жінка,  –  як  найшвидше  цю  увагу  привернути?  Ну,  звичайно  ж  захворіти!  Захворіти  сильно,  голосно  переповідаючи  усім  друзям  і  сусідам  про  свої  болі  у  присутності  винуватця.  Хай  знає,  «редиска»,  що  він  накоїв,  кого,  смертельно  хворого,  ігнорує!
Це,  так  би  мовити,  особисті  міркування.  Є  у  нашому  повальному  захопленні  хворобами  і  міркування  іншого  масштабу  –  соціальні.  Серед  постійно  й  голосно  хворих  найбільша  частка  –  люди  середнього  та  старшого  віку,  тобто  ті,  кого  виховувала  радянська  формація.  А  там  було  так:  лікарняні  листи  оплачувались,      путівки  у  санаторії  та  будинки  відпочинку  давались  хворим  за  безцінь.  А  от  премій  та  заохочень  тим,  хто  не  хворіє  майже  не  було.  Тим  більше  у  санаторій  їм  призові  путівки  не  давались.  Стало  модно  й  вигідно  хворіти.  Та  й  лікарі  отримували  зарплатню  за,  даруйте,  хворих,  а  не  за  здорових  і  вилікуваних  людей.  Виліковувати  було  у  соціальному  масштабі  невигідно.  Кажу,  у  соціальному,  бо  були  на  світі  й  є  до  цього  часу  лікарі  від  Бога,  ті  й  задарма  лікуватимуть,  бо  дано  їм,  не  можуть  інакше.  Та  ті  голодними  не  будуть,  люди  все-таки  у  нас  вдячні  і  професіонала  від  невігласа  відрізнити  вміють  в  разі  справжньої  хвороби.
А  справжніх  хвороб  у  нас  вистачає.  Постійні  стреси,  неякісна  їжа,  брудна  вода  та  повітря  спричинили  катастрофічне  погіршення  здоров’я  особливо  у  молодших  поколінь.  Зараз,  нажаль,  не  первина,  коли  бабусі  при  обстеженні  виявляються  здоровішими  за  онуків.  То  чи  варто  звертати  увагу  на  тих,  хто  полюбляє,  м’яко  кажучи,  перебільшувати?  Варто,  бо  то  біда!  
Як  не  важко  про  це  говорити,  але  на  тлі  масового  спекулювання    хворобами  ми  розучуємось  шкодувати  справжніх  своїх  хворих,  вся  країна  поринула  у  якусь  хвилю  байдужості  до  людей  з  невиліковними,  тяжкими  захворюваннями,  до  старих,  до  інвалідів.  По  справжньому  хворі  люди  не  люблять  розповідати  про  свої  хвороби,  їм  до  голови  не  приходить  цим  хвалитись,  –  бо  це  страшно  і  боляче.  Та  й  не  хочеться,  адже  ніхто  все  одно  не  слухає,  кожен  намагається  перебити  і  розповісти  про  своє,  хай  навіть  уявне.  Хіба  ні?  
Інша  біда  –  на  нас  дивляться  наші  діти  та  онуки.  Дивляться  та  засвоюють  таку  лицемірну,  давайте  будемо  називати  речі  своїми  іменами,  манеру  поведінки.  Їм  буде  важко  адаптуватись  в  умовах  іншої,  більш  здорової  ментальності,  –  ніде  у  цивілізованих  країнах  люди  не  говорять  про  свої  захворювання  «між  іншим»,  це  непристойно.  Хвороби  прийнято  лікувати,  а  не  хвалитись  ними,  –  і  це  логічно.
Третя  біда,  це  те,  про  що  лікарі  вже  не  просто  повинні  говорити,  –  кричати.  Багато  хвороб  –  навіяні,  вони  починаються  з  того,  що  ми  умовляємо  свій  організм:  «Ти  хворий,  ти  хворий,  ти  хворий!»  «Так,  –  погоджується  він,  –  я  хворий!»  І  починає  хворіти.  На  справжні-справжнісінькі  хвороби.  І  тут  уже  не  до  розмов.
Проблема,  що  породжує  таку  нездорову  атмосферу  в  суспільстві,  проста  й  вічна,  як  світ.  Нам  усім  не  вистачає  уваги  і  любові,  ми  почуваємось  у  цій  країні  нікому  не  потрібними,  забитими  й  покинутими  напризволяще.  Нас  не  навчили  у  дитинстві  зайняті  побудовою  комунізму  мами  і  тата:  те,  що  бажаєш  отримувати,  треба  віддавати.  Хочеш  отримати  увагу  –  будь  уважний  бодай  до  найближчих  своїх,  потребуєш  любові  –  віддай  комусь  і  свою  любов,  і  турботу,  не  на  словах  віддай,  –  на  ділі.  Це  ж  не  так  важко  зробити.  І  тоді  любові  у  світі  буде  більше,  а  хвороб  (справжніх  хвороб!)  менше.  І  може  нам  усім  буде  затишніше  у  наших  домівках,  містах,  країні.  Просто  кожному  треба  почати  першим.

