| Сторінки (2/176): | « | 1 2 | » |
А порожнечі не буває. Не буває пустоти.
Серед безодні ехо витає і живуть вітри,
А серце не може мовчати, немов неживе
Буде любити чи проклинати, а може засне
Аби все забути. Або до кінця тебе пронесе
У спогадах з ніжністю, тихо. Можливо усе.
Та тільки не порожнеча.
Не зникає безслідно минуле і не вмирає душа
На дні стоїть судно затонуле, морем стане ріка
Не зникне: чи в землю, чи в хмари - живе...
Не буває у серці порожньо. Не буває воно пусте.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=759975
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.11.2017
І доторкнеться до тебе душа, поглядом, тихо, без слів.
Оповиє така теплота, ніжно - ось той, хто все зрозумів.
Вкутає серце затишком. Мовчки ляжеш їй на коліна,
І посміхнешся крізь сльози - поруч рідна людина.
Поруч спокій посеред бурі, і солодко ти засинаєш
А вона просить в Бога за тебе, подумки - ти і не знаєш.
А вона завжди поруч, хоча й бачитесь ви не часто
На двох один світ, то білий, то в чорне, буває смугасто.
Та дотик душі заліковує рани, і після ночі - світанок
Приходить у дім теплота з весною, сонце на ганок.
Тіні химерні вже не танцюють на стінах блідих танок.
Ніч не страшна. Силу двох душ міцно сплели у вінок.
І не розірвати ні часом, ні болем, а ні кілометрами
Вони в сні обіймуться, і відстань в життя буде міліметрами.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755340
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.10.2017
Взавтра буде не так як сьогодні
Не повториться день; інша ніч
І не в майбутньому зовсім річ,
А у шансах, які ми втрачаємо.
Підуть потім ті, кого ми кохаємо
Хтось на рік, а хто аж до старості
Не в розлуці річ; не потрібно жалості
Суть у спогадах - чи житимуть довго?
Не в тривалості річ, чи надовго
Все життя можна так і не жити
Якщо любиться, треба любити
Сміливо, сьогодні, не взавтра
Завтра може й не бути...
Говоріть, доки є кому чути
Аби потім не слухав вітер біля могили
Обійняти хочеш - стисни що є сили,
Сльози - поплачте, радість - кричи
Не мовчи. Живи, доки існує сьогодні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=751621
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.09.2017
Ти моє море повне життя,
Мій острів, сховок від всіх,
Чаша вина, п'янкі відчуття
Ти любові грааль і мій гріх.
Ти серця вогонь, буревій,
В пристрасті битий посуд,
Приборкувач тіла ти... мій
Повелитель, безглуздя і розсуд.
Ти спокій душі, затишна гавань
Тихо очима говориш без слів
Ти знаєш мене, мене відчуваєш
Ти той, хто завжди мене розумів.
І сплетені пальці...ніжно, як душу
Тримаєш за руку, наче востаннє,
Так міцно...я з місця не зрушу,
Ти - мій полон, моє ти кохання.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749554
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.09.2017
Є люди як осінь - часто похмурі,
Сонце ледь гріє, йдуть сірі дощі
Серця їхні плачуть, і очі сумні
Ти зрозумій - їх мало любили.
Є люди як зими - холодні слова
Пронизує тіло нестерпний мороз
Для них грає пісню сумну віртуоз
Ти зрозумій - їх мало любили.
Є люди як літо - веселі, радіють
Теплом наповняє всюди природу
Сміються такі, щоб забути негоду
Ти зрозумій - вони теж пережили...
Є ті, що неначе весна - вміють радіти
Зранені їхні серця можуть лід розтопити
І прохолода, дощі, та вишні розквітають
Ти зрозумій - вони люблять, кохають.
Осінь прекрасна - в неї душа золота
Зима неповторна - самотня, а сильна
І ті, що сміються - природа їх спільна
Б'ються серця від любові - ти зрозумій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747852
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.08.2017
Є міста, куди вже не прийдемо
Шляхи, що сьогодні кінчаються,
Люди, яких взавтра ми не знайдемо,
Миті, що в спогадах позалишаються.
Є слова, на які не буде моментів
Не для всього майбутнє дається
І потім замало усіх сантиментів
Якщо шанс єдиний, і розіб'ється.
Сьогодення не житиме завтра
Взавтра стане воно минулим.
А чи втраченим, чи прожитим?
Сповна випитим, чи не відкритим?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747584
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.08.2017
Не треба боятись розлуки
Люблячим вічність минуча
Не обіймають чужих її руки
То і відстань не буде пекуча.
Болітиме сумом, печаллю
І сонце літнє бува не зігріє...
Терпіння твоє стане сталлю
Любляче серце чекати уміє.
Головне щоб взаємно, не сам
Аби знав, що любима чекає
Коли ти сумуватимеш там,
Пам'ятай - вона все відчуває.
Чуєш, не треба гонити любов
Якщо стала вона за межею
Без неї тектиме по венах кров
Та відчуєш життя тільки з нею.
Не варто втікати від себе. Даремно.
Вже невперше босоніж по кризі...
Тим паче, коли все взаємно...
Долі сердець прописані в Книзі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745181
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.08.2017
Перед сном вимикають світло
І двері на засув, щільно.
Перед сном летять непомітно
Душі замріяні, вільно.
Вікна зашторюють, закривають очі
Аби ніяк не побачив ніхто
Перед сном ховають себе серед ночі
Невперше, раз мабуть сто.
Перед сном обоє разом. Так тепло.
Надовго. Взаємно.
Знають, що це не реальність, але
До болі приємно.
І плачуть душі перед сном, нечутно,
Та все ж таки летять.
Сміються люди потім увісні тихо,
Щасливі, але вони сплять.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736217
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.06.2017
Мама - це та, що прощає,
Мама - це та що навчає,
Мама - це та, що терпить
Мама - це та, що простить.
Мама - це сльози в подушку,
Тихо аби не тривожить дітей.
Мама - це недопита кружка
Чаю. Клопоти цілий день.
Мама - це ночі недоспані довгі
І в серці неспокій і тиха молитва.
З нею наче закутаний ти у бавовні.
За щастям дитини вічна її гонитва.
Мама - це справжня, щира любов
Це як легеням повітря, а серцю кров.
Це ангельські крила із того світу.
Мама - початок життя і його заповіту.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733483
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.05.2017
Так хочеться забути, і розбити
На шматочки, що є сили
Та серце ще продовжує любити
Памятає все що пережили.
Так хочеться образитись, кричати
Але за що? За правду? За життя?
Душа в сльозах продовжує кохати
Це дар її проклятий, але не каяття.
Так хочеться зійти чи повернути
Та натираючи до крові - прямо.
Нелюблячим ніяк це незбагнути,
Що без душі не тіло, а суцільна рана.
І хочеться так обійняти, доторкнутись,
Так як колись. Хоча б всього на мить,
Та шрамів забагато щоб не відсмикнутись
Від дотику пече нестерпно і болить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727584
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.04.2017
Може колись і полюблю
Каву, що рідко вживаю,
Може колись заживу
Тим що щодня проживаю.
І дороги зійдуться в одну,
Всі ті, що порозплітались
І мрії повернуться знову,
Зниклі, що порозлітались.
Може я і полюблю каву,
Коли б хтось добавив кориці.
Та ніщо не смакує так
Як вода із рідної криниці.
Ніякі руки так не зігріють
Як ті, що тобі найніжніші,
І найсолодші вуста завжди
Ті що любимі і найгарніші.
Може колись я й полюблю
Каву, що так не... не моє це
Рідних завжди відчуває серце
Навряд чи я питиму каву.
P.S. Хоча, може колись...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=723941
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.03.2017
Я хочу ніжно так обійняти
Як сонце весняне, перше тепло.
Пригорнутись і просто мовчати
Доки б усе не пройшло. Тихо
В обіймах перечекати лихо;
А потім здуріти і понеслось...
Збожеволіти потім. А нині ось
Просто мовчки тебе обійняти.
Я хочу стати весною для тебе.
Чи ні - віддамся Зимі. Не треба.
Мовчи. Я зможу тоді убити біль.
Заморожу: крига, тиша і штиль...
Так хочу ніжністю вкрити! Сильно.
І начхати, що це зовсім не стильно.
Хочу просто тихо в обіймах лежати
Мовчки. Не вмію по-іншому я кохати.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722730
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.03.2017
Душу грішну розпина,
Прибивали до хреста.
Бажання її праворуч
Мрії пригвоздили ліворуч;
У можливість ввігнали цвяха
Душа - як поранена птаха.
І сміялись, реготали кати
Упередження брати;
А сестри його - Традиції
Писали закон інквізиції:
Любов за межею - гріх
Відьма, коли ступа за поріг.
Рамки, правила - святе.
Спалити всіх, хто перейде!
"Розіпни! Розіпни!" - кричали
За любов вони катували.
А суддею було Життя земне,
І терпіти душі, доки не перетне...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715797
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.02.2017
Вже не пишуть листи паперові
Не стоять в телефонних будках
Зараз шлють есемес напівслові
Дітлахи не живуть в халабудках.
Їх можна купити готові в онлайн,
Не мудрувати дім з покривала.
На сотні думок один копірайт -
У різні спільноти порозсилала.
Однакові слова, інші картинки
Все ті ж почуття, не та поведінка.
Не кохаються із-за кохання.
Для щастя вже інші бажання.
Вже не пишуть листи паперові.
Нині минулого смак не відчути
Тепер шлють есемес напівслові,
Та недописане їм не повернути.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710811
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.01.2017
Ми недоп'ємо чай, забудемо мобільні
Зупинемось на півдорозі. Пропадемо.
Нехай тепер шукають нас ці доля й час,
А ми побудемо щасливими й прийдемо.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=701042
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.11.2016
Чи може бути мами дві?
Чи можуть двоє в серці жити?
Чи землю батьківську можливо
Забуть на іншій, розлюбити?
Десятеліть замало для епохи
Запах рідного не змить роками
І досі пам'ятаю аромат землі,
І як по ній, малою, босими ногами.
Й перед очима вулиць лабіринт,
Неначе тільки вчора відлетіла.
Любов до міста, наче бинт,
Дирявій памяті пов'яже крила.
І Дубно рідне, на Ікві, між яблунів
Завжди прекрасним буде снитись.
Церкви, будинки, замок, вежа -
В одної неньки можна лиш родитись.
Інші будуть, та не кровні, як свекруха,
Прийматимуть, любитимуть, але не ті
В садах співатимуть вже солов'ї,
І вишні зацвітуть по-іншому...
Роки минають, потяги, дорога
Й сини про Дубно запитають:
"Воно вже не твоє?". А я з порогу:
- Чужими діти не бувають.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=698096
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2016
Листя додолу повільно лягає
Не засинає минуле, а помирає
Засипала осінь золотом біль
Те що давило, стало як тінь:
Тягнеться память по-заду
Та вже не лякає. Ти не боїшся
Під грозою просто танцюєш, бо
Любиш дощі, на холод не злишся.
Завжди любила життя і осінь.
Із-за вітрів що, не любити?
Ті, що камінням у душу кидали
Навчили щити камінні робити.
І Листопад укриває пледом
Землю оголену в злато вбирає
Не засинає смуток, а помирає
Коли рідна душа тебе обіймає.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=697892
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.11.2016
Дозволь піти без тебе у майбутнє
Зникаючи в тумані силуетом.
Так люблю...краще не питай...
Байдуже що без цукру чай.
Та не хвилюйся, випю і гіркий
Принаймі сліз солодший...
Дозволь піти...таки терпкий...
Кажуть біль розлук коротший.
Забудеш швидко, як не поруч
Можливо легше стане жити
Я теж кохаю тебе, любий, але
Хочу щоб спокійно зміг радіти.
Не хочу бути болем серця
Мрією що недосяжна...Ні.
Не хочу очі щоб твої сумні...
Дозволь піти без тебе у майбутнє.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=696149
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.10.2016
Літо мене обіймає теплом
Літо в осінні дощі зігріває
І взимку літо щиро з добром
Пледом укривши, чай наливає.
Замість пігулок гірких цукерки
І теплі жарти проти депресій
Літо гаряче моє, таке вперте,
Гріє в період негоди репресій.
Ось таке моє літо - найкраще,
З очима кольору чистого неба
Так, Він моє літо, барвисте щастя
Й іншого літа мені не треба.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=694408
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.10.2016
А може навпаки не людина залежить від життя, а життя - від людини?
Хтось розплавлює скарб свій золотий; а хтось надіючись, ліпить із глини.
Може зовсім не щастя омріяне - фініш, а пройдений шлях це мета?
Хтось, маючи ноги, бурчить, не танцює, а хтось радо на одній шкутильга.
Досить повчати, так знаючи мало; і грішним на троні Феміди сидіти;
Без любові вам жити тяжко, а знали б як люблячи разом не жити...
Хтось плаче, бо в них відняли хвилини. Усміхається інший в останні години.
... життя залежить таки від людини.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689606
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.09.2016
Ми сплетемо розірвані долі самі
І нехай небеса громом ревуть.
Не відпустимо з рук нитки тонкі
Якщо навіть до крові натруть.
Зав"яжемо міцно, навіки, до болю.
Задихаючись, будем любити до сліз
Дороги роз"єднують наші з тобою.
А ми душі сплетемо і разом у вись...
І коли не у цьому житті нам судилось
Разом будемо потім, по заході сонця
Ми сплетемо любов, щоби здійснилась
Коли голуби два прилетять до віконця.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689375
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.09.2016
Так мало ще прожито
А пройдено багато
Не радість за порогом,
І перед ним не свято.
Позаду лише спогад,
Гіркий, бо не майбутній
Засушений гербарій, -
І є, та аромат відсутній.
А хочеться у поле, волошкове
Ці сині очі, золоте волосся,
Та за порогом айстри, хризантеми
А не пшениці наливне колосся...
Стоїш. Немає сил переступити.
Пішла б, там різнобарв"я квітів,
Та як волошки? Їх не розлюбити
Шкода. Літо восени не залишити.
І так багато ще пройти,
І так багато там позаду.
Гербарій будемо нести -
Волошки в осінь не забрати.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=688395
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.09.2016
Пили вино на Валентина
По грудях розливали солод
І гарний вигин твого тіла
Пробуджував звірячий голод.
Струменем текло уздовж до низу
Лоскотячи напружений животик
І тінь звивалась по карнизу
І аромат манив немов наркотик.
Свічки палахкотіли в темноті
Бешкетували руки неслухняні
Текло вино по стегнах і по животі
Пили,та не від нього були п"яні.
Губами до останньої краплини,
Пристрастно, від шиї і до ніг
Далі, далі, доки все не випив
Дощенту взяв...доти не приліг.
І зранку на килимі від воску пляма
Одяг на підлозі. Упала скатертина.
Білизна з ароматом винограду -
Пили вино на Валентина.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=684172
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.08.2016
Дикий холод пронизує душу
Жагучий такий і нестерпний
Куди далі йти, як далі бути?
Ні поради, ні жалю не чути.
Той мовчить, той нічого не знає,
Інший сумно й невинно киває.
А час не стоїть, немов вихор летить
І душа все спокою не має - болить.
Ти блукаєш в житті-лабіринті
Є безліч доріг, а вони не для тебе
Відчуваєш навколо хмари густі,
Та придивишся - чистеє небо.
Вихід шукаєш і душа спокою не має,
Як птах над розбитим гніздечком літає
Чи впасти у розпач, плакати і кричати?
Що робити?! Не знає. У кого спитати?!
Й все блукає сама в самоті,
Наче кішка сліпа в темноті
Лише холод пронизує тіло.
Щоб це тривогу спалило?
Аби смуток і біль спопелити
Щоб лід твердий розтопити...
Не знаєш нічого, не підкаже ніхто
І сліз щоб заплакать не має давно
Та душа ридає, не слізьми, їх вже не має,
А болем нестерпним палає, палає, палає.
2001 рік.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=684092
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.08.2016
Розсівається сивий туман,
За ніччю ідучи в минуле.
Догоряє зранку обман
З мостами, які перетнули.
Чорний дим зникає потроху
Свій подих подавши останній
Віддаєш все в прошедшу епоху
Оглянувшись на неї востаннє.
