| Сторінки (2/192): | « | 1 2 | » |
Уходя - уходи...я не ставлю преград или сроков...(insolito)
Якщо хочеш іти – іди,
Як тоді, по осінньому листі.
Та весна засніжила сліди
Назавжди, а чи років на двісті…
Ти ще хочеш іти – скажи.
Ну, принаймні, хоча б буде чесно.
Не лишай по собі міражі,
Вже любов у серцях не воскресне!
Таки хочеш іти – іди,
Зберегти, що розбилось - не варто.
Повертатись в минуле, зажди…
Навіть так, з учорашнім азартом.
Знову хочеш іти – пройди
Повз калину, що рвали торішню.
В пелюстковій завії сади
Не прикрасять любов нашу грішну.
Якщо хочеш іти – не муч,
Побажаю попутного вітру.
І востаннє, мабуть, власноруч…
Я без суму сльозу свою витру.
Все ще хочеш іти - прощай.
В нікуди адресую листами.
Ти без мене назавжди звикай.
Твої кроки… й три крапки ... між нами.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409597
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.03.2013
Чи треба жінці ще любити,
Коли в житті не все вдалось.
Зросли й дорослі стали діти,
А півжиття вже пронеслось?
Чи, може, ту любов сховати,
Що так й не вирвалась з грудей?
Чи краще в ланцюги скувати,
Замкнути від людських очей?
Нехай там квилить і печалить,
А наяву – нормально все.
Любов від берега відчалить,
Потік у даль її знесе…
Чи можна жінці ще любити…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=403022
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.02.2013
Застережи мене від болю,
Заколиши мою розпуку.
Можливо, я собі дозволю
В муку перемолоти муку.
Переспівай мої печалі,
Перешепчи мою молитву.
Можливо, вистою й надалі
Любовˈю виграю я битву.
Засяй світанком в небокраї,
Візьми мене ще раз за руку,
Ми кроки стишимо зухвалі…
І замалюємо розлуку.
На жаль, не білими снігами
У памˈяті ясніти буде…
Прощання чорними нитками
Рубцем залишить незабуте.
Переболи мої страждання,
Перечекай кохання сльози.
Прохання це моє останнє…
Сніги зітхали на морози.
В туман присіла зірка рання,
Думки перегортаю в слово.
Можливо, я у долі крайня
Й з тобою ми, позачасово…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=400702
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.02.2013
«…я ж тут не просто собі, я ж навіщось» (Катка).
Я ж навіщось іду серед тисячі днів.
Ну, навіщось скресаю щоночі.
І чомусь у безмежжі серед безлічі слів
Я навіщось твої чути хочу.
Я навіщось обіруч тримаю дарма
Наше щастя, яке вже не з нами.
І навіщось в душі вистилає зима
Із чужої печаль мелодрами.
Я навіщось отут, в сокровенні жалю,
Винувато чекаю пробачень…
Паленіють долоні, а я долю молю,
Головних не впустити означень.
Я ж навіщось іду серед тисячі днів…
Серед тисячі…і до одного
Викладаю рядки з переможених слів,
Бо навіщось моя це дорога.
Я навіщось твої все чекаю слова.
До небесних вслухаюсь акордів.
Саме тут я душею відкриваю дива,
Не з чужих бо реклам із біг-бордів…
То ж , навіщось я тут, в перехресті доріг,
Все думки запрягаю в погоню.
Кажуть, знов переміг! Хтось любов переміг…
У кулак я, навіщось, долоню…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=395371
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.01.2013
Вміє зима колошматити природу… То снігами іскристими засипле, то дощами посріблить , морозом притисне, відлигою розпустить крижану завію… Так і долі людські. Непередбачувані віражі і миттєвості…
Про близькі стосунки між Люсею та Славою знали всі. Пекло від образи і у душі дружини. Пліткували, посміюючись сусіди, насторожено поглядали колеги. Та закоханим було не них. Вони любилися попри всі зневаги. Добре було їм удвох… та не просто. Люсі, звичайно, дещо легше, адже вона без пари, лише з сином, що неочікувано подорослішав і геть збайдужів до маминого вибору. Судити її йому геть не хотілося. А привітатися зайвий раз з маминим гостем було зовсім неважко, тому вечірні гостини утрьох почастішали. Правда, десь далеко в глибині душі Вадим відчував незрозумілий йому сором за маму, та поки вдавалося, на певний час, відганяти ці почуття, не шукаючи пояснень. На цьому й зупинилися. Жили при зустрічах дружно, не пригнічуючи один одного. Люся не раз бачила в очах сина німі запитання, але старалася минути цю зацікавленість черговими подарунками. В її сімˈ ї ще вдавалося маніпулювати такими стосунками , тому вона, не задумуючись про наслідки, летіла до свого жіночого щастя, навіть не озираючись. А от Славі справді було непереливки. Пригнічено мовчала дружина, яка втомившись від подружніх чвар через зраду, вже не починала сварок, а просто терпляче чекала хоча б якоїсь розвˈязки. Та Слава не хотів втрачати розміреного сімейного життя. Він любив донечок, плекав їх змалечку справжньою батьківською любовˈю, радів дитячим успіхам і не уявляв свого життя без них та щоденного домашнього затишку. Але відмовитись від несамовитого кохання, від пристрасної Люсі, яка зачаровано зазирала у вічі, виконуючи всі примхи свого обранця, теж не міг. Він , дотепер, тут був господарем, паном, улюбленим , дивовижним коханцем без обовˈязків і напруги. Тут Слава відпочивав душею і відчував себе справжнім чоловіком. Беріг це відчуття і статус попри все, не розуміючи, чи варте воно того, що втрачав.
Погасла в дружини щирість і довіра в очах, замовкли теплі і веселі розмови за вечерею, які так любила сімˈя. Тиша була нестерпною і з кожним днем все більше впливала на стосунки з доньками. Ще мить, здавалося, і пройдуть вони повз батька, зневажаючи його за неповагу до матері. Треба було якось розрядити напругу в сімейній атмосфері. А тут і нагода наспіла.
Святкувати професійний день вирішили у поїздці до памˈятних місць нашого краю всім колективом. Радісно Слава про це оголосив ввечері вдома. Але дружина ніяк не зреагувала на його повідомлення. Вона давно звикла, що в такі поїздки чоловік бере з собою коханку. Та Слава все ж допросився, щоб Валя таки поїхала з ним. Переконував, що це шанс ще раз зважити можливість їх подружнього життя. І жінка здалася, лиш попросивши, бути поруч, хоча б у цій подорожі. Слава поклявся, що не залишить її ні на мить, з острахом думаючи, як пояснити коханій, що він буде не з нею. Колектив їхав майже весь і Люся напевно ж нізащо не відмовиться залишитися вдома. Так і сталося. Ні прохання, ні погрози розірвати стосунки не вмовили. Попри всі слова, що їхати жінці саме зараз не потрібно, тільки розлютили її. Люся вперто збиралася, мріючи про палкі обійми коханого. Не допомогла і розгубленість, коли побачила, як мостився Слава біля дружини в автобусі. Перетерпіла неоднозначні погляди колег, які диву давалися, що Слава звів обох жінок докупи. Люся таємниче усміхалася, знаючи, що вона значить для коханого і з ким він буде не сумнівалася. «Побачимо, хто кого…»,- сердито прошепотіла.
Це була нерівна війна за чоловіка. Валя вперто не відходила від Слави, а Люся цілеспрямовано переймала чоловіка, відводила вбік, загравала з іншими, голосно сміючись, аби ревнував. Слава поспішно виривався, поспішав до дружини, ховаючи від сорому очі. Погляд Валентини був благальний, знічений. Прикро, що за всіма «виходками» коханої спостерігав увесь колектив. Валя нестямно червоніла, вириваючись з гурту, щоб залишити цю нерозумну гру, вже сто разів шкодуючи, що поїхала. Але Слава, притримуючи її за руки, зазирав у вічі, перепрошував, щось нерозбірливо обіцяючи.
Нарешті екскурсія завершилася, а попереду – святкова вечеря у ресторані. Всі готувалися до розваги. Танці, підготовлений святковий концерт, насправді звеселив душу. Стало якось напрочуд затишно. І вже не так пекло в душі у Валі, адже Слава таки старався бути поруч. Замріялась … Ось так, як і колись вони раділи один одному. І здалося, що не було отих пекельних зрад, сварок, зневаги. Може, і наладиться все, а чи ж ? Та тест на вірність був ще попереду.
Хтось оголосив танець кохання. Музика заполонила неземними акордами сяючий зал. Всі затамовано очікували, яка ж пара розпочне цей особливий танець. А музика несла висоту почуттів, щемливо виспівуючи про кохання, закликаючи обˈєднатися серця. Пауза продовжувалася. Знову хтось не витримуючи, вигукнув, що запрошують дами. Натовп жінок хитнувся вперед, визираючи партнерів. Люся, віддано поглядаючи , вишукувала Славу. Це був їх улюблений танець. Ось він стоїть, не наважуючись ступити вперед до неї. І вона пішла…назустріч до коханого, через весь зал, гордо і звеличено. Ніхто не танцював, споглядаючи зненацька неочікувані події. Музика ніжно вела її до пари. Ще мить… І Люся схилиться в обійми коханому і, що їй до заздрісних поглядів колег. «Він мій, мій!» - шепотіло усе єство жінки. Всі затамували подих. Що буде? Хто піде в танець, думав чи не кожний спостерігач у залі. Хто ж дорожчий з цих жінок?! Лише крок відділяв їх трьох від початку танцю. Спантеличено Валя рвонулася до виходу та міцний потиск руки чоловіка на мить зупинив її ходу. Шанобливо поклонившись, Слава, поклав руку на плече дружині і ніжно повів у танець. Зворушена таким поворотом ситуації, але знічена від переживань, Валя все ж зуміла ніжно притулитися до грудей рідної людини. Я так люблю, ледь не вимовила вголос. Серце стукотіло , неначе на першому побаченні. Вона йому сьогодні пробачала все. Стоптану гордість, зраджену вірність, сором за його ганебну поведінку. Вони танцювали, обійшовши колом здивовану Люсю, яка так і залишилася самотньо стояти, не підхоплена до танцю, не пригорнута коханим… Хтось, рятуючи таке непорозуміння, знову закликав всіх до танцю. І закружляли пари таки шоковані щойно побаченим. А серед них щасливі Валя і Слава зі своїм зболеним коханням, яке випробовувалося подружнім і непростим життям, згоряючи у пристрасті і вирівнюючись мудрістю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=394295
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.01.2013
Всі доріжки замітати взявся січень нині.
Як Новий рік зустрічали у своїй гостині?
Розкажіть, малята милі,
Новорічну казку.
Та послухайте і нашу
Січневу, будь ласка.
У далекім Срібнокраї
Краплі проживали.
З неба дощиком зливались,
Землю напували.
А коли зима холодна
Хурделила світом,
Наші Краплі замерзали
На сніжинки – квіти.
Та одного разу в гості
До друзів Краплинок,
Де й не взявся на помості -
Кап! Серед крижинок...
Капнув з хмарки Капітошка
Й весело, завзято,
Нумо, всіх Краплин вітати,
- З Новорічним святом!
Зазирнула Королева
На галас в господу,
- Хто порушує мерзлоту
Із вічного льоду?
Чому Крапля не замерзла?
Бунтаря на очі!
Спати, спати, наказую!
А хто тут не хоче?
Тож найбільш за все бажала
Королева льоду
Діамантом заморозить
Капітошки вроду.
- Кап, кап, кап!
Зовсім не треба!
Хто таке, де бачив!
Я Краплинка Сонця й Неба,
Шановна, пробачте!
Ви в зимовому палаці
В завірюху, в хугу
Перетворювали Краплі
У холодну стужу.
Витинали мереживом
Сріблясті сніжинки…
Хто розбудить царство льоду
Без води краплинки?
Я у кожній заспіваю
Й захлюпоче хвиля,
Все навколо оживає -
З води така сила!
Усміхнулась Королева:
- Малий Капітошко!
У крижинці, ти не знаєш?
Теж води є трішки,
А сніжинка ніжно тане
На теплій долоньці.
Й моє царство з снігу й криги
Розтане на сонці.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=391516
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 11.01.2013
Сріблом присипана земля висвічувалась в сизій імлі. Ранковий холод обгортав її з усіх боків, нагадував – зимова пора править своє. Похмурі днини січуть то крижаним снігом, то холодним дощем, то плюскають калюжами, то колючим вітром хурделять... Зимовито, як каже сусідка. А як для Вії, то зимовито саме у її душі. То природа просто ще не налаштувалася на зиму. Та й осінній порі не хочеться поступатися. Небо зорить сріблястими крижинками, що плавно злітають з висоти, переливаючись зимовими барвами. „ Ні, таки зима справжня чарівниця. Це ж умить вона застилає білосніжним килимком все навколо. І така чистота наступає... – задумалася Вія, дивлячись з вікна на засипане подвір’я. – Оце б так в душі засипати зотлілу від печалі золу кохання. Щоб знову чистою стала її зневірена душа. Так ні ж! Ятрить, в’їдається гарячим попелом в самісіньке серце. Не присипати згоріле нічим”. – снувала одна за одною думки дівчини.
А через хвилинку Вія полинула в спогади, які так старанно старалася обминути...
Все розпочалося з банального ворожіння. Зупинила її немолода нечупарна циганка в автобусі. І хоча Вія відбивалася від неї як могла, таки зачепило дівчину її правдиве вгадування прожитого життя. Доносилось до слуху те, що вже пережила. І непомітно прислухалася до її пророчення. А циганка вже витягувала Вію з автобуса, все пророкуючи наступний хід долі. Отут на зупинці і вивідала Вія невідану історію свого життя. Не вірилося, що так має бути та все ж дослухала пророцтво ( за немалу плату, звичайно) до кінця. І так воно закарбувалося в її думках, що всі події, які відбувалися обов’язково звіряла з ворожінням. А події, дійсно, розвивалися, як пророкувала циганка.
„ А може, все ж випадковість?” – все ще сумнівалася Вія. І знову констатувала факти: це вже вона знає. Отак і жила, ніби звіряючи своє життя за планом циганки. Отож, коли познайомилася з Нілом не здивувалася. „ Жонатий, старший, з дивним ім’ям, все сходиться. Її майбутній чоловік.” І вже не опиралася, не озираючись, кинулася в вир почуттів. А коли він одягнув на її палець колечко, згадала останні слова циганки. „ Ти будеш з ним заручена.” Тоді їй було цих слів досить. А сьогодні Вія зрозуміла, що зарученою вона стала з одруженим чоловіком. „Чи ж так має бути? - хотілося запитати в циганки. - Якось воно буде, адже долю не впросиш, коли це в її планах”, - піддалася пристрасті Вія.
Стосунки переростали в сімейне життя. Ніл був у Вії першим її чоловіком. От тільки у Ніла було дві сім’ї. І в життя Вії почала вмішуватися людська зневага. Спочатку, це були її сусіди, потім рідні, друзі, колеги, і нарешті, застогнала її совість і гідність. Все це стерпіла б, мабуть, Вія, бо доля ж така, думалося. Та коли під дверима увечері побачила двоє дітей, які прийшли за татком, душа здалася.
- Нілку, тебе твої діти шукали, тут у мене. Хіба вони знають, що ти тут живеш?
- Знають, Яв ( так смішно передражнював її ім’я Ніл).
- То чому ж ти не з ними, якщо ти їм потрібний? – сердито перепитала.
- Вони почекають, - недбало відповів.
- Як почекають? – не зрозуміла Вія. – Ти що ж повертатися маєш? А як же запевнення, що все вирішиться і ми назавжди будемо разом? – аж застогнала запитаннями молода жінка.
- Отож і вирішиться, не турбуйся. З кимсь таки буду, не хвилюйся, дурненька, - спробував перевести у сміх розмову Ніл.
- А як же наша любов... - не доказала Вія речення. Вона зрозуміла, все зрозуміла. Циганка не доказала її долю.
Тепер майже всі вечори перетворилися на кошмар чекання. Діти
приходили все частіше і частіше. Гнати з-під дверей їх Вія вже не могла. Діти сиділи при порозі і чекали батька, а молодесенька жінка, топталася по квартирі з кутка в куток, готуючись до важкої розмови. І так щоденно. Розмови не виходило. Ніл, переговоривши з дітьми, відправляв їх до домівки, а Вію пристрасно обнімав, обіцяючи, нарешті, розпочати вирішення їхньої сімейної долі.
Так пройшов рік спільного, якщо можна це так назвати, життя. Любов не покидала Вію. Апогей пристрасті до першого чоловіка в її житті
переповнював жінку. Вона прощала його зверхність, що стала майже щоденною в його поведінці. А якось зневажливо прикрикнув, коли здивованим поглядом кивнула на дітей, що сиділи, вечеряючи, вже за кухонним столиком.
- Вони побудуть у нас, поки мати у від’їзді, - сказав рішуче Ніл, не дозволивши Вії заперечити.
Так його діти перебралися у квартиру Вії. І, як здалося їй, надовго і напевно. І справді, життя зовсім змінилося. Скрізь була сім’я Ніла: його діти, його гості, його родичі, його друзі, і, нарешті, його дружина. У Вії спочатку була її кімната, куди вона ховалася від галасу всього сімейства, і куди ще деколи приходив пристрасний коханець. Вже тільки так в думках називала коханого Вія. Ця шалена пристрасть, ще колошматила душу і тіло враз дорослої дівчини – жінки. Але часто вже приходили і дивні думки закінчити цю виниклу, напророчену „трияду”. Не розуміла, що ж ще стримує її від розриву цього зв’язку. Словам Ніла вже не вірила, а щось все ж не дозволяло розрубати такі стосунки. „ А може, ще, а може..?” – втішала себе жінка, - згадуючи циганку.
Дружина Ніла відвідувати їх почала все частіше. Нахабно заходила до квартири, не звертаючи уваги на Вію, починала порядкувати. До розмови не давалася, щось пояснити не хотіла, просто зиркала на Вію і відходила, залишаючи чергове запитання у повітрі. Та коли почала залишатися на ніч у квартирі Вії, у її ж кімнаті, жінка не витримала.
- Ніле, цьому потрібно покласти кінець. Ви вже скрізь, я не маю де спати,
- хмуро розпочала Вія, нарешті зважившись, на гостру розмову.
- Сонечко, - безхмарно посміхаючись, відповів чоловік, - поспи на кухні,
потерпи кілька днів, все стане на своє місце, ось побачиш, - ще міцніше пригорнув скривджену жінку дивак.
І дійсно, перебула на кухні Вія недовго. Притиснута в гарячих обіймах не почула, як клацнув замок у дверях. На порозі кімнати стояла дружина Ніла, і її родич, що теж частенько заходив до квартири.
- Ось, будь свідком, Петре, дивись, як плутається з моїм чоловіком дівка. А сказала, що квартиру здає нам. Будеш свідкувати в суді, - єхидно посміхаючись дивилася, як спантеличено схопилася Вія з ліжка. - Ну хіба що піде геть, тоді я не буду її „ соромити на всю вулицю”, - спростила такими словами розмову майбутня господиня дому. - Ось і речі я зібрала. Котись, дівонько, досить прикохуватися біля мого чоловіка. Подякуй, що плату не вимагаю за експлуатацію, - голосно зареготала Варка.
Шукаючи якоїсь підмоги, Вія ще озирнулася на Ніла. Та переможна , невідома досі його посмішка тільки підтверджувала здійснений ними план. Це вже зрозуміла Вія, тому голосити собі не дозволила. Ще на мить перемогла в собі гидоту до цих людей, ні не людей, а нелюдів. Пройшлася квартирою, на ходу відбираючи найпотрібніші речі. Вийшла за двері, стала за порогом.
„ Куди, куди вона зможе піти? – задумалась. - До Валентини, її старшої колеги, хоча б до ранку,” - закрокувала вглиб темряви. „ Що сказати, як пояснити ситуацію?” - перебирала думки. Не знаходячи варіантів, Вія підійшла до будинку давньої подруги. У вікнах Валентини ясно світилося. На її стук двері широко відчинилися.
- Вія? – здивувалася Валентина. А я чекала Калініна, вийшов за батоном для грінок, - почала пояснювати чому з такою безпечністю відчинила двері. - Це двоюрідний брат з армії попутно заїхав, - все ще пробувала пояснити про гостя Валентина. Але помітивши дивність поведінки її меншої подруги, примовкла, провела вглиб кімнати.
– Присядь, Віє, потім поясниш, - прикрила долонею вуста спантеличеної дівчини. Стукіт у двері покликав Валентину піднятися. А Вія схилила голову на коліна. Сором спалював її душу дотла. Сором і безвихідь. А ще в глибині серця булькотіла образа на циганку.
- Знайомся, Віє, це Калінін, а це Вія, - представила подруга один одному своїх пізніх гостей.
- Дивне ім’я, - одночасно вимовили гості, потискаючи руки. І розсміялися.
- Мені циганка наворожила знайомство з дівчиною з дивним ім’ям... – не доказав слів Калінін, засміявся, помітивши дивний сміх на обличчі пізньої гості.
- Одруженого і старшого... - і собі голосно розсміялася Вія.
- Ні, карооку і однолітку, - підтримав і собі жарт русочубий юнак.
Вечір вдався. Весело слухали армійські пригоди Калініна. І Вії зовсім не хотілося пояснювати причину свого пізнього приходу сьогодні. Лише невеликий чемоданчик, залишений при порозі, нагадував, що історія її неочікуваного приходу не проста... а таки, напророчена...
Та наступний день Вія запланувала жити вже без пророцтва, а за законом повноправного володіння власним життям і майном.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=382968
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 06.12.2012
Берізки, тополі і клени,
Без листя, ну, геть роздяглись!
А верби жовтаво-зелені,
Уперто за руки взялись…
І зовсім не хочуть скидати
Ошатне у сонці вбрання,
Так гордо стоять біля хати,
Неначе осіння рідня.
Тремтливо тріпочуть листочки
В завії холодних вітрів.
І візерунком в сорочки
Лягає осінній мотив.
А верби сьогодні не плачуть,
Вони, просто, трішки сумні.
Гілля опустили, неначе
Задумались в тихому дні.
І сльози колишні у росах,
Згоріли зірками давно...
Зібрала все осінь у посаг.
А вербам, чомусь, все одно.
Вони, наче подихом літа,
Пройшли повз осінню сльоту.
І загорнувшись у віти,
Листочки готують до сну.
Забули , напевно, сердешні,
Що хуга зимова в порі.
А вітер сердито у клешні
Все листя збирає в дворі…
І падає, падає тихо
Вербова краса до землі…
Лиш мить …і уже, наче вихор!
Сяйнула зима на крилі.
Війнула із неба пихато
Білявих сніжинок в танок.
І верби мої біля хати
Сплела у зимовий вінок.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=382867
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.12.2012
Ой, же, Осене щедра і мила,
Виплач рясно осінні дощі,
Бо краплина чомусь опинилась
На моїй вже сльозою щоці.
Для усіх, непомітно змахнула,
Я вітрами сушила її,
Але щемом у серці відчула,
Що не дощ, а це сльози твої.
То чому ж не дощить, а ти плачеш?
Золотою ж ходою ідеш…
І дощами, принаймні, пробачиш,
Те, що смуток осінній несеш.
Запечалені сльози жіночі,
Вже не раз у краплини влились,
А ти щастя для нас напророчиш,
І в вечірній свічі усміхнись…
Полум'яним у золоті листом
Застели сяйно рідний поріг,
А туманом, що звівся над містом,
Притулися легенько до ніг.
Це тобі сповідають всі смути,
І мінорні акорди душі,
І кохання шукають забуте…
У майбутнє сліди залиши.
Ой, же , Осене, мила, чарівна…
У прощанні вітрами злети.
Ти красою своєю Царівна!
А за смуток… іще раз прости.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=381543
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.11.2012
Жила наша баба Мотрона, а простіше Мотя на хуторі. Жита у маленькій хатинці, трудилася на городі, в село ходила мало. Бо, що там робити, коли для життя все є. А чи знала жінка, що те “все” має величезну протяжність. Та, мабуть, і добре, що не знала. Бо коли …
Побудувала дочка, вийшовши заміж, величезну і світлу домівку. А для великої й світлої скільки ж, то потрібно! Наносили повну хату “шкафчиків”, кажуть, то “мебля”, завісили світлі вікна темним “матер’ялом” і називають… а таки і не згадала як називають.
- Навіть полежати на печі ніколи, - не раз дратувалася жінка. Стомилася Мотя від такого життя – буття. А де ж подітися. В її хатині, де вона була ґаздинею, вже свині живуть. Ото сновигає кімнатами, а як вдається “прикимарити” деінде й уже раденька, що день вдався.
Та якось одного такого вдалого дня , баба Мотя вслухаючись в розмову дочки з молодою сусідкою Ганькою, “допетрала”, що життя є і інше, якого вона зовсім не знає. Так їй стало гірко, роки ж добігали до фінішу, а, життя нового не знала. Спочатку ніяк не могла второпати, про що то вони ведуть розмову.
- Таки про село, - сонно всміхнулася старенька. – Ох- хо – хо! Як я там давно не була. А Ганька про щось небачене торочить. Що ж, то таке, що на все село видно. Клуб? Так його ж давно розібрали на дрова. А колись же і вона ще пританцьовувала кадриль. Е! Згадала баба, як дівкою була! – передражнила себе саму. Але розмовою таки зацікавилася. І сама, не знаючи чому, ввечері почала розпитувати дочку про те диво в селі, про яке так весело розповідала Ганька.
- То, мамо, бар відкрили і тепер там усе село сидить.
- Як, дитино, сидить, - сполохалась баба Мотя, хто ж їх посадив?
- Ет, мамо, це столова така, де всі можуть їсти, пити , гуляти, музику слухати.
- Як, то? Ми колись у районі ходили в столову, то там тільки їли. А, то ще й пити дають?
- Ох, мамо, що хочете, те й дадуть аби гроші мали, - усміхнулася Олена на таке прискіпливе допитування матері.
А Мотя задумалась. – Хм - м, живуть же люди. А я все життя в лісі просиділа. Побачити б той “барррр”. І ото так жінці захотілося побачити нову оказію, що вона кожен день вичікувала нагоду. І гроші “заникані” дістала, аж 20 гривень від пенсії відірвала для майбутньої гулянки.
- А що, хіба я не можу у бар зайти, дочка каже, що Зося там через день “висить” на плоті.
Ото засіла думка у бабиній голові, а кажуть, задумане таки колись здійсниться.