                                                                                                                                                       1.12.2009

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=236457
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 23.01.2011

АНТИКРИЗОВА ПРОГРАМА БАБИ МАРИНИ (із циклу статей "Провінція")

-  Ти  мій  вишнячок  куштувала?  –  питає  бабця  Марина,  дибаючи  непевними  вже  ногами  до  старовинного  буфета.
 -  Та,  я  ж  не  п’ю,  баб-Марино!
 -  А  ти  не  пий,  ти  тільки  понюхай!  –  по  кухні  повіяв  запах  мого  дитинства:  вишневого  саду  біля  Роставиці,  обійстя  моєї  прабаби  Катерини,  її  старих  теплих  долонь.  Нам,  правнукам,  баба  давала  за  обідом  по  ложці  вишняку  «для  апетиту».  Мама  страшенно  сварилась,  проте,  алкоголіком  ніхто  з  нас  не  став.  
 -  Що,  пахне?  –  вириває  мене  із  спогадів  голос  баби  Марини,  –  гарний  вишнячок,  антикризовий.
 -  Який?  –  аж  підстрибую  я,  так  незвично  і  кумедно  звучить  те  слово  із  уст  вісімдесятилітньої  сільської  бабусі.
 -  Антикризовий,  –  чого  злякалась?  –  з  гідністю  говорить  бабця,  –  ти  думаєш,  як  я  стара,  то  вже  й  не  розумію  нічого,  й  не  знаю.  Он  зять  телевізора  майже  нового  віддав.  Собі  іншого  купив,  плазмового  (знаєш  такі?).  Сам  уже  на  пенсії,  а  все  туди  ж,  за  молодими  ганятись.  То  я  й  дивлюсь.  То  новини,  то  «Свободу  слова»  й  інші  передачі  політичні.
А  навіщо  ж  ви  про  політику  дивитесь?  Може  б  краще  серіали  якісь?
 -  Та  нащо  мені  ті  серіали,  я  тільки  серджусь  від  них!  Ну,  хто  таке  знімає!  Краще  б  про  моє  життя  зняли,  –  ото  був  би  серіал,  –  куди  там.
 -  А  політика  Вас  не  сердить?
 -  Ні,  у  політиці  я  розбираюсь.  Я  тобі  скажу,  політика  –  це  така  річ,  де  сердитись,  сваритись  чи  сильно  радіти  взагалі  не  можна.  От  дивись,  як  раділи  ми  всі  після  Майдану,  у  радості  нам  здавалось,  що  просто  завтра  почнеться  нове  життя,  сите  та  багате.  А  як  виявилося,  що  після  перемоги  треба  це  життя  самим  будувати,  розсердились  і  Ющенка,  бідного,  у  всьому  зробили  винним.  І  сердитись  у  політиці  сильно  не  можна.  Я  от  було  з  дідом  своїм  покійним  як  сварюсь,  то  такого  часом  йому  наговорю,  такого  накричу.  А  потім  відійду,  подумаю:  тю,  дурна,  нащо  оце  було  таке  глупство  казати?  А  все  гнів!  Коли  людина  спокійна,  вона  все  зовсім  по  іншому  бачить,  ніж  коли  зла,  чи  роздратована.  А  політика,  ти  ж  розумієш,  –  річ  серйозна,  тут  у  роздратуванні  чи  гніві  можна  такого  наробити,  –  і  країні  непереливки  та  й  самому  перед  людьми  сором,  –  усе  ж  по  телевізору  показують.  Он  депутати  побились,  –  а  як  потім  своїм  домашнім  в  очі  дивитись,  у  них  же  й  діти  та  й  онуки  є?  А  що,  хіба  люди  розбиратимуться,  хто  з  тих  «бійців»  правий  –  хто  винуватий?  Просто  пальцем  отако  покрутять  (бабця  крутить  вказівним  пальцем  біля  скроні):  «тю,  дурні  якісь!».  Заміть,  –  лукаво  усміхається,  –  усі  дурні  –  і  праві  й  винуваті.  А  все  емоції,  –  баба  Марина  старанно  вимовляє  вчене  слово,  –  річ  у  політиці  геть  не  потрібна.
 -  То,  може  Ви,  баб-Марино,  і  про  кризу  думаєте?
 -  А  що  тут  думати?  Жити  треба.  Я  хоч  і  стара,  а  пам’ять  у  мене  гарна.  Хіба  на  моїй  пам’яті  були  такі  часи,  щоб  кризи  не  було?  Я  от  голод  пам’ятаю.  Так  ми  плакали,  що  нема  що  їсти,  а  мати  з  бабою  плакали,  що  нема  що  нам  дати.  Потім  баба  полізла  на  гору  у  сараї  та  знайшла  гречані  висівки,  –  як  вони  туди  попали?  –  ото  потроху  варила  з  них  такий  кисіль.  Так  ми  й  дожили  до  лободи,  а  то  вже  й  пухнути  почали.
А  як  у  війну  у  Германію  нас  забирали!  Я  вісім  раз  тікала,  останній  вже  з-під  кордону,  там  зі  своїм  дідом  і  познайомилась.  Він  за  руки  на  рейки  мене  опустив  з  вагону,  коли  на  станції  малій  стояли  і  сам  виліз.  Так  ми  на  рейках  і  лежали  поки  поїзд  рушив,  а  мене  поліцай  з  останнього  вагону  побачив  і  вистрілив,  –  у  ногу  поранив.  Так  дід  (молоденький  був!)  на  спині  мене  додому  приніс.  А  після  війни  я  бригадиром  буряководів  була,  то  хіба  раз  на  спині  мішки  з  буряками  через  річку  переправляли,  –  а  вода  холодна,  жовтень,  там  і  здоров’я  підірвала.  Таке  життя,  –  зітхає  баба  Марина,  –  А  ти  думаєш  у  нас  була  така  паніка,  як  оце  зараз?  Може  ми  бідні  були,  то  нам  нічого  було  втрачати,  крім  життя?..  А  зараз  від  загрози  втратити  гроші  люди  так  панікують,  хоч  кожен  знає  –  з  голоду  не  помре,  не  ті  часи.  Я  як  думаю.  Оця  криза  –  не  проста  річ,  не  випадкова.  Дивись,  Бог,  коли  євреям  розказував  через  Мойсея,  як  треба  жити,  заповідав,  щоб  кожні  п’ятдесят  років  був  один  ювілейний  рік.  Це  у  нас  ювілей  –  коли  людині  скількись  там  стукне.  А  у  них  було  не  так.  Кожних  п’ятдесят  років  треба  було  землю,  що  за  борги  забирали  повернути  назад  власникам,  рабів  відпустити  разом  із  майном  на  волю,  і  борги  усі  прощалися.  Це  був  ювілей.  Звісно,  зараз  усе  змінилося.  Крім  Бога,  звичайно.  У  Нього    порядок  від  політичної  влади  не  залежить.  Тому  замість  ювілею  і  є  криза.  Все  те  саме.  Подивись:  є  у  нас  багаті  злочинці,  що  людські  гроші  на  свій  бізнес  використали?  Є!  Є  у  нас  багатство,  що  наче  мильна  бульбашка  з  кредитів  надута?  Є!  Є  у  нас  боржники,  що  у  рабство  до  банків  через  своє  невміння  грошима  розпорядитись  потрапили?  Є!  Є  такі,  що  крали  у  людей  і  держави,  є  й  такі,  що  вбивали,  щоб  капітали  наскладати.  То  що  з  ними  робити?  От  для  них  і  криза.
–  Так  то  воно,  може,  й  так.  Однак,  і  не  бізнесмени  від  кризи  теж  постраждають.
 -  Хто  сказав?  –  сердиться  баба  Марина,  –  то  ви,  –  молоді  й  безтолкові,  думаєте,  що  Богу  все  одно,  чи  правий,  чи  грішник.  А  насправді  –  ні.  Тобі  чого  боятися?  Ти  гроші  крала?  Ти  собі  статті  та  вірші  пишеш,  то  й  пиши.
 -  А  як  мені  зарплати  не  вистачить?
 -  То  краще  пиши,  –  зі  сміхом  наказує  баба  Марина,  –  он,  програму  антикризову  напиши.
 -  Я  б  написала,  а  хто  складе?
 -  А  що  там  складати?!  Он  дивись  на  столі  є  картопля  смажена,  –  гарно  уродила  в  цьому  році,  гріх  жалітись.  Хто  не  ледачий,  без  картоплі  не  зимуватиме.  Он  сало.  Ти  покажи  мені  таку  хату,  де  нема  сала,  –  і  я  покажу  тобі,  хто  такі  ледарі  з  ледарів.
 -  У  мене,  бабцю,  сала  нема,  я  кабанчика  не  тримаю.
 -  Ти  зараз  що  їси?  –  строго  питає  баба.
 -  Сало,  –  кажу  розгублено,  і  розумію,  куди  вона  хилить.
 -  То-то  й  воно,  будеш  людям  корисною,  без  сала  не  залишишся.  Огірочки  я  сама  виростила,  сама  маринувала.  Мій  дід  усе  було  сміявся:  моя  баба  як  що  замаринує,  –  одне  слово  –  Марина.  Курочок  десяток  держу,  на  яєчню  вистачає.  Це  з  роками  людина  розуміє,  що  «жолудок»  –  утроба  ненаситна,  спробуй-но  почни  йому  потакати  –  біда!  А  для  ситості  багато  людині  не  треба:  скибка  хліба,  пару  яєць  та  шматочок  сала  –  от  і  вся  антикризова  програма.  А,  нє,  –  згадує  раптом  бабця  Марина,  –  ще  вишнячок  антикризовий.  Я  його  замість  валер’янки  собі  крапаю.  По  двадцять  крапель  –  не  більше.  Страх,  п’янства  не  люблю.  А  ти  не  переживай.  Он  у  тебе  техніка  якась  до  столу  прикручена.  Що  воно?
 -  В’язальна  машина.
 -  То  ти  й  в’язати  вмієш?
 -  Вмію,  колись  тільки  дякуючи  цій  машині  і  виживали,  коли  зарплату  по  півроку  не  платили.
 -  Тю,  молоде-дурне,  то  чого  ти  журишся.  Зв’яжеш  мені  теплого  жилетика,  а  я  тобі  картопельки  насиплю,  та  сальця  уріжу,  так  разом  цю  кризу  і  переживемо.  От  тільки  знаєш…  –  баба  ніяково  замовкає…  –  все  мені  хотілось  тих  японських  «сушів»  скуштувати.  Що  воно  таке,  ти  пробувала?
 -  Пробувала,  бабцю,  Ваше  сало  смачніше!
                                                                                                                 19.10.2009