Пів життя у вогонь викидаєш
Аби безнадію і біль спалити
Тільки спогади ти залишаєш,
Бо не в змозі нічим їх убити.
Тільки ті, що зігріють душу,
А всі інші любов простила.
Якось жити ж без пів життя мушу
І чимсь лікувати поранені крила.
Розсівається сивий туман -
Краєвиди реальності бачу,
Догоряє ілюзій обман
Біль палю і від болю плачу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=683959
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.08.2016
Ти знаєш, він такий вродливий!
В памяті ні, не змалюю обличчя,
Лише пам"ятаю що просто красивий
Та немає ніякого тут протиріччя.
Час не зможе вроду його зіпсувати
Зморшки будуть йому пасувати.
Запитаєш здивовано звідки я знаю
А я уявила і віриш, так само кохаю.
А поруч з ним затишно й легко.
Та ні, характер у нього не мед.
Спробуй вино - бач тобі терпко,
А я обожнюю смаку цього букет.
Повір, він для мене найкращий
Запитаєш чому? Бо я так відчуваю.
У любові причин не шукають.
Просто так, не за щось кохають.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682952
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.08.2016
Давай катуй і смійся
І сіллю рани обсипай
Я не боюсь тебе. Підсунься.
Я поруч сяду; вип"єм чай.
Потеревенимо ми трохи.
Поколиш іронічно душу
Ти ж в цьому ас, Життя,
Та я стерплю. Я мушу.
Ба навіть, ні - я зможу!
Бо я сильніший - я люблю.
А ти давай продовжуй
Ось кров з чола зітру,
Аби тобі не заважала...
Надієшся що я зневірюсь?
Повірю що усе - пусте?
Невдасться. Звечоріє
І спека дня твого спаде.
Порожнеча, що обгорта буває,
Це з багатьох одне вбрання.
Я таємницю твою знаю:
"Біле після чорного вдягаю" -
Саме колись проговорилось.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=679601
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.07.2016
Ти знаєш які я люблю цукерки?
Ні, навмання завжди обирав.
А душу і серце, болем подерті?
Та звідки, ти сліз мені не обтирав.
А мрії...що я найбільше бажаю?
Про одну хоч мені розкажи
Ото ж бо... Любов твою знаю -
Вона як в пустині оті міражі.
Любиш коли я сміюся, весела,
А як злюсь, то де те кохання?
Як можна любити росу
Босоніж не ходячи зрання?
Так тільки люблять дощі,
Споглядаючи їх через шибку,
Або мамині ситні борщі,
Не просивши ніколи на хлібчика скибку.
Так тільки кохають до певного часу -
Й через роки обличчя сумні у люстерку.
А я хочу, просто, зовсім небагато,
Щоб знав мій які я люблю цукерки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=679217
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.07.2016
Я спалю свої мрії, щоб вогнем налякати біду
Щоб зігріти його. Болітиме. Та, неважливо.
Із шансу останнього багаття я розведу
Не спалюй себе. Плакати будеш. Можливо.
Спопелю свої крила, відмовлюсь літати
Якщо в обмін за це щастя йому дарувати
І не стримуй, не треба. Мовчи...спалю
Без смутку горітиму, відчуваючи як я люблю.
Спалю свої мрії, колись так бажаючи їх здійснити,
Бо якщо він замерзне, як зможу я далі жити?
Хочеш, осуджуй. Можеш навіть мене зневажати
Та його я люблю. Може й не варто, але я мати...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=675231
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.06.2016
Вгамовуючи відчуття голоду, він половину свого обіду віддав другові. В животі бурчало. Та ще сильніше йому хотілося комусь виговоритись: "Ось скажи чому так. Чому перед жінкою чоловік не має права бути просто людиною? Думаєш мені не боляче? У мене теж щемить серце і плаче душа. У мене теж є сльози...які мене душать. Та я ж не плачу. Ні, я не кажу щоб і вона не плакала. Коли я витираю її сльози - я знаю що недарма живу на світі. Та я хочу аби мене, змореного після тяжкого дня, теж хочаб просто обійняли. Мовчки. Я хочу у себе вдома помовчати, коли серце не співає; посумувати, коли печально; робити помилки, коли помиляюсь і знати що мене зрозуміють. Адже я теж людина. Перш за все я просто людина, народжений таким же немовлям, як і всі. Пришедшим у цей світ незахищеним, але повним любові. І так само побитий чужою злістю. Мені теж боляче. У мене теж є почуття. У мужчин не кам"яні серця. Так скажи ж мені, друже, чому жінки забувають, що ми люди? Не знаєш. А я скажу: тому, що багато одружуються на міцному плечі, на батьківській опорі, на перспективному майбутньому і так далі, - і тільки одиниці виходять заміж за хлопця, у якого може боліти душа, якого теж ранять ножі безжалісного життя. Ось так, друже...Добре, що хоч тобі пощастило. Твоя подруга поцілує твої очі, коли на них з"являться сльози, і навіть тоді ти для неї залишатимешся мужчиною." І чоловік засміявся від того що сказав, й виправився: " Мужнім самцем, найкращим вовчиськом. - і додав - Іду я далі, друже, мені ще весь зоопарк потрібно перевірити. Дякую що вислухав.".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=674156
рубрика: Проза, Присвячення
дата поступления 24.06.2016
Я дихаю любов"ю,
Без неї задихаюсь
Вона по венах з кров"ю
До серця. Усміхаюсь.
ЇЇ сльоза обмила рани
Ніколи не забуду очі,
Ті руки що допомагали...
Без неї жити я не хочу.
Нехочу більше наче тінь
Я хочу чорне, хочу й біле
Ну й що, що буде біль
Проте життя не сіре.
Проте по-справжньому.
Повітря повні груди.
Що краще за любов
Ще в світі може бути?
Що у житті дорожче за життя?
Невже у фізиці простій буття?
Досить лякати ранами і кров"ю.
Жииву я коли дихаю любов"ю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662368
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.04.2016
А ти любиш весняний цвіт
Невічну прекрасу садів?
Любиш, хоча й він опадає,
Радість дарує і відлітає.
Любиш дощі після спеки,
І вранішню ніжну росу.
Без обіцянок навіки, любиш.
За свіжості день вдячний дощу.
І місяць блідий темної ночі,
Без образ як за хмари зникає,
Любиш. Бо знаєш не він це
Часом своїм так повеліває.
Кохаєш по-справжньому. Вірю.
Не треба про вічність. Мовчи.
Давай просто любити доки...
По веснах цвістимуть сади.
Давай просто будемо разом
Як місяць у темного неба.
Любитиму, як дощ після спеки.
Не обіцяй нічого. Нетреба.
Не обіцяй за нього. Чуєш як бється?
Адже не нами любов в серце дається.
Справжня ніколи не зникне, та навіть сади
Перецвіта, коли час вже весні відійти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661222
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.04.2016
Є чай, що зігріває довше сонця
Слова,що ефективніші за ліки
І в дощ весна загляне у віконця
Якщо із щирістю, якщо навіки...
Буває мить цінніша за роки
І погляд красномовніший за слово,
Сльози зупиняються від дотику руки
Якщо із ніжністю, немов казково...
Душа зневірена побачить чудо
Й до неї прийде святий Валентин
І сміхом можна вигнати застуду
Якщо з теплом, коли ти не один.
Буває чай із ароматом мрії
І час, що довжиною не лякає
І кілометри, що такі короткі
Якщо з любов"ю...то буває.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=654617
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.03.2016
Стільки слів залишилось за кадром
Там за сценою наших ролей.
Заховалася правда в гримерці
Серед масок щасливих людей.
Стільки слів таємниче закрито
В глибині одиноких сердець,
Через страх так довіру побито
Що відвертості близько кінець.
Стільки слів захища наші душі
Так лукаво злітають із вуст,
Закриваючи рани від болю
Щитом казок лягають на бюст.
Стільки слів залишилось за кадром
Непростого кіно про життя...
Не боїшся так ранити раптом
Несліпого свого глядача?
Є такі, що читають по між рядками
І терпляче мовчать, розуміючи суть.
Стільки слів вони чують в мовчанні!
Ховаючи правду, про це не забуть.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=653507
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.03.2016
Зачинити двері, заховати серце
У мовчанні, серед пустоти,
Аби ніхто не зміг убити і роздерти
Як крук напавший з висоти.
Душу обгорнути маскою байдужиш
Одягнувшись у цинічність,
Аби любов гаряча не спікала дуже
Прирікаючи на вічність.
І сльози заховати там посеред сміху,
Щоб не розкрити таємниці.
І наче тінь брести, страхам на втіху,
Напившись мертвої водиці.
За крок від мрії утекти, аби не боліло,
Чи доторкнутися до сонця?
Так лячно гріти, коли вже раз горіла
Так боязко летіти, коли ламали крила.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=650409
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.03.2016
Нехай розмір щастя - моменти
Чекаючи, йтиму крізь сіре життя.
Нехай доля ставить експерименти,
Замориться підла - упертіша я.
Подумаєш мить лиш дарує для втіхи,
Ціннішого ж в часі нічого не має.
Регоче нехай собі скупердяйка,
Смертельна ігра мене не злякає.
Миті бувають дорожчі життя.
Особливо коли життя це моменти,
І блікне буденності дешевезна,
І зайві тоді усі сентименти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=646152
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.02.2016
Минає все, любов ж ніколи
Її не знищить відстань,
І час безсилий перед нею
Любов долає вічність.
Живуть у пам’яті слова
Доносячись відлунням,
І досі запах рідного вита
Теперішнє злилось з минулим.
Безцінне фото на стіні
Де усмішки рідненькі,
Вічно житиме у серці
Любов бідної неньки.
Дім батька залишило дитинча
Давно відправившись у вічність
А мати з Днем Народження віта
Несе на цвинтар ніжність.
Пісні вона щорік співатиме,
Заколиха на вічний сон.
Їх вітер до небес здійматиме
Щорік… вона дитя вітатиме.
І не важливо скільки часу -
Любов довша за вічність,
І не важливо яка відстань
Ніщо не знищить мами вірність.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=643348
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.02.2016
Давайте без тостів, я знаю думки
Час давно усе розповів;
Давайте не гучно солодкі казки
Не вірю у здійснення слів.
Давайте без тостів базікати просто
Про будь-що завгодно.
Давайте сміятись й сердитися щиро
Хоча це й немодно.
Давайте без тостів - ви й так дорогі
Не за щось ви важливі,
А просто за те, що ви є у житті
У моєму...Будьмо щасливі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=642327
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.02.2016
Десять літ у пам’яті,
Все життя у серці
Не вернути часу назад
Уперед лише - роки уперті.
Тільки у сни відкрита дорога
Обійму доки сонце спить,
А вранці запалю лампадку
В пам'ять твою погорить.
Десять літ на відстані,
Але завжди ти поруч
Твої руки у пам’яті,
А слова й досі говорять.
Твої очі в мені залишились
І любов, ту що ти дарував.
Сльоза по щоці покотилась:
Дякую, що ніколи не покидав.
Р.S. Завжди любитиму, де б ти не був.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625434
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.12.2015
А ти бачила його очі?
Не колір, а шепіт душі?
Там печаль гуляє щоночі
Сняться холодні, осінні дощі.
А ти знаєш які в нього руки?
Та не шрами, а сила любові?
Втомившись нести свої муки
Не відпустить, тручи до крові.
Заради неї віддасть найдороще,
ЇЇ біль у небес обміняє на свій.
Щастя собі обере найкоротше,
Топлячи острів здійснення мрій.
І ти кажеш, що знаєш його
Ні разу не бачачи його сліз?
Авжеж: мужчини не плачуть -
Так говорять ті, хто очей не бачить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=615838
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.10.2015
Танцюючи під небесами,
Потрапивши під дощ
Промокли, та не повтікали
Так цілувалися, а щож...
Хіба ніжніше щось торкнеться
Як під дощем вуста?
Хіба тепліше щось знайдеться
Як рідна, любляча душа?
Глушили грому крик, кохаючи,
Змиваючи страхи.
Вірили, майбутнього незнаючи,
Тримаючись руки.
Засинаючи під шум дощу
Вкривалися тілами.
"Я не забуду...Відпущу.
Чекатиму роками."...
Холодні зливи осінь розливає.
А я любитиму дощі.
Хіба щось краще зігріває
Як спогад рідної душі?
І засинаючи під шум дощу
Відпущу минуле,
А у небес тихо попрошу
Плачте аби не забули.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=614319
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.10.2015
В Дитячий дім постукало дівча
Блакитні очі, золоте волосся -
Краси небесної дитя, але…
Обмите слізьми молоде життя.
«Була сестра, та зрадила бездушна,
Чорним крукам на втіху віддала.
А може й не сестра зовсім вона?
Нестерпна біль вже приглушила пам'ять.
Допоможіть знайти батьків.
Бо обезсилену мене роздавлять.»
І понеслося, закрутилось
У дім дитячий двері відчинились.
Бажаючих знайшлось багато
Кому ж довірити, кому віддати?
- Давайте нам! -кричали олігархи-
У нас є досвід, ми вже всиновляли.
- І що від вас дитя успадкувало?
Любов? Добро? Тут золота одного мало.
- Довірте нам! - інші гукали -
Ми обіцяємо любити!
- Ви ж перебіжчики. І де зупинитися жити?
Зцілити рани здатна рідна лиш земля.
- Ой! Ми візьмемо таке миленьке дитя.-
Із натовпу озвалась пара.
- Ні, у вас в сімї лише скандали.
Душа тендітна потребує миру.
- Ми! Ми готові приютити! - з юрби кричали.
- Я вас не знаю. Ви і не з майдану,
І на війні за неї кров не проливали.
Безликі. Маскам ви б не довіряли...?
Куди іти, кого шукати? Роки ідуть.
А де ж ті справжні батько й мати?
Раптом дівчина своє ім’я згадала:
Я - Україна. І зібравши сили встала.
Досить! Виросло дівча. Сама рідню обрала:
Ось той трудяга, що ділився хлібом,
І той бідняк, що словом зігрівав.
Ось той солдат, що заступивсь за мене,
І кожний з вас, котрий не забував.
Пройшло дитинство біля вас, рідненькі,
Ми з вами сльози разом витирали
Й не віддамося більше псевдоненькам,
Уже й самі батьками стали.
Тепер усе від нас залежить.
Людей ми бачили, вже знаємо.
Здоров’я б лиш Господь щоб дав,
А труднощі самі здолаємо.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612544
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.10.2015
Жовте листя, осінні барви
І дощі з небес, через серце,
По життю чорно-білі фарби,
Часто темних повне відерце.
Доля-художник пише картини,
Силуети самотні. Постаті пар.
То розкішні палаци, то сірі руїни
То небо весняне, то хмари осінні.
То усмішки щирі, то засмучені очі
Творить митець як собі хоче.
Плачуть полотна облиті дощами.
А гайда, відберемо пензель ми з вами!
Нехай осінь. Так зобразимо ж її золотою.
Під дощами кохаймо, змиваючи біль.
Картину напишем з добром, не сумною,
Щоб доля всміхалась, малюючи штиль.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=605846
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.09.2015
Легко судити, невідчуваючи
Легко забути, нелюблячи;
Простіше жити, невмираючи
Цінують менше, не гублячи.
Та й кохають бува до безпамятства,
Доки роль не набридне грати,
Допоки душа, ілюзій обпившись,
З життя не почне маски зривати.
І мудрість тоді сестра безумству
Серце бється і хоче жити,
Та осудять - шепоче розум
Краще забути, похоронити.
А суддями бува стають грішники,
Освятившись в ділах несердечних,
Де не знають що значить любити,
До мрій по дорогах іти безкінечних.
Віддавати усе до останку, чекати,
Їм не відомо як в сльозах потопати.
Їм легко судити, невідчуваючи...
Простіше жити, непомираючи.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603591
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.09.2015
Мамо, не плачте, бо онде сивіють вже скроні
Я поруч, рідненька, ось ніжно торкнувся долоні,
Мамо?... не чуєш… нажаль ти не бачиш.
Над тілом моїм гірко ненечко плачеш.
Тато, ти мужній, ненці сльози зітри.
Тато?... як же змарнів ти за дві доби.
І друзі, знайомі…сусіда - вже не жартуєш,
Син твій теж там, за Україну воює.
Та вір, він вернеться, у Господа я попрошу.