А тут і причина знайшлася: весілля у куминої дочки, внученьку кума Гапка одружує. І, кажуть, у барі будуть теж гуляти, бо наречений міський. Мотя і не ходила майже ніколи на весілля, все молодші виходили в люди, а це ще звечора почала збиратися. Виклала свої “вбиранки”, перебрала одяг і відклала найкращі (на її думку). Олена посміхалася, відмовляла матір. Та таки здалася, внесла свої речі і підібрала одяг для матері.
- Оце вдягнете, мамо. Хай іде в село, давно не була, а таки старенька, - подумала. - Чи ж відбирати у неї цю радість.
- Мамо, ви самі не зайдете, важко йти, дороги весна розмила. Я попросила Хведю (зятя, тобто), він запряже коня і відвезе нас.
Ото наступив ранок, а баба Мотря вже на ногах. Як квітка, одягнута, причесана. Давно не була такою моторною й веселою. Усілися вони на віз, підстеливши ряденце на сінце, і подалися на село. Не буду розповідати як святкували вони весілля. Бо було воно як завжди: сіли, налили, випили, ще випили, ще…а далі вже ніхто нічого не пам’ятав.
А баба Мотря багато не пила, вона ж не для того сюди добиралася, чекала коли ж у бар усіх поведуть. І таки дочекалася. Правда, вже кіньми правила сама, Хведя десь присох біля бутля. А Олена тільки сміялася весело і голосно, ледве Мотря висадила дочку на віз.
Поїхали.
Молоді попереду, а бабуся наша завершувала процесію, підганяючи коника, що ніби теж сп’янів, бо чалапав ледь – ледь. Нарешті, доїхали в центр села, до , так званого, бару. Як би ви бачили, як пружно й моторно трюхикала старенька до гостини.
- О, тут же колись клуб стояв, замріялась Мотя. - Ех, як вона тоді витанцьовувала, коли їх школярі запросили в гості з нагоди святкування того, як його, “Женського” свята. Поставили концерт, подарували аж десять “платочків”. Вони іще в неї є, - згадувала баба молодість, і трохи не проґавила вхід до гостини. Пришвидшила крок, і собі прошмигнула до бару.
Ой, що то було! Грім і крик ошелешив бабу Мотю з перших хвилин. На неї сердито зиркнула кума Гапка, наче хотіла сказати, “чого приперлася сюди?”. Але не сказала, мовчки посадила скраю біля столу. Правда, шепнула щось її Олені. Та бабуся наша на це не зважила, вона як розкрила широко очі, так і не закривала поки вони самі не закрилися пізно вночі, за баром у канаві. Але про це пізніше. А поки, баба шамкала одним зубом смачне, але як для неї тверде м’ясо, попивала щось червоненьке і “балділа” від голосної музики та роззиркувала, ніколи не бачене дійство. Усе було б добре, аби Олена та й баба не випили зайвого. Хіба ж у такої оказій “вміриш” свої потреби? Не вміряли, тобто переміряли. Тому і не вгляділи, коли весілля вже закінчилося, а розпочалася інша гулянка, де вже платять всі за себе самі. Олена десь зникла, може Хведю шукати пішла. А баба Мотя сиділа, чекала, коли ж все закінчиться. І не второпала, що вже офіціантка перепитує її, чи насправді їй подати нові блюда. Пробувала пояснити бабі, що весілля вже пішло до хати. Якби ж не перебір, то, може б, і зрозуміла б це Мотя. На мить протверезіла вона тоді, коли довелося винишпорити свою двадцятку з-за пазухи. Бо вже погрожувала не офіціантка, а вимагав грошей великий хлопчисько. Баба, злякано витягла гроші, не розуміючи навіщо їх від неї забирають. Чи то такий збір на весіллі. Та чомусь її “кровненькі грошенята” не задовольняли чолов’ягу. Він енергійно випхав стареньку з бару, незважаючи на її вперті протести.
- Завтра ще стільки принесеш, - гукнув услід. Та жінка не зважила, бо їй і так серце
заболіло, було шкода “заниканої волюти”. Але, викинута в темінь вулиці, баба оторопіла ще раз. Біля славнозвісного бару стояв тільки віз без коня. Ще попід плотом хтось муркав, але куди йти, в який бік жінка розібрати не могла. Десь звернула, понеслась у морок ночі, але чи довго йшла не пам’ятає...
Лише зі сходом сонця селом продибала конячка, шукаючи свого воза і господарів, яких весілля розкидало в різні кутки села. Найближче всіх була баба Мотя: за баром, у ще не засипаному (через швидкісне будівництво) рівчаку. І снився, мабуть, їй такий бажаний бар. Усе ж таки побачила, що воно таке. .
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=380943
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.11.2012
Зазирни в мою осінь, благаю,
Це для неї з душі всі слова.
Ці признання тобі надсилаю
Від любові, повір, так бува.
Бездоглядну її залишили
В листопад і осінню сльоту.
Ми з тобою, напевно, грішили,
Попрощавшись отак, нальоту.
А любов непомітно присіла
Вже осіннім пейзажем в саду.
Попроситись назад не посміла,
Чи на щастя, а чи на біду.
Не простила, мабуть, нашу зраду.
Й слізно впала осіннім дощем,
Зачепившись в осінню принаду,
Хризантемовим жовтим кущем.
Зазирни в мою осінь
любов'ю…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=378766
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.11.2012
Я за руки тримаю простір,
Донедавна і ти, поруч …тут.
Ми замріяно йшли у гості,
Так наївні , закохані, прості,
А тепер я сама на помості
Серед тисячі зраджених пут.
Я краєчок притримую часу,
Ось уже вислизає із рук,
Змалювавши в повітрі гримасу,
Посміявся з хмарин викрутасу,
Затуманив осінню окрасу
Й залишив у минулому звук.
Так назавжди любов відспівала,
Без заземлення, в небо зійшла,
В часі я почуття не зміряла
І у просторі не завмирала,
Я тобою жила і чекала…
Та, на жаль, така мить відійшла.
Відминув час у простір. Немає!
Не вернути, не вкрасти назад.
І дороги до тебе не знаю
Й, мабуть, двері не ті відчиняю,
Час у часі крізь тьму доганяю…
Наче з вітром я б'юся в заклад.
Як примарне те щастя торкнути,
Коли я загубилась сама….
Чи у світі я є і чи бути?
Чи в минуле змогти завернути,
Або просто назавжди забути…
Був наш світ…і нічого нема.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=377786
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.11.2012
Зі смутком в прощанні,
душею в слова…
Поставимо крапку літами.
Тебе я спитати таки не змогла,
Чом зрада принишкла між нами?
В осінній порі я тугу зачерпну,
В долонях зігрію, пробачу.
І може, біду цю від нас відведу,
Неначе і зради не бачу.
Та все ж між серцями упала межа
І вже не вмивається щастя
У ранках щоденних…
На нас паранджа
Закрила любові причастя.
Чи ж ці половинки коханням цвітуть?
Чи краще його відпустити?
Чомусь у терпінні звикають, живуть,
А як без любові любити?!
Зі смутком в прощанні,
душею в слова…
Поставлю й я крапку літами.
Немає любові, обабіч пройшла,
Не втримати і під замками!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=377734
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.11.2012
Палахкотить горобина плодами червоними серед прижовклого листя. Краситься осінь в пелену золотаву. Це осінь так барвиться, заворожуючи своєю дивною порою, щоб нам ще затишно було опісля теплого літа. Але ось тихо – тихо злітають перші опалі листочки. Плавно лягають до землі, зачіпляючись на кущах, тремтливо мерехтять на вітрі, висвітлюючи позолочені боки. Вони ще відчувають висоту неба, але вже і тяжіння земне звідали. Бо падають додолу, виконуючи волю осінньої пори, і вже не вернути безмежжя простору на вершину дерев. Хіба що прокотитися з вітром, підлетіти на мить, щоб знову припасти до землі і залишитися назавжди опалим листям.
Софія спостерігала за листочками, які опадали, тихо лягаючи до ніг. Вона і себе порівнювала до опалого листка. Така ж боязка в самотності, нерішуча і розгублена, вже і не знала куди впасти: під ноги правлячого керівництва чи покотитися з очей людських в закуток і переплакати, перегорювати невдачу. Ні, вона таки підлетить, хоча б на мить у вись, хоча б на міліметр від низини її падіння сьогодні. Вона не може скоритися, визнати свою слабкість. А як було б добре бути такою, як усі. Виконувати все без заперечень І дарма, що це підлеслива праця, вона якраз сьогодні в «ціні». Не може Софія, ну ніяк не може так. Та цього не зрозуміти нікому.
А осінь продовжувала гратися з жінкою, посипаючи листочками, що пришвидшили своє падіння просто їй на плечі. Згорнула кілька листків у долоню. Податливо зігнулися. «Ще живі», - подумала, - а я вже ні. Приготувалася до наступного удару долі. І таки витягла з кишені лист… Останній лист зважилася прочитати саме сьогодні. Вчора носила весь день, так і не відкривши його. Жінка невпевнено розгорнула списаний аркушик. Щільно, прилягаючи одна до одної літери, скупо виводились у слова, які вливалися пекучим вогнем у серце Софії. «Саме така, мабуть, буває кара, - подумала з гіркотою. Згорнула лист і замислилась… Не хоче ні бачитись, ні листуватися дочка. Як не старалася порозумітися з Ксенією, а лист прийшов від неї з надписом на конверті „Останній лист”. Тому – то жінка і носилася з ним від учорашнього дня, тому і підібрала самоту осінню, щоб ніхто не бачив її пекучих сліз. Знала, що лист буде непростий, але що це останній не йняла віри.
Так хотілося комусь вилити біль душі. Роззирнулася навколо – нікого. Знову сама. Як і в той день, коли втікала нерозумна від дитини, покидаючи її в Ганни, де квартирувала. Вона тепер розуміє, що тоді їй, молодій, не було вчасної та мудрої поради. А непродуманий той крок вартує сьогодні її щастя. „Я ж повернулася, - хотілося крикнути ці слова вголос. - Але кому? Доня не хоче слухати. Але я ж повернулася, - таки прошептала жінка слова. - Повернулася…через місяць”, - сама себе присоромила. І полинула думкою у спогади…
Таки тоді вона справді повернулася, щоб побачити, де ж її дитина. Надіялась, що ще в Ганни. Колишня хазяйка не дорікнула, тільки сумно зітхнула:
- Пізно, дівчино. Дитина уже в сім’ї. Ти ж мені вибору не залишила, а собі самотній я не могла її залишити на сором людський.
- А може, ще заберу, - несміливо пробувала сказати про думку, яка пригнала її сюди повернутися.
- Пізно, - ще раз промовила, - аби ж то, - ніби когось запитала жінка і Софія зрозуміла, справді пізно. Стояла і все витирала і витирала сльози, що рясно спливали зі щік. Покірно прийняла заслужений удар.
Але доля таки пошкодувала Софію. Ганнина сестра, яка і взяла на виховання дитину, дозволила спілкуватися з названою дочкою справжній матері, але взяла слово зберегти цю таємницю. І Софія стала для Ксені тьотею Сонею. Ох і балувала вона дівчинку, яка аж присохла до «тітоньки». Посилки, подарунки, подорожі – все було для малої. Софія змирилася з думкою, що матір’ю для Ксенії не буде ніколи, тому старалася віддати всю свою любов для дівчинки. Якщо не могла її відвідати, писала листи чи не щодня. Жила не для себе, а для дитини. Отак і спокутувала свій дівочий переляк, через який ледь не загубила назавжди найдорожче – рідну дитину.
Дівчина зростала гарна, тільки характер був непокірний. Приймала все як данину, гордо і незалежно. Мабуть, від „балування” родиною та „тітоньки” Соні і визначилася такою поведінкою. Часто засмучувала і названу матір і справжню. Та проходила мить і її пустощі прощалися. Любили дівчинкуу всі, тому потакали примхам маленької принцеси. Маленька з часом стала юнкою, але такою ж примхливою та непокірною. Здавалося, сама собі шукала протиріччя і боролася з ними одержимо. Мама Ганна сумно хитала головою, не змігши впокорити дівчину. А тітка Соня, довідавшись з листів, тихенько сплакувала, знаючи що її вина в цьому найбільша.
Мабуть, стомившись від вибриків Ксенії, доля приготувала для дівчини нові випробовування. Захворіла мама Ганна. Хвороба миттєво знищувала жінку. Прийшла пора прощатися. Дівчину така біда сполохала, по – справжньому. Ксенія зрозуміла, що в житті є щось сильніше за примхи і непокірність та вередування. Вартувала кожну останню хвилинку біля матері, просила її видужувати, каралася за непослух, обіцяла бути слухняною та люблячою. А матуся тільки посміхалася і ніжно гладила голівку своєї Ксюти. Останні слова матері дівчина запам’ятала, але не розуміла. Чому завжди любити та слухатися тітку Соню? Адже вона буде любити тільки матусю. Дівчина горювала і ніхто її не міг відрадити. Не хотілося, щоб пригортала тітонька Соня, хоча вона завжди її любила. Але не зараз. Так і сказала, відриваючись від обіймів тітоньки: „Не хочу нічиєї розради. Я справлюся сама з татом”, - і відвернулася. Отоді і зрозуміла Софія, що таке мати для дитини. Не змогла розказати рідній кровиночці історію її народження, хоча Ганна дозволила відкрити цю таємницю.
- Передаю тобі, Софіє, нашу дівчинку. Юрась їй ради не дасть, занадто ми її випестили. Тобі і нести спокуту за цю ваду. Може, тобі вдасться виховати її. Серце в неї ображене ще при народженні, бо воно, напевне, відчуває про зраду. От дівчинка і мучиться, не розуміючи сама, чому зла на весь світ. Шукає відповіді, а де вона не знає. Не змогла і я їй допомогти, надіялася, що підросте, мудрішою стане, зрозуміє. Не встигла, - вже зовсім тихенько доказала слова Ганна. – Якщо потрібно буде для її життя розкажи їй правду, Соню. Нехай дитина розсудить нас усіх.
Носила Софія свою спокуту, помножену стократ. Дівчинка замкнулася. На листи майже не відповідала. А коли і напише кілька слів, за ними не видно ні її серці, ні її душі. І стогін печалі завуалює в кілька сухих, банальних рядочках слів. І Софія не витримала. Написала Юрію про прохання Ганни. Не заперечував чоловік, бачив, що дівчина потребує жіночої допомоги. Що вже приховувати, коли материнське серце розривається. І Софія написала листа. Спочатку хотіла поїхати до Ксенії, розповісти все при зустрічі. І не змогла. Не тому, що боялася зневаги Ні, боялася завдати удару. А лист написала обережний, лагідний. В кожному словечку своє любові до дитини, просила пробачення. Три такі листи злетіли у простір, несучи її біль, за зраду, радість за дорослу доньку, вдячність за виховання... і прохання, прохання, прохання простити і дозволити бути поруч. А відповіді не було. Не було навіть рядочка. Не було і від Юрія, який пообіцяв підтримати доньку в пору такої звістки. Не було. Душа жіноча чекала, терпіла, молилась, пекла, німіла, але надіялась...
Листа не було. До вчора Софія ще не знала, що прощення не буде. А ось сьогодні читає, вже в котрий раз „останній лист” від доньки до матері. Ні, не до матері, а до тітки. Так Ксенія назвала Софію в листі. „Мені нічого від вас, тітко, не треба. Це мій останній лист...” Літери розпливалися, і Соня все протирала і протирала очі від сліз, які котилися, котилися по щоці, капаючи на рядочки скупих і болючих слів. Не признало мамою, не простило дитяче серце колишньої зради. Не потепліло у ньому від маминої любові, не розтопило слово криги образи навіть у серці дорослої дівчинки. Пізно відгукнулася мати. У серці Ксенії вже зайняла місце любов до Матері. І розділяти його вона не змогла.
На, змокрілий від сліз аркуш, тихо падали осінні листочки, прикриваючи пожовтілими боками пекучі слова. Останнє листя на останній лист...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=376064
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 07.11.2012
(за адресою) http://youtu.be/s-hbT6SvJ24
На нашу лавку осінь підсідає…
У бесіду осінню з листопадом.
На жаль… уже нас тут немає.
І лише смуток бродить садом.
Туманом щільно листя обгортає,
І не знайти минулого кохання.
Іду до осені, вона лиш знає ,
Що саме зустріч тут була остання.
Тихо злітає золоте листів'я…
В долоні щедро ми його ловили.
В букет складали… та чужим міжгір'ям
Любов надвоє нашу розділили.
Сумую я в осінньому барвисті,
І спомини щораз перегортаю.
ОсІнь моя стоїть в букеті…лИстом.
Твоя ж … у другу долю завертає.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=375027
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.11.2012
На нашу лавку осінь підсідає…
У бесіду осінню з листопадом.
Тут нас, на жаль, уже немає.
І лише смуток бродить садом.
Туманом щільно листя обгортає,
І не знайти минулого кохання.
Іду до осені, вона лиш знає ,
Що саме зустріч тут була остання.
Тихо злітає золоте листів'я…
В долоні щедро ми його ловили.
В букет складали… та чужим міжгір'ям
Любов надвоє нашу розділили.
Сумую я в осінньому барвисті,
І спомини щораз перегортаю.
В букеті осІнь жовкне ли'стом.
Твоя ж … у другу долю завертає.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373639
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.10.2012
Майорять золотавим вбранням – цвітом чорнобривці . Серед них неначе клаптики літнього неба, заплутались синьоокі агератуми. Приховалися від осені… Сонце ще нижче прихиляється до землі, розсипаючи уже осінні барви. А в спогадах яскраве духмяне блакитне літо, краса і багатство якого влилася в соковиті і рум’яні диво-плоди.
Яблучний аромат видихало , булькаючи на вогні майже готове варення. Ольга Сергіївна метушилася на кухні, прибираючи зі столу після сніданку. ’’А ще ж слід перекласти у банки ,’’ - майнула думка.
Розпочалися заняття і їй теж пора до школи. Вже багато літ працює вчителькою математики. Мріяла про наукову роботу, але вибрала щоденну турботу про сім’ю. І закрутилася у вихорі домашніх клопотів, виховувала трьох синів, створюючи тільки їй відомий, порядок подружнього життя, яким дорожила понад усе. Їй здавалося, що саме так будується найміцніша фортеця сімейного життя. Діти виросли . Двоє синів закінчили навчання, створили свої сім’ї і лише найменший жив з батьками, тішив синівською любов’ю. При першій же нагоді всі збиралися в рідні стіни свого дому. І тоді тут ставало тісно від жартів і щирості. Як раділо материнське серце таким зустрічам, вважаючи себе найщасливішою жінкою і матір’ю. Любила такі гостини Ольга Сергіївна. Виставляла найсмачніші страви, пекла пироги. Смакували гуртом весело, галасливо. І така завжди сувора вчителька, ставала щедрою і ніжною мамою. Чекала всіх і у ці вихідні, які несли святкову нагоду знову зібратися. От і яблучним варенням почастує.
Думки перервав дзвінок, закликаючи поспішити до дверей.
- Ну от, знову щось забув син і повернувся, - кинулась до дверей.
На порозі стояла молода приваблива жінка, розгублено розглядаючи господиню. Мить оглядин затягувалась.
- Ви до кого ?- стримано запитала Ольга Сергіївна.
- До Вас.
- До мене? - здивовано перепитала. - Я Вас не знаю, - відмахнувшись від думок - запитань, хотіла причинити двері.
- Почекайте! Жінка важко зітхнула і промовила .- Віддайте мені Вашого чоловіка… В першу мить Ольга Сергіївна не зрозуміла сказаних слів.
- Що? - перепитала, здивовано звівши брови. Майже пошепки, злякано прошепотіла жінка ті ж слова.
- Як віддайте? Чому? Він, що чемодан, щоб його віддавати?- посипала запитання господиня квартири, не розуміючи прохання.
- Він батько мого сина, - ледве витиснула дивні слова несподівана гостя. Завжди врівноважена і стримана Ольга Сергіївна відчула як захвилювалося і сполохалося серце.
- Пройдіть до кімнати, - ховаючи хвилювання, запросила незнайомку. З кухні дихнуло пригорілим варенням. Ольга Сергіївна поспішила до кухні, махнувши до гості, щоб та проходила в кімнату. Механічно відсунула з вогню миску і на хвилинку присіла край столу. Важко зітхнула. Що це? Нові випробовування? Тільки мить слабкості і вже тверде рішення:
“ Розібратися спокійно.” Встала і поспішила до непрошеної гості. Жінка стояла біля дверей, так і не наважившись присісти , стискаючи схвильовано руки.
- Присядьте і розповідайте, - запросила до розмови господиня.
- Що розповідати, - стримано почала. – Є дитина, яку я сама виховати не зможу. Матеріальні нестатки і бездоглядність. От і хочу, щоб у моєї дитини теж був батько.
- А в моїх нехай його не буде? Чи не так? - суворо глянула в очі жінці Ольга Сергіївна.
- Вони ж у Вас уже великі, самостійні, а моєму і року немає, - благально не промовила, а простогнала небажана співрозмовниця.
- Але ж ви самі вибрали долю безбатченка для своєї дитини. Напевно ж знали про сім’ю свого обранця – коханця.
- Знала, але я дуже хотіла мати дитину. Не думала, що сама не зможу її виховувати і виникнуть такі проблеми. Жінка схлипуючи розповідала історію свого життя. Радість материнства, поневіряння з маленькою крихіткою в суворому сьогоденні й визначили цей прихід до жінки і матері, як крайній вихід із важкої ситуації. Не думала, що життя виставить такий рахунок за її здобуте щастя – синочка.
“Не думала, а думати потрібно, - кричала душа суворої Ольги Сергіївни, - адже дитина не лялька, яку сповив і положив, а жива істота, яка хоче їсти, потребує щоденного догляду і клопоту.” Але вона мовчала, слухала заплакану жінку. А в згадках майнули дні народження її синів. Якими святковими і радісними були вони, хоча і клопотів, звичайно, вистачало. Та поруч був помічник - їхній батько. І зараз він їх опора у всьому. Задумалась… Жінка перестала схлипувати і благально дивилася на господиню. Чекала слова.
- Як же ти ( не помітила, як перейшла на “ти”) не подумала про майбутнє дитини. Адже вона завжди буде обмежена в батьківській любові. Яку долю ти підготувала для своєї дитини і для себе ? Краденим довго не покористуєшся, воно ж миттєве. Спливе і не впіймаєш. Шкода мені твого сина. Чоловіка і батька своїх дітей я тобі не віддам, - повчально, як вчителька, вичитувала жінка Ольга Сергіївна. – Нізащо не віддам! - твердо повторила відповідь.
Жінка від цих слів стрепенулась, на мить її обличчя посуворішало. Вона боролася для батька для своєї дитини.
- У Вас же є все, - майже викрикнула. - І діти, і квартира, а я не маю де жити. Працювати не можу, бо нікому доглядати дитину, рідних немає, щоб допомогли. Вона все повторювала і повторювала ці слова. Ольга Сергіївна мовчала і думала. “ Вона, здається, сказала все. Але ж дитині потрібен батько, знала достеменно”. Вирішила :
- Батько твоєї дитини мій чоловік, то і дитина мого чоловіка - наша. Віддай її нам і ми виховаємо разом. Тільки її матір’ю буду я. Так я зможу допомогти тобі і твоєму, нашому, синові, - визначила Ольга Сергіївна неждано і для себе думку, яка плутаючись поміж інших думок все ж вирвалася на волю.
Жінка підняла заплакані очі і захитала головою.
- Думай, - твердо повторила, не помічаючи, що жінка пішла, тихо причинивши двері.
Ольга Сергіївна сиділа, схилившись над столом. Дитина Сергія? Її Сергія? Новина не сприймалася. Здавалося, це якийсь жорстокий жарт. Але жінка була тут, її прохання - молитву вона не забуде ніколи. Скільки літ разом з Сергієм, поруч у всіх незгодах і радощах . Але його маленький син? Чи ж знає він про його народження? Думки снували одна за одною, а жінка безпорадно шукала відповіді і не знаходила. А час підганяв, запізнювалась на роботу. Важко піднявшись, механічно повела поглядом по квартирі, яка завжди була фортецею у її житті. Невже все рухнуло, отак відразу. Ні, за сім’ю вона буде боротися ! А Сергій нехай вирішує сам.
День промайнув, неначе кошмарний сон, в якому ти ніби учасник, але нічого від тебе не залежить. Безпорадно метушилася, якусь виконувала роботу, але думки і вся вона була в ранковій розмові. Подумки продовжувала діалог, а полегшення не відчувалося. Це, мабуть, був чи не єдиний день її розгубленості.
Додому прийшла першою. Почала розігрівати вечерю. Не собі, а за звичкою. Ніби все було як завжди. Ні, не так. Не було радості чекання чоловіка, тільки невимовна образа пекла у грудях і якась дивна невпевненість у завтрашньому дні.
Скрипнули вхідні двері, прийшов Сергій. Заглянув у кухню, весело сказав:
- Привіт, моя господарочко. Мию, мию руки, без нагадування, - спробував пожартувати. Ольга Сергіївна не відповіла. Не знала як себе поводити, як розпочати розмову.
- Будемо вечеряти вдвох , Олега не почекаємо? - запитав Сергій, сідаючи до столу. Він вже помітив, що дружина не в гуморі.
- Так , будемо вдвох. Тільки для двох наша сьогодні розмова. От, лише не знаю як її розпочати.
- З головного. Тобі ж відомо, не люблю передмов.
- З головного? - перепитала. – Тоді слухай. В нас буде іще одна дитина, син, твій син, - витиснула новину. Сергій хотів щось сказати, але, глянувши на дружину, змовчав. Хвилина мовчання затягувалася. Мовчали обоє, кожен думав про своє.
Ольга, не Ольга Сергіївна, тихо плакала, квилила, згадуючи прожите життя. В цю мить вона стала зовсім беззахисною і слабкою, як і всі зраджені жінки. Сергій мовчав. Все міцніше стискала його рука взяту скибку хліба. Розумів, що словами не зарадиш. Це не та жінка, яку втішать лестощі. Він знав сильну і нескорену Ольгу Сергіївну, яка і любила саме так. Ніжна Олечка давно загубилася серед щоденної суєти і твердих поміркованих рішень. Сергій давно підкорився її правилам, які навіть не обговорювалися. Так було простіше без зайвої метушні. Може, через те і знайшов Ту, для якої був своєрідним “поневолювачем”, чоловіком-кумиром. Жанна захоплювалась його ніжністю і владністю, даруючи жіночу покору. Але хіба зараз про це розкажеш дружині. Встав мовчки пішов до дверей.