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=236456
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 23.01.2011

Город на стене

Я  шла  к  хозяйке  ресторана.
Ступеньки  вниз  -  и,  как  во  сне,
Увидела  старинный,  странный,
Волшебный  город  на  стене.

В  ограде  кованных  решеток
Текла  река  из  детских  лет,
И  с  экзотической  бородкой,
Шеф-повар  в  белое  одет.

Шел  разговор  неравнодушно,
Но  респектабельно  вполне,
А  души  наши,  как  подружки,
Умчались  в  город  на  стене

Бродить  по  теплым  летним  лужам
И  над  кварталами  парить.
И  мне,  как  раньше,  стало  нужно
Смеяться,  петь,  мечтать,  любить.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=171521
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 12.02.2010

Дитинство. Диптих

Ввійду  в  дитинства  береги  святії,
Де  Божа  Матір  дивиться  з  ікон.
Дорослого  життя  перипетії
Розтануть  тихо,  як  ранковий  сон.

Я  там  ще  вірю  в  світанкову  долю,  
Пасу  мурашок  і  порічки  їм.
Там  про  дитячі  сумніви  і  болі
Бабусиним  долоням  розповім.

Там  ще  невдачі  не  гніздяться  в  стрісі,
Чигають  у  дорослості  жалі,
Там  підлітки-ромашки  на  узліссі,
Як  я,  ще  недоторкані  й  малі...
**************************

Вже  облетіли  пелюстки  квітчасті,
В  житейське  море  вилилась  ріка.
Лобастеньку  голівку  правнучати
Уже  не  пестить  бабина  рука.