Передайте щоб потім зайшов на могилу мою.
Нехай розповість про день перемоги…
Не плачте. Ну що ж, час в останню дорогу.
Та я не залишу, матусю, не плач, прошу
Вранці голубом прилину, заворкочу;
В саду серед цвіту співатиму тихо,
З ангелом разом тебе берегтиму від лиха.
Не плач, обіцяю, я навідаюсь в сні
Не плач…я теж хочу тебе обійняти.
Не плач, бо онде сивіють вже скроні
Я поруч, ось ніжно торкнувся долоні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=590499
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.06.2015
Я сильна, я не заплачу
Думаєш так відповім?
Невгадав.Я ревітиму,
Тільки ти не побачиш.
Думаєш я зачинюсь,
Від усього сховаюся світу?
Ні, навпаки відімкнусь
Аби память про тебе згубити.
Аби там, поміж інших забути
Хоча знаю, напевне, невдасться.
Щоб про тебе нічого не чути
Я з чужими шукатиму щастя.
Думаєш зможеш ось так
Відігнавши, кохання убити?
Так, я спокійно піду,
Але мовчки буду любити.
Серце моє і мені обирати
Чи з болем люблячи жити
Чи без любові лише існувати
Але тобі я не буду казати...
Я сильна, я не заплачу
Перед тобою, ти не побачиш.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=575965
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.04.2015
Не важлива та тиша,
Що відлунює відстань
Усе розповість вітання твоє,
«З Днем Народження!
Ось віншування моє...»
Не важливо що сказано зайве,
Квіти всю правду мені донесуть.
«З Днем Народження» - щиро.
Коротко? Не в кількості суть.
Головне чим пахнуть троянди -
Теплотою рідних сердець,
Прощенням за завдані кривди,
Ніжністю, втіхою - безцінний вінець.
Не важливо, що далі знову перерва
Неможливо щодня обіймати любимих,
Головне, що для тебе є місце у серці
Що у «списку» ти, серед важливих.
Дякую, рідні! Близьким поцілунки!
Теплі слова - найкращі дарунки.
За настрій вам дякую щиро!
З роками, повірте, це дуже важливо.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=557324
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.02.2015
Новий Рік не залежить від хвої
Й без ялинки він прийде до дому,
Серед тиші свічок радітимуть двоє
Якщо серце сміється і спокій у ньому.
Не в долонях чужих твоє щастя живе
Зовсім поруч воно, зовсім близько;
Хто шукати уміє - серед болю знайде,
Витеше з криги, по якій іти слизько.
Коліром крові бліде розфарбує
Збиваючи руки об замкнені двері,
Чистотою сльози старе замалює,
І далі піде, вперед попрямує.
Не в долонях чужих твоє щастя живе
Дати можуть лиш те, що у серці тримають
Не чекай від пустелі дощу, міраж не спасе,
Не держись з байдужістю як відпускають.
Боляче, знаю, та варто простити
Хіба винна зима, що не може зігріти?
Невже ночі вина, що сонце зайде?...
Не в долонях чужих твоє щастя живе.
Новий Рік не залежить від хвої
Й без ялинки він прийде до дому
Не здавайся, тримайся любові,
До життя - майбутнє у ньому.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=547722
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.12.2014
Б’єшся, наче птах тріпочучи крильми
Повне надії,наївності наповнене дітьми,
Крізь біль й тривоги ти все б’єшся, б’єшся,
Немов метелик у неволі. Не здаєшся.
І зрадженим продовжуєш ти жити,
І через сльози ти ідеш, не зупиняєшся,
Любов у грудях бережеш й будеш хранити
Без неї ж бо несила, і сил не залишається.
Й пораненим, тримаючись за душу,
Чекатимеш світанку, благаючи за тих,
Хто наповняв життям. І молячись за них
Тихенько скотиться сльоза, і тільки тиша…
Любіть, аби не плакали серця, такі ранимі,
Любіть, щоб не залишились вони пустими!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=533201
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.10.2014
Заквітнуть каштани на вулиці в травні
І місто зануриться в ніжність тепла
Та весна не поверне любимих, насправді,
Не підніме героїв; не зможе вона.
Зелень трави здатна весна відродити,
Почорнілій землі повертає життя,
Та з вічного сну несила збудити
Із вирію в вічність назад неверта.
Й заливними дощами крові не змити
З протоптаних болем східних доріг,
Лише зможе весна квіток насадити
Впамять про тих, хто пішов за поріг.
І каштани свої запалять свічки,
Заплаче верба над широким Дніпром,
Бо вбитих дітей не повернуть батьки,
Не зберуться усі за родинним столом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522314
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.09.2014
А я хочу любити
Чи взаємно, чи ні...
Тихо люблячи жити
Для своєї душі.
Хочу сильно любити
Щоб було ради кого іти
Бо ж самотньо ходити,
Як собі лише радість нести.
Хочу ніжно любити
Даруючи спокій, тепло;
Аби рани твої зцілити,
Життя яких нанесло.
Хочу щиро любити
По-дитячому обійнявши,
Сумного тебе веселити
Щоби ти розсміявся.
Хочу вірно любити
Як лебедка біла,
Аби серце твоє
Ніяк не боліло.
Хочу просто любити
Ні за що; без вимог.
Відчуваючи щастя,
Яке дарить Бог.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=516237
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.08.2014
За що? Хоча не треба - не свята.
Чому? Напевне заслужила.
І на щоці появиться сльоза
Із-за людей, котрих любила.
Не злюсь - уперте серце,
Ненавидіти невміє;
Перечекаю. Помовчу.
Можливо з часом біль зітліє.
Та вже не буде як колись,
Душа - ранима сутність,
Навіщо? - знати б тільки -
В моїм житті твоя присутність.
Навіщо, Боже, дарував!
Я ж зовсім не просила.
Так боляче любити сонце
Що палить тобі крила.
Хоча я вдячна, не жалкую
Бо лиш воно могло зігріти.
Лишень дізнатися б чому?
Чому так боляче любити?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=512970
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.07.2014
Ти не ангел, та молиш за мене,
Через сон чую сльози твої.
Все получиться в нас, супермене,
Ще й не такі ми видали бої…
Знаю: ще поживу - ти ж зі мною
Зможу, все поборю - я ж з тобою.
Не лякає хвороба, переможу і встану
Не сумуй, потерплю, загояться рани.
І дарма біль поїдає терпіння
Не здамся, зі смертю пограю в торги
Я в очах твоїх бачу спасіння
Ти не Бог, та любиш наче боги.
Ти зі мною - і ранок стає весною
Ти зі мною - й теплий дощ восени
Ти зі мною - і ніч не лякає, ні грім
Не страшить нічого доки я з ним.
Прокинся. Дивися - вдалося!
...бо ти був поруч. Збулося.
Життя з небес повернули!
Ти не ангел, та молитву почули.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=512179
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.07.2014
Хочеться так побути слабкою
Без маски, бути собою, яка є,
Ранима, тендітна, близька до сліз
Та мушу тягнути життя повен віз:
І гордість, щоб додолу не впасти,
Силу, сміливість, безстрашність;
Маску для серця, тверду, камяну,
Щоб не пробили; і душу поранену.
Хочеться так побути слабкою.
Зробити це можу тільки з тобою.
Тільки з тобою єдиним легко іти
Мої сльози в росу перетворюєш ти.
У квіти вдягаєш оголену душу.
Відроджуєш мрії із попелу, й на сушу
З бездонного дна дістаєш кохання
Ти - моя сила, та між нами мовчання.
Прірва між нами, сформована кармою,
Жарти богів. А може це кара? -
Доля тебе в мене украла…
І хочеться так побути слабкою,
Та лише у снах я поруч з тобою.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=511439
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.07.2014
Привіт, Життя!
Знову не в гуморі, сумуєш?
Тобі болить, не сила йти?
А ти розгнівайся. Поплач. Чуєш?
Лише не стій, лиш не мовчи.
Минуле на шматки порви,
Побий печаль - давай щосили!
Вилий гнів весь на образи
Ось так, давай: «Котися геть Зараза!»
Молодчина. Лише не стій і не мовчи.
Не спалюй тяжко зведені мости,
Не відкидай майбутнє через те
Що доля мрію не дає. Нехай…
Ти варте більшого, ти краще
І не здавайсь ніколи і нізащо!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=490024
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.04.2014
В основі невигадана історія реальної людини. Імена не змінені.
Невдоволення і буркотіння монотонно доносилося із сусідньої лави невеличкого скверику. Нервове напруження школярки перебивало чарівну симфонію пташиного співу, перериваючи його своєю розмовою по мобільному: « Та ну її! Дістала вже школа. Особливо ця історія. І кому вона треба? Всі ці дати, факти - нудно. …Так, знову сьогодні прогулюю!... Ну а що я зроблю, якщо не моє воно?! Ну не припала вона мені до душі! Ось потрібно було підготувати розповідь про українців, які були під Польщею на початку минулого століття. А що тут розказувати: пани панами, а люди на них працювали, бідкалися щоб було що їсти, у що вбратися і щоб здоров’я було - все ті ж проблеми, як і завжди. Якби ж та історія допомогла мені мої проблеми вирішити. …Так ж мою ж маму нещодавно прооперували, то ж вдома мушу сама вечерю робити, прибирати і все таке. …Та нехай знову ставить незадовільну, і мораль читає - байдуже. - і школярка поглянула на годинник - Мені ще пів години тут сидіти, доки урок закінчиться…Гаразд, бувай. Потім здзвонимось!».
Закінчивши розмову, дівчина зручніше вмостилась на лаві і вже хотіла була зайти в мережу інтернет, аби не нудьгувати доки чекаєш. Та несподівано їй завадила бабуся, старенька як світ, але з очима повними надії. Підвівшись із сусідньої лави, вона підійшла до школярки, і присіла біля неї:
- Прогулюємо?
- Ага. - з байдужістю відповіла школярка, поглянувши на стареньку, і далі зосередилась на клавіатурі.
- А я теж школою не довго обтяжувалась. - загадково продовжувала бабуся - Лише чотири класи закінчила.
Дівчина зацікавлено поглянула.
- Як. Всього навсього чотири?
- Так. - усміхнулась та - А що ще потрібно: читати, писати і рахувати навчилась - то й досить.
- Круто! А як же далі десь навчатись, на роботу кудись…?
- А я потім, як виросла, в магазині продавцем працювала. Рахувала без калькулятора: все в голові - і ніколи у мене не було ніякої недостачі.
Знаєш, у нас дитинство тоді було дещо інакшим ніж зараз. Мене взагалі спочатку не хотіли віддавати у школу.
- А це чому ж?
- Тоді школи лишень починали відкривати, і навчання ще не було обов’язковим для суспільства. - почала розповідати бабуся про своє дитинство, пригадуючи ті дні:
Пригадала вона як шестирічним дівчам бігла у будинок до матері, котра постійно заклопотана своїми домашніми справами, бідкалась про буденне, земне:
- Що тобі, Ганусю? - помітила мати на порозі зашарілі оченята донечки.
- Мамо, дайте мені десять копійок.
- Навіщо?
- На олівця і зошита. Я до школи хочу. Продавець сказала, що все це буде десять копійок коштувати.
- Нічого тобі більше робити? Іди батька питай, я що без нього можу сказати.
І малеча побігла до свого татка у кузню, де він працював. Перекрикуючи звук удару об метал, вона промовила:
- Татку, можна десять копійок? Я до школи хочу. Мені на зошит з олівцем.
- Питай у матері. - заклопотано відповів той - Мені ніколи, не заважай.
І Ганнуся повернулась назад:
- Мамо. Тато казали у вас питати!
- Ну коли казав, то іди. Візьми у батька гроші.
І мала знову побігла до кузні:
- Мама не проти. Казали щоб ви гроші дали.
- А з ким же ти будеш ходити до тієї школи, сама чи що?
- Та ні. Онде дядька Пилипа донька ходить, вже другий рік. А по-сусідству, через три хати, Орест малий теж хоче іти. Буде з ким.
- Ну гаразд. Іди вчися. Тільки грошей тут у мене не має. Я у хаті залишив. Нехай мати тобі дасть.
І дівча знову подалося назад, вже дещо втомившись від біганини, але отримавши від матері тих десять копійок, таких жаданих, вона наче на крилах неслася у крамницю по зошит з олівцем, мріючи про навчання.
Школа ж зустріла Ганнусю по рідному тепло, але водночас, з суворістю батька, що ради дисципліни змушений інколи у своєму вихованні використовувати і чари різочки. У класі були діти різного віку, і малі і старші. Як і годиться, доросліші сиділи на задніх партах, а менші поближче до вчителя. Та всі разом вчились і читати і писати і рахувати, і ще багато чого іншого навчав дітей їхній вчитель. Ось тільки при якомусь непослухові він різко міг шмагнути малечу указкою по їхніх маленьких долонях - аби пам’ятали науку.
- І що вас ось так били по пальцях? - шоковано перепитала дівчина у бабусі Ганни.
- Та я не багато раз відчула науку указки - посміхнулась старенька, пригадуючи одні із найкращих своїх днів - Я ж старалась, була непоганою ученицею. Я ще й досі трохи пам’ятаю вірш про ластівку, який ми розучували на весні.
І Ганна прочитала по-польськи декілька рядків віршу.
- Так це ж не по-нашому?
- Польська мова. Я ж з тієї частини України, що до тридцять дев’ятого року була під Польщею. І школи у нас тоді були польські.
- Оце так. - задумливо промовила дівчина - І що ви закінчили чотири класи, а далі що?
- А далі я пішла служити до пані.
- До панів? Малою?
- Так. - усміхнулась бабуся. І Ганна продовжила розповідь про своє дитинство - Невдовзі після того коли я закінчила чотири класи польської школи, до нас прийшла дружина місцевого пана, котрий мав землі, чимале господарство і за певну платню наймав до себе робітників. ЇЇ звали Вірою - українка, що вийшла заміж за польського полковника, Дзівіцького Фелікса:
- Доброго дня вам, господине! - звернулася пані до матері Ганни.
- Доброго і Вам!
- Я до вас у справі. Знаю що діток маєте багато. А мені пастушка потрібна, аби худобу випасати. Будемо платити щомісяця по два злотих. Кормити будемо, не обділимо. Вона буде жити у нас. А при потребі ми її до вас будемо відпускати.
Мати подумала хвильку: «Кого ж можна відправити: є восьмеро. Ті ще дуже малі. Одарка, найстарша, і мені в поміч пригодиться, а Ганну ось саме в раз буде.» Та й на тому і порішила:
- Ганю! Ганю! Ходи-но сюди! Ось, пані на роботу кличе, худобу пасти, підеш?
- Якщо скажете, мамо.
- Ходи, доню, іди. Тільки гляди ж мені, слухайся!
Босоніж, як по-звичаю на той час ходили селяни, з невеличким клумачком власних речей, десятирічна Ганна подалась на свою першу роботу. ЇЇ зустрів, по-сучасних мірках, невеличкий будинок, але на той час - справжній панський дім: довгий, на декілька кімнат, по окремій світлині для кожного члена сім'ї, з кухнею і їдальнею, де пани приймали своїх гостей. А для прислуги поруч окремо стояв інший будинок. І для худоби, не так як у звичайних селян: в сінних, зразу за стіною, при вході до хати - а в окремому приміщенні, у стайні та у хлівах розміщували худобу.
На подвір’ї щодня лунали гелготіння гусей, кудкудакання курей, обзивалась худоба, не відставали від тваринного хору і пси й щовечора подавали свій голос ненаситні свині. Було біля чого ходити. Наймити метушились на полі біля зернових, жінки ще й городину обробляли. Працювали люди у панському млині, в його кузьні, у саду, в будинку - аби тільки куховарка справлялась всім наварити. Котрі додому щодня ходили, а хто жив у пана, так як мала Ганна.
Щоранку, удосвіта, вона гонила худобу на пасовисько. Тепло, чи вітряно, а також і в дощ мусіла іти; не так вже й близько, ще й корови не спутані, аби лиш поспішати за ними. Та й ще пильнувати потрібно аби бува у город не забрели і шкоди не наробили. Ніколи не забуде Ганна як у пізню осінь, в сезон холодних дощів, коли вже близько до зими, але остання трава ще не втратила свого соку, як вона у свіжій калюжці коров’ячої сечі гріла свої босі ноги. Калюжа за калюжкою, і так до вечора перебивалась.