- Почекай, ти не хочеш поговорити, - гукнула спантеличена Ольга. Чекала виправдання, вибачень, а не мовчанки.
- Потім поговоримо, - відповів на ходу.
- Ні, Сергію, це не кредит. За все потрібно платити вчасно, тоді, коли підійшов час оплати. Сідай! - сказала твердо і Сергій зрозумів, що саме зараз, знову сильна Ольга Сергіївна, вирішить його долю. І не вгадав. Ольга розпочала розповідати про ранкову зустріч.
- Ось такий сюрприз ти мені підготував, - все ж дорікнула. - Тепер рішення за тобою. Визначайся з ким будеш. Свою думку я сказала.
- Олю, ти справді згодна виховувати чужу, тобто мою, дитину, - зважився підняти очі на дружину Сергій.
- Вона твоя, значить і моя, Наші діти мають батька, а маленькому він найпотрібніший. А врешті-решт, тобі ж і вирішувати. Ольга Сергіївна сухо чеканила слова, але, здається, ще б хвилина і заридала б на весь світ. Дозволила собі це, коли за Сергієм зачинилися двері. Ридала вголос, схилившись на кухонний стіл. Схопилася. Ні!. Потрібно взяти себе в руки. Зараз надійде син. А до остаточного вирішення позиції Сергія, паніки не допустити. Ольга спішно витерла сльози долонею.
Вийшовши із під’їзду, Сергій зупинився. « Куди іти з дому?» - запитував себе. Де зараз Жанна не знав, що народжуватиме від нього дитину і не здогадувався. Був впевнений, що за їхні зустрічі до нього претензій не буде. А про такий сюрприз навіть і не снилося. Призабуте звабливе захоплення визначилося неймовірним продовженням. Те, що з’явиться на світ його ще один син не мав і гадки. Син, який теж має право на його любов і піклування. Де вони зараз? Де шукати? За старою адресою Жанна давно не проживала. Цікавився якось, захотілося провідати. Треба знайти, допомогти чим зможе. Йшов до зупинки, а опинився в скверику. Сів на лавку, знову задумався. Вперше самостійно задумався над проблемою, яка неочікувано звалилася на його голову. І вперше її вирішувати самому!!! « А зараз, що робити зараз? “- запитував вже вкотре себе Сергій.
P.S. Чи такою ціною визначаються безтурботні стосунки для задоволення? Хто відповість? Хто підкаже вихід із лабіринту який створили самі люди, не знаючи виходу? І борсаються…а син десь зростає. Без батька…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=372600
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.10.2012
Я кольорові сни словами намалюю…
І прошепчу… Відчути б цю красу!
Безмежжя сонно простором торує,
А я букет троянд в руках несу…
І кожна квітка ніби сонцем, сяє,
На пелюстках осонням виграє,
Веселка ніжно в пригорщі збирає
Й мені всі фарби з неба подає.
Така вже благодать в її щедротах!
Як візерунком грає вдалині!
Просто за так, зірками у висотах
Насипле сяйвом щастя на всі дні.
Трояндами встеляю сон грядущий,
В думках нічну стежину засвічу.
Мій лише там перон в запасі сущий,
Так від земної суєти втечу.
А уві сні кохання без печалі,
Красою переповнює жалі.
Там почуття вимірюють в кришталі…
Й відносять аж до неба журавлі.
Я кольорові сни словами намалюю…
Я прошепчу… Я ще раз сон почую…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=372023
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.10.2012
Наведений будильник…
Все в позначці:
Куди, коли, на скільки, о котрій.
Сумуємо, радіємо чи плачем…
Усе у часі.
І що вартий збій!
Неначе бігуну,
От трішки б сили,
Останній подих…
Та ж бо добіжиш?
Кохані руки більше не носили.
Просто довірили:
Як треба? Довершиш!
І знову у хвилині все цінуєм:
Додому, на роботу й ще кудись…
Навипередки з часом так мудруєм
І от, здається!
Знову добіжиш!!!
За руки малюків - і вже щосили
До золота осіннього у сад.
Дітей кохані руки ж не носили…
І до снаги тобі усе!
Й стократ…
Вареники, конспекти, нові теми.
І ранок посміхається для двох.
І сину не даються теореми,
І з лялькою в дочки переполох…
Всміхаєшся на мить з дитячим сміхом -
І вже великий і красивий світ…
Хіба ж це суєта?
О, ні! Утіха!
А час злетів! Сховався серед віт…
У небо заголосить про нестачу.
Не встигну я…
І ночі вже нема!!!
Так хай до всього ж буде на додачу!
Жіноче щастя з віршами всіма.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=370978
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.10.2012
Намалюй нашу казку (Катка)
Напиши мені казку в минуле,
Ти для мене весь світ обіцяв.
Ми ж кохання там вчора забули,
А сьогодні уже не впізнав.
Загубили всю велич любові,
Спопелила байдужість красу.
Не сказали суттєвого в слові…
Чи ж тепер головне я скажу?
Напиши мені казку в сьогодні
І осіннім листком надішли.
Ти казав, що листи старомодні,
По – сучасному вже напиши.
Я хотіла в теперішнє взяти
Щастя трішки, бо як же це так?
Ми шалено уміли кохати,
Зберегти ж не зуміли ніяк.
Не пиши мені казку в майбутнє!
Подорожні у ньому лиш ми…
Спогад лине в моє незабутнє,
Обгортаючи пам'ять крильми.
Не пиши більше казку…не треба.
Смутком осінь іде дощова…
Нагадала навіщось про тебе
І з минулої казки слова.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=370278
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.10.2012
Заплутались думки в словах,
В щоденних клопотах буденних.
І не відчули попервах:
Те кажемо , що всім приємно,
Що розгубилась поміж нас
Краса й довіра правди вчора.
Із лицемірства і прикрас -
Театр одного лиш актора.
Коли ж згубили ми себе?
І те, що мали, особисте?
Зрадили… слово надсвяте,
Яке у правді тільки чисте.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=370258
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 11.10.2012
Чому так серце, осене, щемить?
Грайливо й щедро розсипаєш листом.
Така прекрасна, дивовижна мить!
А я сльозу нанизую в намисто.
Ця щира й чиста зблиснула тоді,
Коли уранці задивилась в небо.
Хвилюють спомин роки молоді.
Й нестямно я закохана у тебе…
А ось важка, прихована для всіх,
У пригорщах, запалена душею.
Коханням знехтував, шукаючи утіх,
Тому й не стала парою твоєю.
Тамую я розгублено в думках,
Чия ж тепер вже буду наречена?
Сушила довго сльози на вітрах,
Обнявши стовбур молодого клена.
Гірка краплини зболена сльоза…
Таких найбільше у разках намиста.
Пекла образа, кинута в слова
Й моя дорога довга і гориста…
А цю сльозу, як росяну іскру,
Я пригорну у промені серпанку.
Осіннім листом ніжно обітру.
Вона зі сну щасливого світанку.
Ти вибач, осене, таку мою журу.
Нехай твої золотяться принади.
Я ж сльози всі в букет дощу зберу,
А ти розсип в осінні зорепади.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366929
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.09.2012
Загорнулося сонце туманом,
Лиш промінчик звисає з небес.
А осіння пора, наче панна,
В позолоту вбирає принцес.
Ось тополя присипана листям,
Наче клаптики сонця - крильми.
І осіннім букетом в обійстя,
Зазирнули із саду гістьми.
А береза стоїть золотава,
Бо найпершою серед усіх
Листя жовтим своє фарбувала
І вмивала в краплинах зі стріх.
Тільки верби іще бунтували
І зелені, ошатні - в рядах
Серед осені гідно стояли,
Ніби літо тримали в руках.
В хризантемах ще барвилось небо,
Пломеніючи в присмерку дня.
Ніжно проситься в душу до тебе
Моя осінь пейзажем щодня.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=365436
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.09.2012
Озирнися назад: як ти вік прожила?
Чи зробила усе, що хотіла?
Чи дерева садила і чи дім свій звела,
Для майбутнього діток зростила..?
Плечі обгортала ранкова прохолода. Осінь. Горобинові грона полум'яніють дозрілістю, неначе нагадують: літо минуло...
Миттєво відшуміло грозами, відсвітило сонячним промінням, дмухнуло пахощами вітровію... Зігрівши душу і тіло, кануло безповоротно у просторі і часі, залишивши напам'ять на покуті пучечок засушених духмяних квітів, посвячених на Маковія.
Ганна сиділа на призьбі своєї хатини і вдивлялася в розкішний, обважнілий плодами сад. Ще зеленіє, а листочки вже тремтять під струменем осіннього вітру. Вона знає: прощаються, збираючись у свій останній політ. Все змінюється у часі...
Ось і вона. Хіба ж думала, що назавжди подружиться із самотністю. Не спиться Ганні, думки просяться на волю. Стривожили вчорашні події і не спинити думок, що чередою обступили жінку. Та й події не такі вже важливі, а нагадали давню істину: своєю душею розплачується людина за життєві помилки.
Літечко вирувало біля Ганниної хати босоногим галасом дітлахів сусідки Марфи. До неї всі рідні звозили своїх чад на «оздоровлення», як говорила сама газдиня. І не тільки внучата бігали на її подвір'ї, а й діти далеких родичів, знайомих. Всіх приймала Марфа. Посміхаючись зустрічала, ніжно гладила їхні голівки і вони враз ставали рідними.
Тільки дві хати й залишилося на хуторі: Марфина і Ганнина. Так і жили дві жінки, розділені великою огорожею колишніх сусідських чвар. Але Ганні про це згадувати зовсім не хотілося. Давно було, а миру і сьогодні немає. Якось пробувала Марфа помиритися, приходила до Ганни, коли та надовго злягла з грипом. Але хіба ж могла Ганна простити Марфі її щастя? Заздрила, завжди заздрила. І чоловіка, і дітей має, і родина велика й багата. А Ганна сама, одиначкою так і прожила. Сама збудувала брилу самотності і вічного непорозуміння, а вину за змарноване своє життя перекинула на «щасливу» сусідку.
Багато літ спливло, поки зрозуміла Ганна свою вину. А вчорашні, підслухані Ганною слова маленької Марфиної гості вразили жінку в самісіньке серце: « Бабуню, ти не плач, коли тобі буде сумно, а подружися з тою бабусею, що у хаті за огорожею. А то вона теж плаче. Я бачила в щілиночку. Вона така смутна. Ти, бабуню, дай їй яблуко, оте смачне, що я дуже люблю...».
«Це маля – навіть не рідня, а з дитячого будинку на літо дочки Марфині взяли і разом зі своїми дітьми привезли відпочити», - шепотіла сердито Ганна. Вона тулилася все ближче до огорожі, щоб усі розмови почути. А ввечері сама собі їх переповідала, роздумувала. І веселіше ставало на душі, не так самотньо зиркала темна ніч. Ганна спочатку відганяла Марфину ватагу зі свого саду. А з часом звикла до її веселого галасу. І всю зиму виглядала, коли знову приїдуть. Навіть огорожу трішки розібрала в одному місці, щоб легше було перескочити, бо таких смачних яблук не було ні в кого. Та її діти побоювалися. Старалися влетіти в садок тоді , коли їхня розвідка доносила, що баба Видра ( так її називали позаочі) пішла прати на ставочок ( яма під вербичкою з джерельцем, а все ж свіжа водиця). І Ганна часто йшла прати, взявши на плечі кошелика з кухонними(не такими вже й брудними) рушничками. Посміхалась сама до себе: дивина, але вона вже любила цих дітей.
А вчора всі Марфині гості зібралися від'їжджати, літо закінчилося. Душа Ганнина теж холола, загортаючись у килим осені і самотності. Тихими вечорами жінка відшукувала у думках помилки своєї молодості і топтала їх пекучими сльозами старечої зрілості.
Ганна була найгарнішою дівчиною не тільки на хуторі, а й на селі, куди ходила до школи. Підросла. Навіть старезні баби не дозволяли собі обговорювати коротку спідничку Гані. « Гарно Гані, хай так і ходить», - шамкотіли одна до одної. Все коротшою ставала спідничка, і все більше хлопців крутилося навколо дівчини. А вона, гонорова і вередлива, все перебирала нареченими. І не помітила, як всі вони створили свої сім'ї, так і не діставши високу планку Ганниного вибору. Проспівала красиве молоде життя... А згодом відчула об'ємний вакуум порожнечі навколо себе. Зазирнувши за звичкою на хутірські вечорниці, побачила, що її одноліток там немає. До молодих, з їхніми дивними розвагами, вона вже не вписувалась. До жінок-одиначок приставати не хотіла. І все частіше залишалась вдома сама. Хутірські потихеньку перебиралися в село. А Ганна, залишившись без родини, почала всіх сторонитися. Душу і серце приклала до роботи. Чистесенько виполювала городину, розводила домашнє господарство. З часом праця перейшла у жадібність. Звела високу огорожу, ховала свою багату оселю і не допускала до себе нікого. Якось почав залицятися до неї нежонатий лісник із сусіднього села. Та як подумала Ганна, що всім потрібно ділитися – прогнала. І сварки із сусідами почалися через її жадібність. То груші не туди падають, то яйце курка на чужому городі знесла. І сварилася, сварилися... А коли дітлахи з'явилися у сусідчиній оселі, ледве не шпаклювала огорожу, щоб не підглядали. А вони пролазили крадькома в сад, поки маленькі були, щоб поласувати солодкими яблуками, а як підросли, почали обходити її хатину. Але Ганна вже не хотіла тиші, яка з усіх боків обгортала сумом і страхом самотності. Тягнулася ближче до межі-огорожі, щоб послухати веселі розмови. І ніби й сама порозмовляла подумки. Так і звикла. Жила чужим щастям, життям-буттям Марфиної сім'ї.. З часом і Марфа залишилася самотньою. Вони обоє чекали, проводжали гостей. Тільки Марфа – своїх, а Ганна – чужих.
Вранішній промінчик сонця все ж пробився з-за навислих хмаринок, що гуртувалися у величезну хмару. Торкнувся Ганниного плеча, ніжно торкнувся, ніби хотів заспокоїти самотню жінку, що навіть промінчиком своєї душі людина може зігріти іншу. Тільки не запізнитися б ...
« Я не запізнюся, подружуся, обов'язково подружуся», - згадуючи слова дівчинки, крізь сльози шепотіла баба Видра. Ні, просто Ганна.
Не прополеш життя, бо не виправить вже,
Пересіяти поле не взмозі.
Та надія на те, що добро проросте
Із зернинок кількох при дорозі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=363298
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 10.09.2012
І починаємо з початку
Перебирати "з" і "без"... (Ксенія Подільська)
Як дві півкулі у душі, лишилися на згадку…
Лечу в крутому віражі… й тримаю в безпорядку
Якнайміцніше мої «без» і «з» твої в додачу…
Заколошматив вітер й щез… та я уже не плачу.
Світанки сяяли для нас, безмежжям в днях зорили.
Здавалося, що у цей час нам небо нахилили.
Плескали пломені теплом останнє наше літо…
Й ховалось срібло над чолом з любов*ю непомітно.
Вербове віття обняло, здавалось, нашу долю.
Ти ж памˊятаєш, як було… до ночі зради й болю!
У просторі буденних справ згубилась наша вірність.
Мене ти вперше не втішав повірити в безгрішність…
Була любов без меж свята, красива, незвичайна.
Жаль, не цілунком на вуста лягла та ніч остання.
Без тебе квилила земля, дощами перепрана,
Без тебе вже була не я, а просто, голограма.
В розлуці сонце так пекло і так в душі палало,
Неначе в купу все звело і горем поєднало.
І щиро зорі з висоти уже не усміхались,
Без тебе я, без мене ти, дотичні не стикались…
У паралелях почуття - й на зустріч неспроможні.
Проходили своє життя та порізно з нас кожний.
Як дві півкулі у душі , лишилися на згадку...
Майже здолала віражі і все в мене в порядку.
Мої всі «без» і «з» твої давно вже нетутешні.
Чому ж заходиш уві сні у дні мої прийдешні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=361167
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.08.2012
Пройшла у часі …і стомилась
Комусь вимірювать себе.
Такою я вже народилась,
Хіба вина моя тут є?
Чому ж тоді все озираюсь,
Чи так зробила, так пройшла?
Щодень душею щиро каюсь,
А є вина, як і була.
Іду у часі…так стомилась
Звіряти кожен день буття.
Не знаю виходу… спинилась
Розгублена в передчуттях.
Неначе в казці, - повороти,
Не можу вибрати який?
Перебираю всі чесноти,
А крок неправильний, чужий.
І здійснений, наче з розмаху…
Ось так у днях карбую хід,
Може, наступний … як на «плаху?»
У сумнівах…чи йти в обхід?
І знов в думках, перебираю
Слова, вину і каяття…
Здається, ще чогось чекаю…
Ні, ні, таки не співчуття!
Чогось високого такого…
В прийдешніх днях моїх знайти…
Такий ось шлях життя земного,
Яке не просто нам пройти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=360436
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.08.2012
Замовкла й я... у тишу задивилась...
Що впала ніжним шелестом в траву,
Росинки вигравали, небом вмились,
Важку струснувши купіль дощову.
А я стояла вражена красою...
Природа усміхалась й наяву
Вбирала спрагло водяні сувої
З калюж небесну воду зоряну.
Стікали з листя крапельки намистом,
Докапувала стишено гроза.
Звелась веселка барвами над містом.
Щаслива мить, а в ній щаслива я!
Веселка
Ох і вигравала вона у міріадах крапель, які піднімав фонтан у вись, ховалася у вітті верб і знову барвилась на сонці. Подумалося…Небесна райдуга – це гармонія кольорів, які , плавно переходять один від одного і, об’єднуючись, народжують пісню неба, залишаючи на землі останній музичний акорд. Це краса барв неба і землі, що наче перевеслом, з’єднала їх воєдино. Так і людська доля завжди у пошуках своєї половинки, щоб об’єднати в свою земну веселку кохання: любов і красу, вірність і силу.
Зачарована таким дивом я не зразу помітила жінку, яка теж підсіла на лавку і задивилась на небесну красу. Розговорилися, виглядаючи серед мокрого віття визначену Господом гаму кольорів, мабуть, вона і спонукала жінку до сповіді.
… Усі завжди казали Тетяні, що вона красива. І весело поглядаючи у дзеркало, вона і собі усміхалася: красива. І коли прийшла пора вибору судженого, шукала найкрасивішого. А як зустріла, закохалася до безтями. І, здавалося, що їхнє подружнє життя – небесна веселка, наповнена всіма відтінками світлих і теплих кольорів, гармонія душі і тіла, великого і прекрасного почуття. Народила сина. Щоденно створювала затишок у домі, чекала коханого чоловіка і, втішаючись коханням, розквітала.
Та в її веселку щастя вплелася зрада і потихеньку затьмарювала світлу гаму її подружнього життя. Тетяна не вірила натякам сусідок (мабуть, заздрять її любові). Та коли зрада загорнулася в її постіль і Тетяна оторопіло дивилася на чужу жінку у своєму ліжку, лише тоді відчула, як розсипається на друзки її вигадана веселка. І тільки єдиний її колір зради струменить і вражає серце. З того дня Тетяна залишилася самотньою жінкою з п’ятирічним сином. А найкрасивіший її обранець, зневажливо вигукнувши, що її не любить, зник з життя назавжди. Дні стали одноманітними, сірими і безнадійними, затишок поступився хатньому безладдю, а щоденний погляд сина (батьковими очима) спустошував і краяв душу жінки. Вона ніколи раніше не помічала, заклопотана у сімейних справах, самотніх жінок. І тільки тепер, зустрічаючись з їхніми поглядами, розуміла смуток покинутих і зраджених – вони не пломеніли іскорками радості і любові, що переповнювали жіноче серце, а виражали самотність і зневіру. Тепер вона заздрила подружнім парам. Коли ж таке щастя зустрічала, низько опускала очі, бо їй здавалося, що весь світ знає про її самотність. Таку ж себе і побачила Тетяна, якось зазирнувши у дзеркало. Стомлена щоденними запитаннями, вона дивилася на себе і не впізнавала. Це були хвилини розгубленості. І відповіді на них вона шукала і не знаходила. Ночі стали днями, дні вимушеною суєтою. Часто плакалося. Коли ж… душа не плаче, вже – кричить,
А сльози болю заливають очі,
То так застукала безвихідності мить –
В мої жіночі і самотні ночі. Знову плакалося…
Жіночі долі такі схожі, коли ввірвалось до них нещастя. І саме воно вибиває жінку із життєвої колії і не зразу дає отямитись. Щоб побачити себе іншою, щасливою, Тетяна почала перебирати свої фотографії. Та чомусь до рук потрапила саме ця, яку вона завжди ховала. Її ніхто не повинен бачити. Бо саме на ній, зненацька, спіймали її слабкість і незахищеність. Вони були у її непевному усміху, що кричав і плакав німотою самотності. Мить Тетяна дивилась на неї непорушно. Та біль, що пронизував обличчя на фотографії, шмагнув її серце. “Це я?.. Такою стала від зради і зневіри?..” Жінка на фото викликала зневагу до себе. Тетяна розсердилася, піднялася, розправила плечі, підібрала опущені куточки губ і усміхнулася кароокими очима. Згорнула, крім останньої, всі фотографії докупи. Це пам’ять життя, яке вже пройшло. А нове я буду будувати сама. Я сильна і допомагатиме мені в цьому ось ця фотографія. Це була її остання мить розпуки і слабкості.
Жінка народжувалась вдруге і вже не впізнавали її, і лише вночі ще підступала жіноча самотність і безпросвітна німота долі. Та про це ніхто не знав. Тетяна, усміхаючись, ішла новим життям успішної жінки: зустрічала (вже) сина зі школи, відтворила чарівний затишок у домі, поспішала на роботу, творила кар’єру, спілкувалася з колегами і друзями. І скрізь Тетяна не зрадила своєму кредо - “я сильна”. І з часом самотні ночі ставали спокоєм і відпочинком, у просторі яких було місце її мріям.
Красу і її жіночність помітили всі. Дехто радів за неї, інші випробовували її серце. Зорепадом линули пропозиції від залицяльників. Затишна двокімнатна квартира, добробут, вихований, вже дорослий (семикласник) син, і вродлива ніжна жінка – так вабили чоловіче товариство. Та Тетяна вже пройшла таку дорогу і заволодіти її серцем було важко. Спроби залицяльників розбивалися об нову веселку Тетяниної любові, яка складалася тільки зі світлого і великого почуття вірності. І потрібно вплести в це почуття свою любов, повагу, порядність, безкорисливість і відданість. Важко осягнути красу Тетяниної веселки любові та вона вірить, що серед зорепаду її шанувальників обов’язково з’явиться зірка. Можливо, не найкрасивіша, але своїм сяйвом, теплом і вірністю відігріє понівечену душу жінки, відродить велику любов, що випромінюється усіма кольорами веселки. Вірить… Ще ж не осінь.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=359926
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.08.2012
Паленіють на столі гладіолуси. Царські квіти, пора цвітіння яких припадає у розпал літа. Довге яскраве суцвіття щоднини викидає надзвичайної краси квітку. Починаючи знизу ростка, кожний розцвіт, неначе по драбинці, піднімається вгору. І ось вже все стебельце у пишному вбранні. Різномаїття кольору небачене, ніби всю гаму сяйва, зібравши із неба та землі, випестили в таку гілку краси.
Віра хвилину тому їх принесла на оберемку і дбайливо розставила у вазах. Це, напевно, останній штрих у затишку її квартири, усміхнулася щасливо. Присіла біля квітів, озираючи помешкання. Ось те, до чого вона так довго йшла. Велика, простора, гарно умебльована трикімнатна квартира у центрі міста... і вона у ній сама. Була сама (діти обоє живуть у Києві), а ось через хвилину буде гість, можливо, саме він стане частинкою цього затишку. Замріялася....
Перше її кохання було стрімким і коротким, залишивши після себе маленьку Любину. Віра довго не могла отямитись. Дитину довелося піднімати самостійно. Та життя напружене емоціями, мріями, бажаннями. Наступний коханий навіть і не обіцяв одружитися. Куди ж з дитиною! А Віра так любила його, щиро приймала ласку, щедро відплачуючи відданістю. Жінка хотіла щастя і намагалася довести, що воно поруч, і саме воно в її руках. Не хотіла такого татуся Любина, яка швидко підростала, вже розуміючи, що справжнього батька в неї так і не буде. І справді не було, зате поруч вже викрикувала Санька, яку до безмежжя полюбила дівчинка. Вони неначе зрослися і відтоді були скрізь тільки разом. Оберігали одна одну, доглядалися самостійно. А Вірине кохання вщент згасло одного вечора, коли Олег, згорнувши у чемодан свої пожитки, прорік останні у їхньому житті слова.
- Дістала твоя сірість і «бідота». Не вичухатися, сама тягни таке «кохання».
І Віра сама гасала по різних роботах, аби хоч якось «тягнути» свою маленьку дівочу сім'ю. Криком кричала її душа: «Витягну, обов'язково витягну. На зло тобі». Про спавжнє кохання вже і не мріяла, зрозумівши, що з таким приданим воно не заведеться, а лише додасть ще одну дитину. «Щастя зрадило нам», - виспівувала щемливо пісня. Це якраз про неї. Закрила своє серце і, зціпивши зуби, несла важку ношу. А діти зростали, неначе дві гидкі качечки, нерозторопні і чудні . Визирали з вікна їхньої маленької квартирки, видивляючись у подвір'я, де частенько хтось з сусідів пригощав «зголоднілих пташенят». Літечко любили найбільше, бо груші, вишні, абрикоси щедро падали додолу і для них. Вибігали маленькі, радо збираючи урожай, щасливі такому наїдку. Жили важкувато навіть не висміював ніхто Вірине життя. Співчували. А жінка працювала, працювала для дітей, а бідність все «визирала» з їхнього одягу, вигляду... Якусь мить Вірі здалося, що це її вічний хрест – зубожіння і неприглядність. Відкинути розпач довелося. Виходу не було. Дітей одягала, як могла, а з них все більше і більше потішалися однокласники. І знову виручало літо. Діти майже не виходили з квартири, а щоб чимось зайняти час, вони з радістю читали. Мама приносила з бібліотеки різні книги. Прибираючи там ввечері, просила їх на кілька днів. А дочкам все стверджувала.
- Читайте, навчайтеся і ми обов'язково зловимо удачу. Ось побачите!