В  моїм  саду  розлуки  колобродять.
Навкруг  життя  -  столикий  іподром...
   Журавлик  заглядає  у  колодязь  -
       Дитинство  хоче  виловить  відром...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=171518
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 12.02.2010

Юлька - Весна (крестной дочери)

Смотри,  как  переменчива  весна,  -
Все  не  определится,  что  ей  нужно:
То  летним  зноем  вдруг  дохнет  она,
То  сдуру  обернется  зимней  стужей.

А  я  кричу,  смеясь:  "Остановись!
Ведь  ты  -  весна!  Цвети  себе  и  радуй!
В  прозрачные  туманы  нарядись,
Укрась  их  переливом  чистых  радуг.

Даруй  и  нам  немного  чистоты,
И  целомудрия,  и  нежности,  и  света.
И  первые  неяркие  цветы,
А  зной  и  страсть  оставь,  подружка,  лету!"
******************************
Ты,  доченька,  похожа  на  нее:
Так  хочется  тебе  быть  страстной,  знойной!
Как  это  глупо,  Золотко  мое!
Остановись,  -  ты  лучшего  достойна.

Всегда  есть  выбор:  в  страсти  ли  сгореть,
Или,  как  дом,  судьбу  свою  устроить.
За  жизнь  твою  сам  Бог  пошел  на  крест.
Реши,  дружок:  чего  ты  хочешь  стоить?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=170841
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 09.02.2010

Наша осень, друзья

Взгустнуло  сердце:"  Неужели  осень?"
-  "Ну,  да!  Смотри  какая  золотая!"

А  на  виски  слегка  упала  проседь,
Как  на  траву,  но  больше  не  растает

Дивится  разум:"  Неужели  зрелость?"
Так  ясно  все,  так  жалко  всех  до  боли!
Так  много  отлюбилось,  оттерпелось,
Приобрелось  и  отдано  с  любовью.

Вздыхает  память:"  Разве  все  упомнишь..."
Года  летят  по  скоростным  орбитам.
Альбомы  фотографии  наполнят,
А  сколько  -  так,  -  прошло  и  позабыто...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=170838
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 09.02.2010

Севастополь. Пляж

Такая  нынче  теплая  зима,
А  сердце  стынет,  ожидая  снега.
Мне  холодно  и  зябко  -  я  одна
На  пляже  с  белой  вывеской  "Омега".

Роняет  небо  капли,  как  укор.
И  ливня  нет,  чтоб  смыть  тоску  и  горе.
И  пены  неприветливый  ковер
Под  ноги  стелет  пасмурное  море.

Ни  гомона,  ни  шороха  колес,  -
Нет  ни  души.  Я  здесь  одна  сегодня.
И  лижет  руки  море  -  серый  пес,
Что  тоже  замерзает  в  подворотне.

Окаменели  мокрые  катальпы*,
Моля  у  неба:  снега,  снега,  снега.
И  я  молюсь:  мой  Бог,  да  будет  "альфа"!...
Но  -  нет...
                               "Омега"...

*Катальпы  -  разновидность  южных  деревьев
декабрь  2008  г.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=168534
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 27.01.2010

Маски

Вне  мирозданья  есть  город-призрак  -
Ты  чуть  попристальней  посмотри.
Живут  в  нем  люди  двойные  жизни  -
Одна  -  снаружи,  одна  -  внутри.

Внутри  контрастней,  там  ярче  краски,
Но,  как  увидеть?  Как  угадать?
Снаружи  плотно  одеты  маски  -
И  не  пробиться,  не  отодрать.

И  вот  в  разгаре  жестокой  сказки,
Где  все  замешано  на  крови,
Седой  мужчина  в  красивой  маске
Спросил  внезапно,  где  взять  любви.

Вопрос  так  больно  ударил  в  уши,
Я  не  рискнула  ему  сказать:
Снимите  маску,  откройте  душу!  -
Иначе,  как  вам  любовь  отдать?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=168531
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 27.01.2010

Мовчання

Про  що  так  страшно,  Боже,  Ти  мовчав,
Коли  Тебе  про  грішне  я  благала?
Моя  душа,  мов  хвиля  об  причал,
Об  те  страшне  мовчання  розбивалась.
Про  що  так  страшно,  Боже,  Ти  мовчав?

Про  що  так  гірко  Ти  мовчав,  Господь,
Коли  я  у  язичества  шукала  
І  одкровень,  і  істин,  і  висот,
Бо  слова  Божого  було  мені  замало?
О,  як  же  гірко  Ти  мовчав,  Господь!

Про  що  тепер  так  сумно  Ти  мовчиш,
Коли,  бува,  збиваюся  з  дороги?
Хоч  я  з  Тобою  раджусь  все  частіш,
З  яким  відлунням  докору  й  тривоги
В  моєму  серці  часом  Ти  мовчиш!

Вже  й  по  собі  частенько  помічаю:
В  тяжкі  хвилини  просто  замовкаю.
Терплю  без  дорікань  і  без  плачу́
Тоді  Господь  говорить.
Я  -  мовчу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=167829
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 23.01.2010

Поезія

Мій  друг  сказав:  "Гра  в  слово  -  небезпечна!"
Вірші,  мій  друже,  то  не  гра  в  слова,  -
То  біль  і  щастя,  то  -  сльоза  сердечна,
Єства  людського  музика  жива.

У  когось  слово  -  наче  гостра  бритва,
Відбрити  може,  може  і  убить.
Мої  -  то  до  Творця  така  молитва,
Якою  серце  болісно  горить.

"Дай,  Господи,  і  талану,  і  тиші,
Аби  такого  написать  вірша,
З  яким  би  -  нерозкаяна  і  грішна  -
Прийшла  б  до  Тебе  хоч  одна  душа.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=167825
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 23.01.2010

Утро. Осень

Благодарю,  мой  Бог,  за  грезы  ночи,
И  в  час,  когда  ее  уходит  тень,
Прошу,  чтобы  с  Тобой,  Небесный  Отче,
Был  сотворен  и  прожит  этот  день.