А потім тепла кімната, гаряча вечеря у компанії молодих дівчат, та жартівливих жіночок і несподіваний сюрприз від панів:
- Ганю, ось це тобі. Подарунок від нас, аби ноги не мерзли. - і пані простягнула дівчині нові черевички, зручні та теплі - Злоти, зароблені тобою, ми віддали твоїм батькам, так як і щомісяця робимо, а це ось тобі. Бери.
- Дякую!
А довгими вечорами Ганна з захопленням вчилася вишивати. Пані їй дала тканини і ниток, і навчала дівчат вишивати. Було й таке, що вона навчала їх і куховарити. Власне пані Віра й сама ніколи не сиділа без діла: то вишивала, то пряла, частенько і на кухні куховарила, і за будинком потрібно було наглядати, а діток ще двох мала - не було у неї звички рахувати ворон чи цілий день витрачати час на читання книг, які нині вміло замінюють сучасні цифрові технології.
У добрих панів довелося працювати Ганні. Як говорила вона, розповідаючи: « Всякі були пани, а мої, Дзівіцькі - хороші люди.»
Вони, як поляки, були досить культурні, виховані. Не дозволяли собі навіть десятої долі тих грубостей, які нині проявляють багато наших сучасних людей, корчачи з себе панів, не залежно від їхнього соціального становища.
Одного разу, пригадує Ганна, коли пан Фелікс сперечався про щось зі своєю юною дочкою Зосею, він сказав що та бреше - і це було великою образою для неї.
- А знаєш, як цікаво пан Фелікс провіряв рівень працездатності у селян? - посміхнулась Ганна, розповідаючи школярці про своє дитинство.
- Як?
- Перед тим як допускати їх вперше до роботи він пригощав людей обідом. І стояв та спостерігав хто як справляється з ложкою - хто їв з апетитом, того брали, а хто мляво підносив ложку до рота - відправляли назад додому.
- Оце так! Хитро. І довго ви пасли у пана худобу?
- А доки не підросла.
І Ганна далі продовжила згадувати, як серед атмосфери поваги несла свою службу у польського пана вона малою. Із споминів виринуло як часто її посилали рвати ягоди.
- Ганю, коли нарвеш відро, то гукнеш візника нашого, Івана. Він тобі буде допомагати спускати додолу ягоди. - давала пані нове завдання дівчині.
- А чому мене цього разу не посилаєте за ягодами? Я теж хочу. - просилася ще одна із дівчат.
- Мовчала б. Ти минулий раз просиділа на дереві чимало часу, а нарвати зуміла тільки собі в животик. Мені не шкода ягід, але ж ти більше їси ніж зриваєш для пирогів. - з посмішкою пояснила пані - А от Ганна доки не нарве те, що потрібно, то ні однієї не скуштує.
- Ось це у вас витримка. - захоплювалась школярка, слухаючи стару Ганну.
- Так, є багато рис характеру, за допомогою яких можна досягти бажаного. Навіть впертість і настирливість в деяких випадках не зайві.
І Ганна знову поринула у спогади:
- Пане, я вже не маленька, а у вас немає покоївки, візьміть мене нею, будь-ласка. Я буду старатись.
- Нам дійсно не щастить з покоївкою. Перша не справлялась з обов’язками. Друга, молодець, все, начебто, у неї виходило, та тільки шкода, що на вроду вона особлива така, смугла дуже, наче чорна. А це ж покоївка - перед гостями ходить.
Ти Ганю гарна, як яблучко, білолиця, червонощока. І ми любимо тебе. Але що ж скажуть гості, коли ти тацю нестимеш: що таця сама йде - росту тобі б вищого. - так відповів пан дівчині.
Але Ганна не здавалась. Вона старанно навчалась всьому, що повинна була вміти покоївка: і в кімнатах аби все до ладу, і як гостей зустрічати, і на стіл як накрити, усі столові прибори як правильно розкласти, і з якої сторони страву подати - усе своє вміння показувала Ганна панам. І зрештою, після невдалих спроб знайти таку покоївку, котра б влаштовувала, пани дозволили Ганні бути нею.
Дівчачій радості не було меж. Та й за хорошу роботу і «чайові» можна було отримати. Ось приходять бувало до панів гості, а Ганна біля порогу вже тут: ввічливо допоможе зняти верхній одяг, повісить його на вішачок, припровадить до вітальні - а їй за це гість віддячить злотим. А коли біля столу прислуговує, то й пан часом похвалить, перед своїми гостями про неї щось добре скаже.
Ось так і жилось у добрих панів за часів польської влади на землях Західної України.
Та одного разу, у 1939-тім році приходить несподівано по Ганну її сестра:
- Ходи додому, сестро, мама терміново кличуть.
- А що трапилось.
- Потім розповім. Скажи що мати захворіла, просить аби ти прийшла.
- Гаразд. Тільки відпрошуся у пані.
А вже по дорозі додому сестра Ганні пояснила:
- Росіяни беруть владу у свої руки. Панів, як куркулів на Сибір вивозять. І всіх кого застануть у них на подвір’ї - всіх забирають.
- Та ти що?
- Так. Люди селом розповідають.
І дійсно того дня, ввечері, пана Фелікса Дзівіцького, з його дружиною Вірою, та дочкою Зосьою вивезли з дому. Спочатку у Кременець, для розгляду справи. Ганусені односельчани ще збирали підписи на підтримку пана Фелікса, писали усім селом листа до влади, вже радянської, та зарадити не змогли. Їх вивезли в Архангельськ.
- Зосі шкода. - бідкались жінки - Молода ще зовсім.
- Вона ж у Луцьку працювала. Вела книгу записів по господарству. Письменна ж - в самій Варшаві навчалася.
- Так. І женихи вже були на порозі. Онде який славний лікар залицявся до неї. Я сама бачила як вони бричкою їздили біля ставку, гуляли, так собі по-культурному спілкувалися. Їх тоді ще Іван возив.
- Якби не відмовила, і вийшла б заміж, то може зараз не була б у Сибірі.
- Так, шкода доньки пана Фелікса. Пані пише що її організм не може призвичаїтись до тамтешнього клімату. Зле там Зосі. Аби лиш їхньому синові вдалося забрати їх звідти.
- А хіба їхній син, пан Владик, не в Англії?
- В Англії, але кажуть що він добивається визволення рідних. Він же офіцер польської армії. Напевне ж якісь знайомства має.
- Допоможи йому, Боже - бідкались селяни.
- І що вдалося йому це зробити? - запитала вже школярка у старенької Ганни, сидячи на лаві у скверику, в двадцять першому столітті, через сімдесят років по тому, як кукурузники, стріляючи над полями Західної України, під командуванням Радянської влади звільняли Україну від польського керування.
- Батьків він вивіз в Англію. А ось сестру не вдалося. Запізно було померла вона, не витримавши суворого клімату.
- Так… - задумавшись, промовила дівчина - інакше у вас було дитинство, ніж зараз у нас. Смілива ви-таки, сильна людина. І не боялись труднощів?
- Нелегко було, так. Але чого боятися, життя? Я його сприймала, як таке, що треба просто перечекати, пережити. Пережити час, труднощі, аби потім у майбутньому підвестися переможцем над негараздами. Та й зрештою все те, що ми не любим якщо не навчить нас чомусь, то зробить сильнішими.
Ну ось і все, тобі вже, доню, напевне час на уроки. Історія, яку ти прогуляла здається вже закінчилась.
- Так. - знову поглянула школярка на годинник - Урок закінчився, але я не прогуляла історії. Я її побачила… навіть без машини часу. Дякую вам!.
І дівчина попрямувала далі, творити свою історію, про яку через багато років, нажаль, теж хтось скаже: «А що тут цікавого? Люди як люди…все ті ж проблеми, що і завжди: щоб було що їсти, в що вбратись, ну і здоров’я звичайно.» І мало хто замислиться над тим, що кожна історія залишає на нашому житті свій відміток, так як на свідомості цієї дівчини школярки.
Бо вона, відвідуючи того дня свою матір у лікарні, вперше їй сказала: «Не хвилюйся, мамо, я все вдома зроблю - адже це дрібниці.» А наступного дня, на уроці історії вона свою розповідь про українців, що жили під владою Польщі у двадцятому столітті почала зі слів: «Унікальність того періоду полягає в тому, що поміж нас ще й досі живуть люди, останні з покоління, яке створило цю історію.»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=489036
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.03.2014
Я без тебе
Наче сонце без неба,
Як земля без води.
Як повітря легеням
Ти потрібний мені.
Ти потрібний мені
Усміхненим і невеселим
Під дощем босоніж,
Навіть злиденним.
Зі слізьми на очах -
Витру їх поцілунком;
Грішний - любитиму,
Стану тобі порятунком.
Моє серце - для тебе
З-поміж тисяч лиш ти
Я без тебе як тінь,
Криниця немов без води.
Ти мій світ наповнив собою
Віддавши усе до краплини
Я без тебе як ангел без крил,
Намисто просте без перлини.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=470384
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.01.2014
Кохання пахне літом, весною,
Цвітом вишневим, зеленню трав
Обмите водою з небес, дощовою,
Як у зливу до мене ти поспішав.
Пахне кохання радістю й сумом
Обвите чеканням, плекає надію.
І не відстань, ні час не зуміють
Відняти в закоханих мрію.
Пахне кохання твоїми руками
Ніжністю слів, чистотою сльози
Холодним світанком і вечорами,
Пахне тобою. Кохання - це ти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=468250
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.12.2013
Сонце заснуло, зорі дрімають
А любов не спить, все обіймає
Та не ніжно, тисне так грубо
Сувора, сміється крізь зуби.
Нахаба, приходить невчасно
Брехлива, обманює часто
Ранить душу - мітко стріляє
Безсердечна, жалю не має.
Чорна відьма, зілля готує, шепоче:
«Закохається, схоче чи не схоче!»
Усміхаючись, манить Триклята,
Та не довго твоє триватиме свято.
Вже бачили. Знаємо. Навчилися жити.
Попри біль і сльози ,будемо радіти.
Справжнє знайдемо, щоб ніжно кохати
І тобі нас не скорити, нас не зламати.
Заспівають півні, прокинеться сонце
Надія росою обмиє рани
І зникне біль, коли прийде ранок -
Темноту завжди проганяє світанок.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=462483
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.11.2013
Спотикаючись, квапливо мати поспішала
Бо День народження у сина – пам’ятала,
Хоч тяжкувато з п’яну, та таки прийшла
У школу-інтернат. Машинку принесла.
Вибігла малеча, рідну обіймає,
Цілує – найкращу маму має:
-Я так чекав, ти найгарніша.
Матуся, ти сама наймиліша!
- І я тебе люблю. Дарунок ось. Вітаю!
Та мушу повертатись. Я потім завітаю.
- А приведеш сестричку? Я сумував за нею.
- Невдовзі їй сюди ж, у школу. Будеш із ріднею.
Та осінь ще не швидко. До вересня далеко.
З краю теплого лиш повертаються лелеки.
« Гей птахо мила, - просить хлопченя - Чекай!
Матусі моїй рідній привіт передавай!
Канікули невдовзі. Буду я допомагати,
Аби хоч трішки відпочила моя мати.
Я з джерела водиці принесу напитись,
Щоб мама мною завжди могла гордитись.»
Курли - погодився лелека і полетів далеко
Привіт передавати, про любов дітей оповідати:
Як люблять через сльози, цілують нас недосконалих
Ніжно, просто так, без вигоди, дивуючи зухвалих.
Вони лікують душу, не знаючи рецепту,
Підносять до небес, хоча й не ангели, без крил.
Немаючи нічого, дарують найцінніше
Любов дитяча справжня, щира, найміцніша.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=457339
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.10.2013
Мужчини ніколи не плачуть -
Вони мовчки ковтають біль
Їхні сльози лише вітер бачить,
І за снігом маскує їх заметіль.
Рясними дощами миє обличчя осінь
Або сонце улітку засліплює очі,
Та тільки не сльози – мужчини не плачуть,
Невже можна щоб хтось це побачив?
Щоб душу поранену він оголив?
Чи те серце, що стогне від болю?
Мужчини не плачуть – бракує бо сил
Бути слабким, слізьми омиваючи долю.
Вони мовчки прикушують губи
Терпляче лікуючи рани життя,
Усміхаються, від болю зціпивши зуби
Аби тільки не плакало їхнє дитя.
Аби тільки кохану весна обіймала,
Якщо навіть ціна його палить душу.
Мужчини не плачуть – омана,
Просто сльози маскують, мовлячи: «Мушу.»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=454701
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.10.2013
З небес дарунки роздавали
Давно було це, й тільки раз,
Для себе люди обирали
Те, що щасливим зробить враз.
Достатку батько забажав,
Аби для всіх дітей хватило;
Здоров’я мати попрохала,
Донька найвродливішою стала.
Сини відваги захотіли й сили,
Сивочолі дідусі мудрості просили;
Закохані взаємності чекали,
Щасливі ж довголіття зажадали.
А осторонь сиріточка стояла
Заплакавши, тихенько попрохала:
«Мені б на день матусю обійняти,
Аби було кому добраніч побажати.
Щоб у мороз її любов зігріла,
Порадою до щастя відвела.
Мені б на день матусю обійняти –
Все інше я тоді б сама знайшла.»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=452646
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.10.2013
Невигадана історія.
Очі. Карі, сірі, кольору неба – прекрасні, загадкові люстерка людських душ. Ми дивимось очима. Але що ми здатні бачити? Тільки те, в що віримо? Чи можливо ми віримо у те, що бачимо? Кожному своє. І у кожного своя причина, через яку життя складається саме так, а не інакше. Та не повірити в те, що його життя змінили темні чари Юрій просто не зміг, бо ж не одна вже бабка-шептуха стверджувала це:
-Бачу жінку, «темну» жінку, - промовила старенька, уривчасто читаючи якусь молитву – Висока. Темне волосся, коротко підстрижене. У неї ще є дві доньки. – не припиняючи котити куряче яйце навколо Юриного тіла, розповідала чоловікові бабуся – У її руках земля, чорна земля, узята із семи могил. І вона підсипала цю могильну землю вам під поріг – а ви вступили. На смерть вам пороблено…із-за заздрощів. А живе ця жінка у вашому ж будинку, у квартирі по-сусідству.
Як грім серед ясного неба, для Юрія лунали ці слова вперше. «Правду каже, чи спектакль розігрує? Вірити, чи ні? І про кого ж це шептуха говорить?» - навипередки одна поперед одної закрутились думки в голові. Ця кімната баби-шептухи, з великими іконами у куті, старовинним підсвічником і купою пучків всілякої сухої трави та квітів, що сховавши свій аромат у закритих бутонах дозволяли шепоту молитов вщент наповнити повітря, - вся ця загадкова атмосфера, яку бачив Юрій, таки справляла враження, але чи вірити. Хоча, дуже ймовірно. Бо ж мало що може ось так раптово зігнути сердечний клапан у молодого чоловіка, який раніше ніколи не мав ніяких проблем із серцево-судинною системою. Нехай вже інфаркт, інсульт, чи ще якась інша хвороба, що могла б несподівано виникнути через напружене наше життя у нелегкому сьогоденні, але щоб зігнувся клапан…
Так, раптові несподіванки завжди волочать за собою безліч запитань. Особливо якщо життя плавно тече своїм руслом, то сміливо огинаючи круті берега тяжких буднів, то радісно насолоджуючись спокійною гаванню щасливих днів, не підозрюючи, що попереду хтось будує непрохідну дамбу, так як це було і з Юрієм:
-Ось, поглянь, сьогодні на роботі заплатили консервами. – понуро промовив Юра до своєї дружини, ставлячи на підлогу кухні великий мішок з бляшаними банками.
-Ну що вже зробиш? Слава Богу і за це. – намагалась підтримати дружина свого чоловіка, розуміючи усю складність економічної ситуації країни, тоді у дев’яностих.
-А що це таке? – зайшли до кухні милі дітлахи, дивуючись великому мішкові, який їхній татко приніс з роботи.
- А зараз попробуємо! – бадьоро стала відкривати консерву мати.