І дівчата вірили. Кожного вечора вони розповідали всі прочитані літературні новинки. Всебічні знання дітей з часом помітили і в школі. Олімпіади, конкурси, успішні перемоги змінили ставлення до дівчат навіть у вчителів. Віра раділа за своїх «неприглядних каченяток». Обидві закінчили школу з відзнакою. Дівчатами пишалися всі сусіди. Та коли Любина вступила в Київський університет, ніхто не міг повірити. Навчалася відмінно. Та важко було з житлом, грошей таки не мала. Віра розривалася. Легше стало, коли і менша Санюта теж долучилася до столиці. Гроші, передачі йшли в одні двері. Дівчата, знову були разом: жили і навчалися. Хто їх питав, як їм жилося, адже грошей знову було обмаль. Ще рік, ще місяць, ще день. Втішали одна одну... і перемогли. Влаштувалися на роботу. Любина в банк, а Саня в магазин, продовжуючи навчання заочно. Удача таки змилувалася. За кілька років дівчат не впізнати. Мали гарний вигляд, добрий заробіток. Щедро допомагали матері. Не вірилося ні самій Вірі, ні сусідам, ні знайомим, що сім'я таки вилюдніла. В місті часто можна було зустріти екстравагантну жінку із сяючим поглядом. Віра була щаслива дітьми, хорошою роботою, квартирою, яку нещодавно придбала. «Що ще потрібно її душі?» - якось себе запитала. «Нічого! Все є». А колега, ніби вгадавши її думки, додала.
- Тобі б, Віро, ще справжнього кохання до всього».
Віра, сумно посміхнулася
- Було, правда, несправжнє і аж два.
До цієї розмови повернулися ще не раз.
- Знаєш Вірочко, у мене є для тебе класний кавалер. Тільки не відпирайся своїм нещасливим коханням. Що про нього згадувати. Ось я тебе познайомлю з теж самотнім чоловіком. Прагне затишку, втомився від негараздів життєвих, шукає жінку, що вміє любити.
- Ех, Марино, не вірю я в справжнє почуття. Та й пізно, адже в кожного з нас своє минуле, яке таки стоятиме поруч. Ну , є ж в нього, а чи була напевно, теж сім'я? Хіба ж легко з цим розминутися?
- Ні, подруго, не було в нього сім'ї, самотній король. Була колись жінка, але, як казав, з бідністю повінчана. А хотілося справжнього добробуту, домашнього затишку. Тому і не зв'язав руки сімейними вузлами. Жив легко, стрімко. А зараз хоче жіночої турботи, ласки, домашньої злагоди. Ось такої, як у тебе. Бо ж таки літа його вже полудневі. Це колега мого чоловіка. Давай, на нього подивимось разом. Ось запроси нас до гостини, приурочивши до якоїсь події. А чи й не сподобається часом?
Такі розмови повторювалися безліч разів і Віра здалася. І врешті… Знайомство сьогодні. Дорога довга, але, можливо, вона веде до щастя. До жіночого щастя.
Двері, повеселівши, закликали господиню піднятися. Віра, вгамовуючи схвильоване серце, простувала назустріч долі. І доля приберегла їй новий сюрприз. На порозі із червоними гладіолусами стояв Олег. Не поєднувалися прекрасні квіти з легковажним і пристаркуватим альфонсом. «Щастя знову зрадило нам…», - прошептали думки в щілинки нашвидкуруч тісно причинених дверей, де так і залишився розгублений рожевий гладіолус. Ні, не сюди придибало щастя. Щастя знову зрадило…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=357105
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 13.08.2012
Золотить верховіттями осінь,
Сивиною торкнувшись чола.
Відзеркалює вереса просинь,
А учора ж весна ще була..?
Йшло цибато ромашкою літо,
Зазирало волошкою в світ,
Набиралося силою в квітах,
Приміряло трояндовий цвіт.
Плюскотіло у синьому плесі,
Очерет зашептало у сон…
Прокотилось в такому піднессі!
І в осінній прибралося тон.
Зажовтіло навколо…Схилилась
У подяці уклінно літам.
Ну, чому вже чоло засріблилось?
Я ще тут, а роки уже там.
Не жури мене, осене мила,
Ще не всі написала вірші.
Прихилила б я небо щасливо
Та захмарене через дощі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=356854
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.08.2012
Подаруй назавждИ мені літо,
Наше там залишилося диво.
І з любов*ю засіяні квіти,
Де кохання зі щастям бродило.
Зазирало у небо крилате,
Прилягало на травах без спину.
І щодень у душі було свято…
Я так вдячна за кожну хвилину.
Подаруй назавжди мені літо,
Хай висушує осені сльози.
А дощі, умиваючи віти,
Усміхатися зорями зможуть.
На осонні весь смуток розвіє,
І теплом доторкнеться пестливо.
Чи ж повірити в зраду посмію..?
Уміхнуся веселкою в зливу!
Подаруй назавжди мені літо,
Лише тут залишаюсь щаслива.
Я останні зберу наші квіти,
Де самотність іще не ходила.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=356045
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.08.2012
Ранкове літнє повітря ніжно струменіло у відкрите вікно палати. Але Марина, не раділа його життєдайності, а пригнічено, вткнувшись в подушку, сумувала.
Поринула у спогади. Така ж палата, тільки у пологовому будинку, прийняла породіллю. Проте через деякий час надія на материнство розвіялась. Недоля, мабуть, з нею. Усе повторилося знову. Виношувала з такою обережністю дитину і знову залишилася тільки пам'ять. А ще остаточний вирок — ніколи не буде матір'ю — вбив її мрію. Уже п'ятий рік минав після спеціального лікування, і все безрезультатно. Сім'я розпадалася. Юрій усе рідше просив народити дитину. Інколи Марині здавалося, що він більше не повернеться. Сповнена гіркотою самотності, завела одного разу розмову про всиновлення. Але різке заперечення, що він ще може мати власну дитину, чужої не прийме ніколи, назавжди поклало край розмові. Марина любила Юрія і тому мовчки терпіла приниження. Змінили квартиру, щоб не бачити співчутливих поглядів сусідів. Але від себе не втечеш...
Жінки готувалися до годування немовлят. Марині в такі хвилини щеміло серце. Добре, що не затримаюся надовго. Після огляду лікар вирішить про виписку.
Нарешті, обхід.
— Ну що ж, завтра випишу вас.
— Дякую, лікарю, — ледь посміхнулася Марина.— А, може, ще сьогодні, — попросила тихо.
— Ні, ми і так поспішаємо. Завтра, завтра і без заперечень.
Марина зрозуміла, що розмова закінчена. Відвернулася до вікна. Дітей забрали, і жінки весело защебетали. Наймолодша вийшла, жінки зашепотіли. Мимоволі прислухалась і Марина, ніби знала, що почує щось важливе. Йшла мова про породіллю, яка щойно вийшла з палати.
— Знову її викликали лікарі, просили подумати.
- А вона категорично відмовилася. Відмовляється від дитини.
- Може це неправда, хіба можна залишити Таку крихітку? -шепотілися між собою жінки.
Марина задумалась. Мені б таку дитинку... Боже, може ти посилаєш її для мене? Допоможи мені, вік дякуватиму і доглядатиму її, як рідну. Треба поговорити з дівчиною, здається її звати Леся. І Марина зважилася: зараз або ніколи:
— Лесю, ти не передумала залишати дівчинку, — кинула і злякалася. Дівча, хвилину тому веселе, стрепенулося і якось недобре глянуло на Марину:
— Якщо і ви знаєте - хороша таємниця, — гордовито кинула, не засоромившись. — Тільки не вмовляйте мене ще й ви. Я її навіть не люблю і нічого слухати не хочу. Вирішила остаточно.
— Почекай, Лесю! Вислухай, — благала Марина. — Забери дитину. Я тобі допоможу.
— Ні. Батька дитини, я не знайшла. А повернутися з нею додому не можу. Навіщо вам мій клопіт? Якщо хочете, заберіть її собі, — спересердя кинула Леся.
— Я й хотіла те6е про це просити. Але добре подумай, чи не шкодуватимеш про цей вчинок. Поживеш у мене і тоді вирішимо. Чоловік у відрядженні ще тиждень. Часу досить усе зважити.
...Марину виписали першою, вийшла з пологового будинку, перейшла вулицю, присіла у скверику. Чекала.
До будинку під'їжджали машини, виходили щасливі батьки з немовлятами, тулили їх до грудей. Поміж них промайнула знайома постать - Леся!
— Лесю, я тут, - голосно гукнула Марина, рвучко підхопившись. — Йди сюди.
Дівчина обережно перейшла дорогу, підійшла і мовчки сіла на лавочку.
— Вирішила в останню мить, — кинула Леся. — А зараз, мабуть, шкодую. Нічого, хай буде по-вашому. Принаймні, знатиму, де дитина. Забирайте швидше, поки не передумала. В мене тільки одна умова: хочу знати вашу адресу і прізвище. Ні, не для того, щоб забрати, просто, може, колись її побачити. Може...
— Лесю, — благала Марина, — не поспішай, я дуже хочу, щоб у мене була дитина, але ти її мати.
— Ви, я бачу, уже її любите. Дайте свій паспорт, я запишу адресу. І ще я хочу назвати її сама, можна?
— Звичайно, вона ж твоя, схилилася над дитиною Марина.
— Не дивуйтесь імені. Юніна, Юна, Юнка, Саме Юнкою називав мене коханий. Так і запишіть. З таким іменем я віднайду її скрізь.
— Добре. Але все ж у тебе є тиждень на роздуми. Я чекатиму тільки тиждень, — твердо промовила до Лесі Марина. — Думай, Лесю.
— Отже, я не помилилась, залишаючи її вам. Завтра їду додому. І так довго "на заробітках". А батько Юни живе десь тут, не встигла його знайти, почалися пологи. А іншої адреси не знаю. Отже, прощавайте, поки що.
Дитя заворушилося більш вимогливо. Марина глянула на Лесю:
— Може погодуєш?
— Ні. Більше в руки її не візьму, — схопилася з лавки, і за хвилину поспішила вглиб скверу.
Марина зупинила таксі, їхала додому стомлена і щаслива. Добре, що Юрія немає вдома, розберуся з думками, приготуюсь до зустрічі. Занести дитину допоміг водій. Попросила — не самій же повертатися з пологового будинку. Ввійшла до квартири і усміхнулася. Яке буде завтра? А перед очима — маленьке дівчатко, її щастя і спокута.
Згадала, як пережила перший тиждень. А він пролетів у тривозі і клопотах про дитину. Серце тріпотіло від кожного звуку за дверима. Здавалося, що то Олеся передумала і повертається за донечкою. А її не було. Заходили сусіди, знайомі, друзі, радо вітали її. "Нарешті дочекалася", — посміхалася найближча подруга. А Марина не сяяла від щастя, а відвертала стомлений чеканням погляд і насторожено прислухалася до навколишнього світу. Не могла навіть їй розповісти таємницю. Боялася радіти такому дарунку, який, можливо, потрібно буде колись віддавати. Тиждень пройшов. Стало ще страшніше. Таємниця залишилася з нею і потрібно було готуватися до зустрічі з Юрієм.
Дзвінко защебетав дзвінок над дверима. На порозі стояв з букетом квітів Юрій. Йому вже повідомили сусіди новину.
— Маринко, невже у нас є донечка? Ще не пора була, — одночасно радісно і стурбовано галасував щасливий чоловік. А Марина, сховавши обличчя у букет, усе більше червоніла. Сором пік її всю, до останку. Це була мить, коли хотіла розповісти правду. А зупинили її слова Юрія:
— Дивись, вона схожа на мене. Донечко, ти моє продовження. Така ж білявенька, з ясними очима. Маринко, я такий щасливий. Буду дуже її любити. І тебе, адже це твій подарунок, — кружляв з дитиною по кімнаті. А Марина дивилася на них, забувши навіть попередити, щоб був обережніший з дитиною. "Як схожа? На кого схожа?", — хотілося крикнути Юрію. А вона мовчала. Нагаласувавшись коло дитини, помітив, нарешті, її мовчанку.
— Чому ти мовчиш, хіба не рада, що донька на мене схожа. Ображаєшся, так? — посміхався, обіймаючи за плечі дружину, Юрій.
— Просто, я стомилася сама з дитиною. Але тепер є ти, і' мені буде легше, — відповіла і відвела погляд.
Якби в ту мить хто заглянув у її душу. Сором до болю в серці принижував жінку. Щоб витримати, схопивши пелюшки, вийшла з кімнати.
Щастя таки поселилось в їхній оселі. Радість Юрія, ніжне ставлення до Марини і дитини, веселий щебет дочки заполонили все навколо. Марина відчула себе щасливою. Плакати дитині не давала, бігала до маленької, тулила до грудей. І саме цей дотик з кожним днем збільшував і так величезну любов матері до дитини. Матері. Мами... Так, це слово все частіше звучало в їхньому домі. Тягарем на душі лежала тільки таємниця, якою марила в снах жінка.
А дівчинка зростала. Весела, білявенька, ясноока, вона дійсно ставала все більше схожою на батька. Марина дякувала Богові за ласку і щоденно відганяла думки про те, що дитина нерідна.
Вмовила Юрія переїхати в інший район міста, пояснивши, що дитині потрібна власна кімната. А сама знала, що це втеча. І прізвище в дитини Юрине, а не її дівоче, яке залишила Марина при одруженні за давньою сімейною традицією. Вона шалено рвала всі кінці таємниці і картате себе за це щоденно. Але від себе не втечеш. Таємниця зростала разом із дочкою, нагадуючи щоденно про себе
Юна пішла до школи, почала відвідувати художню студію. Малювала дуже добре. І це теж подобалося Юрію, який колись любив малювати.
Ішли роки, життя налагоджувалося. Марина все рідше нівечила себе гіркими роздумами. Але далеко в душі, все ж таки жив страх зустрічі з Лесею...
Провела поглядом по палаті. Спокій і смуток навколо. А у серці тривога — як і того дня який приготував несподівану зустріч.
...Довго дзеленькав телефон, ніхто не підходив. Вона теж тоді не хотіла підходити до телефону, що настирливо теленькав. Не могла. Руки були в тісті, замішувала пироги для родини. Та дзвінок вперто кликав і Марина, наспіх витерши руки, взяла слухавку.
- Марина?
- Так це я. Слухаю.
— Я Леся, пам'ятаєте мене?
Марина затерпла. Стільки готувалась в думках до такої зустрічі, бо не вірилось у остаточну втечу, а опанувати себе, не змогла.
- Ви мене чуєте? я хотіла б зустрітися, — скрипіла трубка голосом з давнини.
- Що? Зустрітися?— прошепотіла Марина. А вголос пролепетала:
- Навіщо, Лесю?
- Я вас довго шукала, дуже довго. Хочу побачити Юну. Якщо побачу, нічого їй не розкажу, — вимагала Леся.
- Де ж ми зустрінемося?
— Я від вас недалеко, вже, нарешті знаю адресу і прізвище, можу зайти.
— Ні, ні! — полепетала Марина. — Я не готова розмовляти в квартирі. Давай біля зупинки, поряд, в кафе.
— Я чекаю, — кинула в трубку Леся.
Марина відставила тісто (так тоді пирогів і не було) і почала механічно збиратися на зустріч. Кілька разів взувалася і одягалася, повертаючись від порога, ходила по кімнатах, ніби шукаючи якогось захисту. Нарешті, вийшла з дому. Дороги не бачила, в скронях стукотіло, наче молотком: "Що вона скаже Юрію, як відкриє таємницю, якщо Леся захоче забрати дитину? Це крах її життя. Без Юни їй не жити".
Зайшла в кафе, повела очима. За столиком сиділа постаріла, стомлена жінка. Леся! Чому виглядає такою постарілою?
— Добрий день, Лесю, — стиха промовила, забувши, що віталися по телефону. Присіла.
— Добрий? Я б так хотіла, щоб він був добрий для нас обох.
— Я слухаю тебе, Лесю, — сказала.
—-Як доня, Юна, — запитала Леся.
— Гарна, добра, вже виросла. Майже випускниця.
— Я її бачила здалеку, не хотіла хвилювати. Тому і попросила про зустріч. Хочу побачити ближче, познайомитись.
— Але як? Що я скажу Юні? Хто ти така? — захвилювалася Марина.
— Я подумала. Родичка, яка заїхала погостити, — попросила Леся.
— Ти хочеш в нас жити? Ні, не можна. А як не витримаєш, признаєшся. Це ж не просто, — заперечила.
— Якщо дозволиш ближче познайомитись, не скажу, обіцяю.
— А як же я переживу ці дні? Лесю, не тривож душі. Вона і так вже спопеліла вся.
— Марино, можна я так буду тебе називати, адже ж родичка? — запитально глянула Леся і продовжила.
— Знаю, що сама зрадила свою дитину. Знаю, що не маю прощення. Але за ту радість, яку ти мала від дитини, дозволь її побачити. Я мушу. Це дуже потрібно для мене, повір. Життя не вдалося, я самотня.
— Лесю, ти ж сама вибрала свою дорогу.
— Не будемо про мої помилки, їх занадто багато в моєму житті. Я хвора, думаю, це ти помітила з мого вигляду. Тому виконай моє останнє прохання. Познайом з дочкою, так, щоб вона полюбила мене. Це єдине, що може мене втішити.
— Це дійсно так, Лесю, ти не видумуєш свою хворобу, аби розчулити мене? Ти все обдумала, і це твоє рішення? — допитувалась.
— Так, повір мені, як я колись повірила тобі.
— Тоді дозволь хоч підготуватися, повідомити своїх про твій приїзд. І, взагалі, якщо ти родичка, я ж повинна щось про тебе знати.
— Залиш це мені. Скажеш, мало спілкувалися і давно не бачились. Я проїздом, просто вирішила у вас зупинитись.
— Коли ти хочеш зустрітися?
— Завтра, хвороба часу не дає.
Додому повернулася з твердим рішенням.
- Завтра приїжджає на кілька днів родичка. Дуже близька, і тому зустріти її треба сердечно, щиро.
Юрій і Юна новину зустріли радісно. Давно в них не було гостей, та й мама чомусь не любила гостини. Дівчина усе розпитувала: хто, звідки. Та Марина відмахнулася.
- Завтра, усе завтра. Гостя сама про все розповість.
— Мамусю, давай спечемо наш улюблений торт і влаштуємо родинне свято.
Жінка стрепенулася. Відчула дитяча душа, що справді її родина буде найближча. В серці боляче запекло.
— Добре, доню. На завтра приготуємо все найкраще. Я дуже поважаю гостю. І буду рада, якщо вона і тобі сподобається.
Торт уже посміхався на столі рожевими боками, Юна мирно сопіла в своїй кімнаті, Юрій пробував поговорити про неждану родичку, але Марина сторонилася, старалася відгородитися від усього хатньою роботою. Душа боліла, думки губилися, серце тривожилось. Вона ніколи не забуде того чекання. Хвилина сну приносила жахи, в яких усе шукала схованку для Юни.
Ранок заглянув у вікно крапельками дощу, постукавши тихенько, розбудив і затих. День починався. А яким він буде сьогодні? Розбудила Юрія. Чоловік спросоння сказав.
— Дійсно вона така важлива гостя; якщо ти так хвилюєшся. Йди, Марино, ми все приготуємо до кави.
День світлішав. Від дощу не залишилося й сліду. Літо горіло в ясноокому промінні, поступаючись барвам осені. Та Марина не помічала краси природи. Старалась заспокоїтися. Нічого страшного для сім'ї немає. Хоче жінка побачити колись залишену дитину. Шкода Лесі. Можливо, все обійдеться. Надія завжди з людиною. А якщо Леся все розповість Юні. Я не заслуговую на таку невдячність. Адже виховала її дитину в добрі і любові, Дівчина вже майже випускниця. І став найріднішою дитиною у світі цей маленький клубочок, який колись принесла додому.
Лесю побачила здалеку. Махнула рукою, запрошуючи підійти. Жінка підійшла якось невпевнено, тихо привіталася.
— Може передумала, Лесю? Не повторюй ще однієї помилки, не відбирай щасливого дитинства у своєї дочки,— спробувала відрадити її від наступного нерозсудливого вчинку Марина.
— Ні, Марино, навпаки, я її хочу виправити. Правда, запізно. Ходімо, я готувалася до зустрічі всю ніч. Допоможи мені не розплакатися.
- Лесю, ти ж обіцяла. Витримай, щастя нашої дочки варте цього.
- Буду дуже старатися, щоб не завдати вам болю.
Йшли мовчки, кожен думав про своє. Марина подзвонила у двері, хоч і мала власний ключ. Так вона попередила, що йде з гостею.
Двері відчинив Юрій. Марина пропустила гостю, представивши її чоловікові. Якби вона ввійшла першою, то побачила б як остовпів Юрій, пополотніла Леся. Але Марина, доручивши Юрію роздягати гостю, поспішила до Юни, яка вже вибігала зі своєї кімнати для знайомства. Представила дочку гості. Юна посміхнулась і привітно глянула на Лесю.
— Зараз будемо пити каву, — старалась розрядити напругу Марина. —Юро, запрошуй гостю,
— Маринко, без мене. Поки ти ходила — зателефонували, викликають, терміново на роботу, - швидко проказав Юрій, поспішно одягаючись. Не встигла заперечити, як двері за Юрієм гримнули.
- Завжди у нього справи. Будемо втрьох. А то мені теж скоро збиратися. Залишу тобі Юну, щоб розважила, показала найкращі краєвиди нашого міста. Це, звичайно, якщо ти не втомилася. — Говорила, аби не мовчати, а в самої щеміло серце. — Донечко, залишаю гостю на тебе. Відпочивайте, я постараюсь прийти на обід. І татові зателефоную, щоб теж прийшов.
- Йди спокійно. Потім поговоримо, - метушливо відповіла Леся.
На роботі не сиділося. Зателефонувала Юрію. Їй сказали, що він відпросився за сімейними обставинами.
Дивно, про це вони не домовлялися. Ну і добре, не буде гості одиноко. І собі заспішила додому. Двері відчинила своїм ключем. "А раптом гостя заснула”, - подумалось. Ні, з кухні доносилися голоси – не Юни, а Юрія і Лесі. Прислухалась і... остовпіла.
- Лесю я тебе прошу, їдь. Я не знав, що це моя дитина. Змінити вже нічого не можна. Юна в хороших руках. Якщо Марина мовчала про дитину стільки літ, то це заради Юни і нашої сім’ї...
Це були останні слова, які чула Марина. Схопивши одяг, вибігла з квартири.
Юрій, батько Юни, справжній батько... Ми виховуємо його ж дитину. Бігла, не озираючись, шалено стукотіло серце, від спантеличених думок боліла голова. Я, заради Юрія, заради їхнього кохання не жила, а горіла в пекучій таємниці, боячись ненароком проговоритись.
Чомусь опинилася на лавочці у скверику, в тому самому, де колись пригорнула випрошену дитину до грудей, навіки пригорнула, дала клятву виховати її і завжди мати за свою. А тепер каралася. Пам’ятає, як хтось допитувався, що знею. Відповісти вже не могла. Хіба розкажеш комусь про нестерпний біль, який полоснув, неначе ножем, зраджене серце. Біль спопелив її всю і вона мовчала. Хтось викликав швидку допомогу, яка забрала заціпенілу жінку.
Лежить тепер в лікарні, здається, позаду залишився психічний стрес, але Марину поглинула депресія, яка з'їдає жінку. До всього: до сім'ї, до життя.
Додому не повернуся, зайва. Сім'я повністю в зборі, хай живуть.Цими словами закреслила бажання жити.
Сказала, що нікого з рідних в місті не має, тому ніхто відвідуванням не заважав.
Це насторожувало лікарів і вони просили когось все-таки повідомити. "Для лікування потрібні ліки, хороші ліки", — твердили щоранку. Але Марина заперечувала: "Відлежуся кілька днів і додому." А сама думала. До якого дому?. Все так заплуталося у житті — відплатою стала втрата найдорожчих людей. Безповоротна втрата. Так думалося...
День розпрощався із ранком і заглядав у вікно ніжною прозолотою осені. Марина задивилася на осінній сад. Смуток пожовтілого листя довершував незбагненну його красу.
Прилягла, заплющила очі і знову поринула у спогади.
— Мамо, ти не спиш,— прошепотіла нахилившись до Марини, Юна. Жінка стрепенулася. Біля ліжка з квітами стояли Юрій та Юна.
—Тільки не хвилюйся, все нормально. Ми, нарешті, тебе знайшли,— щебетала дочка.
Марина закусила губу, щоб не розплакатися. Нормально? Вже ніколи не буде нормально.
— Мамусю, тьотя Леся поїхала, її провів тато, тільки вона чомусь так плакала. А мені залишила подарунок. Ось, дивись! Сережки на згадку. Просила носити завжди.
— Ти не стомлюй, Юно, маму. Потім все розкажемо. А зараз їй потрібний спокій і лікування. Я говорив з лікарями,— до Марини дагідно промовляв Юрій, а Юна чмокнула Марину в щоку:
— До завтра, матусю. Як добре, що ти в нас є.
Юрій теж нахилився до Марини.
— Бережи себе, видужуй. Ти нам дуже потрібна. І тихенько додав: — Якщо можеш, прости за мій гріх.
Вже давно тиха година, притихли у сні хворі, а Марина плаче. Сльози виливаються десь з глибини душі, звільняючи жінку від спопеляючого болю, що носився роками і вразив так несподівано.
Можливо, колись вона розповість Юні історію її народження. Але це згодом. А зараз якнайшвидше слід набратися сил, щоб продовжити дбати про свою сім'ю... і Лесю, їй сьогодні найважче.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=355404
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 05.08.2012
Паленіє зело у затишку літа,
Барвиться в промінні даллю небокрай.
Вмощується давнє в душу сумовито
І твоє прохання - "Ти мене чекай!"
Плаче горобина гронами- плодами,
У дощах вмиває і мою сльозу.
Може, це так долю заплело роками
Чи я випадково забрела в чужу?
Тільки й залишився голос у прощанні
- Я вернусь, вернуся! - В серці так щемить...
Де ж ти мій коханий? І кому востаннє
Обіцяв любити вічність, а не мить.
Літо вкотре поспіль відкошує жито,
Квіти обіймають мою сумоту.
Самотність жіноча у щодень прошита...
Проводжає барви - в осінь золоту.
Жовто-багрянистим застелю я листям
Всі стежки, де зустріч нашою була.
Літо догоряє... осінь йде в обійстя...