Мы  сделаем  с  Тобой  его  счастливым,
Его  умоет  теплый  тихий  дождь,
Он  будет  по-осеннему  красивым.
И  будет  грустным.
       Осень,  что  возьмешь?

И  в  этой  грусти  -  легкой,  без  испуга,
И  в  этой  синей  дымке  без  конца,
И  в  пенье  птиц,  и  в  добром  слове  друга
Вдруг  станет  ясен  замысел  Творца.

*Фото    -    работа    фотохудожника    Андрея    Девейкина.
Другие    работы    можно    увидеть    здесь:    http://frame.friends-forum.com/Gazeta/44/67/1159.html

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=167791
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 23.01.2010

Я просто так, мой друг, тебя люблю

Я  просто  так,  мой  друг,  тебя  люблю.
Как  хорошо,  что  мне  не  надо  замуж!
И  я  твой  взгляд  с  надеждой  не  ловлю,  
Когда  весь  мир  вокруг  тревожно  замер.
Я  просто  -  просто  так  тебя  люблю.

Я  ухожу,  тебя  не  покидая,
Я  просто  так  дарю  тебе  свой  свет,
И,  ничего  в  ответ  не  ожидая,
Я  не  грущу,  когда  ответа  нет,
И  ухожу,  тебя  не  покидая.

Мне  надобности  нет  тебя  ловить,
И  ревность  по  ночам  меня  не  мучит,
Мой  небосвод  не  омрачают  тучи
И  не  мешают  мне  тебя  любить.

И  если  душу  снегом  замело,
Ты  можешь  взять  любви  моей  тепло...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=167788
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 23.01.2010

Простенька притча (сумний жарт у стилі примітивізму)

З  журавлем  біля  криниці
Зустрічалась  уві  сні.
Та  траплялися  синиці
Забезпечені  мені.

В  того  -  бізнес,  в  того  -  хата,
Той  приїхав  іздаля.
Та  хотіла  я  літати  -
Я  чекала  журавля.

Коли  всі  мої  синиці
Похапали  хто  кого,
У  селі  біля  криниці
Я  побачила  його.

Він  мене  у  вирій  кликав,
Опираючись  на  пліт,
І  я  стала  -  Журавлиха,
Й  зазбиралася  в  політ.

Йшли  роки,  тріпались  нерви  -
Стільки  сліз  і  стільки  слів!  -
Мій  журавлик  був  фанерний,
Він  нікуди  не  летів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=167606
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 22.01.2010

Молитва

Метелики-сніжинки  в  зимову  шибку  б"ються,
Пряде  свій  смуток  морок  над  вогником  свічі.
Така  священна  тиша.  Я  подумки  молюся.
Ось-ось  Ісуса  руку  відчую  на  плечі.

Відчую  -  й  стрепенуся,  відчую  -  і  відтану.
Незримий  дотик  Бога  -  от  істина  проста.
Від  неї  я  нап"юся,  і  оживу,  і  встану
Знов  на  свою  Голгофу  нести  свого  хреста.

Далеко  на  Голгофу!  У  кров  збиваю  ноги.
Яке  тоді  вже  пекло?  І  де  він  є  той  рай?
Як  важко  не  грішити.  І  важко  жить  без  Бога.
Прошу  Тебе,  Ісусе,  руки  не  забирай!

Ти  сіяв  в  цьому  світі  саму  любов  безкраю.
Які  ж  гіркі,  мій  Боже,  були  Твої  жнива!
Я  знаю,  як  то  тяжко  -  як  б"ють  і  розпинають,
Але,  з  живим,  з  Тобою  я  все-таки  жива.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=167600
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 22.01.2010

Опять ты снишься

Опять  ты  снишься,  и  теряя
К  утру  последний  лучик  сна,
Я  как  молитву  повторяю:
"Я  не  могу!  Я  не  должна!"

Ты  снова  рядом.  По  кусочку
От  сердца  отрывает  боль.
И  в  сотый  раз  я  ставлю  точку:
"Я  не  твоя!  Я  не  с  тобой!"

Останься!  Мне  необходимо
Всему  на  свете  вопреки
Тобою  еле  уловимое
Прикосновение  руки.

Нет.  Уходи.  Благословляю.
Смотри,  глаза  уже  сухи...
Себе  на  память  оставляю
Твой  смех,  твой  запах.
       И  стихи.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=166890
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 18.01.2010

Журавлик

Нам,  видно,  от  разлук  не  излечиться,
Хоть  с  каждым  днем  мне  все  труднее  ждать.
А  ты  журавлик,  милый,  -  не  синица
И  мне  тебя    в  руках  не  удержать.

Я  не  хочу  быть  для  тебя  обузой
И  верностью  не  прикую  к  земле,
С  любви  своей  неодолимым  грузом
Не  стану  раной  на  твоем  крыле.

Бетонных  стен  из  ревности  и  муки
Не  понастрою  на  твоем  пути.
С  плеча  сама  сниму  родную  руку
И  подтолкну:"  ну,  что  же  ты?  Лети!"

Ты  улетишь.  И  сразу  станет  тише
В  душе  моей,  как  в  комнате  пустой.
Когда  уже  за  далью  не  расслышишь,
Тогда  я  закричу  тебе  "Постой!"

Тогда  от  слез  и  горя  заболею,  
Запричитаю,  не  смогу  уснуть,
О  том,  что  натворила,  пожалею,
Но  ничего  не  захочу  вернуть.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=166887
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 18.01.2010

Філософське (тому, єдиному)

Моє  життя  -  стінний  годинник  з  боєм,
А  я,  як  маятник  -  зі  щастя  -  у  біду.
По  цей  бік  я  живу  одним  тобою,
По  той  бік  я  самотня  десь  іду.