-Каша! Яка смачна каша! – почали діти з ентузіазмом уплітати харчову новинку.
Вони вже так були засумували за чимось м’ясним, що варена гречка, перемішана з якимось фаршем видавалась бажанішою за солодкі цукерки. І за мить вдоволено спустошивши тарілку, діти цим таки змогли викликати у тата посмішку, хоч на мить змусивши забути про те, що каша не замінить тих грошей, які потрібні, аби купити малечі взуття на зиму, зошити до школи і новий кран на воду, щоб замінити поламаний старий. А про «безплатну» медицину, у разі чого, і взагалі краще не згадувати.
Так, життя ускладнювалось, і з цим щось потрібно було робити. І невдовзі спосіб вирішити проблему знайшовся. Він полягав у поїздці. Не у цікавій туристичній, сімейні подорожі, а у поїздці на роботу за кордон. Самому, без сім᾽ї. І не на тиждень, не на місяць, а на довготривалий період. Сотню раз переглядала фото дружина Юрія, сумуючи за чоловіком, і не один день закреслили дітки на настінному календарі, чекаючи на татка. А ті дні, наче навмисне, ліниво ішли вперед, не поспішаючи зменшувати відстань до бажаної зустрічі.
І ця мить нарешті настала. З приходом радісних зимових свят, двері рідного будинку відчинив і Юрій. Усміхаючись, з очима повними надії, він ніжно обійняв свою сім᾽ю, даруючи усім подарунки. Тепер чоловік міг з радістю насолоджуватись різдвяною кутьою, наспівуючи прекрасні колядки, бо розумів, що він може забезпечити рідних самим необхідним, яке хоч і не народжує щастя, але без чого таки тяжко жити. Чоловік радів, навіть не зважаючи на те, що невдовзі знову мусить їхати на роботу за кордон.
І знову годинник життя голосно зацокотів, відраховуючи час до зустрічі Юрія з своєю сім’єю. Але другий раз чоловік повернувся додому задалеко до зимових свят, і вже без посмішки, хоча з-за кордону листи писав дружині обнадійливі. А разом з настроєм змінився і підтекст Юриних розповідей:
-Ось доню, це тобі босоніжки – будеш собі носити…А це, люба, - звернувся він до дружини – тканина. Не втримався, бо красива. Сподобалась. Щось пошиєш собі. – якось дивно став розмовляти Юрій, не підкреслюючи свою участь у майбутньому сім’ї, неначе надумав покинути її.
-Собі костюм новий купив? – зауважила дружина, розглядаючи обновки – Гарний.
Та чоловік не зразу відповів, і лише мовчки стиснув у горлі грудку солоних сліз. А потім на одинці з дружиною, аби не чули діти, він пояснив:
-Це я купив собі на похорон – вбереш мене, коли не стане…
Мов у страшному сні, прозвучали ці слова, зафарбовуючи болем розмірене життя родини. Та це був не сон, а сувора реальність. Реальність, від якої не втекти, коли не можна на мить закрити очей, сподіваючись, що розплющивши їх ти побачиш як змінюються фарби. Ні, це була реальність, яку не можна було просто змінити одним помахом пензля. Не можливо було Юрію повернути час назад аби спробувати уникнути того сердечного приступу, що несподівано, раптово виник у нього там на роботі за кордоном. У здорового, молодого чоловіка, який виконував роботу, не важчу за ту, що доводилось робити на батьківщині, улюблену роботу, по-спеціальності. Не можливо було повернути час назад, аби уникнути карети швидкої допомоги і закордонної лікарні, нехай навіть і з обслуговуванням високого класу; повернути час аби не чути вироку досвідчених лікарів: «У Вас зігнувся один із сердечних клапанів – намагались вони пояснити доступно – в будь-який час він може або відкритись і вже ніколи не закритись, або ж навпаки…Без операції вам залишиться не багато часу…Ми пропонуємо у нас, де дуже кваліфіковані спеціалісти і надсучасне обладнання, зробити операцію по замінні клапана, …безкоштовно для Вас. Усі витрати, включаючи на реабілітаційний період, покриє Ваша страховка. Але потім кожні наступні п’ять років потрібно буде клапан знову міняти, нажаль така технологія…та вже за ваші кошти звичайно. І до речі, віднині більше трьох кілограм в одні руки вам піднімати не рекомендується. Лише праця, з обмеженим фізичним навантаженням. Вирішуйте, чи згідні. Обирайте!»
Та вибір для Юрія був насправді не такий вже й легкий, наскільки з ентузіазмом про нього говорили закордонні лікарі. З одного боку обставин, відмовившись від операції, чоловік прирікав себе на безповоротне очікування тієї хвилини, коли серце зупиниться, бо ж розумів, що на батьківщині подібні операції не проводять (на той час так було). А з іншого боку, погодившись, навіть при успішній заміні клапана, він не зможе потім повторно оперуватись, бо не буде можливості вже заробити кошти адже його робота полягала у фізичній праці на будівництві. Юрій розумів, що в будь-якому випадку результат лише один.
Сидячи на лікарняному ліжку, посеред білосніжних простерадл, але один на чужині, далеко від рідних, від дружини, яка навіть нічого не знала, Юрій подумав, і написав відмову. А потім купив собі костюм на похорон.
«Це я купив собі на похорон – вбереш коли не стане.» - промовив він дружині, втомленим поглядом дивлячись кудись далеко у невідомість. Дивлячись у невідомість, заглядаючи у майбутнє, яке для Юрія звичними речами зробило сердечні каплі, уколи, всілякі пігулки, й досить сильні, такі що без рецепту не відпускались, капельниці і лікарняні ліжка. Навіть серцеві напади, і ті згодом для Юриної сім᾽ї стали звичним явищем. Бувало що і на ношах виносили з квартири.
Роздумував тоді Юрій про своє майбутнє, з пожовклим обличчям, наче віск, лежачи на ліжку, і спостерігаючи за очима дружини та дітей, що ніколи перед ним не плакали, намагаючись навпаки підбадьорити, а не заживо ховати. Хоча родичі вже приходили провідати, начебто просто так, але розуміючи що можливо востаннє. І чоловік напевне ж це усвідомлював, та ні разу не поскаржився родині на здоров’я. А ні своєму синові, а ні доньці він ні разу не дозволив прочитати у своїх очах відчай чи біль, аби не засмучувати, щоб бути сильним.
Юра роздумував про майбутні дні і читав книги про потойбічний світ. Телепередачі про потойбіччя теж його дуже зацікавили. Передачі про душу, про небесне царство і про обитель зла. Про сили, від яких залежить наше життя, які можуть впливати на нього, і які тільки одні єдині знають наперед наше майбутнє. Тому що не ми, не нам дано відкривати книгу життя. Ми просто можемо купити собі костюм на власний похорон, а потім в ньому ще танцювати на весіллі. Тому що не завжди наше життя залежить від лікаря, від операцій. Тому що дійсно існують сили, що сильніші за нас. І в цьому Юрію довелося не один раз ще пересвідчитись: виносили після приступу на ношах – та жив, родичі подумки можливо і ховали заживо – та він жив.
Спочатку була церква. До Юрія додому приходив священик аби читати молебінь за здоров᾽я, бо чоловік не мав вже сил вистояти у храмі. Потім надія зміцніла, і тягнулась вона від районних лікарень до обласних. Усі лікарі стверджували, що йому потрібно надати спеціальну групу здоров’я, бо хвороба дуже ускладнилась, обтяжуючись від супутніх симптомів, що виникали як наслідок першопричини: мало вже не всі сердечні хвороби, які можуть бути, приєднались до зігнутого клапана. Був навіть мікроінфаркт, а венозна кров почала погано очищатись і бігла по капілярах, ховаючи від них кисень. Товстіла амбулаторна картка чоловіка. Але спеціальна медична комісія не квапилась Юрію присвоювати спец групу – чекали напевне на щось, на щось таке, що їх «втішить». Можливо думали, що клапан як сам несподівано зігнувся, так і раптово вирівняється, хто знає – Бог їм суддя. Та хворий чоловік принципово не хотів «втішати» членів тієї спеціальної медичної комісії, і продовжував самотужки піклуватись про сім’ю, борючись з недугою. Він пив каплі, ковтав пігулки і йшов на роботу, криючи криши будинків, піднімаючи тяжкі дерев’яні балки, всупереч попередженням лікарів. Потім повертався додому, випивав чергову порцію «сердечного набору», і продовжував далі. Адже діти росли – а він їх любив більше за себе.
Борючись за життя, Юра хапався за все що міг – пішов до «бабок», до людей, що вміють боротись з темною силою, з тією яка навмисне чаклуючи відбирає здоров’я. І від усіх чув одне і теж: «Вам пороблено із-за заздрощів». І всі, як одна, описуючи винуватицю, вказували на одну і ту ж жінку. І як тут не повірити у те, чого очі не бачать? Особливо тоді, коли у період змовлянь поробленого та жінка так почала раптово хворіти, так мучилась приступами, що швидка не один раз прямувала до неї. Адже всі знають, не залежно від того яким ти силам служиш: світлим чи темним – усяка дія повертається сторицею.
І як тут не повірити, коли багато хто зі знайомих свідчив про темні сторони тієї жінки. Розповідали, що вона не одним людям якусь воду під двері підливала; що одного разу, коли вона проходила повз чужої свійської птиці, яка спокійно паслась на траві, кури несподівано захвилювались, почали підстрибувати, злітати і кричати. А одного ж разу Юрій з сусідкою на Водохреща повертались з храму додому, несучи у руках збаночки з святою водицею:
-О! Доброго ранку! Христос хрещається! – несподівано перед ними відчинила двері своєї квартири та жінка – Ви у церкві були, так? А я не змогла піти, щось голова дуже розболілась. Не могли б ви мені трохи віділляти водички святої.
-В річці Йордані хрещається! – відповіла Юрина супутниця – Доброго ранку і Вам, але по воду могли б і ваші дочки сходити. – побоялась вона дати святого, наслухавшись вже про цю пані.
А Юра таки поділився, адже з її чоловіком колись разом працювали. Та й ця жінка раніше наче намагалась приятелювати з ним і його дружиною. Частенько прибігала то щось позичити, особливо по заході сонця, то якісь чоловікові речі пропонувала Юркові, вмовляв що купила - а малі. Це вже пізніше Юра дізнався, що саме за допомогою цих речей і «поробляють» прибічники темних сил.
І щоб ви думали: прийшла та Юрина сусідка додому, поставила акуратно свій збанок зі свяченою водою на рівну підлогу, а він несподівано упав і вся вода, до краплинки, виллялась.
Ось так. І як не повірити після такого тому, чого не бачиш?!
Юрій же повірив. Він вірив у силу Господню, ходив часто до церкви, особливо потім, коли боровся з хворобою. Але й повірив ще й в те, що у сучасному світі, поміж нас ходять ті, що свідомо віддали свою душу служінню темним силам, аби з їхньою допомогою здійснити свої бажання, вгамувавши свої темні емоції. Він повірив, і обнадіявся, відчуваючи що таки добро сильніше. Особливо сумніви зникли тоді, коли один чоловік, лікуючи його, у подробицях описав зовнішність тієї жінки, причому ніколи її не зустрічаючи.
Це був ще не старий, статний, міцний чоловік, якому дано дар лікувати руками, навіть не торкаючись до людини. Він очима, наче рентгенограф бачив наскрізь людину, кожну її судинну, кожну кісточку, і міг проникати енергетично у чуже біополе, лікуючи таким чином за допомогою рук. І він допоміг Юрію стати на ноги, дуже допоміг.
З Божою силою Юрко сміливо поплив далі по течії життя, несучи свій хрест: приступи, лікарні, капельниці, пігулки, підірвані нерви, поява спонтанного роздратування, притаманного для людей з захворюваннями серцево-судинної системи. Та він ніколи не здавався, не скаржився на життя й любив. Жив для сім᾽ї, намагаючись дати дітям освіту, і забезпечити їх усім чим міг. Дали таки йому пізніше спеціальну робочу групу здоров’я - хоч трішечки стало легше дихати, бо ж на ліки відводилась левова частина сімейного доходу. Але стало легше дихати тільки морально, бо здоров’я не покращувалось. Та він був вдячний долі, вдячний за те, що живе; за те що той свій костюм, придбаний колись на власний похорон, одягнув потім на весілля до родичів. Був вдячний, що ще зумів видати доньку заміж, організувавши гарний бенкет, і побачив свою майбутню невістку. Але дружині Юрій промовив: « Синові ти вже сама будеш робити весілля.». «Втомився просто, і більше не хоче організовувати подібні заходи» - подумала дружина. Та невдовзі вона зрозуміла, що Юрій мав на увазі – через місяць після доньчиного заміжжя його не стало. Він пішов спокійно, раптово, як і попереджали лікарі, сидячи вдома на улюбленому дивані, і читаючи газету, …але без приступу. Раз – і людини не стало. Відбулося те, дату чого він так видивлявся тоді, коли втомленим поглядом споглядав невідомість. Ось тільки тоді навряд чи Юрій надіявся, що ця дата настане через десять років.
Вірте у те, що не можливо побачити!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=451358
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.09.2013
Невигадана історія.
Любов-кохання, зустрічі, розлука – здавалося б банальна історія. Та це частина реальності, від якої нікуди не сховатись; котрою жили і дихали люди; котра залишила на молодих серцях вічно ниючі рани. Любов, за яку заплачено високу ціну.
А було це не так вже й давно, якщо звичайно не вимірювати час дитячими очима. Поміж нас ще досі є люди, молодість котрих буяла у ті часи. А коли й не має, то вони назавжди залишаться у наших серцях – рідні для нас люди, які подарували нам тепло і життя. Вони жили і любились у той період, коли по наших землях котилась Друга Світова, коли поміж зелених лісів Західної України лунало протистояння визвольного руху української повстанської армії та лав радянських військ. Саме тоді трапилась та історія. Саме тоді Ользі за свою любов довелося сплатити високу ціну. За звичайне, здавалося б, банальне кохання.
Вона, така ще юна, симпатична дівчина любила свого хлопця, односельчанина. І її кохання було взаємним. Ох ці зустрічі у саду під яблунею, ніжні обійми і погляди один на одного, крадькома у церкві, серед натовпу. А як гарно у суботу вони обоє кружляли у танку, на вигоні, за селом!
-Гарна буде пара. – зробила висновок баба Мартоха, спостерігаючи як веселиться молодь.
-Так, гарна. – погодилась її кума – Ольга – дівчина хороша, і Славко – славний хлопець. А знаєш, кажуть що Ксенія Семенова теж упадає за Славкою.
-Та ти що, справді? А хлопець як?
-Та ніяк – Ольгу любить, і все. На Ксеню і дивитись не хоче.
-Доброго вечора, кумоньки! Чули що трапилось у сусідньому селі?! – зі зляканими очима ще одна жіночка приєдналась до компанії.
-Ні, а що?!
-Та вчительку новеньку вчора уночі на городі бандери ножами закололи, бо вона дітей агітувала за радянську владу. Кажуть, так кричала, що аж на другий край було чути.
-Хай бог милує. – перехрестилась Мартоха.
-І скільки це ще буде тривати? – й собі забідкалась друга кума – Через ліс спокійно до сестри у гості не можна пройти: стрінуть якісь хлопи, почнуть розпитувати чи я знаю такого то і такого, чи не бачила часом бува. А ти й мовчиш, ні в чому не зізнаєшся, боїшся щось зайвого сказати, бо не знаєш хто насправді перед тобою, чи повстанці чи совєти – усі однаково вбрані, по звичайному. Онде, пів року назад, моя сестра допомогла одному з повстанців. Дала йому води напитись і перев’язала рану, коли ті з лісу, повз її хату, від совєтів втікали. Так ті совєти її так побили, що вона, бідна, тиждень встати не могла.
-І не кажи, кумонько, жах та й годі. На одного лише Петра досить поглянути – шкода чоловіка, весь посивів.
-А ти б не посивіла б, як би тобі довелось дивитись як твою дочку прив’язали до дерева, і ще в живої з грудей вийняли серце, та тримаючи на долоні його, тріпочаче, співали: «Дівоче серце, дівоче!»
-Я б на місці там і вмерла б відразу.
-Ото ж бо. А йому з цим тепер жити до віку, згадуючи щоночі як твою дитину вбивали.