Вимріяне щастя я не вберегла.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=355003
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.08.2012
Непрочитана тиша листів...( Ninel)
- Не пиши, все рівно не пробачу, -
Стугонять слова в моїх думках.
Від образи лише усміх бачу
Твій гіркий на стиснутих вустах.
В споминах отак, коли тримала
Новий лист з далекої землі.
Знову вперто звістку не читала
І складала в купку на столі.
А у сні ходила між рядками,
Все шукала вибачень в словах.
Так межа все глибшала між нами
Й тиша непрочитана в листах.
А тепер тобі пишу щоденно,
Як давно твоїх уже нема!
Знаю, що даремно, все даремно,
Бо чи ж квітне цвіт , коли зима...
Завертає літо із господи,
Ключ у небо злине журавлів.
Перегорне осінь в час негоди
Тишу непрочитаних листів...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=353087
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.07.2012
Забери гірку печаль у серця
І розсип на синьоокий льон.
Небо полем щедро усміхнеться
І розбудить мій ранковий сон.
Подихом волошок і житами,
Ароматом під вікном жоржин...
Всі слова несказані, між нами
Зав*язались вузликом стежин.
Час лікує серце, кажуть, кожне,
Не встигаю я ж чомусь за ним.
І літами зупинить не можна,
Скільки вже без тебе було зим...
Весни не цвіли в душі садами,
У зажурі осені жила.
Все чекала звістки – телеграми
Від Любові. А вона ж була!
Ще пройду востаннє поміж снами.
Заблукаю у ранковій млі.
Наша зустріч, мабуть, за зірками,
Бо її немає на землі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=344568
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.06.2012
Лук'яна любила недільні ранки. Вставала без поспіху, адже вихідний. Та сьогодні вона прокинулась якось стривожено. Роззирнулася навколо: ніби все, як завжди. Чому ж так неспокійно на серці? І враз згадала – сон! Ось, що розтривожило її душу. Радислав спокійно сопів поруч. А уві сні він, попрощавшись, пішов за горизонт. Лук'яна ж тільки руки простягала навздогін. Посміхнулась якось силувано. «То ж сон !» - втішала себе. А в очах смуток нічної розлуки.
З Радиславом вони жили добре, як кажуть, людям на заздрість. Одружилися ще студентами. Розпочинали подружнє життя біднувато, але з вірою, що це тимчасові труднощі. Так і було. Обоє влаштувалися на цікаву роботу. Хай не дуже оплачувану, але для душі таки додавала задоволення. Мали музичну освіту, працювали за спеціальністю. Тому вдома царила вічна атмосфера творчого пошуку. Лук'яна особливо любила вечори. Кава, заварена чоловіком, і його гра на саксофоні їх улюбленої мелодії. Це був неперевершений твір, який щовечора ще більше об'єднував їхні закохані серця. І все це для неї. А потому жінка розповідала про свої успіхи в музичній школі, де вела уроки музики для дітей. У їхному світі не було зайвих речей, людей і надуманих проблем. Вони жили музикою і коханням. Отака собі щаслива творча сім'я.
Двоє дівчаток, які народилися поспіль шести років, тільки додали щастя у їх молоде життя. Правда, Лук'яна на деякий час залишила викладання, адже домашньої роботи додалося немало. Трішки сумувала за музикою. Але наступав вечір і гра Радислава на саксофоні знову вливалася у серце жінки, відкидаючи щоденну материнську втому. З часом і дівчатка прилучилися до вечірніх музичних слухань. А старша Маша вже почала відвідувати музичну школу. Лук'яна допомагала донечці опановувати нові знання, радіючи, що дівча так щиро сприймає музику. Ну, хіба ж це не щастя? «Я щаслива!» - не раз шепотіла собі жінка, обіймаючи чоловіка, або пригортаючи дітей. І ось, «нате вам» – сон. Жінка поспіль всього дня старалася забути це видіння, а воно так нав'язливо смикало серце. Ще й Радиславу довелося сьогодні поспішити на якийсь урочистий захід, невчасно захворів колега. Вихідний день не вдавався. Не мала місця вдома, вирішила пройтися містом. Передзвонила до найкращої подруги, запросила її в улюблену кав'ярню на чашку кави. Але і це не приносило заспокоєння. Тривога чомусь не покидала її серце, а щомиті все більше і більше стискала груди. Здавалося, зараз, саме зараз щось змінить її щастя.
- Ти якась стривожена, Луко? – зазирнувши у вічі, перепитала подруга.
- Якесь відчуття внутрішнього дискомфорту, Олю, - відповіла, підводячись. Ходімо на вулицю, десь би музику хорошу послухати, відвела б душу. - Відчула, що насправді зараз їй цього хочеться.
- Давай у парк, там який музичний калейдоскоп обіцяли, чула оголошення сьогодні вранці по нашому радіо.
Якось невпевнено вирушили у напрямку до парку. «Не може там бути такої музики, щоб заспокоїла мою душу», - подумала, але продовжувала йти Лук'яна. І справді, з парку долинали звуки оркестру. «Тільки не це, - смикнулася і зупинилася. - Мені б послухати гру саксофона», - мелькнула думка. А вголос додала:
- Напевно, не допоможе.
- Спробуємо розвіяти твою печаль, - посміхнулася Ольга, підхопивши Лук'яну під руку, легенько підштовхуючи до входу.
А музичні акорди, ніби підтверджуючи свою велику силу змінили інструмент. Соло затягнув саксофон. Виспівував, тужив, плакав, печалився і мріяв. Лук'яна заслухалась і задивилася. Інструмент виспівував душею красивої молодої дівчини, яка тремтливо роззирала натовп слухачів, що аплодисментами щиро дякували за виконання. І ось знову красуня притулилася вустами до саксофона, відтворюючи нові акорди. Стрепенулася душа Лук'яни. Це була її улюблена музика. Це саме та вечірня мелодія її кохання. Притулившись до плеча подруги, вслухалася у ніжні і такі знайомі звуки. Неначе знову щастя повернулося до жінки і не було дивного сну та тривоги. « А й справді, що за вигадки, але чому так тріпоче серце?» - прошептала про себе Лук'яна.
- Пішли, Олю, десь присядемо неподалік і послухаємо гру. Гарно грає дівчина, чи не так?
- Чудово. Таку музику можна слухати щоденно.
- А я й слухаю. Адже саме цією музикою ми розпочинаємо свій вечір з родиною.
- Тому ти так і стрепенулася, коли почула?
Жінки присіли неподалік, готові до продовження, але зазвучали інші інструменти. Звично лилися акорди, вже не торкаючись жіночої душі.
- Луко, а ось і автор виконаної музики. Дивись яка красуня. І не сама, мабуть, це її муза. Яка па.!! – і притишила фразу, прикриваючи від Лук'яни плечем їхній підхід. Але серце знову Лук'яни схвильовано защеміло. І жінка глянула вбік доріжки, де проходила, уже віддалюючись, названа пара. І щось до болю знайоме було в поставі чоловіка, який йшов поряд красуні, ніжно її обіймаючи.
- Ти бачила, Олю? Це він!
- Чекай Луко. Можливо, це творча необхідність, - якось знічено спробувала
заперечити подруга гірку правду.
- Ні, Олечко, саме так він пішов вдаль уві сні сьогодні. Тому - то так пече мені серце зранку, віщуючи розлуку. Тепер я знаю, чому саме цю музику він грав щовечора, замріяно слухаючи музичні акорди. Він не мені її грав, а їй.
- Не поспішай, зарано робити висновки. Звинувачуючи, ти втратиш його. Адже сама знаєш, які творчі натури непостійні. Зачекай. Іще не вечір, як кажуть.
- Так, так, подруго. Ходімо. Мені додому б зараз. Тільки там я зможу зібратися з
думками.
Лук'яна повільно підвелася, притримуючи долоню на грудях, вгамовуючи неспокій.. «Ні, вона не готова до таких випробовувань. Не готова!» – пекла думка. Проходили повз літній театр, де вже завершився музичний калейдоскоп.
- Чекай, Олю, - жінка рвонулася до афіши. – Так і є. Озима Раделя. Вона з Білорусі.
Ось чому так часто і довго літні гастролі були саме там. Попрощалися з подругою сумно. Слів не було. Все надвечір'я Лук'яна ходила по кімнаті. Вона шукала розумне рішення. Та думка пекла образою, а зраджене серце болем, заважаючи розуму правильно зважити ситуацію. Вечір наближався, а Лук'яна ще більше хвилювалася. Вона не знала що робити. І врешті поклалася на долю, відпустивши із серця розпуку. Добре, що дівчата надійшли, заклопоталася дітьми, зібравши, наче у вузлик печаль і біль неочікуваної події.
Хрипнули двері. Тільки так заходив Радислав. А вона, якщо була вдома, впізнаючи його прихід, летіла назустріч коханому. Лук'яна слухала себе, але чомусь єство не здригнулося, не підштовхнуло її до дверей. Вдала, що заклопотана господарством, відійшовши в іншу кімнату.
- Агов! А чому мене ніхто не зустрічає! – галаснув Радислав від порога. Дівчата,
неначе горобці, пострибали назустріч батькові, щось цвірінькаючи, а Лук'яна стояла, обіпершись об стіну, не рухаючись. «Не можу вдавати, що нічого не змінилося, не можу. Як же бути? Не хоче фальшивити душа моя, - шептала до себе жінка, підхоплюючи долонею непрохану сльозу. - Як же ж він міг дарувати почуття для обох». - перепитувала себе жінка. Швиденько кинулася до робочого столу, розгорнула будь-які ноти, вдивляючись в сторінки і, не бачачи нічого. Кроки за спиною і мовчанка Радислава змусили підняти погляд на чоловіка.
- Кохана, щось сталося, ти якась стривожена і не чуєш, що я вже прийшов? –
нахилився до неї, ніжно обіймаючи за плечі. «Так і її пригортав», - струснулась від обіймів.
- Ні, пусте. Ти не знаєш, де ноти нашої улюбленої мелодії?
- Ось повечеряємо, я тобі її зіграю, а потім пошукаю ноти, - пожартував Радислав, - а ти мені розкажеш чому сумна, люба.
- Ти ж не любиш її слухати двічі, це ж твій принцип. Ніколи не повторювати, аби не порівнювати, бо тоді це не подарунок, а репетиція. Хіба забув? – неочікувано для себе пролепетала жінка.
- А ми й не будемо повторювати, бо я тобі її так зіграю, як ніколи не грав.
- Так, як сьогодні грала виконавиця з Білорусі? – кинула знову експромтом слова
в'їдливо і голосно. Мабуть, саме так зреагувало знічене серце жінки. Мить мовчанки здалася годиною. Лук'яна сиділа за столом, а поруч зацепеніло мовчки стояв Радислав. Ось та хвилина, яка вирішувала їхню долю.
- Ти все знаєш, - тихо промовив, ледве витискаючи слова.
- А багато треба знати, аби..? – Ні, розмовляти, запитувати зовсім не хотілося.
Лук'яна так і залишилася сидіти біля столу, тремтіли коліна, пекло глибоко в душі.
- Мамо, тато кудись пішов, попрощався з нами. Куди? У відрядження? – зазирнула у кімнату Маша. – Але саксафон залишився. Забув? Повернути його, він ще недалеко? Мамо! – тривожно випалила відразу усі слова дівчина.
- Ні, - стараючись спокійно вимовити слова, Лук'яна вдавано посміхнулася. – Якщо забув інструмент, тоді обов'язково повернеться, ти ж знаєш доню без нього він нікуди.
Дівча, вгамувавшись, зникло, а Лук'яна продовжувала думати. «Ось і вирішила доля за мене, залишивши у подарунок мертве соло. Воно ж бо було не для мене, тому і не звучатиме більше. А попереду ще півжиття і пройти доведеться без нього. Сон в руку» - підтвердила пошепки, виплакуючи свою любов Лук'яна. Та лише одна сльозинка скотилася зі щоки жінки. Сьогодні музика у її житті дограла свій останній акорд.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=343727
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 13.06.2012
Не сполохай мої почуття,
Як світання я їх зустрічаю.
І, неначе маленьке дитя,
Щиро в очі твої зазираю.
А там неба така далечінь...
Аж ніяк не пробитись крізь хмару.
І чия ж то вина, і у чім?
Що мене не береш ти у пару.
Не сполохай мої почуття,
На ромашках гадаю про щастя.
Знову я, як маленьке дитя,
Поспішаю прийняти причастя.
Смуток в спогад гіркий переллю,
Пригорнуся до долі душею.
Та не раз уві сні прошепчу:
-Я хотіла так бути твоєю.
Не сполохай мої почуття...
З пелюстОк ще ромашки збираю.
Не судіть... Як маленьке дитя,
Я розбите - у ціле складаю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=342343
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.06.2012
Соломія стояла перед відчиненим балконним вікном і вдивлялася в ніч. Ні, зорі не висвічували небо. Йшов дощ густий, проливний. Дощ. Знову дощ… Колись вона вражаюче дивувалася б цьому нестримному водоспаду з неба, його неперевершеній красі та силі одночасно. Адже так любила дощ. Але то було колись. Відтоді, коли її проливні сльози змішалися з дощем, вона його ненавиділа. Ще й тепер відчуває як довго пекельні сльози не розмішувалися з дощовими крапельками, а пекли щоки незнаною досі тугою образи. Не хотіла згадувати, але болючий спомин вже згубно торував серце.
“ Оксена мені послала доля для радості, для любові”, - так тоді думала. А вийшло, що для випробовування, для мужності її душі. Несмілива, невпевнена у собі, дівчина завжди була осторонь дівочої купи, а тому і хлопця не мала. Щоб якось цікавіше проводити час, часто гуляла парком. Любила читати під густими деревами. Вони нагадували їй дитинство й улюблену грушу – домівку. Так вони з подругою називали своє деревце, під яким та на якому і “ зростала” їхня дорослість. Особливо любила спостерігати за дощем під парасолькою – деревом. І лише, коли густе віття починало пропускати мокрі крапельки, вона втікала під справжню парасольку, швидко чимчикуючи до домівки. Так гралася з дощем, бо любила природу. А це яскраво заповнювало порожнечу самотності. Її такою ніхто не знав. Для всіх дівчина була звичайною “синьою панчохою”, як поза очі її називали дівчата. А “синя панчоха” вміла бути сонцем, дощем, веселкою, струмочком, а то й просто цікавим співрозмовником. Та показати себе всім такою Соломія соромилася. Так і жила. Ні, вона довірила себе одному, відкрила себе справжню. Саме через це тепер і не любила дощ, який став свідком її любові та ще й завжди про це нагадував. А спогади ще більше загострюють минулу подію. І знову у згадках...
Граючись із дощем, що все посилювався, витанцьовувала, плутаючись поміж калюжками, пробиралася додому. Відчувала, що сила дощу ще попереду. І не встигла. Дощ не грався, а припустив свою ходу, ставши проливним і чомусь не літнім, а холодним. Підбираючи підмоклі колоші штанів, Соломія насправді поспішала, шукаючи на ходу якусь покрівлю. Нарешті підбігла під козирочок паркового кіоску, прихилилася, прикриваючись парасолькою. Вітер, дощ немилосердно шмагав її. Ще більше прилипла до будівлі, що була невеликим прихистом у таку погоду. Та все ж шквальний вітер уже оббігав дівчину. Передихнула, “роззирила” навколо себе - і помітила ще одну постать, що теж шукала захисту від дощу. Чоловік був геть промоклий, а вітер аж виляскував по мокрому одягу. Підійшла ближче і простягнула парасольку над обома. Жаль стало , бо добре відчувала сама, як проймає холодом вітер, неприкрите парасолькою тіло. Чоловік, мабуть, відчувши затишок, повернув голову.
- Ну, що Ви! Себе бережіть, адже так поливає.
Хитнула заперечливо, тримаючи і надалі парасольку над обома.
- Ну, тоді давайте триматиму я.
Чоловік простягнув руку, забираючи парасольку. На дівчину глянули величезні красиві карі очі. Це був молодий симпатичний юнак. Промерзаючи, вони все ближче тулилися один до одного, а дощ, як на диво, лив і лив, періщив землю холодом і вітром. Та чомусь, коли закінчився, вони так і стояли поруч, відчуваючи якесь ніжне тепло сердець. Тоді і познайомились. А ще Оксен, завдячуючи за прихисток від дощу, запропонував провести додому. І не просто провів, а завіз. Поруч із ним стояв його, як назвав, друг велосипед. Посадивши дівчину поперед себе, Оксен довго кружляв містом. Не тому, що не знав дороги, а тому, що їм зовсім не хотілося додому. Це було щось неперевершене. Вмиті дощем безлюдні вулиці міста, простір для стрімкої їзди й час народження великої любові… Що може бути прекраснішим ..! Розлучатися не хотілося. Серце наповнилося світлом, красою надвечір’я, теплотою якось безмежного почуття й довірою до юнака. Хотілося співати, летіти не тільки дорогою, а і вись небесну. Це, мабуть, така і є любов серця. Соломія прийняла його і завжди несла таким на кожну зустріч з Оксеном. Зустрічалися часто, їм так було добре вдвох. Стосунки вже виливалися поза зустрічання, шукали свого завершення. І такий день наступив. З нагоди ювілею Оксенової мами, запросив Соломію до родинного знайомства. Не йшла, а летіла ластівкою до Оксенового гніздечка. Вишукана, чарівна юнка подобалась усім перехожим, які привітно посміхалися назустріч. Щасливою ввійшла до двору. Оксен, зустрів на порозі, познайомив із гостями. Ні! Не сподобалася вона Оксеновій мамі. І досі не знає, чому. Але тоді це відчула відразу, лиш переступила поріг хати. Переглядаючи разом із родиною фотографії, мама зауважила особливо на одній:
- Майбутня невісточка, - чітко підкреслила, мабуть, спеціально для Соломії.
Додому дівчину провести Оксенові мама не дозволила. “Гостей потрібно розважати”, - гостро пояснила. Соломія похмуро брела містом додому. Серце знічено мовчало. Образи ніби й не було, але чомусь так пекло, боліло серце. Весь вечір дожидала Оксена, вірила, що знайде хвилину і прийде, адже бачив, якою сумною йшла з хати кохана. Визирала у темінь вечора, виглядала милого. І вичекала, але… дощ. Дощ прийшов, видно, щоб втішити дівчину, погратися як раніше, почав дріботіти й розійшовся в густу тиху зливу. Соломія відчинила вікно і плакала разом із дощем. А він ніяк не хотів приймати її сльози, все вмивав обличчя, пестив теплими крапельками. А сльози, пекучі сльози, не розчинялися в дощових, а немилосердно пекли й пекли обличчя. “Це, мабуть, сором так доганяє від приниження, що дістала в гостях”, - подумала. Дощик старався стерти з її обличчя тугу і змивав, змивав, виставлене обличчя з вікна, небесною водичкою. Ту ніч дівчина запам’ятала на все життя. Сльози й дощ. Любов і зрада. Адже, Оксен так більше і не прийшов до Соломії. Довго відходило від болю зраджене її серце. Старалася про все забути. Так не дозволяв дощ. Часто стукав у вікно, просився до серця, знову нагадуючи зраду. Дощ збирався в дощові промені і зливав їх до землі. Інколи, здавалося, що він хоче втопити її страждання у своєму повноводді. Красиве природнє явище і пекучий дівочий спогад були завжди разом.
Оксен поступово відходив із її життя. Лише очі ще інколи снилися ночами. Забути їх було найважче. Але Соломія старалася, дуже старалася їх забути. Так й канула в Лету б ця сумна історія кохання, якби дощ не подарував уявну чи правдиву нову зустріч з Оксеном. Краще б її не було ніколи , не було б і щоденних сумнівів і переживань. Кажуть, що коли дощ іде у весільний день – це до багатства. Пара буде щасливою і багатою. Дощ насправді, мабуть, хотів це подарувати для Соломії, тому неочікувано линув просто тоді, коли всі вийшли з машин перед будівлею урочистих подій і таки змочив її весільне вбрання. Розбігаючись від дощу, гості весело загаласували, розгубилася і Соломія. Рвонулася не до весільної оселі, а, мабуть, за звичкою під дерево. Підбігши близенько під віття, помітила його, Оксена. Він стояв, як колись, із велосипедом.
- Яка ти гарна, Соломко, прошепотів. - Сідай, поїдемо, щоб завжди бути разом, запросив.
Оторопіла дівчина – наречена від таких слів . У її душі викрикнули два голоси одночасно: “Сідай! Ні!” А Соломія лише глянула на Оксена і, підібравши змокрілі краї весільної сукні, повернула від дерева у дощ. Назустріч біг її Ілля, її коханий…чи ж коханий, але наречений.
- Куди ж ти побігла, дурненька. В дощ під дерево? А не в будинок. Ходімо, - ніжно пригорнув її до свого міцного плеча. І Соломія схилилася покірно, чалапаючи під дощем. Гості гукали їх , сміялися з миттєвого дощу, який усіх налякав. Соломія лиш на мить повернула голову вбік “того” дерева. Там нікого не було. “Привиділося? – промелькнула думка. - Чи ж був він, а чи дощ грається зі мною, що це? – питала саму себе дівчина, нічого, не розуміючи. - Це мені таки здалося,” – засумнівалася. І сумнівається ще й до сьогодні. Цього вона дощеві простити не могла. Усе далі і далі відходять події молодості, а Соломії забути про них не дозволяє дощ. Її дощ.
От і сьогодні знову розмовляє з ним. І так їй хочеться, перегорнути минуле, щоб запитати…
Принишк вітер в скошеній отаві,
Мандрувати, мабуть, не хотів.
Й ми, здається, щойно тут стояли,
А насправді, час в роки злетів…
Тихо з вітром шелестить у травах,
Злігши владно в вузлику життя.
Що роки тобі подарували ?-
Запитати так його хотіла я.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=340737
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 30.05.2012
Запізніло так стукаєш в шибку дощем
Й пелюстковий танок затихає.
Я тебе не чекаю, у серці лиш щем -
Нас не наша весна зустрічає.
А у спомині та дивовижна краса,
Як рожевим квітчав диво-цвітом.
Усміхалася я, усміхалась весна
Й заметіль яблунева над світом.
А вдивляюся в дощ лиш з тієї пори,
Коли сльози ховала в краплину.
Я просила в дощу, що усі забери,
А він тільки забрав половину.
Ти не стукай дощем, не впізнаю тебе.
Не коханий ти вже... моя смута.
Яблунева завія всі сліди замете.
Відчахнута любов... чи ж забута?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=337888
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.05.2012
Заколихана вітром вершина...
Затуманена в сизій імлі.
Непогодою плакала днина,
Доторкнувшись сльозами землі.
Хлюпотіла дощем у калюжах,
З верболозом сплакнула навзрид.
То пейзажем весняним затужить,
То зітхнувши, прощально вітрить...
Ще б розсипати срібла востаннє
В дощову пелену, хоч на мить!
І заплакане наше кохання...
Відпустити, нехай не болить!!!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=335915
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.05.2012
Весна видзвонювала веселими струмочками, щебетом-цвіріньканням птахів, синьооким небокраєм, ніжністю пролісків, вплітаючи у цю дивну пісню всі звуки навколишнього світу . Весняним пробудженням линуло звідусіль...
До Варі весна приходила дитинством: улюбленим платтячком і квітуючим садом. Маленьке яснооке дівчатко стояло під розлогими, розкішними деревами, а навколо — біло-рожева пелюсткова завія з яблуневим подихом. А ще маминим веселим сміхом. Виплутуючи з Вариного волосся запашні пелюстки, вона щиро сміялася, міцно пригортаючи дівчинку, пестливо називала Медункою.
У дитячому будинку, де згодом опинилася Варя, був тільки великий, красивий, особливо восени, парк. Так у її життя увійшла осінь. Вона витирала краплі дощу, що часто змішувалися з невтішними дитячими сльозами. Варя виростала, навчалася, відвойовуючи своє "суспільне" під сонцем місце. Згодом пішла працювати на текстильну фабрику. Познайомилася з Володимиром і... у життя юнки увійшло щире кохання. Мріяли вже разом. Вирішили одружитися, будувати свій дім, ростити сад. Працювали завзято, натхненно, адже для себе. Та завтрашній день ніс нові випробування... Хлопчача вечірка закінчилася бійкою, а відповідальність поніс Володимир, взявши всю вину на себе. У результаті — 5 років позбавлення волі. Друзям заповідав берегти Варю, а її молив вірити і чекати. Варя чекала. Перечитуючи щовечора листи, набиралася сили і віри. І чекала... Друзі, дійсно, не залишали її саму, часто приходили, забирали її до гурту. Та дівчину вражало те, з яким відчуттям безкарності жили друзі Володимира. Тому, здебільшого, відмовлялася від таких зустрічей. Вони ображалися і скаржилися Володимиру. Листи коханого приходили недовірливими і якимись злими. Жити в містечку ставало дедалі важче. І при першій же нагоді (набирали ткалей у далеке поліське місто) Варя поїхала на кілька років на фабрику, яка тільки починала свою діяльність. Думалось, що там буде, легше чекати і ніхто не бачитиме її переживань. Замкнулася у своєму нещасті, багато працювала і чекала листів. Та відповіді забарилися. Варя писала, пояснюючи причину від'їзду, просила вірити. Минуло три роки. Дівчина вже не рахувала днів до зустрічі, час ніби зупинився.
Новизну в буденне життя вніс наступний рік, у її буття протиснувся ще один Володимир. Варя не знає, як йому вдалося пробитися до її серця через пекельний мур образи, болю, розпачу і зневіри. В такі хвилини старалася уникати Вову (тільки так іноді могла назвати нового знайомого). Але він знову приходив, вперто домагався зустрічі, засипав квітами.
А весною, в день свого народження, запросив усіх дівчат до себе додому. І вони таки вмовили Варю прийняти запрошення. Веселим, галасливим натовпом підійшли до його будинку. Варя остовпіла! Величезне обійстя квітувало яблуневим садом. А маленькі ніжно-рожеві пелюсточки килимом встеляли землю. Варя не могла ступити на доріжку, засипану такою ніжністю: «Як у дитинстві! Її мрія наяву!» Відступило на мить її суворе інтернатівське життя, розтоптана любов... Чарівний вечір продовжився за опівніч, став ніччю, ранком, днем. Зачарована дівчина на вихідні залишилася у Вови. Щось сталося з її душею, опиратися мрії не було вже снаги. І на диво собі прийняла запрошення бути у нього цілий місяць, до повернення батьків. А з їх приїздом і визначити день одруження. До приїзду батьків готувалися ретельно. Особливо "замітав сліди" Вова. А Варя, допомагаючи наводити йому лад у розкішному домі, щиро посміхалася:
— Навіщо? Адже бути знайомству. — Не відчувала зради і тоді, коли хлопець попросив її повернутися в гуртожиток.