В  однім  моїм  кінці  сміється  щастя,  
В  другім  біда  ридає  у  кутку,
В  однім  звучить  твоє  сердечне  "Здрастуй",
В  другім  твоє  жорстоке  "Не  прийду"

Я  борсаюсь  серед  отого  руху,
Ніде  не  можу  втриматися  й  мить.
У  відчаї  я  простягаю  руки,
Щоб  щось  відчутне  ними  ухопить.

Та  знов  лечу  із  радості  -  та  в  лихо,
Шматочки  болю  колються  в  руці.
Як  в  горі  втрачу  я  тебе  навіки,
То  що  знайду  на  другому  кінці?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=166562
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 16.01.2010

Подруге (песня)

Ты  забегай  на  вечерок,
Пора  б  девичник  нам  устроить.
Могла  бы  я  испечь  пирог,
Да,  в  зеркало  гляжу,  -  не  стоит.

Мы  посмеемся,  погрустим
О  детях,  о  друзьях,  о  мамах,
И  яблоками  похрустим,
Вздохнув  о  лишних  килограммах.

Мы  выпьем  капельку  вина,
Смакуя,  с  чувством,  понемногу.
Ну  вот,  уже  я  не  одна
На  этой  жизненной  дороге.

И  дорог  будет  твой  урок,
С  такой  любовью  он  дается.
Ты  забегай  на  вечерок,
Пусть  сердце  к  сердцу  прикоснется.

Припев  (добавила  подруга):

И  снова  вечер  за  окном  закат  встречает,
И  фонари  опять  зажгут  свои  огни.
Твоя  любовь  меня  и  в  стужу  согревает
И  значит  мы  с  тобою  в  мире  не  одни.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=166558
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 16.01.2010

Прощание (вслух)

Учтивый  поцелуй  мою  ладошку
Жег,  как  клеймо:  "Я  только  друг,  прости"
А  то,  что  было  -  было  понарошку,
Да,  ничего  и  не  было.  Почти.

Твой  здравый  смысл  отпраздновал  победу.
Но  что  прикажешь  делать  мне  теперь?
И  сердце  глупое,  что  устремилось  следом,
Впечаталось  в  захлопнутую  дверь.

Услышав  грохот,  ты  вернулся  снова
И,  иронично  брови  приподняв,
Спросил  с  ленцою:  "Слушай,  ты  здорова?
А  то  я  думал,  кто  здесь  так  упал?"

Твой  смех,  твой  голос  -  вольно  ли,  невольно  -
Хлестали  равнодушием,  как  плеть.
Но,  вот  что  странно,  было  мне  не  больно,  -
Разбилось  сердце.  Нечему  болеть.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=166194
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 14.01.2010

Осінь (перемога розуму над почуттями)

Змиває  осінь  зимними  дощами  
Свій  золотий,  шалений  карнавал.
Туман-туман  надворі  і  між  нами  -  
Задумливий  і  темний,  мов  провал.

Забуте  тло  незіграної  драми  -
Покинутий  всіма  сумує  сад.
Холодний  розум  зачиняє  брами
І  почуттям  нема  шляху  назад.

Вони  підУть,  самотні  і  обдерті,
В  порожній  світ,  де  вже  немає  нас.
Заломить  руки,  заголосить  серце.
Його  уже  не  вилікує  час.

У  ньому  будуть  осінь,  терпкий  запах
Прибитих  сумом  пожовтілих  трав,
І  тихий  дощ,  що  плакав,  плакав,  плакав...
І  з  вікон  сліз  ніхто  не  витирав

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=166187
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.01.2010

Так кришталево чисто та прозоро

Так  кришталево  чисто  та  прозоро,
Так  вкотре,  несподівано  і  знов
У  серці  оселилася  любов
І  стала  слухом,  диханням  і  зором.

І  раптом  в  світі  стало  стільки  неба!
Між  буднями  моєї  марноти
Тепер  усюди  проростаєш  ти.
Ти  -  наче  Рим  -  усі  шляхи  до  тебе.

Та,  от  біда,  у  тебе  інший  вимір,
Життя  твоє  -  заросле  терном  поле,  -
Не  тільки  ноги,  й  душу  геть  поколеш,
А  білий  день  навколо  наче  вимер.

Твій  будень  -  то  пустеля  самоти.
І  я  вертаю,  холодно  і  тяжко...
Я  не  герой  -  я  лиш  маленька  пташка.
Прости  мене.  Прости  і  відпусти...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=166032
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 13.01.2010

Піано (Світло й трохи сумно)

Оце  так  -  і  нежданно,  й  негадано
Добігають  до  осені  дні.
Та  нерівно,  нерівно  покладено
Камінці  на  дорозі  мені.

Ці  гладенькі,  напевно,  для  радощів,
А  гостренні  -  то  ті  на  біду.
Обминаючи  зради  і  заздрощі,
Я  самотня  під  небом  іду

По  камінчиках  нервами  босими.
Що  той  біль?  Що  та  радість  -  лиш  мить.
Грішна  й  суєтна  мить...  А  за  Господом
Так  за  Господом  серце  щемить!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=166008
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 13.01.2010

Закон переходу кількості в якість

Наша  зустріч  так  хутко  пройшла,
Знов  було  мені  тепло  з  тобою.
Відчуваєш,  як  кількість  тепла
Переходить  у  якість  любові?

Тихо  тануть  відлуння  зітхань
Під  склепінням  порожніх  вокзалів.
Де  незлічена  кількість  прощань
Переходить  у  якість  печалі.

Семафори  в  пітьмі  маячать,  -
Це  моє  добровільне  вигнання.
Бурштином  загусає  печаль,
Переходячи  в  якість  чекання.