-Борони Боже, щоб з нашими дітьми лихого чого не сталось! – перехрестилась знову баба Мартоха. Бач як гарно танцюють. Таки гарно. Гарна пара з Ольги та Славка вийде.
-Дивіться, дивіться, Ксенія Семенова йде.
-Цікаво що ж зараз буде?
Та а ні бійки дівчачої, а ні чогось подібного, що могло б порадувати очі кумушок, не відбулось. У той час це було просто не припустимо. Ксенія лише раз від разу поглядала крадькома на Славку і про щось пліткувала зі своїми подругами, насміхаючись над Ольгою. А пара закоханих, натанцювавшись досхочу, разом з усім гуртом подалась у село, аби розійтись по домівках, доки ще сонце не закотилось за обрій.
Та плату за своє нерозділене кохання Ксенія від Ольги таки взяти зуміла.
Не задовго по тому, невинну ні в чому дівчину заарештували за, так би мовити, те, що вона людям української повстанської армії передавала якусь там записку. І тут Оліне життя забарвилось темними фарбами. Похмурі і холодні стіни невеличкої в’язниці, що і досі стоїть за річкою у районному містечку її села, суворо зустріли дівчину. Висока стеля якогось кабінету, грубий голос безсердечного начальника і болючі побої – це те що Ольга бачила далі.
-Підписуй зізнання! – лунав грубо голос.
-Я ж нічого такого не робила. Ніякої записки нікому не передавала.
-Не бреши! У нас є заява від громадянки Ксенії Семенової, що та бачила як ти передавала записку, ще й посміхалась до них.
-Я нічого не…
Та болючі удари об ніжне тіло завадили Ользі виправдовуватись. Її били, відливали водою, і знову били. І так доти, доки дівчина не підписала зізнання. Та ось тільки у тому зізнанні йшлося не лише про записку, а й ще про всякі різні правопорушення, що трактувались, як зрада Радянській владі.
А коли синці на тілі Ольги нарешті зійшли, то вона вже була у концтаборі. Не рік і не два довелося нести дівчині плату за своє кохання. А декілька років, не скажу точно скільки аби не збрехати. Та жахіть надивитись дівчина встигла. Постійно перед очима плакали худі, знедолені діти. Матері їхні від болю рвали свою душу на частини, і фізично виснажувались на каторжній роботі, та допомогти малечі не могли. А однієї ночі Ользі довелося чути крики полонених із сусіднього табору, яких безжально душили танками. Із сусіднього табору, що знаходився більше двадцяти кіломентір від Оліного. Можна лише уявити, що там тоді відбувалося. Так, багато вмирало. Хворіли. Тихенько плакали. Але життя продовжувалось. Надія залишалась навіть у замучених серцях. Люди молились Богу, вірили і йшли вперед, обезсилено спираючись на спомини про рідних та ту любов, що попри все жевріла у душі.
І Ольга теж, серед всіх тих жахіть минулого часу змогла знайти втіху та підтримку, що тримала дівчину на ногах. Це була нова зустріч, нове кохання. Виконуючи тяжкі каторжні роботи, на які разом ішли і чоловіки та жінки з концтабору, Ольга познайомилась з хлопцем, з яким її доля пов’язала сімейними вузами. Спочатку це були просто зустрічі поглядами, потім швидке знайомство і допомога хлопця, яка тільки була у його змозі. А далі вони випросили у влади згоду одружитись. І ось посеред рядів колючої проволоки, на території чорної обителі болю Ольга вийшла заміж, замість білої фати прикрашаючи голову темною, старою хустиною. Та вони змогли зародити любов, гріючи один одного надією, та підбадьорюючи у хвилини відчаю. А невдовзі у них народилась донька.
І чи довго по тому Ользі ще довелося нести відплату за своє перше, поламане кохання – точно не відповім. Та напевне що ні, Бог милував,бо ще з маленькою донькою, і зі своїм чоловіком Оля повернулась у рідне село, будучи реабілітованою. А там, серед спокою буденного життя, вже посеред запашних яблунь у пари народилося потім ще двоє дітей.
Що ж до заздрісної Ксенії, то одне знаю напевне: Господь їй щастя не дав. Вона сама його втратила у ту хвилину, коли зруйнувала чуже, отримавши і свою плату за любов.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448219
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 10.09.2013
Написати щось можливо?
Ні, сьогодні я лінива,
Думки не в’яжуться ніяк
Емоції заснули. Пізно, так.
Серце не сміється і не плаче
Байдуже чи хто його побачить,
Якщо й почують - напівправду
Відвертості скупа душа.
А може просто остогидло
Байдужість споглядать набридло
Втомилася гукать в безодню
Лиш половину ехо передасть.
А як докотиться відлунням,
Хтозна чи зрозуміють.
Душу тяжко прочитати,
Тим більш, коли не вміють.
Я краще помовчу і тихо пригадаю
Ті очі, що без слів мене читають,
Ось їм я можу правду розказати
Хоча вони й самі давно все знають.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=445784
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.08.2013
Тихо дощ барабанить по шибці
Краплини солоні вмивають обличчя
Музикант печально грає на скрипці
Одинока плаче душа, невеселиться.
Й сумно вишня скидає листя
Хочеш? Ні? Осінь не запитає.
По весні обсипається цвіт
Прийде час - Господь забирає.
Грай музико, нехай скрипка ридає
Сил немає вже стримувать душу
Коли сонце за обрій сідає
Одиноко блукати по темряві мушу.
Прямувати до краю, поруч з чужими
В незнайомих обличчях шукати тебе
Та наших світанків не повторити з ними
Раз на рік тільки вишня цвіте.
Раз на рік лише тішить весна
Й неможливо знайти їй заміну
Неповторна у році кожна пора
І таких як ти, я уже не зустріну.
Й тихо дощ барабанить по шибці
Краплини солоні вмивають обличчя
Музикант печально грає на скрипці
Одинока плаче душа, невеселиться.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=443570
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.08.2013
Курли, курли – лунає в небесах
І проводжає журавлів Буша -
Край дивовижної краси,
Поділля ніжна і нескорена душа.
Курли – вита над Медоборами
Над трьома сестрами – горами,
Поміж яких є скельний храм
Місце сили, на похвалу богам.
Містично дивною красою
Просякнута свята земля,
Обвита водицею річною
Із трьох сторін. Звивається рілля.
Тут дух козацтва у ходах підземних –
Розповідає гід Ірина – Ось вежа кам’яна,
Свідок війни часів жорстоких, древніх.
Башта. Музей скульптур - встелена долина.
Курли, курли – відволікає знову крик,
Зникаючи за Гайдамацьким яром,
Минаючи середньовічне кладовище,
Та журавлі повернуть незабаром.
Як тільки щезне сніг, загомонить Буша.
І з трепетом оберігаючи історію,
Гід знову поведе у край де є душа,
На загадкову диво - територію.
Де камінь вміє говорити,
Розповідаючи без слів.
Повірте, варто це побачити,
Приїхати й почути Душі спів!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=441878
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.08.2013
Швидким ходом світ безупинно рухається вперед, наздоганяючи час і намагаючись перегнати сьогодення. Вже й майбутнє навчились передрікати, плануючи і прораховуючи усе до дрібниць. Дуже розумним стало людство. Швидшим. Більше волі. Більше знаємо. Краще освіченні. А життя яким стало насиченим, не те що колись. Ось пригадати хоча б ту історію, що трапилась минулого спекотного літа. Ох і утнули вони тоді!
Тоді пізній, літній вечір ніжно пестив городян своїм теплом, не зникаючим навіть по заході сонця. І довга ріка, тягнучись вздовж міста звивистою стрічкою, дарувала свіжість. А високі багатоповерхівки грайливо перемигувались світлом у віконцях, і все більше наповнювались гомоном мешканців, що після денних клопотів та пригод повертались до своїх домівок. В одній із таких квартир гучно працював телевізор, транслюючи господарю новини: «Судовий процес над сорокарічним мешканцем міста, котрого звинувачують у зґвалтуванні десятирічного хлопчика, затягується. Судове засідання перенесли на наступний тиждень, у зв’язку з…» - лунало із екрану. А з кухні доносилось бурчання господині, котра за щось вичитувала свою доньку. Та Ірина нічого не бажала чути. Намагаючись заховатись від усього і втекти від метушні, вона без настрою зачинилась у ванній кімнаті, та з головою занурилась у купель теплої води.
- Ти мене зрозуміла?! Не дай Боже, дізнаюсь, що ти пробувала травку, чи ще якийсь дурман…Пеняй тоді на себе. І взагалі мені не подобається та твоя компанія. Не можеш нормальних друзів знайти – на одних аморалів тебе лише тягне. Та й коханий твій не кращий. Сьогодні річниця як ви зустрічаєтесь, а він навіть не подзвонив до тебе. Гей Ірино, ти там що, заснула?! – загрюкала мати у двері ванної.
-Та чую я! – невдоволено підвелась Ірина із-під пахучої піни – Нормальні у мене друзі. Це ти їх просто не розумієш! – і дівчина почала витиратись, промовивши далі тихіше – Хоча, так, буває часом заганяються. …Не хвилюйся, у мене є своя голова. – на останок заспокоювала вона свою матір, прийшовши до неї на кухню - А Макс напевне просто забув про річницю. Ти ж знаєш, що він не романтик.
-Якщо любив би то не забув би. А ти не будь дурою, не нагадуй першою.
-І не подумаю.
-І щоб не гуляла до ранку. До часу ночі максимум.
-А ще годинку на дорогу виділити? – підлабузнювалась Ірина – Катька ж в іншому районі живе.
-Та йди вже, лисиця – подобрішала матір – Тільки повечеряла б ще може?
-Так я ж на День народження іду, голодною не залишусь.
-І мобільний не вимикай!
А ось про це Іра навіть і не думала. Адже телефон їй так був необхідний для зв’язку зі своїм коханим, від якого вона вже цілий день чекала дзвінка:
-Ну нарешті!А то я гадала що ти вже забув про мене. – за пів години по мобільному розмовляла дівчина біля свого під’їзду – Чому не приїдеш, що трапилось?... Травматологія? …А ти в нормі? Це вас як угараздило?... Ні, я сама до Каті без тебе не подамся… і не чекатиму. Я зараз сама до вас приїду.
І невдовзі Ірина співчутливо вже споглядала два знайомих обличчя. Дімкове, з великим синцем навколо ока та з роз’юшеним носом, що винно усміхаючись, кивав на свою загіпсовану руку, та оглядала обличчя коханого Макса, неушкодженого, але з розірваною по швах сорочкою.
-Коли ж ви вже вгамуєтесь? Не могли стриматись хоча б цього разу? – цілувала дівчина свого хлопця, котрий чомусь сидів засмучений – А то прийдете зараз до Каті ось такі - два подаруночки…
-Так я ж не міг залишити Дімку в біді. – пояснював коханий – Купивши сигарет, виходжу з магазину, дивлюсь: аж тут його луплять. Ну і я вмішався.
-Так ти хоч битись вмієш. А цей бовдур, що? – вказала Ірина на Діму.
-Вони перші почали. Треба було не обзивати мене козлом. – оправдовувався Дімка.
-Зрозуміло…- іронічно посміхнулась Ірина – Та головне, що нічого гіршого. Поїхали, бо Катя чекатиме. Чуєш, розумний чєловєчєк, той що не козел, підводься.
Та Дімка не поспішаючи вставати лише мовчки переглянувся з Максом.
-Що ще таке?
-У нас тут виникла ще одна проблема.
-Яка? Та кажіть вже.
-Тобі не потрібно про це знати, самі впораємось…- замемляв Макс.
-Розбився мобільний…той, який ми купили Каті в подарок – протарахторив Дімка.
-Що? Цей дорогий, на який ми всією компанією складались? Як? Ну й ви…красені! – обурилась Іра.
А Макс здивовано поглянув на друга.
-Взагалі то…він…його викинули у річку. Ці придурки, що обізвали мене козлом, аби допекти мені, взяли і швирнули його у воду…Ну я тримав його у руці, коли вони підійшли…вставляв у нього карточку - не дарувати ж так.
На хвилину зависла мовчазна пауза. Ірина замислилась, намагаючись стримати свій гнів, і не звертаючи уваги на хлопців що переглядались між собою, дивно спілкуючись за допомогою міміки.
-І що робитимемо? – нарешті запитала дівчина. Крамниці вже майже всі зачинені, аби щось інше купити. Лише продуктові ще працюють.
-Йдемо. – запропонував Дімка – Там щось вигадаємо. Подаримо квіти з тортом. Скажемо що подарунок продавець безсовісний вчасно не замовив у крамницю – вмовляв буде взавтра.
-Ні! Я так не можу! – несподівано заперечив Макс - І так я…не гарно вийде. Ви їдьте, а я пізніше під’їду.
-Ну ні, якщо ти такий категоричний, то я з тобою. – промовив Діма.
-Та що за день такий? Хлопці дійсно вже пізно щось вирішувати, поїхали до Каті.
-Ні! – одночасно заперечили обоє. А Іринин коханий додав – У мене є ідея. Заскочимо до моєї кузини, можливо вона виручить.
Швидко промайнули перед очима новобудови на широких вулицях, та вузенькі провулочки, ховаючись поміж зеленню дерев. Різноманітні авто весело перемигувались між собою, проїжджаючи мимо і місто чим ближче до центру, тим багатше вбиралось у вечірні вогні, чаруючи своїм блиском. Але молоді зараз було не до цієї краси. Максим швидко забіг у під’їзд сестриного будинку, про щось там з нею порозмовляв декілька хвилин і невдоволений повернувся назад у машину.
Заїжджав він ще до одного котрогось зі своїх знайомих. Настирливо і довго дзвонив у двері, але так і ніхто не відчинив. Потім у сусідньому кварталі відвідав ще тітку, але та його ледь не послала: «І так мені не щастить, хочеш щоб я взагалі по світу з торбою пішла? Не позичу я тобі таких грошей, ще й у вечері, по заході сонця»
Дімка теж намагався виправити ситуацію і постукав у двері давнього знайомого:
-Старий, терміново потрібно. За тиждень віддам…Та у нас є знайомий мужик. Продасть в будь-яку пору, навіть серед ночі. Гроші лише треба…Розумієш, ось така ситуація склалась. Виручи!
-Вибач, не можу, нажаль.
А час ішов не зупиняючись. До Каті вже почали приходити гості. І її друзі про це знали:
-Хлопці годі, їдемо вже до Катьки, бог з ним, з тим подарунком. – запропонувала Іра, стоячи біля машини, на одній із небагатолюдних, тихій вуличці.
-А ось і вона! – у Дімки задзвонив телефон – Так люба, незабаром будемо, тут просто така ситуація склалась… - і хлопець відійшов у сторону, трішки вийшовши на дорогу, аби спокійно все пояснити своїй дівчині.
Та несподівано з-за рогу виїхала бричка, запряжена кіньми, саме така на якій катають молодят у день весілля. ЇЇ старенький фурман візком ледь не зачепив Дімку:
-Ану посторонись! Обочини мало?!
-Та пішов ти на…! – лаючись, перервав свою розмову Дімка - Окуляри надінь старий, щоб краще бачив! – і далі він спокійно продовжив розмовляти з Катею, не замислюючись над тим що можливо когось і образив - Та це якийсь йолуп кіньми роз’їжджає. Дороги йому замало. – пояснив він дівчині.
А Максим закінчуючи курити, щось собі зосереджено обдумував:
-Сонце, давай я тебе таки відвезу до Каті, а сам трохи пізніше приїду? – звернувся він до Іри.
-Ні, що мені там самій без тебе робити? Катя ж таки дівчина твого друга, а не моя подруга. І взагалі то – увірвався Ірині терпець – Що насправді відбувається, чому це ти так за подарунок для Катьки переживаєш? Ти до мене сьогодні навіть не подзвонив а ні вранці, а ні вдень, не дивлячись на те…
«Ба-а-х!» - несподівано глухий удар перервав суперечку. Раптово, хто-зна звідки взявшись, чималий бус на великій швидкості в’їхав у машину Макса, просунувши її дещо вперед і добре пом’явши ззаду. Пролунав звук розбитих фар. Молодь застигла від несподіванки та від думки, що вони ж могли на цей момент сидіти в салоні. А у бусі відчинилися двері і повільно вийшов, похитуючись, шофер, п’яний, що й світу білого не бачив. А далі: поліція, бюрократичне сум’яття з паперами, суперечки, та штрафний майданчик, на який Макс відвіз своє понівечене авто, доки Іра з Дімою чекали на нього у відділку.