— Підготувати потрібно батьків поступово, — запевнив.
І готував. Довго. Минуло літо, дівчина щовечора чекала зустрічі. Вже і дівчата затурбувалися, почали розпитувати, де ж подівся. Тривога закрадалася у серце, а Варя відганяла стурбовані думки. «Хіба ж може доля іще вдарити сироту? Чи не достатньо вже?» — запитувала сама себе подумки знічена дівчинка. Переказувала друзями вітання Володимиру, перепитувала де він. Боялася повірити у зраду. Нарешті, на порозі з'явився Вова. Кинулась назустріч, чекаючи пояснень, відкидаючи всі сумніви. Але зустріла холодний погляд і жорстокі слова.
— Не шукай, не бігай за мною, змінилися обставини і бажання.
« Неправда!» — кричала душа Варі, а тіло, зів'явши, опустилося додолу, де так і просиділа до приходу дівчат. Дозволила собі принизитися ще раз, коли відчула під серцем "подарунок кохання". Розповіла про дитину, попросила допомоги, поради. Але це не вразило колишнього коханця.
— У мене вже росте дитина, якій я не поспішаю дозволити називати себе батьком, — буркнув у відповідь. Ще й загрозливо застеріг. —Не смій скаржитись моїм батькам.
Крижаною стала її душа, в якій визрівала остаточна і страшна думка: "Позбутися дитини, яку ненавидітиме все життя, як і її батька". Безглузде рішення, яке прийняла у пору найбільшої спокути, вбила життя крихітної істоти, що видихнула страшним болем тіла і душі Вариного єства. Найстрашнішу таємницю жінки знали тільки лікарі. З того дня Варі здавалося, що не тільки дитину згубила, а ніби душу і серце вийняли з її грудей. Рана горіла, не загоюючись навіть часом. Жила, ніби камінна.
Телеграма від Володимира прийшла, коли вже змоги жити майже не залишилося: "Звільнився достроково. Знаю, люблю, чекаю. Приїжджай, рідна". Відклавши телеграму під подушку, Варя плакала до ранку. Вирішила до кохання, яке сама ж зрадила, більше не повертатися. Та через декілька тижнів отримала ще телеграму, потім іще, потім ще... І ось остання в її руках: "Чекаю четвертого, а п'ятого виїжджаю до тебе". І Варя здалася, зібралася "додому".
Під стукіт коліс потяга, що мчав назустріч справжньому коханню, виплутуючись із подвійного кола зради, снували розгублені думки молодої жінки, а погляд ще залишався на пероні, біля дівчат. Поїзд ніс її у відоме і невідоме, тому подруги тривожилися, як же відбудеться зустріч, а чи буде Варя щасливою?
P.S. На жаль, ці запитання залишилися без відповіді. Не написала Варя жодного листа. Чи ж квітує в її житті весняний сад? — питають подруги одна одну. І чекають листа. Чекають кожної весни.
А навколо знову пелюсткова яблунева заметіль...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333754
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.04.2012
Ти називав мене незвичайною, а я ж звичайнісінька. Називав мене злагідною, а я була невпевненою. Чомусь оригіналкою, а я була самотою. А ще називав дивною, я ж була безмежно закоханою. Закоханою і ... зрадженою. Та все ж я тобі вдячна за себе таку : незвичайну в житті , впевнену у думці, оригінальну в самотності, дивиною в коханні... Лише трішки розгубилася, бо де ж я тепер справжня??? Ох!!!
Суму сірого вповні наберу я з дощу.
Розмалюю розлуку, а за зустріч прощу.
Не відчула б я неба
в чистих краплях роси,
Не зуміла б без тебе
так любити й зрости.
Не побачила б в зорях
сяйва дивного я.
І дорога до моря -
це теж казка твоя.
Поцілунок наш перший
ще і досі тремтить...
Ти ж прощанням завершив
найчарівнішу мить...
Посіріло від суму
моє щастя в сльозах.
Наче вдарило струмом
й розп*яли на вітрах...
Та у пам*яті зорі
і прибою кришталь.
І слідами узори
плачуть в росах, на жаль.
Я так довго розмову ще з тобою вела,
А повірити в зраду ну, ніяк не могла.
Суму сірого вповні наберу я з дощу.
Розмалюю розлуку... і за зустріч прощу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=331382
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.04.2012
Бережи те, що маєш. Важко зібрати розсипане. Мудро сказано. І чи не сказав це той, хто вже не зібрав?
Самотньо біля вікна сиділа жінка і не поспішаючи пила каву. Стиха кидала сумний погляд на вікно, неначе когось визираючи. Довго сиділа, але так ніхто й не прийшов...
Лора була гоноровою, недоступною та ще й насмішницею. Вміла так влучити в співрозмовника сарказмом, що подих забивало. І, з рештою, залишилася сама. Ніхто не домагався її доброго до себе ставлення, а про почуття і знаку не подавали. Та дівчина не журилася. Вона сама кувала своє буття. Їй всього було досталь. Кохання собі "тимчасові" купувала, адже така можливість була. Недаремно ж дочка "великих" людей. Широко йшла життям, наступаючи на тих, хто їй заважав, змітаючи зі шляху свого нецікавих та непотрібних супутників. Порожнеча навколо дівчини розширювалася. А одного разу помітила біля себе лише одні щиро закохані очі однокурсника. Вони сяяли здалеку, не наважуючись приблизитись. І це сподобалося Лорі. Така відданість, невигадливість, скромність... Захотілося потішитись. Допустила хлопця до себе. А він весь світ прихилив до її ніг, дарував своє кохання щедро і щоденно, не вимагаючи нічого взамін. У вакуумі її життя залишився тільки він, хто зміг прощати її "виходеньки". Згодом став її чоловіком. Цього вона йому простити не могла. Щоденно дивитися і чаруватися його щирим кохання для неї було відразно. Не зблизила родину і народження єдиної донечки. Допустити ще близькість з осоружним чоловіком не могла. Пішла "в люди", в повному розумінні цього слова. Захоплювалася, а то й просто сходилася на мить з чужими і нелюбимими, аби лиш не зі своїм. Розсипала і розсипала щире кохання свого Сані, маючи велике задоволення від його гіркоти і розчарування. Його любов була велика. Він тихо прощав дружину, турбувався про донечку, бо нестямно любив своїх жінок. Старався не чути пліток, не зважати на довгі нічні походеньки дружини, чекав, що його любов вічна і непереможна. В хвилини сімейного затишшя, тішився дитиною і дозволяв дружині відпочивати від його любові. Та крах їхного сімейного, хай навіть такого, життя, був неминучий. Любов вічна, коли вона вірна, непереможна, коли чиста. А бруд хтиво "заліз" уже навіть у їхню, правда, завжди холодну, подружню постелю. Там був чужий. І це таки добило чоловіка. Тепер їх об'єднувала лише мить з донечкою, якщо потрібно було щось вирішити для дитини. Кожен жив своїм життям. "У люди" пішов уже і Саня. Вибирав наймолодших коханок і ходив з ними повсюдно, не ховаючись, і не соромлячись. Любов згоріла, а в закапелку його душі лиш пекла образа за змарнілі роки чоловічої спокути. Про себе не дбав, а коли дочка поїхала навчатися і майже не приїжджала додому, занехаяв себе зовсім. Вигляд мав засмиканий, схудлий і неприкаяний. Коханки вже не липли до змарнілого чоловіка. І він гинув, з кожним днем все більше розчаровуючись у житті.
- Що з твоїм чоловіком, Лоро? - запитували колеги, сусіди, знайомі, колишні друзі
Ці запитання все частішали, а жінка прибрана, ошатна, модна, адже наступним коханцям тільки така може сподобатися, відмахувалася від неприємних запитань, придумуючи різні пояснення.
- Хворіє, стомився, неприємності на роботі,- відповідала. А сама так рідко його бачила, бо останнім часом неприємний і непривабливий вигляд чоловікав виганяв її з квартири і вона якнайдовше старалася проживати в чергового коханця. Уникала, з відразою заходила до квартири, аби взяти якісь свої речі. І зараз давно його не бачила. Навіть для дочки вигадувала, що все з батьком добре, аби та не їхала і не бачила такого падіння улюбленого татуся. Та дочка все ж рвалася додому, відчуваючи, що не все так добре, обіцяла обов'язково взяти направлення на інтернатуру до рідного міста. А Саня, прихворівши, вже і не старався вибиратися з бруду, з хвороби. Йому так комфортно було долежувати своє занапащене життя. Депресія опанувала ним вже повністю. І хоча на роботі вже давно журилися його недбалим ставленням до обов'язків, терпіли, враховуючи такі сімейні обставини, все ж захвилювалися через довгу відсутність горе-працівника. Відвідувати хворого напросилася і Зоя. Їй вже давно було шкода цього чоловіка. Адже колись вони разом прийшли сюди на роботу, завжди чемно віталися, перекинувшись кількома черговими фразами про домівку, здоров'я тощо. Вона найпізніше зрозуміла його падіння, адже при ній він завжди старався триматися, а самотня Зоя чомусь бачила в ньому тільки хороше. Коли до неї дійшла плітка, а чи правда, про зраду дружини, жінка тільки пошкодувала, що так сталося. Хотілося і зараз підтримати хворого. Відчувала, що він не просто загрипував, тому й поспішила долучитися до відвідувачів. Та те, що побачила Зоя, вразило настільки, таке передати неможливо. Занедбана квартира, немита гора посуду, голодна і холодна, як кажуть, хата, свідчила, що чоловік здається. Зоя вже знала, як бути далі. Тому в наступний вечір відвідала Саню сама. Поки він куштував її гарячий борщ, квартира набирала людського помешкання. Пізно ввечері жінка дибаючи стомлено додому, відчувала радість. Їй є про кого дбати. А через деякий час на робоче місце повернувся здоровий, в чистому костюмі, якийсь інший Саня. В очах розум, врівноваженість та ще невпевнена, боязка радість. Посміхався якось потаємно, але всі бачили, що чоловік оживає, одужує. Ще кілька днів і колектив "вичислив" винуватця таких змін. І не осудив. Життя набирало обертів, а доля немолодих уже людей все нагороджувала щастям. Приїхала дочка, яка теж підтримала нові стосунки батька, вражаючись, як він змінився. Ще у дитинстві таким інколи був. Вона була рада за рідну людину. Залишилася з батьком, приймаючи до гурту і Зою. Матір бачила рідко, але розуміла, що вона вже шкодує за втраченим. Намагалася через дочку натиснути на колишнього чоловіка і Лора, але Саня, перейшовши жити до Зої, відкинув усі спроби такого натиску. Лора все частіше поверталася додому, але її там ніхто не чекав. Донька збиралася заміж, а всі питання весільні вирішувала із батьком та Зоєю. А то й свята, вечори більшість проводила там. У батька було затишно. Там сяяла любов, повага і взаємопорозуміння. А Лора все сумовито йшла до своєї квартири, де чітко цокотів годинник, відлічуючи час, у якому вона була самотня. Ще модна, горда, але самотня жінка, яка вже не така впевнена в завтрашньому дні. Якось бачила щасливого Саню, того закоханого чоловіка, якому не дозволила долюбити себе. І він любив іншу, віддано і безтямно. Вона знала, яка це любов, тому і заздрила Зої.
Лора часто пила каву. Сідала за столиком на кухні і чекала: як і колись відчиняться двері, зайде Саня, ніжно обніме за плечі і все стане, як і раніше: сонячні ранки і щедрі на любов вечори. Та помешкання видзвонювало порожнечею. І вона йшла до людей. Спостерігала за галасом у кав'ярні, сідала за столиком біля вікна і дивилася на сльозливу шибку. То плакала її знівечена гордістю і самотністю душа, а поруч гонорова порожнеча. Виклик долі Лора зробила сама. А зібрати знівечене і розкидане... Як!!!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=331298
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.04.2012
Вони завжди йшли поруч. В місті, у справах. А то й відпочиваючи… Так часто були разом, що привернули увагу людей. Для чужих, це була дивна пара: молоденька дівчина, що тулилася до плеча високого, мужнього, сивочолого чоловіка. А для своїх, тих, хто їх знав, це були батько і дочка. Я довго була стороннім спостерігачем і тому не знала їхньої історії життя. Та якось ця дивна пара пройшла повз гурт сусідок і я перепитала їх, чому вони завжди тільки вдвох і хто це? І почула від сусідки (яка все про всіх знала) цікаву історію.
Це була найкрасивіша пара в цьому районі міста. Високий чорнявий красень і ясна, як золотисте сонце, берізка – білявка. Коли вони проходили, озиралися всі. Приємно було дивитися на радість і красу. А вони привітні, доброзичливі, усміхалися людям, віталися сердечно, і йшли своїм життям. Не викликали заздрощів, а лише приємне відчуття від зустрічі. Та все ж хтось позаздрив їхньому щастю. І спопеляюча отрута нещастя, посунула до молодят, зробивши свою справу.
Випробовування розпочалися з перших днів народження донечки. Радість не потроївшись зникла назовсім. Натомість, виникли проблеми. І немаленькі. А саме із здоров’ям маленької. Висновок ортопеда - травматолога був невтішний. Єдиною надією було терпляче лікування і віра. Боротьба за ноженята дитини розпочалася. Спочатку різні ортопедичні засоби, а пізніше різноманітні фізпроцедури.
Роки йшли, а дитинча не ходило. Дивитися на це було боляче. Оченятка донечки, яка вже починала розуміти свою трагедію, заглядали в душу, ніби запитуючи, чому не бігає, як інші діти і чи стане сили, щоб перемогти недугу. Батьки трималися з усіх сил, заспокоюючи маленьку. Ніна не працювала, догляд за дитиною забирав увесь час.
А Дмитро бігав з роботи на роботу: утримувати сім’ю і лікувати дитину ставало все важче. Так за клопотами і не помітив, як згасає його дружина. Вона механічно виконувала хатню роботу, доглядала дитину, з кожним днем розчаровуючись в її лікуванні. Відчувала, що якась нестримна сила руйнує її саму. Рвалася до людей, до життя, що існувало поза межами її горя. Не могла більше страждати, гинула. І таки надибала собі безтурботну подругу, яка замість підтримки, нашіптувала про чудове життя поза домівкою. Запалила і в стомленої жінки непокору до такого життя, вмовила піти супереч долі, зрадивши найдорожче, сім’ю. Ніна зважилася на невиправданий вчинок.
Одного ранку, залишивши записку на столі (і досі її змісту ніхто не знає), взявши найпотрібніші речі, вийшла з квартири, назавжди зачинивши за собою двері. Пішла не озираючись, мабуть, давно виважила таке рішення.
З того дня і до сьогодні з дитиною поруч став батько. І вже не полишає її ніколи. Як йому “булося”, ніхто не знає. Головне, що він справлявся з домашніми клопотами, з роботою… І прогулянки, які так були потрібні дитині, не скорочував, а навпаки старався продовжувати їх час. При першій же нагоді він гуляв з дівчинкою. Ніби нічого і не змінилося в їхньому житті. Хіба, що обличчя стало суворішим і стомлений погляд не веселів при зустрічах.
І доля таки усміхнулася нагородою за терпіння і віру. Донечка з кожним днем видужувала. Перші несміливі кроки залишилися позаду. Вона вже бігала з дітьми у дворі, під пильним і лагідним поглядом татка, і весело сміялася, радіючи своїм новим можливостям. Радів і батько. Спостерігаючи за донечкою, дякував Бога за ту ж радість.
А мама? Хоч і далеко поїхала (повернулася до батьків) все ж прочула про радість у її колишній сім’ї. Довго не писала, мабуть не наважувалася. А чи не хотіла знати про проблеми від яких так втікала. Та все ж один лист, як каже сусідка, був. Його ніхто не читав. Але про лист маля якось розповідало дітям, на запитання де ж її матуся. Щиро,
по – дитячому, зауважило, що тато запитував, чи хоче вона, щоб мама повернулася. На що дівчинка відповіла: “Ні, татусю, ми будемо тільки вдвох. Ти і я!” Пригорнувши дитину до грудей, сховавши скупу чоловічу сльозу, батько пообіцяв дитині, що так і буде завжди. І мама не приїхала ні тоді, ні зараз. Чи листа з такою відповіддю отримала, чи з іншої якоїсь причини, але її так ніхто більше й не бачив. А батько і доня так і ходять завжди разом і скрізь. Красуня білявка і сильний, загартований непростою долею, посивілий, але такий красивий своєю батьківською добротою, відповідальністю, турботою, вірністю, любов’ю, чоловік. Батько і донька… Щастя їм обом.
Якщо зустрінете їх у місті, привітайте, бо такі чоловіки варті справжньої людської поваги.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=327967
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 05.04.2012
Прости мені
І ти.
І ти
Мені прости.
Чому ж сказати важко?
Не пишуться листи...
І ти
Мені прости.
Прости мені
І ти.
Чому ж щемить так серце
У пору самоти?
-Прости мені, прости! –
Шепочемо я й ти.
Та вже душа не чує...
Між нами півверсти.
Прости мені
І ти.
І ти
Мені прости.
В весняному розквітті
Знов пишемо листи.
Прости, прости, прости!
Слова на півверсти...
Сплітало сонце віття,
Аби їх донести.
Прости, прости, прости,
В кохання пропусти!
Зорило надвечір*я
Очима темноти.
Та поки вибачались...
Писалися листи...
Кохання розсипалось.
Змінились я і ти.
Прости!!!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=327513
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.04.2012
( Переживу, перелюблю (Валентина Люліч )
Перелюблю і переплачу,
Перепечалюсь й не пробачу
Зраду твою.
Вербовим віттям розповніла,
Весна сльозою неба вмилась...
І я іду.
Пережурюся, перебуду,
Перестраждаю і забуду
Любов мою.
Сонячним променем зігріта,
Земля наповнюється квітом...
І я іду.
Перегорю, переіначу,
Перечекаю і побачу
Любов свою.
Лагідно вітром прошептала,
Весна кохання нагадала.
І я іду.
Перетужу, передивлюся,
Пересумую й усміхнуся...
Я вірю у весну мою.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=325809
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.03.2012
Любов спотворена красивими словами,
За ними боягузтва лавина.
І почуттям, омріяним ночами,
Дорогу перекрила мілина...
Весняне сонце посміхається все привітніше. Земля оживає, вимальовуючись рожевою ніжністю й білизною суцвіття, яке розпускається і квітне весняним цвітом. Весна...
Весна вливається у природу, в душу людини повнотою своєї краси і життєдайності. А в мою пам'ять весна принесла спогади...
Тоді теж посміхалося сонце, велике і яскраве, світанком народжувало день. Воно і запалило спочатку маленький пломінь великого і надзвичайного почуття, що переростало в полум'я кохання, яке горіло, спалюючи все на своєму шляху: жіночу гідність, моральні принципи, вірність, чистоту і святість дарованого Богом почуття.
Зустрілися просто. Місця в автобусі були поруч, а дорога далека і довга. І вже розлучитись не могли. Дотик плеча до плеча, дорожня щира розмова, ніби розчахнули їхні серця надвоє, і вони вже летіли назустріч одне одному, прагнучи об'єднатися. Автобус давно відійшов, а вони стояли, не відводячи погляди. Бо як можна залишити ту половину, про яку все життя вимріювали у снах і наяву.
Почуття випробовувалося тривалим часом, телефонними дзвінками, листами до запитання і обіцянками про зустріч.
...Якось доля закинула Уляну в маленьке містечко, а коханий проживав майже поряд. Цей шанс зустрічі і повинен був дати відповідь на усі запитаня. Дощ, який спочатку ніби цілував жінку, все посилювався. Мабуть, хотів сполохати чи зупинити її: «Зваж, зроби правильний вибір, можливо, пройди повз спопеляючого вогнища». А вона вперто йшла, хлюпаючи мокрими черевичками, геть змокріла і холодна. І лише кохання, що сховалося від дощу і цілого світу, гріло її та кликало далі. І навіть шестикілометрова дорога, залита дощем, здавалася близькою. Забувши про свій вигляд, вона йшла до нього, несла всю себе: душу, тіло і палку любов. А чи чекав він її? Чи така ж пристрасть горіла в його серці? Не задумувалася, бо вірила, що сказані ним слова про почуття справжні.
Уляна першою бігла на зустріч, відкинувши жіночу гордість і всі правила моралі. Стомленою, геть мокрою і від того некрасивою, але щасливою стала перед коханим і - розгубилася... Не чекав він таку гостю. Ховаючи погляд за звичними словами привітання, вибачення, зайнятості і нових обіцянок, провів жінку у дощ. А дощ уже не просто лив, він відчайдушно шмагав її. За те, що не зважила свій крок. Дорога назад була вічністю. Вже давно пройшов весняний дощ, залишивши холод у її серці. Ніжно посміхалося сонце, небесна голубінь витанцьовувала у великих калюжах. Але Уляна не бачила цієї дивовижної краси. Вона дослухалася до себе, до своєї несподіваної образи, шукала почуття, що засоромлено принишкло в шпаринці її розгубленого серця. А душа пекла , гірчила попелом догораючого кохання. Думка заціпеніла і не могла знайти пояснення такої зустрічі. Уляна плакала.
А кохання — злякане, розгублене, зміліле, дотлівало, залите щедрим дощем, ні рясними сльозами зневіри. І сонце не могло висушити його сльози.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=324452
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.03.2012
(Вірш"Чи ж я скажу..."присвячується цій історії з нашого реального життя.)
Ніч ще розсипала зимовий холод. Сірі тумани, гуртуючись низько над землею, ще дихали морозом, але денне сонячне проміння вже пробивалося, нагадуючи, що весна вже є. Ще мить – і в повітрі заясніє теплом і радістю оновлення життя. Переливалось воно і в душу людську. Це особливо відчула Олена. Саме подих весни і спонукав зібратися на зустріч, розбудив і її від буденщини, відірвав від таких, здавалося, вічних домашніх обов’язків. Роздумувала, що нарешті, побачить давню подругу, яка вже втомилася запрошувати. Можливо, ще б не зібралася, не зважилася б, але весна додасть роботи і …вже тоді не вирватись. Та й дочка Галинина приїхала здалеку, побачити б. Олена задумалась, споглядаючи з вікна маршрутки навколишню природу. А ось вже і місто.
Давнє місто… Воно залишилося тільки в її спогадах. Те місто, яке вона до безтями любила, сама ж залишила, втікаючи від болю. Сьогодні воно вирувало новим, чужим для неї життям. Олена ні разу не відвідала його відтоді, як покинула, ні, як загубила тут свою, вимріяну, любов. Як багато літ минуло, а мить спогадів така яскрава. Жінка стрепенулася, швиденько підібрала сумки, здається, ж виходити. Зійшла. Роздивлялася вулиці. Якось і не довелося тут бувати, тому і не зовсім знала, де потрібний будинок. На серці змішалися почуття радості зустрічі й гіркота спогадів. Олена старалася відігнати сум, адже попереду хороша довгоочікувана гостина, бажана зустріч. Чи ж знала жінка, що її ще чекала одна, непередбачувана зустріч, такої б вона ніколи не побажала.
Молодість знову пхалася у спомини, спонукала повертатися до подій…і. Олена здалася. Брела вулицею, сумно згадуючи давні події. Сполохали її серце думки, від яких так далеко ховалася . Любила свого коханого так, як ніхто, здавалося, не кохав.
А прийшла така велика любов просто, легко, непомітно. Юною, веселою влетіла вона з подругами в автобус , несучи за собою галас сміху й щебету. Радість такого спілкування аж бриніла в очах Оленки. Це незвичайне натхнення і побачив водій автобуса, коли ненароком зустрілися у дзеркалі їхні погляди. Зелені серйозні чиїсь очі суворо споглядали на неї . Та це ж водій, посміхнулася вже скромніше.
Такий гордовитий. Його очі так і не посміхнулися у відповідь. Ніби засуджували галасливих дівчат. Аж спіткнулася від непроханого осуду. Але мить – і вже рівний спокійний голос сповістив назву зупинки. Щось у голосі було таке ніжне, пестливе, яке незборимою силою підштовхнуло ще раз заглянути в дзеркало. Воно споглядало знову дівчину своїми зеленими очима. Не посміхнулося. А душа Олени так і присохла до тих дивовижних очей. Дівчата щось розповідали, сміялися, підштовхуючи її до виходу, а Олена не чула їх, вперто стояла на проході і дивилася, дивилася, чекаючи зустрічі поглядами. Незнайомець ще кілька разів заглянув у дзеркало, вражаючи дивним світлом. Дівчина відчула якесь нестримне почуття. Це було кохання з першого погляду. Зрозуміла Олена, коли вийшла з автобуса…і не змогла не озирнутися. Навіки полюбила його. І дівчині не залишалося нічого, крім як піддатися цим почуттям і крокувати за їх покликом. Його очі стояли перед її очима і вабили. Горда красуня стала їх заручницею і тінню. Завжди на цьому маршруті щоденно вона вистоювала допоки не їхав автобус. Обов’язково проїжджала кілька зупинок, супроводжуючи свою любов. Їй було досить побути поруч, відчути якийсь невидимий подих ніжної близькості, щоб потім жити день до наступної зустрічі. Не завжди насмілювалася заглянути в дзеркало, зануритись у зеленаву глибину краси чоловічих очей. А коли наважувалася, бачила, що очі її впізнали і, деколи навіть скупо посміхаються. Від частоти її проїзду незнайомець теж упізнавав дівчину. Хіба ж йому було до тями, що для того, щоб їм зустрітися, Олена вистоювала довгі хвилини в будь – яку пору й погоду в чеканні його рейсу. А коли, простоявши на зупинці майже день, не зустрічала рідних “зелених очей”, полохалось її серце, щеміло дивною порожнечею. Наче, день вкрали, обрізали, вкоротили, і тільки печаль залишилася в ньому. Таких днів не любила Олена.
І таки не втрималась одного разу. Не побачивши довго коханого, почала розшукувати в автопарку, щоб хоч якось дізнатися про долю розлуки. Хвилювалася марно, він, як і всі мав відпустку. Тепер Оленка знала, що на цьому рейсі водієм працює Дмитро (так звали її коханого). Дівчина почала звикати до його ”виробничих відгулів”, просто чекала поки з’явиться її сонце на “водійському горизонті” і засвітить її душу спокоєм і любов’ю.