"Ти  не  тут  -  я  не  там,"  -  перестук,
Паровозне  ритмічне  стаккато.
Чим  обернеться  кількість  розлук,
Якщо  довго  чекати...  чекати...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=166004
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 13.01.2010

Дождь. Пока спит мобильный

Снова  дождь  за  окном,  снова  дождь...  Люблю  этот  тихий,  таинственный  шелест,  шепот,  шлепанье.  Шум  льющейся  с  неба  воды.  Он  умиротворяет,  убаюкивает.  Делает  переживания  и  страсти  такими  ма-а-а-ленькими  и  несерьезными,  как  будто  смотришь  с  высоты  орлиного  полета  на  разбежавшихся  по  полю  кроликов.
 И  хочется  писать  тихие  стихи.  Нет,  вовсе  не  грустные.  Смиренные  и  отстраненные,  как  чистое  знание.  Хочется  прижаться  к  плечу  очень  родного  человека  и  говорить  о  больших  вещах:  о  таинственности  мироздания,  о  могуществе  Бога,  о  будущей  жизни  там,  за  чертой,  о  сотнях  встреч  и  тысячах  потерь.  В  такой  вечер  по-особому  ощущаешь  любовь  -  щемяще  -  ко  всему:  деревьям,  дождю,  детям,  бомжу,  который  сидел  под  магазином  сегодня,  -  такое  фантастически  нездешнее  лицо...
 К  тому  -  единственному  -  с  кем,  кажется,  никогда  не  наступит  старость.  Но  его  еще  нет.  Вернее,  меня  еще  нет  в  его  жизни.  Я  только  буду...  А  дождь  есть.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=165814
рубрика: Проза, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 12.01.2010

Кто я?

Кто  я?
 Гляжу  в  себя,  как  в  пучину
   Полусухого  колодца  в  пустыне:
     Чьи  я  образы  отражаю?
         Чьи  я  замыслы  искажаю?
                                           Кто  я?

Кто  ты?
 Спутник  мой  неслучайный.
   Ты  мне  доверил  свое  молчание,
       И  я  тебе  доверяю  тоже,
           Но,  промолчав,  ты  понять  не  сможешь
                                             Кто  ты...

Где  мы?
 На  перекрестке  страдания
   В  самом  темном  углу  мироздания
     Как  дети,  от  отчего  дома  отбились,
       В  мутном  незнании  заблудились
                   Дай  руку!
                                       Давай  вернемся!


*Фото    -    работа    фотохудожника    Андрея    Девейкина.
Другие    работы    можно    увидеть    здесь:    http://frame.friends-forum.com/Gazeta/44/67/1159.html

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=165810
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 12.01.2010

Равнодушие

(Мой  дед,  актер,  говорил,  что  на  сцене  и  незаряженный  веник  стреляет)

Незаряженный  веник  стреляет
Не  на  сцене,  так  в  жизни  не  раз!
Мы  друг  друга  не  раз  подставляем  
Под  дуплет  незаряженных  глаз.

Не  заряженных  сердцем  любовью,
Не  заряженных  теплотой.
Равнодушия  черствым  убоем
Мы  стреляем  друг  в  друга  с  тобой.

Равнодушие  души  таранит,
Оставляя  картечи  верней
Не  зажившие,  рваные  раны
В  наших  душах  -  твоей  и  моей.

В  звездном  небе  темнеют  над  миром
(Пусть  ученые  скажут  "Чушь!")
В  вечном  космосе  черные  дыры,
Как  погосты  расстрелянных  душ.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=165786
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 12.01.2010

Ты мне как брат. Но ты еще не друг.

(Говорят,  сначала  нужно  вытащить  бревно  из  своего  глаза,  чтобы  помочь  другому  вытащить  щепку.  Часто  щепка  в  глазу  ближнего  -  это  отражение  нашего  бревна)

Ты  мне  как  брат.  Но  ты  еще  не  друг.
И  наше  братство  мы  не  заслужили.
Его  нам  свыше  просто  подарили,
Не  засчитав  талантов  и  заслуг.

Нам  публику  не  в  новость  покорять,
Мы  свой  спектакль  играем  без  подсказки.
Но  вот  мы  рядом  -  и  слетают  маски  -
Нет  смысла  притворяться  и  играть.

Как  мы  себя  друг  в  друге  узнаем!
Как  тает  потихонечку  стена.
"Ты  -  отраженье  моего  бревна!"  -
Мы,  хоть  и  злимся,  -  это  признаем.

Ты  мне  не  друг.  
     Ты  -  брат.  
             Наоборот.
Здесь  логика  другого  измерения.
Из  сопереживания,  смирения
Доверие,  как  деревце,  растет.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=165784
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 12.01.2010

Тишина

Так  неприкосновенна  тишина  -
Ни  шороха,  ни  отзвука,  ни  ноты.
И  мне  не  важно:  где  ты,  с  кем  ты,  кто  ты,  
Священна  между  нами  тишина.

Ты  просто  загляни  в  мои  глаза,
Как  только  ты  умеешь,  мой  хороший.
Два  взгляда  -  вот  и  мостик  переброшен.
Недолго  посмотри  в  мои  глаза.

Я  взглядом  попрошу  тебя  "молчи!"  -  
У  нас  по  жизни  разные  дороги.
Я  снова  буду  взрослой,  буду  строгой.
Не  приходи,
         и  не  стучи,  -  
                     молчи...

*Фото    к    стихотворению    -    работа    фотохудожника    Андрея    Девейкина.
Другие    работы    можно    увидеть    здесь:    http://frame.friends-forum.com/Gazeta/44/67/1159.html

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=165649
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 12.01.2010

Мы спорили

Мы  спорили,  кричали,  горячась,
Не  горло  рвали  -  надрывали  души.
И  истина  -  у  каждого  своя  -
Казалась  и  значительной,  и  нужной.

Все  аргументы  исчерпав  до  дна,
Слова  швыряли,  будто  комья  снега.
И  в  яростном  восторге  сатана
Играл  свой  гимн  на  струнах  наших  "эго"

Беседы  на  повышенных  тонах  -  
Что  может  быть  ненужней  и  ничтожней!
Сердцам  необходима  тишина,
Чтоб  прозвучал  негромкий  голос  Божий.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=165648
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 12.01.2010

Сначала

Такой  сегодня  женский  дождь,
Он  шелестит,  стучит  по  крыше,
Журчит,  вздыхает  еле  слышно.
О  чем  он  шепчет?  -  Не  поймешь.