І потім усі троє втомлено брели вузенькою алейкою, що вела через міський парк. А у руках Макс ніс коробочку з новеньким мобільним, Каті на подарунок.
-А де ти взяв? – здивувалась Іра.
-Заїхав ще до знайомого продавця і купив телефон за ті гроші, що водій виплатив за спричинену ним шкоду. Чоловік хоч і п’яний, та виявився не бідним – розійшлись мирно.
-Ага, тільки тепер пішки на лекції ходитимеш, доки авто відремонтують. – невдоволеним залишався Дімка.
-Що вже вдієш? Отже, беремо таксі і до Каті? – відповів Макс, обіймаючи кохану
-Ми ще дві години назад як повинні були бути у Катюхи. – зауважила Іра – вона напевне вже ображається.
Та Катя не ображалась. Їй ніколи – гулянка була в самому розпалі. Катіні гості веселились і голосно сміялись. Одні танцювали, інші розслаблялись, потягуючи солодкий дурман, а дехто умудрився усамітнитись в окремій кімнаті аби натішитись любов’ю. У квартирі голосно грала музика. Хоча ні, вона просто горланила. Під стелею висів сивий смок сигаретного диму і запах спиртного витав у повітрі. Все це дійство швидше нагадувало студентську вечірку, необмежену ніякими рамками.
-О! Нарешті, Дімка! – зустріли гості хлопця винуватиці торжества – Як рука, болить?... Привіт. Привіт. – були вони знайомі також з Іриною та Максом – Нам шкода твоєї машини. Добре що з вами нічого не трапилось.
-Привіт!
-Привіт! А де ж сама іменинниця?!
-Пішла на кухню здається.
З квітами та тортом у руках, йдучи до кухні, повз привідчинені двері спальні, друзі мимоволі побачили як обійнявшись не по дитячому цілується пара.
-У Жеки знову інша пасія.
-Так, він не терпить постійності.
-Заздриш? Бо сама прив’язалась тільки до Макса, а нагулятись ще не встигла?
-Зовсім ні. Можеш вважати мене «білою вороною», та я вважаю що коли спиш з ким попало, то ти не цінуєш себе. Не люблю «одягатись в брудні сорочки », і тим більше бути просто якимось черговим номером у чиємусь списку.
-А я за вільний секс. Ми з Катюхою знаємо усе про минуле один одного.
-А про теперішнє? – здивовано запитав Макс, відчиняючи двері кухні.
Його здивувало не сказане другом, а побачене власними очима.
Біля холодильника, упершись об кухонну шафку, Дімкіна дівчина палко цілувалась з одним із гостей, безсоромно віддаючись його пестощам. Її білі довгі кучері волосся закривали обличчя кавалера, але перстень на його руці, якою він обіймав Катю за стегна, вказував на жонатий стан коханця.
Дімка отетерів. І з рук випав букет квітів та торт, обезформленою масою розпластавшись на підлозі. Стрімко Катя обернулась на звук, і її великі очі округлились від несподіванки:
-Діма? – стала вона поправляти загорнутий поділ плаття – Ти…ви вже повернулись? Так швидко справились?
-А я тобі вірив… - лише розчаровано промовив Дімка і вийшов геть з кухні.
-Хто це Катруся? Познайомиш? – з усмішкою підійшов незнайомий коханець.
-Макс. Ірина.
-Станіслав. Дуже приємно. – простягнув він до Максима руку.
-Перстень на другий раз зніми, коли зраджуватимеш дружині. – відповів хлопець, потиснувши таки долоню. І потім промовив до Каті – А це тобі, від нас. З Днем народження.
І Максим тицьнув у руки дівчині подарунок та з Іриною теж вийшов з кухні. А за ними слідом поспішив Станіслав, але швидко до виходу з квартири:
-А ще казала, не хвилюйся, він на довго там затримається. Бреше і мене підставляє, сучка. – бурмотів коханець невдоволено.
-Та ну тебе, іди ти! – навздогін кинула Катя Станіславові. Обоє котіться до чортової матері – додала ще вона.
-Що робитимемо? – запитала у коханого Ірина.
-Забираємо Дімку і йдемо. Діма-а!
Та друг не чув. Наче нічого не трапилось, а можливо і спеціально, аби забутись, якось бодай розрядитись, або ж це була просто істерика – та Дімка, зі своєю загіпсованою рукою, що є духу витанцьовував у вітальні, другою ж, неушкодженою, розмахував гранчаком біленької, що хлюпотівши, виливалась через край:
-Дівчата, давай, красуні! Оппа, оппа! – вигинався він перед дівчатами, які танцювали поруч – Ще наливай, Сашка! – простягнув вкотре він свого гранчака.
-Діма йдемо. – почав відводити Макс свого друга.
-О! Сашка, налий ще Максу! Так всі підіймаємо за нашу Катю!
-Діма тобі краще піти.
-А де Катя? – запитав хтось із гостей.
-Вона зараз прийде, вона ще там на кухні. – відповіла Ірина.
Максим знову спробував відвести в сторону Діму, та той не поспішав іти:
-Чекай, дружище. Дай ще затягнусь на дорогу.
І він підійшов до столику де стояв кальян, та примостився на диванчику.
-Іруся, так тебе? Ходи до столу, давай сідай, візьми-но за Катю по сто грам. – почав вгощати тим часом котрийсь із гостей.
-Дякую, та ми поспішаємо. Всього їй найкращого! – стоячи перехилила Ірина чарку.
-Лише прийшли і вже втікаєте?
-Нажаль, є ще свої невідкладні справи. Ми забігли, аби уважити, та мусимо йти. – попрямувала Ірина до виходу, слідом за Максимом, який майже силоміць виводив Дімку, що розвертаючись на всі сторони ще намагався спілкуватись зі всіма знайомими.
-Шкода. – проводжав Ірину гість.
А вже на подвір’ї дівчину з її коханим та Дімою зустріло свіже повітря, легко вдаряючи в обличчя літніми ароматами, примушуючи цим самим оговтатись від нестандартної події. Навколишній краєвид нічного міста своєю розміреною тишиною вселяв спокій. Масивна будівля Міського Суду, що стояла навпроти, і та не насторожувала своїм серйозним призначенням. Тепер можна було розслабитись. Та Дімові було ще тяжко ввійти у звичну життєву колію:
-Їдемо у стриптиз клуб. – запропонував він.
-Машина ж на штраф площадці. – нагадав Макс, і так не бажаючи туди їхати.
-О! Тоді давай попросимо дівок, нехай вони нам стриптиз затанцюють. – побачив Діма дівчат, що проходили мимо. І звернувся до них – Красуні, затанцюйте стриптиз.
-Дурак, чи що, іди на… - обурено відповіли дівчата. А одна із них додала – У тебе зелених не вистачить щоб ми тобі тут танцювали.
-Та й «наслєдство» його ще напевне маленьке, аби на таке дивитись. Коротке. Коротун п’яний! – кепкувала інша.
Діма дійсно був низького росту, але чоловіче «Я» таки мав достойне – не міг спокійно промовчати на образу:
-А я зараз тобі покажу. Хочеш побачити?
І він без вагань зняв штани та плавки, і виліз на лаву, що стояла поруч, підняв руки догори та став вихвалятись. Дівчата зареготали. А Іра з Максом почали приборкувати хлопця:
-Дімка, вдінься. Годі. Не роби дурниць із-за якоїсь сучки.
-Візьми штани! – простягнула Іра одяг, піднявши його швидко з землі.
-Нафік штани! Нафік труси! Волю емоціям! Волю папугам! – геть понесло Дімку.
-Дімка, злазь!Поліція онде іде! – Макс помітив через дорогу служників порядку.
-Нафік поліцію.
Та чоловіки в погонах вже помітили на пів оголеного Діму, і попрямували до них. І тут Макс й собі витворив. Він швидко теж зняв штани, що правда залишаючись у трусах, але ж без сорочки, яку порвав, і теж виліз на лаву, та почав вигукувати:
-Протестуєм проти насилля над дітьми! Педофілів у тюрми! Забезпечимо дітям щасливе дитинство!
-Не дозволимо психам калічити життя хлопчиків. – почала допомагати Ірина, скинувши футболку та на показ виставляючи свій бюстгальтер, теж замахала руками.
-Вимагаємо справедливого суду над злочинцем! – продовжував Макс.
-Нафік педофілів! – почав вже й собі вигукувати Дімка.
Крім поліції до трьох відчайдухів почали наближатись люди, що проходили мимо і зупинялись із-за цікавості. За хвилин десять утворилось вже ціле стовпотворіння любопитних. Дехто почав знімати на фотоапарат. А чоловіки в погонах, представившись почали виясняти ситуацію. Максим, захищаючи свого друга, і вже самого себе, вступив із поліціантами в полеміку, що переросла в дискусію. Ситуація загострювалась. І обтяжувало ще й те, що закон був на стороні поліції. А людей все більше і більше підходило до Ірини з хлопцями.
-Люди невже ми дозволимо, аби органи правопорядку перешкоджали нам виборювати безпечне дитинство для наших дітей! Хто з нами?! Хто проти педофілії?! – почала закликати Іра.
І тут, навдивовижу, ще двоє юнаків оголивши торс приєднались до протесту:
-Геть педофілію! Психів за грати!
-Вимагаємо чесного суду!
А невдовзі їх, захисників дітей, вже десятеро протестувало біля будинку суду. І весь інший люд, що стояв поруч почав обурюватись з приводу затяжного судового процесу над педофілом.
Та хлопці зі служби правопорядку, викликавши допомогу, таки були змушені для вияснення ситуації припровадити усіх протестувальників до відділку поліції.
«Тільки мовчи, я сам говоритиму.» - вспів Максим шепнути Дімові на вухо, сідаючи у машину:
-Розумієте, ця біда аж в самісіньке серце ранила мого друга, адже він з батьками того нещасного хлопчика виріс в одному районі, знає їх з дитинства, і малого бачив ще з пелюшок, і тут така біда – пройняло.
-Та ти що? – не дуже йняли віри поліціанти – він же п’яний.
-Це збіг обставин. Коли ми йшли сюди протестувати, то нас по дорозі зустріли знайомі і запросили на пару хвилин завітати на День Народження. Ми там буквально пару хвилин були. А пити Діма не вміє. Йому стопки досить аби сп’яніти.
-Ну це ми у відділку визначимо скільки стопок перехилив ваш товариш. А чому ж тоді протестувати вирішили серед ночі і в такий ось спосіб?
-Він оголився, аби показати наскільки серйозно може травмувати психіку дитини акт глузування. А в ночі – бо взавтра вранці йому потрібно їхати на навчання в область.
-А ви знаєте, що всі акти протесту повинні бути узгоджені з владою, відповідно до закону…
Максим ще довго щось там пояснював органам влади. Старанно писав пояснювальні розписки, кудись дзвонив, випросивши дозволу, і намагався розумно про все домовитись, аби лишень швидше вийти з відділку поліції. І йому це таки вдалося. Хоча Діму затримали за порушення громадського правопорядку у нетверезому вигляді. Всіх інших відпустили.
Стрілки годинника вже минули поділку третьої ночі, як Іра з Максимом змогли нарешті спокійно віддихатись, розпрощавшись з іншими активістами, що так з ентузіазмом пристали на їхній заклик до протесту. З серйозним обличчям закохані попрямували до мосту, перейшовши який, змогли б зловити таксі і поїхати нарешті додому. Та ступивши на вигнутий дах глибокої ріки, вони зупинились і…і розсміялись. Неначе малі діти, сміялись від душі. Сміялись в обличчя усім своїм труднощам, над своїми безглуздими витівками, ради майбутнього щастя, і просто раділи життю. І тут небеса, неначе від їхнього сміху розслабившись, вирішили допомогти людству, прогнавши нестерпну спеку та лийнули рясним дощем.
-З річницею тебе, люба! – нарешті привітав максим дівчину.
-А я думала що вже і не згадаєш. Я тебе теж вітаю!
-Я і не забував. Просто хотів привітати тебе по іншому. Це мало бути там у Каті, перед всіма знайомими,але… Я дав його подивитись Дімкові, коли пішов тоді за цигарками у магазин. – під потік дощу почав розповідати Максим – І це його, а не мобільний у Дімки забрали і викинули у річку. Вибач що збрехав. І це гроші на нього я шукав цілий вечір, але не важливо.
-Що його, про що ти говориш? - не розуміла Ірина.
Та Максим більше нічого не пояснюючи, дістав із кишені джинсів золотий перстень з дорогоцінним камінчиком на ньому, та простягнувши його став на коліно і промовив: «Люба, виходь за мене заміж.»
Потік теплих капель падав на волосся, мочив одяг, лягаючи під ноги великими бульками, а Ірина з Максимом стояли посеред мосту і палко цілувались, ніжно обіймаючись.
А на другий день, в Іриній квартирі з того самого екрану її телевізора транслювалось відео нічного протесту студентів проти затягування судового процесу над педофілом, і гучно лунали промови люду, котрого біля будинку суду зібралось вже більше сотні. І всі були вбрані в одяг, ніхто не оголявся. І навіть Діма був повністю вбраний. Стоячи серед натовпу, він допомагав комусь тримати плакат з надписом « Ми проти тих, хто руйнує життя наших дітей!»
Так, сьогодні новини розповсюджуються швидко. Людство безупинно стрімким ходом рухається вперед, наздоганяючи час, намагаючись перегнати сьогодення. Воно змінюється, перефарбовуючись в інші барви. Але, нажаль, більше темних тонів уподобали люди, віддаючи перевагу чорному, цим самим роблячи білими воронами шанувальників старих світлих цінностей. І не зоглядишся, коли звичайні ввічливі слова вважатимуться уділом білих ворон, не говорячи вже й про дії.
Так, людство стало розумнішим, мобільнішим. Більше свободи. Стало легше дихати, звільнившись від застарілих усталених норм культури, бабських забобонів і суджень. Але переповнена чаша виллється ж через край. І бережи нас Боже, аби не задихнутись, переситившись цією мудрістю та свободою, що мутувавши, неначе вірус, можуть поглинути весь кисень людяності, добропорядності і тих справжніх життєвих цінностей, які ховаються у серцях білих ворон. Ховаються, притаївшись, аби чорна зграя не заклювала їх; аби далі розмножуватись заради щасливого майбутнього.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=438193
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 19.07.2013
Хочу бути безмежно щаслива
Та для мене тоді це можливо
Як радіють ті люди, котрих я люблю
І тому я для них все можливе зроблю.
«Егоїстка - бо це ж ти для себе,
А не для тих, хто мріє про тебе.
Для мене хоч раз щось зробила б,
Та ти і ніколи мене не любила.»
Та вже яка є; живу не для тебе -
Знаєш давно, ображатись не треба.
І можеш судити скільки завгодно,
Це ж так цікаво, і стало вже модно.
Для мене ж лише любимі важливі
Щоб їхні усі здійснилися мрії.
Так хочу щоб часто вони раділи
А біди до них наближатись не сміли.
Якщо моя усмішка їх звеселить,
Сміятимусь, навіть як серце болить.
І нехай коли душа плаче - тим паче
Сліз на очах моїх ніхто не побачить.
А як краще для кого без мене жити
Кохаючи, я знайду сил відпустити,
Не заважатиму, мов погана невістка,
Для щастя свого віддам усе – я ж егоїстка.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=435922
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.07.2013
Освітлені спалахом блискавки, сірі хмари рясним дощем поливали маленьке містечко, яке ще прокидалося від сну. «Ось це так ранок!» - невдоволено буркотів статний, симпатичний, молодий чоловік, нашвидкуруч збираючи собі на роботу обід. Залишалось тільки покласти його в торбину, як несподівано у дім до Вадима постукали.