Так і жила надією, не зважуючись підійти, щоб ближче познайомитись. Чекала якогось чуда, для освідчення. Чекала й любила коханого понад усе на світі. Звик до неї і Дмитро. Інколи навіть і посміхався, а якщо запримітить між пасажирами, вітався. Якось довго не було і Олени ( їздила до хворої мами) здивувався, перепитуючи, де була. Отже помітив мою відсутність, значить не байдужа… виспівувала її душа. Ось трошки ще часу і зважуся освідчитись. Розкажу, яка велика моя любов. Олена замріялась. Як вона вірила тоді у свою удачу. Щиро надіялась, що стане не тільки тінню коханого, а потрібною йому на все життя. Уявляла, як буде щоранку зазирати в рідні зелені (ніколи раніше таких не бачила) очі , а бачитиме там тільки любов, його, ні, їхню, велику і безмежну. Жила мрією і майбутнім щастям.
Але одного разу… Відчула ще зранку неспокій. Якось так тужливо захотілося побачити Дмитра. Чекала, бо знала, що працює в другу зміну. І побачити його зможе лише після обіду. Чому ж так тріпотить немилостиво серце, так щемливо пече душа. Зібралася й пішла. Доля вела назустріч, думала, щастю. А насправді – до вічної розлуки.
Присіла, як і завжди, на знайомій зупинці. Не розуміла, чому вона тут ?. Адже до початку зміни ще довго. Якась внутрішня (нерозумна) сила не відпускала Олену і вона продовжувала чекати. Ні, все ж таки не… розумно. Треба вгамувати серце і дочекатися вечора. Піднялася вже йти. Дорогою прошмигнули й зупинилися в декількох метрах, прикрашені стрічками автобуси. Весілля. Чиєсь щастя вже відбулося. Автобуси, призупинившись на мить, підбирали гостей. У вікні майнули знайомі обличчя. Це ж друзі, колеги з роботи Дмитра . Може, і сам Дмитро тут на чиємусь святі, знову виникла думка. Уважно приглянулася, поспішаючи підійти ближче. І отетеріла. Її коханий в святковому вбранні поруч із нареченою. Його нареченою. Ось їх, сміючись, друзі витягують з автобуса, вітають, обіймають. Ось всі гості, нарешті, вмостилися й від’їжджають… А Олена закам’яніло стоїть, непорушною статуєю. Душа лише раз скрикнула і замовкла, вмерла.. Це його весілля, його. Велика крапля сльози скотилася з щоки , мокрою плямою розтеклася на асфальті. Оленка роздивлялася її і не могла нічого зрозуміти. “Це все?” – запитувала її душа. Схлипнула вголос, хтось озирнувшись, перепитав чи не потрібна допомога. Але дівчина не слухала. Вона не йшла, майже повзла вулицею. Уже не чула ні себе, ні інших. В голові боляче свердлило, що Дмитро одружився. І для неї завмер весь світ. Ще тижнів зо два дівчина манівцями ходила навколо цієї вулиці, так ні разу і не зважившись, подивитися на рідний рейсовий автобус. Не сіла ні разу, бо знала коханого не буде. Він у своєму щасті. І він уже чужий коханий. «Не мій!» - кричала довго її душа. А якось, проплакавши всю ніч, зібралася вранці і виїхала додому, назавжди. Ось до цього часу ще не навідувалась в місто. Такий біль винесла ця маленька жінка, який не усім під силу. А вона йшла життям, несла свою любов сама для себе і жила нею. Десь бралися сили, не здавалася на вмовляння вийти заміж, забути вигадану любов. Мовчала й несла вірну любов життям. Усе ж спробувала якось вислухати Василя, який (ще, каже, зі школи любив) пропонував одружитися. Так ніжно зазирнув і Оленчині очі, обіцяючи любити за двох. І саме та велика ніжність в очах хлопця, не дозволяла бути разом. Очі вона чекала лише одні, всі інші ставали чужими. Відтак, поривала дружбу з усіма хлопцями. І залишилася сама. Згодом виховувала двох дітей сестри, долею призначені для неї. Але і вони виросли, розлетілися, тепер самотньо визирає їх у гості.
Думки все плинуть і плинуть нескінченним потоком. Озирнулася навколо, а вона стоїть на місці, роздумує. Схопилася. Поспіхом почала шукала потрібний будинок. Аж ось і він. А до гостини вже не хотілося. Геть засмутили жінку спогади. Чи ж цей будинок, що потрібний? Перепитати б когось. Озирнулася. Біля будинку на лавочці сидить чоловік. Підійшла до нього.
- Це десятий ? – перепитала. Голова кволо піднялася.
- Хто, шо, куди? – промимрив. Хитнуся назад.
- Хто така, куди йдеш? – п’яно пролепетав.
Та Олена вже не слухала. Зрозуміла. А вона геть зневажала представників п’яниць. Відійшла. Але знову якась невидима сила підштовхнула жінку. Ще раз озирнулася. Щось знайоме здалося в силуеті, в голосі. А чоловік п’яно бурмотів, не підіймаючи голови. Запекло в серці. Струснуло душу. Вернулася. Ще приглянулася. Закричала душа жінки: Дмитро! Ні! Не міг її коханий таким стати. Не міг! Не мав права!
Стояла поруч, не змігши рушити. Дмитро підняв голову і на жінку глянули зелені очі. Серед бруду й занехаяння на жінку байдуже споглядали ті ж, улюблені колись очі. Очі Дмитра. Він не впізнавав Олену, щось белькотів нерозбірливо про образу. А Олена не помічаючи нічого, навколо роздивлялася свого коханого і не впізнавала. Хіба, що голос той же, тільки хриплий, та ж ямочка, що колись так привабливо розсікала бороду надвоє. Це все. Перед нею сидів старий, занедбаний і відразливо п’яний чоловік. Чужий. Боже, це та людина, якій вона присвятила своє життя! Ідеал того чоловіка, якому подарувала вічну любов!
Стогнала душа вже вдруге в її житті. І знову таким пекельним вогнем. Вогнем краху. Олена плакала навзрид. Голосно й тужно. За все виплакували її сльози. За любов і за розчарування. Бігла дорогою додому. Знову втікала до рідного села, тільки там вона заховає свою тугу. Зустріч із подругою не відбулася, завадило знищене кохання, яке жінка понесла в самотність, щоб знову забути це кохання, бо Дмитра не вдасться. “Краще б я ніколи його не зустрічала,” – шептала дорогою. Сльози витискували з пам’яті любов, а вона не виплакувалась, горіла в душі . Сльози не могли погасити її полум’я.
“Куди ж піде моя загублена любов? – питало в сльозах серце. – В нікуди!” – нашіптувала згорьована душа.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=323202
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 19.03.2012
Чи ж я скажу все те, про що хотіла?
Чи вітром змиє в темну каламуть?
Чи ворон підібравши чорні крила,
Розсипле того слова справжню суть?
Чи я слабка, що все шептати маю?
За осокори лепет зачеплю.
Нехай чекає того дня. Не знаю
Чи зможу вже сказати, що люблю...
Чи розгорну всі хмари в піднебессі,
Щоб чисте стало, наче полотно.
І викладу, нанизаними в серці,
Разками намистинок. Чи ж давно
В руках їх розсипала, наче зорі
І розливала із долонь тепло.
Ловила крапельки дощу прозорі,
Вмивала слово , чистим ,щоб було...
Носилась мовчки я із сокровенним,
Вимощувала в серці його час.
Весною надихала ... І щоденно
Ставала мрія довшою до Вас..
А почуття вже розпирало груди,
Весняна повінь розлила думки...
Моє кохання. Що тепер з ним буде?
Освідчуйтеся першими, жінки!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=323030
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.03.2012
Ти мене не впізнав, я приходила в сни.
Перші квіти несла у руках для весни.
Майже поруч пройшла, а ти не впізнав.
Я коханням була, а Ти ще не знав.
Розділила межа нашу долю навпіл:
На твоєму пшениця, в мене льон вже розцвів...
У покоси трава припаде запашна...
Може, зустріч для нас принесе ця весна.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=321208
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.03.2012
День бавиться в посмішці, несміливо розсипаючи весняні промені сонця, ніжно золотить гілочки мімози. А їх так багато в руках Жінок.Так буде. Адже один з найкращих весняних днів – день Краси, Ніжності і Любові – присвячений Жінці. Якою ж вона прийшла в сьогодення? Озирніться навколо… Поруч з вами – Мама, стомлена і турботлива, ласкою і добротою розділить ваші тривоги і примножить радість. Кохана, щаслива вашою любов’ю в прагненні злитися у високому почутті воєдино. Рідні, близькі, друзі, колеги – жінки, що поруч з вами, створюють той чи інший мікроклімат – мікросвіт, визначають вашу життєву дорогу. Без них вона була б недовершеною, однобічною, нецікавою… Подаруйте їм, Єдиним, Добрим, Ніжним, свою посмішку, своє тепло, своє розуміння. Подаруйте їм букетик весняних квітів або найчарівніших троянд. І нехай крапельки роси прикрасять ці квіти, а ваша любов і тепло ніжно пломеніють у різнобарвних пелюстках.
Я тобою живу
Олеся з донечкою завжди з радістю чекали весняного свята. Лише раз у рік до них приходили довгоочікувані любов і кохання. Сьогодні вони зустрічалися з татком і були щасливі …
До Олесі кохання прийшло непомітно, вмостившись скраєчку в серці, чекало свого часу.
Заміж за Сергія вийшла (так тоді думала) з двох причин: він завжди був поруч і вперто домагався її руки, а також кликав поїхати з ним в зарубіжжя (продовжував службу понад термін). Це, мабуть, найбільше вплинуло на вибір, адже так цікаво в далині чужих міст.
Та все: і новизна невідомого життя, і нові матеріальні можливості – стали побічними. Щастя поселилося в серцях і купалося в їхньому коханні. Ось тоді і зрозуміла Олеся, як давно вичікувало її кохання, а розлившись, заповнило її всю. Коли народилася Януся, щастя набрало таких обертів, що, здавалося, ніяка сила його не зупинить.
Так і жила Олеся сім щасливих років. Вже давно повернулися додому, але майже не помічала змін, закрутившись у щасливому вихорі сімейного життя.
Виховували доню, бігали на роботу, а вечорами щасливі пили каву і розповідали одне одному про все, чим жили.
Їй заздрили подруги та Олеся не ображалася от тільки, заглядаючи у вічі Сергієві, часто ловила в них смуток, який в одну хвильку ховався в посмішці чи обіймах, заспокоюючи її серце.
Як би ж знала тоді, що лихо вже поруч, можливо … Ні, нічого неможливо. Просто, до Сергія прийшла любов, інша. І Сергій розказав про все Олесі.
А може він втомився завойовувати її кохання і чекав такої ж віддачі? Це сьогодні, через багато років, так думає Олеся. А тоді образа зради заполонила її, і вона не попросила залишитися. Подруги радили боротися, донечка просилася до тата, а Олеся, горда і самотня в своєму безмежному коханні, щоночі думала, усе зважувала і прощалася з коханням назавжди.
Олеся довго не бачила нової судженої Сергія, не хотіла розчаровуватися, порівнювати. Вірила, що Сергій обрав найкращу. Яна довго не змогла переносити тугу за батьком, щоночі зривалася, кликала, плакала. І одного разу разом з донечкою, така ж горда, але розгублена, Олеся подзвонила у двері Сергієвої квартири. Двері відчинила молода, красива, золотокоса жінка і щиро попросила до кімнати. Назустріч уже поспішав Сергій, широко розкинувши руки, пригорнув їх з донею. Олеся так розгубилася, що заздалегідь продумані слова вилетіли вмить. Просто і щиро сіли до столу, а Януся забралася, як і колись, на коліна до татка. Щастя усміхалося і в цій хаті, і Олесі стало легко тут. Наталя не вибачалася, не ховалась зі своїми почуттями. І Олеся зрозуміла: її Сергія люблять. Він потребував саме такої любові.
А їй залишилося весняне свято. Сергій завжди пам’ятає своїх дівчаток, приносить подарунки і квіти.
Вони так і залишилися часточкою його життя. Олеся живе цими короткими зустрічами від свята до свята: викорінювати своє безмежне кохання, що так допомагає їй у житті, зовсім не хочеться. І чекає квіти, не кохання, квіти поваги і пам*яті.
Кохання вам, милі жінки!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=319542
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 06.03.2012
Полюби ти мене , полюби.
Задивися в проталену воду.
Там зимової крапля сльози,
Там краплинка моєї сльози...
До кохання відшукує броду.
Я так довго до тебе іду,
Пелюстками нанизую квіти,
А слова у букети кладу,
Ті слова у букети складу,
Які серцем зуміла зігріти.
Полюби ти мене , полюби.
Прихили моє небо душею.
І мене за любов не вини,
За безмірну любов не вини,
Я веснянкою буду твоєю.
Полюби ти мене полюби.
Ми зітремо сльозу поцілунком.
Попросила я щастя в весни,
Попросили ми б долі в весни,
А кохання було б подарунком.
Полюби!!!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=319385
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.03.2012
Сумна історія про кохання
Завжди думала, що кохання зникає тому, що розбивається об пороги непорозуміння, висихає через мілину почуттів. Але, слухаючи розповідь моєї героїні, дивувалася. Любов може втопитися у своїй же величі та глибині. Хіба ж може любові бути забагато, хотілося запитати жінку. “Може”, сумно відповіла оповідачка. І не люди сказали це , а її любов. Прошептало так і її серце, назавжди прощаючись із світлим, але в мить похмурнілим зрадженим почуттям.
Як Тоня молила своє стражденне серце, аби відпустило воно скоріше її велику любов. Тому і втікала від місця свого кохання. Збайдужіле від зради, її серце глухо чахкало не в ритм сьогодення. “Ось тільки сякі – такі речі зберу і в далеку дорогу, нарешті, й полегшає”, - думала жінка. Відрядження сама випросила. Втікала від любові, щоб та згинула назавжди з її життя. Ховалася за відстанню.
Чому ж втікала жінка від кохання? Зрадило воно її? Ні! Як розповідала, занадто багате, велике, глибоке, сильне й безмірне було її кохання. А світ сьогодні не прийняв такої любові. Що світ! Коханий відштовхнув її велич, бо така вона, вимагала відповідної дії ж.
Несла її стрімка швидкість потяга, тільки колеса відстукували знову ж не в ритм її згорьованого серця. А серце тріпотіло, винувате в тому, що почуття викохалося занадто сильне, не потрібне для сьогоднішнього світу. Роздумувала: “Треба ж випустити ці почуття на волю, нехай злітають над світом, щоб ще комусь запалити такий пломінь , як у її душі.” І прислухалася до серця, а воно, страхаючись болючого вакууму, стискалося в грудочку, затискаючи і почуття. Вмовляла жінка своє серце. А чи послухає ? А біль спопеляв її, бо хіба ж можна словами розказати, що залишає нерозділене кохання.
Це тепер вона знає, що було нерозділене. А тоді…
Летіла назустріч Антону, який приваблював неординарністю натури, талантом і небаченою делікатністю. Таких уже й не буває. За що ж їй такий подарунок? І поспішала назустріч , аби ж тільки покликав. Залишала все : незавершені справи, обов’язки… Цікаво було їй спілкуватися з ним, неначе прилучала до душі ще якесь багатство. Просто б дивитися в очі, коли він думає, бути поруч. Розповідати йому про буденне, як про щось неперевершене. А ще мріяли разом про вільну країну, про майбутнє… У них був свій світ, в якому були лише вони вдвох. Так тоді думала Тоня.
Але поруч був ще й інший світ, що так і прагнув зазирнути, хоча б у шпаринку до їхнього. І таки заглянув. Спочатку здивовано: хіба ж так буває ?. А потім насторожено: чи ж так довго буде? І вже нахабно: чим би завадити? Всунувся цей світ зі своїми повчаннями й осудом. Від того стало все незрозумілим у Тоні й Антона.
Тоня прагла зустрічей, як і раніше спрагло дарувала кохання, розсипаючи його довкола коханого. Їй, здавалося, що лагідне слово, велике почуття, безмежна відданість, допоможе перемогти Антону всі проблеми світу і зберегти їхню любов. Їхню? Чи ж?
Тоня розповідала йому про розквітлий сад, який відцвітаючи, суцвіттям розстилає білосніжні пелюстки додолу, ніби промовляючи до людей: “Це вам весна дарую”. А люди необережно топталися , не помічаючи ніжного цвіту, все поспішали кудись. Весна проходила, а Тоня все ще виспівувала по – весняному своє кохання: красиво, пристрасно, ніжно. “Я біля сакури мрію”, - посилала слова любові Антону. Як вона його любила. І, здавалося, що її любов ніяким мірилом не виміряти.
І не знала, що її безмірну й щиру любов сплюндрують, стопчуть. Ні, не люди, як той цвіт, а її коханий. І “опаде” ця любов, як і пелюстки з весняного саду.
А на зміну весні прийшло літо. На зміну ж любові – зрада. Літо пестило люд, природу, а у душі Тоні вже була зима. Заморозив її почуття коханий. Сказав, що втомився від її вірної, безмежної любові. Зустрічі зменшував, ховаючись за зайнятістю, та відстанню. А одного разу, зазирнувши у вічі жінки, побачив таку печаль і страждання, що аж злякався. В її очах плакала відкинута любов, плакала від самотності й нерозуміння, від своєї непотрібної величі.
- Я не потребую такої любові, не потребую, - вигукнув. – Хочу спростити наші зустрічі,
лиш до потрібних стосунків. Ти маєш вибрати. Чекати й сподіватися на зустріч. Або забути мене. Любов не повинна бути нав’язливою. Вона величнішає чеканням.” - сердито тлумачив ази любові Антон.
Облетіли всі пелюстки з Тониної квітки любові. Усі до єдиної впали до ніг. Їй і самій хотілося впасти на коліна, щоб вимолити, випросити ще хоча б крихти кохання. Душа сполохано притихла, здавалося, ще мить і заголосить на весь світ, викричить ту спопеляючу велич любові, що вже не вміщалася в серці жінки. Але тихо попросила:
- Відпусти, просто зараз відпусти мене і мою любов. Не визначай їй кордонів. Не
відчитуй за неправильну мою любов, що вже заважати тобі стала, дратувати тебе. Я не знала, що її може бути забагато, і що саме тоді вона перестає цінуватися. Ти всю до крихти відпусти, так щоб я зараз її, всю зібрала і ніколи більше не поверталася.
- Так, вона стала, справді, заважати мені. Тісно стало від такої любові. Більше нікому
не дає в моєму серці місця. А серце хоче волі, - пробував пояснити свої слова Антон.
Тоня встала й пішла, важко несучи свою любов. Але жінка ще не знала, що найважче попереду. Кожна хвилина була спокутою за любов, чеканням, сум’яттям, прощанням… Вмирала любов важко, болюче. Інколи так хотілося вигукнути:” Коханий, захисти нашу любов, вона єдина в нашому світі”. А світ сміявся з її любові, над її стражданнями, над такою глибиною почуття. Тоня виплакувала любов тихими сльозами, щоб ніхто не бачив. Їй було соромно за таку любов.
Ось і відвозив її потяг усе далі від місця її кохання.. Аби забути навічно. І нікому не сповідати свого сорому. Сльози крапали, бо ж за вікном темніла ніч, у вагоні все “сновило” Ніхто не заважав. Ні, вона теж втомилася думати, плакати. “На хвилину б спочити думкам”, - просилася сама в себе. Хотілося забуття. Ритмічний стукіт коліс, плавне похитування вагона, все ж заколисала, зморену безсонням, жінку. Я, вислухавши її розповідь, запитаннями не заважала. Про що ж ще питати?
Обличчя Тоні висвітлилося, усміхнулися радістю куточки вуст. Напевно, вона йшла сном свого кохання. І снився їй делікатний доторк вуст коханого. Вона знову любила, долюблювала уві сні зневірену й нещасну свою любов. Там вона , любов, була справжньою. У житті ж, як бачите, певною грою, тимчасовими акторськими мініатюрами фальші. Якби ж тоді про це знала Тоня… Бідна, нещасна любов у викривленому людському дзеркалі. Тонина любов.
У високості неба позичити хочу безмежжя…
Тільки там у любові нема берегів.
І не випливе гниль
З призамуленого прибережжя,
Й чистоти не засмітить,
І сяйва своїх кришталів…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=317328
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.02.2012
Послідня ніч... вже порвані всі струни(Графиня*)
Остання ніч в самотності пошерхла.
Останнє слово ... як забути, як?
Сама з собою відтепер відверта...
Думки полоще за вікном вітряк.
Остання ніч ... Перебираю кроки,
Літа, розмови, сказані слова.
Німим крилом нависли сиві ночі.
Печалить душу у сльозах пітьма.
Остання ніч...У небокраї рання
Зоря освячує небесну благодать.
Остання мить ...зимова ніч остання...
Прощається з коханням жінка так.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=317321
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.02.2012
Зимова пора квасила дощем, сікла зледенілими крижинками, які знову ж перетворювалися в мутні краплі води, додаючи ще більше мокроти на землю.
А Новий рік уже зазирнув у вікно, примостивши ногу на сніговий поріг. Ось вже другий місяць, як він вступив у свої нові володіння.
Еліна задивлялася у сизе небо, вичікуючи білосніжні візерунки, сніжинки. Їй здавалося, що якби вони повільно злітали з неба, розсипаючись пухнастим килимком навкруги, стало б усім веселіше. Легше б було повірити у казку. Але снігу таки не було. Як не було і дива.
Казка, в яку так вірять діти та й частенько чекають дорослі – не відбулася.
От і сьогодні Еля збиралася до Ліни. Посидять трошки, пожуряться, поохають, по – жіночому. Адже вона теж просиділа самотньо новорічного вечора, чекаючи свого нового знайомого з привітаннями. А він так і не прийшов. Жінка була шокована. Подзвонила до Еліни, запрошуючи до гостини. „Приходь, - каже, - бо не опаную такого обману сама. Хоч розрадь мене, подружко.” Еліна і сама в стані замороженому, бо теж мала надію новорічну ніч зустріти в гостях, але чомусь не передзвонила їй колега, не підтвердила запрошення, а йти нахабно не дозволило виховання. Просиділа сама весь вечір, слухаючи гуркіт безкінечних салютів. Мабуть, це і не дозволило забути, що чарівне зимове святкування продовжується. І таки вибрала день і вибралася до подруги.
Еля ще раз зазирнула в дзеркало, приміряла себе до побаченого образу. Дивно, але чомусь далеко в душі, бачила себе ну, зовсім іншою. Не такою суворою, а світлою, маленькою. А на неї дивилася доросла, зріла жінка, із стомленим поглядом. „Хіба ж така може сподобатися чоловікам? - кивнула сама до себе заперечливо, - ну, все зась спогадам", - що, вже заповзаючи в думки, тормошили душу. Та як не відганяла їх Еля, все ж присіла біля дзеркала, задумалась. Події давніх минулих днів уже пливли перед очима.
Був у неї, справді, дивний(минулий) Новий рік. З Даном познайомилась на презентації обчислювальної техніки, куди її запросили, як потенційного покупця. Передноворіччя дозволяло бути урочистою й красивою. Піднімаючись східцями, зауважила на собі чийсь погляд. Долаючи останнє підвищення, відчула міцну підтримку . Озирнулася, поруч стояв усміхнений чоловік, тримаючи її під руку.
- Приємно підтримати таку жінку. Дан, - представився.
- Еліна, - відповіла, приємно вражена його галантністю. Весь вечір
він був поруч і, здавалося, що такого спілкування з чоловіками у її житті ще не було. Одностайність думки у виробничих справах, зацікавленість у виборі кращих зразків потрібної для роботи техніки, зблизили їх остаточно. А коли розмова торкнулася інших тем, більш сокровенних, Еліна зрозуміла, що саме про таку людину вона мріяла усе життя. Творча, неординарна особистість нового знайомого полонила її остаточно. Новий рік для їх обох, був таким великим святом, неначе вони його провели у Всесвіті. З того дня, і впродовж півроку, не розлучалися ні на мить. Пам’ятає усі їхні походеньки. Ця зима осипала Елю таким щастям, що описати про нього неможливо. Вони бродили зимовим світом, неначе діти. Їм дивувалися люди, що топталися випадково поруч, замерзаючи від холодного вітрюгана, але якого навіть не помічали Еля й Данило. Розпашілі від почуттів, часто сиділи на зимовій лавці засніженого парку, весело розповідаючи чудернацькі історії зі свого життя. Хотілося якнайшвидше споріднити їхнє окреме проживання, бо це ще більше зближало закоханих. Кожен день приносив захоплення і безмежну радість Таке відчуття повинна спізнати кожна людина, бо народилася саме для цього. Еля жила щастям, приймала щоденні освідчення, і готувалася до ствердної відповіді, тобто внутрішньої згоди її душі для початку подружнього життя. Щось зупиняло жінку вести таку розмову особисто. Не поспішала. Адже так було затишно з Даном. Навіщо зупиняти щастя якимись умовностями. Їхня історія кохання пройшла літнім садом і зупинилася осінньою мокротою жіночих сліз через незрозумілий розрив. „ Хіба ж можна розрушити кохання його безмежністю?” – запитувала коханого Еля, коли він у черговий раз відрікався від їхньої любові.
Вона думала, що життя додало їй уже всі випробування. Але смуток за втраченим коханням так ятрив її жіночу душу, що всі попередні невдачі були просто вихідними. Мабуть, кожна жінка у своєму житті спробувала закохатися, але не кожна була зрадженою. Тому Еля замурувалася в нішу відлюддя і поселила там свою душу. А сама жила роботою, клопотами про стареньких батьків і вже не шукала кохання. Раз і назавжди відреклася від чоловічої любові. Щоб не стогнала в Новорічну ніч душа спогадами, старалася зустрічати свято зі знайомими. Відчай самотності гнав жінку в гості, тому і збиралася до Ліни, що просила( до миленької) приїхати . Еля її розуміла, бо зі свого досвіду добре знала, що робиться в душі Ліни, покинутої саме в такий чарівний час.
„ Ой! Що це я забарилася так",- пожурила себе Еля, адже її давно вже чекає згорьована Ліна. Вийшла на вулицю, йти перехотілося. Що вона зможе, чим допоможе давній подрузі. Та й бачилися вони давненько. Якось все ніколи зі своїми „щастями” у гості ходити. А зараз чи ж сила буде вмовляти подругу забутися? Перепліталися думки запитаннями без відповідей.
Сіла в маршрутку, забилася в куточок сидіння. Веселощі в салоні галасували сміхом молоді, що заповнювала транспорт.