На  тонких,  гулких  каблучках
По  подоконнику  шагает
И  постепенно  замирает,  
Растаяв  в  солнечных  лучах.

В  воспоминание  о  нем,
Танцуя,  будто  на  пуантах,
Раскрасит  утро  бриллианты,
Везде  забытые  дождем.

К  себе  их  буду  примерять
И  перед  зеркалом  крутиться,
Готовясь  снова  встретить  принца,
И  снова  туфельку  терять.


*Фото    к    стихотворению    -    работа    фотохудожника    Андрея    Девейкина.
Другие    работы    можно    увидеть    здесь:    http://frame.friends-forum.com/Gazeta/44/67/1159.html

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=165627
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 12.01.2010

Семь минут

Семь  минут  на  девятом  троллейбусе
От  обид,  неприязни  и  ссор,
Семь  минут  на  девятом  троллейбусе  -
И  под  аркой  налево  во  двор.

Этот  двор  -  коридор  в  бесконечности
В  тихий  вечер  -  из  бурь  и  огня.
Семь  минут  -  как  преддверие  вечности,
Смоделированной  для  меня.

В  той  модели  -  другие  случайности,
Там  иной  предначертанный  путь,
Там  мы  вовсе  не  поздно  встречаемся,
Нужно  только  под  арку  свернуть.

Семь  минут...  От  кого  отрекаемся,
Чтоб  сместились  года  и  пути?
Семь  минут  -  для  того,  чтоб  покаяться
И  во  двор  никогда  не  войти.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=165626
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 12.01.2010

Нестаринный романс. Моей Музе (вслух)

Галине
Ну,  здравствуй!  Проходи,  снимай  пальто,
Не  жарко  здесь  -  укутай  шалью  плечи.
Сегодня  для  тебя  хрусталь  и  свечи,
Отпразднуем  свободный  женский  вечер  -
Не  отдыхали  мы  с  тобой  лет  сто.

Такой  балетный  за  окном  снежок,
Так  невесом  он  в  предзакатном  свете.
В  оправе  из  окна  -  твой  облик  светел,
Для  девушки  из  прошлого  столетия
Ты  выглядишь  прелестно,  мой  дружок!

Ну,  что  ты!  Старость  -  это  не  про  нас!
Морщины  ведь  -  не  шрамы,  просто  -  зрелость.
А  то,  что  нами  вместе  оттерпелось
Пусть  прозвучит  негромко,  как  романс:
                 "Ну,  здравствуй,  проходи,
                                               снимай  пальто..."

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=165602
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 11.01.2010

Полутона

Все  зыбко:  полу-вечер  -  полу-ночь,
Шагает  дождь  по  листьям  за  балконом.
Тебя  из  мыслей  прогоняю  прочь,
А  ты  все  здесь  в  тумане  полусонном.

Заходишь,  шторы  шевеля  слегка,
Твой  полу-взгляд  всего  на  миг  ловлю  я,
Мгновение  в  твоей  -  моя  рука,
И  мятный  холодок  от  поцелуя.

Сильнее  дождь  -  и  снова  я  одна.
Но  знаю,  за  чертою  полусвета,
На  грани  полу-яви  -  полусна
Придут  стихи,  чтобы  уйти  с  рассветом.


*Фото    к    стихотворению    -    работа    фотохудожника    Андрея    Девейкина.
Другие    работы    можно    увидеть    здесь:    http://frame.friends-forum.com/Gazeta/44/67/1159.html

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=165599
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 11.01.2010

Сыграй любовь

Сыграй  любовь  мне,  гитарист,
На  звонких  струнах  водопада,
Пусть  не  на  "браво!",  не  на  "бис!"  -
Мне  никакой  другой  не  надо.

Прочти  ее  по  небесам,
Прочти  по  звездам,  если  веришь,
А  может,  просто  по  глазам
Вдруг  ощутившим  соль  потери.

Сыграй!  И  тихо  уходя,
Оставит  след  -  святой  и  чистый  -
Любовь  мелодией  дождя
По  нотам  падающих  листьев.




*Фото  к  стихотворению  -  работа  фотохудожника  Андрея  Девейкина.
Другие  работы  можно  увидеть  здесь:  http://frame.friends-forum.com/Gazeta/44/67/1159.html

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=165446
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 11.01.2010

Вальс под дождем (вслух)

Ты  танцуешь  свой  вальс  под  дождем
Так  красиво  и  так  нелогично.
Для  тебя  это  так  нетипично  -  
Еле-еле  прикрыться  зонтом.
           Раз-два-три  -  раскрываются  розы,
           Раз-два-три  -  просыпаются  птицы,
           Раз-два-три  -  бриллиантов  россыпь
           С  неба  падает  на  ресницы!
Опрометчиво,  необдуманно
Легкой  туфелькой  в  мокрые  лужицы,
И  звучит,  и  пульсирует  улица
В  этом  вальсе,  тобою  придуманном.
             Раз-два-три  -  улыбаются  лица,
           Раз-два-три  -  просыпаются  души,
           Раз-два-три  -  и  любовь  стучится
           Ну,  при  чем  здесь  какие-то  лужи!
Под  потоками  переливаются  -
Изменяются  отражения,
Ты  творишь  невесомым  движением
Новый  мир  из  дождя  и  вальса.
           Раз-два-три  -  качается  деревце,
           Раз-два-три  -  зовет  бесконечность...
           Люди  думают:
                   Просто  -  девушка,
                         Просто  -  дождь,
                                   Просто  -  вальс,
                                             Просто  -  вечность...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=165442
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 11.01.2010