Під широкою шапкою чорної парасольки на порозі стояв кремезний чолов’яга з папкою паперів. Впізнавши небажаного гостя господар ще більше роздратувався: «Ви б ще серед ночі прийшли! Я ж вам пояснював, що на роботі вже два місяці затримують зарплатню. Як тільки дадуть, то я одразу ж заплачу цей кредит!». Та коллектор нічого і чути не хотів. Розмахуючи перед хлопцем якимись документами, він нахабно нагадав йому про відсотки, дав зрозуміти що йому байдуже до його проблем, і наче перегукуючись із громом своїм басистим голосом, погрозив відібрати будинок.
Після такого спілкування завжди врівноважений, та стриманий Вадим вже істерично шукав торбину для свого бутерброду: «Та куди ж вона запропастилася?».
- Хто це приходив? – долинув раптом голос із спальні.
- Це сусід, люба! Нагадав що у Макса з нашої зміни сьогодні День Народження. – і в поспіху, так і не знайшовши торбинки, Вадим взяв зі столу листок газети, та замотавши у неї свій обід зазирнув до спальні – Він пропонує привітати Макса перед спуском у шахту. Ти ж його знаєш, мила, він завжди щось вигадає.
І Вадим підійшов до лежачої на постелі дружини, та ніжно її поцілував. «Будь обереж…» - хотіла щось сказати дружина, але несподівано вона боляче скривилась та забилась в судомах. ЇЇ очі закотились, пальці рук і ніг напружено зігнулись і тіло затріпотіло, неприродно вигинаючись. Стрімголов підбігши до нещасної, Вадим почав рятувати від мук кохану, спромігшись дати їй якусь пігулку. На шум вибігла із дитячої кімнати теща, тримаючи на руках немовля: «Що знову?». Та Вадим у відповідь лише змучено закивав, спостерігаючи як дружина вже приходить до тями:
- Я більше так не можу. – зі сльозами на очах промовила хвора.
- Ні, не кажи – втішав чоловік дружину – ти витримаєш, скоро все закінчиться. Ось виділить нам держава гроші на операцію, докладемо ще ті, що зібрали із проданих речей, та кредит – і ти вилікуєшся. Обов’язково видужаєш, я тобі це обіцяю. Ти мусиш, заради нашого сина. Чуєш? Я люблю тебе, понад усе люблю! Це я не витримаю, якщо ти…не дай Боже. Все буде добре. Лише не здавайся, чуєш?
Ну все, я побіг, бо запізнюсь. – і він поцілував ще й свого сонного сина, та вийшов з будинку.
Цілий день важко добуваючи чорну гірську породу, серед вугільної, темної пилюки Вадим шукав той промінчик світла, що допоміг би подолати проблеми:
- Федорович, я віддам обов’язково. Бо ж якби не кредит…Відсотки ще до того ж набігають.
- Вадиме, та я дав би, ти ж мене знаєш, але тиждень лише як дочку заміж видав, усе пішло на весілля. Вибачай. – виправдовувався колега, сідаючи обідати.
- У кого ж ще можна позичити? У того хрестини, в іншого весілля, а ті самі вже на мілині. – бідкався Вадим, не поспішаючи діставати свій обід - І за що Бог мене так карає? Нехай вже я захворів би, а то моя люба…Триклята ця хвороба, підступна – почала після родів прогресувати.
- Бог не карає – він є любов. – обізвався інший колега. Він лише допускає хвороби. Якби ви прийшли до Нього, то такого не було б. – почав він свою проповідь.
- Слухай ти, святоша, я тебе точно приб’ю! – не стерпівши, накинувся на хлопця Вадим - А коли моя дружина мало не вмерла від втрати крові після родів, бо моєї для неї було мало, а ти не хотів здати,(хоча у нас однакова, рідкісна група) – кричав він на нього, тримаючи за куртку – Не хотів, бо вам заборонено вірою, то це що теж Бог тобі шепнув не допомагати?!
Інші чоловіки-колеги обступили Вадима, вгамовуючи:
- Тихо. Відпусти його. Ось так. Заспокойся, і сідай обідати.
- Не хочу, не має апетиту.
І Вадим навіть не вийняв свій бутерброд.
А ввечері його знайомий юрист, з контори, повідомив, що зі столиці прийшла відмова що до прохання виділити грошову допомогу на операцію дружині:
- … пояснили, що бракує коштів, і вони не єдині такі у черзі…Може ще до благодійних фондів спробувати?
- Та вже писали, але надії мало. Нам прямим текстом сказали, що в першу чергу люди відгукуються, дивлячись на малих дітей. А для дорослих, нажаль…- поник Вадим, втрачаючи надію.
- Ось візьми. – на останок простягнув юрист стопку купюр – Я чув що на тобі кредит за два місяці висить. Це все чим я можу допомогти. Тримайся.
Та бідолаха вже не радів можливості погасити борг перед банком. Він сухо подякував і побрів на зупинку, чекати останній автобус, бо затримавшись з юристом, попередній рейс пропустив, і колеги його вже пороз’їжджались. Важко переставляючи стомлені ноги Вадим прийшов на безлюдну зупинку.
Раптом, хтозна звідки, гучною компанією до зупинки підійшли троє юнаків - явно, що з того самого прошарку суспільства, в якому панує жорстокість, грубість і розбій.
- Дядя, вогнику не знайдеться?
- Не курю. – відповів Вадим.
- А чому так, здоровий образ життя?
- Замовкни!
- Що? – набундючившись, впритул підійшов один.
- Та пішов ти! – відштовхнув Вадим хлопця.
І юнаки наче оскаженіли. Вмить на бідолаху налетіли всі троє, як круки на падаль. Хоч у Вадима руки були мужні, та проти стальної труби і ножа сили виявились нерівні. Закривши обличчя руками Вадим, під супровід грому терпляче рахував їхні удари ногами об його тіло, не маючи сили підвестись. Він розумів, що вони забирають мобільний, і ті гроші, за які міг бути погашений хоча б борг перед банком, але нічого вдіяти не міг. А потім все стихло. Хлопці втекли, залишаючи Вадима самого під темним небом.
І пішов дощ, потоками розмиваючи на обличчі чоловіка червону кров.
Помаленьку підвівшись, знесилений і мокрий Вадим підійшов до краю пустої дороги і подивився на високий кар’єр. Він раптом уявив ту легкість, з якою може відійти від усіх цих проблем, віддавшись обіймам глибокої тиші та забуття. А там і невдовзі зустрінеться зі своєю милою – без операції їй не довго лишилось. Він переліз через перила огорожі і став на край обриву, закрив очі, відвів у сторони руки і… І несподівано почув позаду нявкання.
Стрепенувшись, чоловік озирнувся і на зупинці побачив кота, що мордою тицяв у його сумку. А поряд перевернутою лежала картонна коробка, прокинувшись, з якої і виліз чотирилапий. «Зголоднів?» - взяв на руки Вадим замурзаного, закуйовдженого кота, але з кулоном на шиї у вигляді котеняти з ангельськими крилами, що висів на ремені. Одразу ж по цьому приїхав автобус.
Сидячи з тваринкою у напівпустому «Богдані» Вадим, не звертаючи уваги на допитливі погляди пасажирів, що витріщались на його забруднений мокрий одяг, дістав свій обід і дав голодному котові. А газету взяв у руки аби обітертись, та раптом на зім’ятому листі помітив оголошення про те, що того хто знайде породистого кота, з ексклюзивним кулоном у вигляді янгола-котеняти, і поверне за вказаною адресою, того чекає винагорода. Він уважно прочитавши ще раз, запам’ятав адресу і ніжно притис до себе нявкотливого.
За два дні Вадим вже стояв на подвір’ї великого, заможного маєтку, чекаючи доки винесуть обіцяну винагороду – хоча б за один місяць борг віддасть, а там як буде. Тут підкотив шикарний мінівен, і з нього вийшла старших років жінка. Та побачивши Вадима, вона чомусь розплакалась і швидко зайшла у дім. «Син у неї, такий же як і Ви літами. – пояснював Вадимові охоронець передаючи винагороду – Але він тяжко хворий, серце слабе. Шукають донора, та де ж його так швидко візьмеш – не щодня ж потрапляють в аварію…ще й з такою рідкісною групою крові.» – і охоронець назвав ту саму групу крові, яка була у Вадима, та у його колеги-проповідника. «Ось так воно – гроші є, та донора не має. А хлопцеві дають ще два, три місяці максимум.» - закінчив свою розповідь охоронець.
Тієї ж миті у голові зневіреного Вадима зародився жахливий план: «Проведи мене до своїх господарів, я здається можу їм допомогти.» - попросив він охоронця. І за годину він вже підписав угоду, за якою у випадку представлення ним донора, батьки хворого забов᾿язувались взяти на себе усі витрати і клопоти щодо проведення операції та реабілітації Вадимової дружини. Той план настільки засів у свідомості відчайдухи, що він перенишпорив усі необхідні сайти в мережі інтернет, відвідав відповідну лікарню задля консультації, і чомусь так дивно став дивитись на свого колегу-проповідника. Колючи брили чорної вугільної маси Вадим не один раз, наче навмисно, створював небезпечні ситуації біля нього, хоча постійно твердив що це випадковість. А того рокового дня «проповідник» і зовсім не з’явився на своє зібрання, аби помолитись Богові. І лише Вадим знав де він.
Купивши у найближчому кіоску свіжий випуск «Газети по-українськи», Вадим зосереджено стояв біля проїжджої частини двохсторонньої траси і набравши номер телефону заможної родини, промовив : «Я знайшов вам донора. Присилайте швидку, доки ще б’ється серце. Двадцять другий кілометр, біля готелю. Поспішіть.» І зі швидкістю блискавки він кинувся під колеса авто, що мчав на повному ходу.
Метушня, гул і крики витали довкола. А Вадим нерухомо лежав на чорному асфальті, під чистим небом, без дощових хмар, і тримаючись за область серця шепотів: «Заради життя, не зупиняйся.» Це були його останні слова.
А в той момент колега-проповідник сидів біля постелі хворої Вадимової дружини і розмовляв: «Справиться твій чоловік у місті, привезе ті гроші, які йому сьогодні обіцяв дати новий спонсор, і ви поїдете за кордон на операцію. Знаєш ми з ним останнім часом знайшли спільну мову. Ось він попросив мене приглянути за тобою, і я прийшов.»
Минув рік. Симпатична молодиця, з малюком на руках підійшла до могили, поклала ніжні квіти і прошепотіла, ковтаючи сльози: «Ось тут, синку, спить твій тато.» А піднявши голову вона побачила як на цвинтар зайшли старша роками жіночка, і її дорослий син, в грудях у якого билось серце Вадима.
автор Бугрим О.
допомога в редагуванні Кіфа А.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=434996
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 03.07.2013
Зістариться папір, і пожовтіє фото
Та пам’ять не згасає.
Пройде це покоління,
Останнім бачачи героїв -
Історія ж проте запам’ятає.
Неначе ми про козаків,
Хтось прочитає дітям
Про наших тат і дідусів,
Осиротілих малюків
І сльози овдовілих матерів.
Війни відлуння пронесеться,
Концтабори озвуться ехом
Свій відголос подасть Хатинь
А завершить симфонію сумну
Крик у Бабинім яру.
Та стихне все умить –
Як лиш закриють книгу,
Весь біль, що ранив душі
Усе, що пережите наяву
Сховається за пам’яттю.
І дай нам Боже, щоб не повернулось
Й боронь нам забувати
Героїв, страждаючих за мир,
Що нашими батьками й дідусями звати!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=434543
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.06.2013
Я можу сміятись, та вмію і щиро
Плакати вмію, але перед кимось не смію
Сумую, коли одиноко; в гурті радію
Аби не дізнались про нездійснену мрію.
Та маски давно перестала носити
Я просто мовчу, аби не говорити.
Не хочу брехати, і не люблю хитрувати
А правду ж бува немає сенсу казати.
Хто не розуміє твоє мовчання,
Тому й слова твої невтямки
Кому байдужі твої бажання,
Той не почує крику прохання.
Гукай, хоч і лопни – байдуже
Не надривайся даремно, мій друже;
На дотик вони не відчули
Тим паче на відстані – наче щось чули.
І пліткують нехай досхочу
Поглядаючи на нас щомиті -
Заздрять, що не можуть як ти
Із пів слова людей розуміти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=434485
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.06.2013
Щоб це такого утнути
Аби не змогли нас забути,
Життя щоб дарма не минуло
Тінню німою не промайнуло?
На Еверест сміливо піднятись,
Чи до глибин морських нам дістатись?
А може у літньому взимку ходити,
Чи пів життя не говорити?
Все значно простіше - навчіться любити.
По-справжньому, щиро, відверто
Вічно любов буде жити
Вона не зникає зі спогадів вперто.
Забудуть обличчя, та слово не зможуть
І серця тепло не забути
Стерти із пам᾽яті можна добро
Але не ті зміни, що робить з тобою воно.
Зміни чиюсь думку й тебе не забудуть
Душу лікуй – пам’ятатимуть вічно
Можна і знищити – біль пригадають
Та серед любові печаль забувають.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=433871
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.06.2013
Босоніж по пустині
По розпеченій долині
З біллю в серці, спека у душі
Перед очима підступні міражі.
Та досить вже, досить!
Неначе малеча, мрія голосить
Надія і та, навколішки впала
Віра від спраги й собі заридала.
Та краще б в безодню спуститись –
Знав би що марно чекати світанку
Чи б у раю вже душі опинитись
Там спокій - так вчили ще змалку.
Та неможливо сховатись в печалі
Трикляте кохання радість дарує
Підсолоджує сльози солоні
Поцупивши спокій, нагло вирує.
І не напитись, бо спрагла можливість
Пустелею стелиться шлях до зірок
Та міражами кохання ще манить
І я безнадійно роблю таки крок.
Чи довго блукатиму мов навіжений?
Прагнучи щастя краплинку ковтнути
Неначе той пес, старий і скажений,
Вп’ялось кохання – не можу забути.
І сонце пустельне надію спалило
Зів’яла вже мрія від спеки тяжкої,
Та справжню любов ніщо не убило
Бо неможливо позбутись такої.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=433831
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.06.2013
Де щастя живе, що радість дарує?
Де фею знайти, що його начарує? -
Запитала я в мами, що читала казку
Вона лише мовчки подарила ласку.
Де щастя живе? - запитала у друга
Він усміхнувшись подав свою руку.
В закоханих теж запитала:
Дивись - вона ніжно його цілувала.
Облиште – озвався вельможа –
Щастя у кількості грошей!
Неправда, усе це не так, –
Знедолений мовив жебрак –
Радість дивитись на захід сонця.
Ні, головне щоб було здоров’я –
Озвався каліка, шкутильгаючи мимо -
Щоб тіло твоє не боліло.
Щастя це молодість! – крикнув хлопчина
І гора цукерок – підказала дитина.
Це ніжки маленькі, що стукають в лоні -
На животик жінка поклала долоні.
І служитель церкви проходив мимо –
Щастя – як біль відлітає незримо,
Це віра, любов і надія
Коли із попелу воскресає мрія…
Де щастя живе,що радість дарує?
Мудрець відповів, що зветься Життям:
Його дім - твоє серце, твоя доля цей дім будує
І тобі обирати що з цінностей в нім запанує!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=433711
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.06.2013
Палахкотіла свічка під куполом старого храму
Перед престолом навколішках юнак стояв
Під спів церковний молодого хору
Тремтячий голос молячись благав:
Прости,та перед нею я безсилий
Без неї серце завмирає.
Ангел Твій скидає крила
Кохання ради більше не літає.
Карай - нехай я втрачу вічність,
Життям людським я спотикатимусь до краю.
Земний пізнаю біль заради пари літ любові
Дозволь…Свідомо обираю.
Нехай і місяць, день, чи навіть і годину,
Але дозволь кохану обійняти
Не хочу я без неї жити.
Не можуть крила вже літати.
І покотилася сльоза, віск на руки капав
І загриміло в небесах - ангел, молячись, заплакав.
Пронеслась блискавиця, біля храму впала
Отримав відповідь юнак, коли свіча вже догоряла.
І вийшов ангел з храму, ступаючи босоніж по землі
І скинув плащ тоді як дзвони залунали
Він вже звичайним юнаком зникав у далині
А поруч із плащем крила білі впали.
Хтось скаже що дарма,
Напевне той, хто ще ніколи не кохав.
А хтось лиш сумно усміхнеться –
Хто від любові без крил у вись злітав.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=433707
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.06.2013