Двері подруга відчинила зразу ж .
- Я так тебе чекаю, - кинулася назустріч. - Здається, більше не витримаю,
- обняла Ліна Елю за плечі. В очах жінки зорила така знайома печаль. Еля знала її. Це відчай покинутої жінки. Такий погляд повинні бачити ті, хто отак безвідповідально приручає любов’ю, несправжньою любов’ю жіноче самотнє серце. Еля, сумно пригорнула розгублену жінку.
- Не варта, твоя печаль, не варта того кохання, – почала вмовляти подругу Еля.
- Елінко, ти не знаєш, яке, то було багатство почуттів. Я в житті ще не
зустрічала величнішого, - присідаючи до святкового столу, почала розповідати Ліна свою історію кохання.
- Ну, подружко, хіба ж є кохання маленьке, воно завжди велике, не
уміщається в серці, тільки потім чомусь маліє, знати б чого йому не достає, - спробувала перевести на жарт розмову з Ліною.
- Каву вип’єш? - перепитала, - чи може вина? Прибраний до
гостини стіл так і сяяв повнотою страв.
- Давай погостюємо, і ти мені розкажеш усе про своє велике
кохання, - і собі присіла до столу Еля. Дзенькнули келихи, подруги випили.
- Скільки ж ми не бачилися? - перепитала Ліна Елю. - Давненько, ще перед моїм захистом, чи не так, - сама підтвердила зустріч.
- Отож, не бачимось, тому і губимось, - посміхнулася у відповідь Еля. -
Розповідай, подружко, а згадувати будемо потім.
- Ти знаєш, Елен, розповідати немає сил. Я вже стільки за ніч
проаналізувала причини розриву, що, здається, всі варіанти випробувала. А пояснити так і не змогла. Що не так, чому за дві години до Нового року, подзвонив і сказав не чекати. Не пояснив, а лиш підтвердив, що пояснення лежить на поверхні, і я все згодом зрозумію. Але ж, Елю, передумавши ніч, я так і не знайшла відповіді. Нема пояснення.
Їхні історії були такими схожими. І вони вперто шукали свої помилки. „ А ти... А я...” – перешіптували жінки свою долю, не розуміючи, що вина не завжди має місце у своїй історії. Розмова зайшла за північ. Еля, згодившись із подругою про пізній час, залишалася ночувати у Ліни.
- А давай, подружко, витремо останні сльози нашого кохання,
пожартувала Еля. - І назавжди забудемо про наші зустрічі, - запропонувала, втомившись переглядати вже вкотре сумні події.
- Давай попрощаємось з нашим коханням, і собі стомлено посміхнулася
Ліна. - Давай їм скажемо останні наші слова. Вона встала, дістала маленьке фото свого принца. – Повторюй за мною.
- Чекай Ліно, мені, по суті, немає кому сказати свої правдиві слова, -
заперечила Еля. – Я, напрочуд тебе, не придбала фото свого колишнього, тому і залишу на потім заповіт. Ти сама видай промову, може, й справді полегшає, - умовляла подругу, - зазираючи на фотографію. І остовпіла. На неї дивився її Ден.
- Це він? – перепитала.
- Так, це Лекс. – передаючи в руки Елі фото коханого , зашарілася жінка. – Правда красивий і ... ? – поглянувши на подругу, не доказала наступних слів.
Жінки одночасно опустилися на стільці, зрозумівши одна одну.
- Це він, твій Ден, Елю? – ще по інерції вимовила слова Ліна.
- Так, був моїм півроку, - ледве видушила речення Еліна, а в спомині така ж телефонна прощальна розмова.
- Півроку твій, півроку мій, а тепер ще чийсь буде півроку. Добре живе
наш коханий, Елю.
Шоковані таким поворотом обставин, жінки примовкли, кожна, мабуть, зачепилася у власні спогади. Стрепенувшись, мотнула заперечливо головою Еля і голосно розсміялася.
- А таки Новий рік – це свято дива. Дивись, подружко, як гарно
розставив усе на свої місця. Ми б із тобою ще оплакували б своє велике кохання, шукали б допущених жіночих помилок. В мене вже рік болить душа. А розгадка, дійсно, на поверхні – ми любили не ту людину. Усе, я ставлю крапку на своїй історії кохання. А ти?
- І я, тільки моїй крапці бракує часу забуття. Але це нічого. Сувій
зневаги допоможе, - і собі посміхнулася Ліна. – Переживемо. Ми, жінки, сильні. Давай, по – справжньому проживемо цей рік .Без болю і жалю за минулим, - підняла недопитий келих Ліна.
- Е ні, Лінусю! Якщо вже розпочинати, то з повного келиха. За наш рік без таких коханців, рік, без фальшу, обману і … зі справжнім коханням. – Еля старалася не розгубити посмішку, допоки Ліна доливала вино...
Вони ще довго обидві старалися прогнати розвінчаного коханця зі свого життя. Але чомусь не виходило. Еля спогадами ще бродила серед снігових засипів зимового парку. А Ліна плюскалась у літньому морі. Це були найкращі дні їхнього кохання. Правда, сьогодні там не було коханого, він став безликим, невидимим, бо його не хотіли бачити подруги.
І це, із часом, їм таки вдасться. Несправжнє обов’язково зблякне і загубиться за не потрібністю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=315885
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.02.2012
Притули свою душу до неба,
Збережи власну зірку на нім.
Хто сказав, що любити не треба,
То ж бо вигадка, марево, дим?
Хто сказав, що для мрій не потрібно,
Зазирати у синю блакить.
І не бачити паморозь срібну,
І як небо вечірнє зорить.
Хто сказав, що світанки не сяють,
Не у вірності справжність свята...
Тоді ж як?! Коли щастя безкрає,
А в любові обидва крила.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=315044
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.02.2012
Не приручай любов, коли прийшла не та...
Не приручай любов, вона таки свята.
Самотньо схилить своє чоло й піде
І неодмінно пару колись собі знайде.
Дощами виплаче, приручена, сльозу.
Запалить болем в небі золоту грозу.
Сухим листком впаде до ніг її печаль.
Просто забавитись, любов не приручай!
Хто сказав, що можна кохати молодшого за себе, набагато молодшого. Ні, така любов не принесе щастя ні одному з них. Один з них втомиться від поблажливого ставлення до партнера, бо почуття розвіються при перших же стосунках, а іншому вже не вибратися самостійно від залежності свого кохання, яке не має майбутнього. Хто таке сказав?
Ксенія в таке не вірила. Бо її роман, що несподівано розпочався зі знайомства на вечірці, продовжувався попри всі заздрощі людського світу. Вони розгорнули походеньками не одну купу осіннього листя, чвакали по калюжах стежками зимового парку, раділи, нарешті, сніговому пуховику, що надовго прикрив землю... І ходили, ходили, ходили... Хіба ж це була не любов? Зазираючи один одному у вічі, щасливо посміхалися, весело обмінюючись новинами дня. І, звичайно, не вимірювали свою різницю в роках. Її просто не було видно за бурхливими почуттями, що з неочікуваною силою кинули їх в обійми один одному. Кохання досягало апогею. Не вміщалося вже у визначену схему: зустріч, прогулянки, прощання і очікування нового побачення... З кожним днем розлучатися ставало все важче й важче. Навіть мокрий сніг , що густо посипав із неба не міг прогнати закоханих. Вони бродили, геть змокрілі, перемішуючи ногами бруд із снігом, і не могли сказати прощальних слів. Мабуть, тоді, в цю сувору непогоду, Ксеня остаточно повірила, що їхнє кохання таки справжнє. І саме тоді Ігор, дивлячись на мокре, й від того некрасиве обличчя коханої, вирішив, що настала пора припинити цю, розпочату для його забави гру в закоханість. Забагато умовностей, так пізніше буде пояснювати свої наступні дії молодий чоловік для закоханої до нестями жінки, що на мить повірила в чистоту почуттів, яким немає ні кордонів, ні відстані, ні віку. Це була його гра, як кажуть, для «колекції» та чоловічого самоствердження. Вона вірила, бо ще не знала, через який біль і розчарування пройде її вірне кохання. Воно просто потрапило не в ті руки. Ловелас, парубійко з «вавкою в голові», він просто експериментував людськими душами. Адже така «любов», як пізніше виявиться повторювалася не раз . Приручав, для свого задоволення , не одне таке жіноче кохання. Та Ксеня тоді про це ще не знала.
Ось сьогодні несподівано подзвонив Ігор, хоча зустріч мала відбутися за кілька днів, і запросив на побачення. Ксенія, згорнувши всі справи, не йшла, а летіла до коханого. Ще здалеку помітила до щемоти рідну людину. Здавалось, все найкраще на світі вмостилося у їхнє кохання. Підбігла радісна, з щасливою усмішкою, притулилася до плеча, привіталася. Присіли на лавку. Вони любили бродити парком, навіть зима не змінила таких прогулянок.
- Ксан, - так він називав жінку, і від тих слів вона
відчувала себе молоденькою дівчинкою. - Зайдемо у кафе, поговорити потрібно.
Радо Ксенія піднялася з холодної лавки.
- А й, справді, давай зайдемо, холодно.
Настороженість відчула вже згодом. Ігор мовчки йшов поряд, думаючи щось своє. Таким він був нечасто. Ксеня терпляче чекала розмови. Сіли за столик. Ігор заказав для Ксенії її улюблений сік, шоколадку. Все як завжди. Звичайні посиденьки . Але щось стривожило жінку. Якась незрима сила тяжіла над ними. Ігор все ж підняв очі, глянув на неї якось відсторонено і бабахнув, як грім із ясного неба:
- Нам потрібно розлучитись. І сьогодні... Це остання наша зустріч.
- А...Але чому? - ледве спромоглася вимовити Ксеня. - Що сталося? – прошептала, не чуючи себе.
- В наших зустрічах немає майбутнього, ти ж теж стверджувала це не раз.
- Так, але це було в розмовах перших наших зустрічей, коли я навіть не наважувалася на серйозні стосунки, враховуючи свій вік. Та ти ж запевнив, що наше кохання не розмежують роки. Його визначила доля. І воно все більшало від твоєї любові, ніжності.
- Таки стало таким великим, що заважає жити, Ксеніє, ти хотіла такого кохання, я спробував його створити, але воно не ожило у моєму серці. Невже хочеш, щоб між нами і надалі були нещирі стосунки.
- Нещирі? То вони були нещирі? Але навіщо ж ти їх живив? Навіщо приручав моє кохання. Я ж не просила! – вже викрикнула Ксеня спересердя. - Любов не прощає зневаги, бо свята. Навіщо, навіщо? Я ж не знала, що випрошую у тебе твою любов, я просто усю свою віддавала. Підвелася.
- Почекай, я проведу тебе, - схопився з-за столу Ігор. - Пробач, лишень розрахуюся й підемо разом, - попросив.
- Ні, я піду сама. Відпусти. Назавжди.
Ксеня йшла зимовим парком, не помічаючи, що сльози, стікаючи по щоках, пекельним болем, холодили жіночу душу. Думала. Почуття розпачу пояснити було несила. Це, мабуть, так плаче самотністю кохання. Не скиглить, не кричить, а мовчки стогне. Кому ж розкажеш, що відкинута душа його. І лише у сльозах, якщо б його виміряти, було стільки болю, розгубленості, жалю, зневіри, жіночого горя. Зладити з цим не було снаги. Присіла на зледенілу лавку, задумалася. Важко було згадувати зустрічі, важко було їх забути. Розпочався найтяжчий відрізок Ксениного життя. Сумно посміхнулася. В парку було самотньо. Звичайно ж, холодить природа останніми холодними днями.
Скоро завесніє навколо, наповниться земля сонячним теплом синьоокого неба, заясніє барвами, зацвіте любов’ю у серцях закоханих. Лише в одному серці не буде весни. Холод розтоптаної любові в ньому поселився надовго. Ні, таки любов повинна бути рівнокрила! Хто сказав, що роки не розмежовують кохання? Хто таке сказав?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=312832
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 10.02.2012
Так хочеться ще вірити в добро,
Пройти обабіч сумоти й печалі.
Та світ обманом, наче замело…
І опустилась чорнота вуалі.
А сонце сходить, небокрай горить,
Довкола сипле золотом проміння..
Душа моя чомусь за всіх болить…
Прошу у неба ласки і терпіння:
Любити роси, у яких сльоза.
Попри усе...піднятися - і жити!
Серед своїх хай буду я чужа,
Аби лише облуди не творити.
Невже усім не хочеться добра!
Чому ж тоді так брудно поміж нами?
Не може світ вмістити більше зла…
Й стинає землю паводком й цунамі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=312721
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 10.02.2012
Засніжила зима білосніжно,
Склала крила тихенько і ніжно,
Білим пухом, на землю упала...
Я бажання для нас загадала.
Коли буде хурделити зранку,-
Промету нам доріжку від ганку.
І «люблю» намалюю вітрами,
У танку закружляю снігами...
Шелестіла зима далиною,
Залягала в душі самотою...
В темінь часу вдивлялася жінка.
За вікном пролітали сніжинки.
Вечорово у зорях іскрились -
Сріблом в коси її зачепились.
«Ой, замріялось!» – враз схаменулась,
Лиш куточками губ усміхнулась.
Ті ж засніжені в спогадах вишні,
І прощання з коханням колишнім...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=310859
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.02.2012
Щиро вітаю всіх Тетян і всіх жінок з Днем Тетяни. І нехай у вашому житті вимріяна зустріч обов'язково відбудеться. Кохання вам і найкращих квітів землі. Зі святом, Тетянки! Подарунком для вас- моя розповідь...
ЗОЙК МОВЧАННЯ або Тетянин день
Небо висвічувалося зорепадом вічного сяйва. Зірки мерехтіли у безмежжі простору, здавалося, запрошували подорожувати. Тетянка поспішала, та все ж, мимохідь поглядала у небесну далину, зачарована красою зоряниць, які так манили її своїми крихітними кристаликами-зірочками. Диво і краса утворювали живе небесне зоряне полотно, яке пломеніло і хвилювалося, освітлюючи земну дорогу, з висоти споглядаючи за кроками маленької людини, що поспішала на побачення.
Тетянка любила небо, небо любило її, а вона ще кохала Славу. І їй так хотілося, щоб усі прийняли це кохання: і небо освятило, і земля збагатила, і люди звеличили. Дівчина поспішала — до єдиного, першого у своєму житті, коханого. Зустріч закоханих була особливою. Побачення призначили на святковий Тетянин день. Тому і вирішили провести його урочисто — в улюбленому затишному кафе. Ще здалеку вона побачила свого обранця, пришвидшила крок — і вже ніби летіла назустріч коханню, не задивляючись на зорянистий небесний шлях. Ось її краса і диво, стоїть, мерзне біля кафе, роззирається навколо в пошуках Тетяни. Ластівкою підлетіла до Слави, простягла назустріч руки, відчувши холодні долоні, ніжно посміхнулася і притулилася до грудей.
— Яке щастя бути поруч, — подумала і зашарілася. Вперше так сміливо пригорнулася до хлопця. А юнак, урочисто і поважно, взявши за руку, ввів Тетяну в новий бурхливий молодіжний світ міських розваг. Зал ледве освітлювали кілька декоративних ліхтариків. І тільки стеля зоряно мерехтіла у сяйві різнокольорового світла, що вигравало у такт шаленій музиці. Тетяна на мить розгубилася... спіткнулася на порозі від різкого перебігу світлових променів, які вириваючись із темряви, охопили її своїм сяйвом. Ще міцніше стиснула руку і ступила через поріг. Довірилась коханому.
Як то було давно... А вона так все яскраво пам'ятає. Вечір був таким же. Тільки інші закохані сидять за романтичними столиками із духмяними свічками. Так, сьогодні це інший, ще більш сучасний інтер'єр, хвилююча музика в стилі кантрі, чарівні і ввічливі, з відточеними манерами, офіціантки, інша назва кафе, рішуча господиня, яка вельми запопадливо зустрічає запізнілих відвідувачів. І саме ця запобігливість найбільше дратувала Тетяну. Була фальшивою, нещирою, зал з кожною хвилиною ставав все чужішим.
— Жаль, що "місце зустрічі змінити не можна", — промовила до себе і сумно посміхнулася Тетяна. А колись це був справжній відпочинок. Вони часто зустрічалися саме тут. Наснага перших почуттів збагачувала кохання, а звичний інтер'єр і улюблена музика ще більше зближували їх серця. Познайомились на експозиції художньої виставки. Тетяна любила малювати і при нагоді подорожувала у світ мистецтва. Особливо захоплювалася художніми роботами молодих художників, де бачила сміливі форми новизни часу. Розглядала, приміряла до майбутніх, ще нестворених своїх робіт. Одним словом, мріяла. Якось задовго вивчала одну картину. Незвичайною була її тематика. Називалася — "Задзеркалля". Пробувала уявити автора у процесі творення цієї роботи. Які виникали у нього почуття? Світ без мрій, без любові? Реальний світ без майбутнього? Поруч зупинився молодий хлопець, захоплено розглядаючи полотно. Мабуть, це його робота, і ще уважніше почала вдивлятися в картину.
— Ви, зрозуміли картину? — запитав. — Це робота мого брата, — і захоплено почав розповідати про мистецтво. Картини з часом дійсно принесли визнання художнику. І Тетяна із Славою раділи успіхові близької людини. Але любила дівчина, понад усе на світі, хлопчину, який ще не досягнув "художньої вершини", але жив мистецтвом і марив творити справжнішедеври. Вони мріяли разом. Але! Не так судилося...На братову пропозицію приїхати до нього (Олексій вже працював і жив за рубежем) була однозначна відповідь: "їхати". Тепер побачення складалися тільки із мрій Слави, Тетяниним місця не було. Єдине, що залишилося — це велика надія на зустріч. Тетяна закінчувала навчання. Де буде працювати і чи залишиться в місті — не знала. Вирішили: обов'язково зустрітися, якщо іншої нагоди не буде, саме тут, у Тетянин день.
— Ти обов'язково чекай, я повернуся тим, ким хочу стати, — заповідав Слава на останньому побаченні. Якщо буде можливість, писатиму. Коли ж трапиться вимушена перерва, наше кохання не загубиться, у нього буде єдине місце зустрічі. Тут. Тільки чекай. Будь ласка, рідна, — вмовляв розгублену і засмучену Тетяну окрилений юнак. Але чому ж так стискалося серце і тужила душа дівчини. Часто приходила сюди сама впродовж першого року чекання, так і не отримавши жодного листа від коханого. Особливо зворушливо збиралася на побачення після розлуки — на Тетянин день. Здавалося, така довга мовчанка — це підготовлений сюрприз, зустріч, загартована у випробуваннях довгої розлуки. Але зустрічі не було. Самотня дівчина,вже попри який час, йде зустрічати Тетянин день без коханого. Зойк мовчання спустошував надію, печалив серце...але ще жевріла віра словам коханого. Скільки раз вони звучали набатом у її' душі! Та сила її кохання була безмежною. І вона знову збиралася на зустріч. І знову поверталася сама. Чекала наступного свята, щоб з новою надією... і, можливо, вимріяна побачення відбудеться. Адже коханий просив: "Чекай". І Тетяна чекає. Славо, чекає... Вона любить!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=308812
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 24.01.2012
Темнотою вистогнює ніч…
Чи то серце щемотно тріпоче.
Я вдивляюся в полум’я свіч,
А у часі лише опівночі.
Не безсонням страждає душа,
А в сльозі умивається думка:
Тобі стала я зовсім чужа,
Чи любов не такого гатунку...
Залишилась самотня в юрбі,
У мовчанні іду до розлуки...
І вимолюю твердість собі,
Щоб не впасти ще нижче з розпуки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=308786
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.01.2012
Осінь вже не пломенить у барвистому букеті, що майорів на столику, видихаючи запашний аромат сонця, веселки, свіжість і красу. Це квітує парниковою ніжною гамою різноквіття викоханих букетів. Зима… Але навіть, здавалось, крапельки недавньої роси, висвічуються неперевершеністю і своєрідністю яскравих барв.
Ні, це був не просто букет... і не роса тремтливо зоріла на ніжних пелюстках...
Жіночі сльози печалили рожеву ніжність. Тихо скрапуючи з щік, вмощувалися на дивовижних квітах болем її душі.
Чому ж немає радощів, а лише смуток? З яких пір квіти перестали усміхатися до людей, а спонукають їх плакати?
Святковий урочистий день народження вже давно минув, залишивши після себе дивне відчуття й натхнення на такі роздуми. Потрібність комусь... Це визначається по-різному. А інколи ось такими традиційними вітаннями, вдячністю, освідченнями.
Тіна схилилась над букетом троянд. Вуста тремтливо визначились усмішкою, але вже в наступну мить опустилися звичними куточками смутку.
Ніжні барви трояндового царства подарували її студенти. Букет яснів гордовитістю, неперевершеністю й красою. Але Тіна не відчувала овації пелюсткової гами. Вона доторкнулася до квітів, струшуючи з них непрохані сльози.
Це дарунок студентів її улюбленої групи. Якось на уроці психології, визначали за певним тестом особливість відчуттів особистості за кольоровою гамою, і дівчата запитали: “А, який Ваш улюблений колір?” Довелося відверто дати відповідь, адже саме щирість була запорукою довір’я їхніх розмов. Зразу ж кинулися порівнювати схему розшифровки. От і стоять рожеві троянди, розгадана ознака ніжності її душі, але й невизначеності у характері, водночас прагнення створити себе, виявити непомічену красу або заховатися за мури невпевненості й самотності.
Адже рожевий колір — це відблиск сили, а ще кокетства й ніжності водночас… “Ой... ой! Завела думки на трояндові шляхи...”, — посміхнулася куточками вуст, підбираючи з щік солону сльозу. Думки збилися і, на мить, вже не так пекли серце. Поряд із трояндами свіжим дитинством духмяніли її улюблені квіти. Їх уже традиційно, до певної урочистості, приносив син, який до крапельки, до миті знає її дитячі мрії, її закоханість у простоту квітів.
Ромашки завжди довго біліють на її столику аж поки кольорова гамма не розсипле своїх барв-відтінків. Вони найперші на столі і завжди від сина. Знову підібрала сльозу, сльозу вдячності. Її материнські турботи поверталися синівською любов’ю. “Я щаслива!” — видихнула жінка на мить свою печаль. А сльози чомусь ще швидше скрапували, гублячись у квіткових пелюстках. Смуток обгорнув жіноче обличчя. Згадала...
Давно я відхрестилась від любові...
Поставивши усі крапки на “і”.
Заховану ж поетами у слові,
Торкнулася печальних скрижалів.
Твоїм бриніли вони подихом, душею.
Озвалася ж до слів моя душа.
Я... стала на коліна перед нею...
- Любове! Тут я! Ти не поспішай!
Це ж просто про неї. Саме так сталося у її житті, яке наче зупинилося без любові. Звично воно котилося до сумовитої зрілості, самотньо розставляючи все за своїм порядком у просторі й часі.
Рухалося у робочому ритмі, буднями, щоденними родинними клопотами, інколи вмощуючись на перепочинок без надії і майбутнього. В цьому життєвому круговороті було все, не було лише її самої. Здавалось, все правильно. Навіть у минуле не хотілося повертатися спогадами. Забагато було там болю і образ.
Ішла вперед, “волочачи” за собою усі недовершені справи. “Жила як усі!”, — думалося.
І... от якось один погляд заглянув у шпаринку жіночого серця. Ніжно, делікатно доторкнувся до його розчуленого, схвильованого тужіння.
Озирнулась і не змогла замкнути... слабкість жіночого чекання, що випурхнуло назовні... і вже не втихомирювалось, простягаючи свою недоспівану пристрасть, ніжність, любов... Кинулась в обійми, повторюючи віковічну помилку: безтямному коханню дала місце у своєму серці, посунувши непрохане сум’яття. Щедро дарувала свою любов. А... Любов вирувала, вимагала буття, освідчення, пестощів, вірності... квітів.
Їх не було... Відцвіли, мабуть, як і несправжнє почуття, якому не стало снаги фальшивити. Як боляче було серцю, яке вже це зрозуміло. Не приручайте кохання несправжністю почуттів, бо зрада неминуча.
P.S. Висушіть сльози у любові,
Сльози у чарівних закоханих Ваших жінок.
Не запізніться... подарувати своє кохання, закосичивши його барвистим різнотрав’ям земної благодаті. Адже, найміцніше кохання визначається вірністю, а найдовше – красою почуттів…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=305874
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 11.01.2012
Зі святом вас новорічним і чудесним! Хай здійснюються найдивовижніші ваші бажання! З Новим роком, наші шановні читачі! Дивна небувала історія від Тетяни Луківської.
Новорічна казка
Ялинка вже понад тиждень висвічувала новорічним сяйвом. Яскраві і різнокольорові вогники своїм дивним світлом малювали новорічну казку. В повітрі тихо пролітали синьоокі сніжинки, додаючи до вечора ще більшої дивовижності. Наступає Новий 2012 рік. Всі передноворічні вечори були, по-справжньому, чарівними і непередбачуваними.
Млада любила такі прогулянки. Зазираючи у небесну височінь, висвітлену ялинковими вогнями, вона мріяла про казку. Наснагу, радість на всі дні наступного року вона черпала саме тут, в переддень свята. Так було раніше. А сьогодні дівчина сумувала. Вперше за багато років вона зустрічатиме Новоріччя сама. Горда, незалежна, гонорова дівчина не признається подругам, що її безмежне кохання розсипалося, неначе і не було три щасливих років. Їй не хотілося згадувати ні незвичайного знайомства з Юліаном, ні їхнього безмірного кохання, нічого. Все завершилося так банально, як і у всіх, здавалося б, щасливих коханців. Зрадою! Маленькою, тихою, нікчемною. Від якої перевернулося все навколо і стало невпізнанно непривабливим. Хіба таке розкажеш подругам, які заздрили їхньому, тоді так здавалося, великому і безкрайньому почуттю.
Хотілося святковості для зустрічі Нового року і Млада вмостилася у галасливий натовп поруч з ялинкою. Вона розглядала ялинкові прикраси, дивуючись розкішшю лісової красуні. Колись теж вірила у новорічні чудеса, в доброго Діда Мороза, з радістю чекала здійснення своїх бажань, які заздалегідь чітко виписувала в листі до казкаря. І бажання здійснювалися. Тепер вона знає кому завдячувати за те. А тоді давно на посміх однокласників – семикласників вона останній раз щиро розповіла про новий подарунок Діда Мороза і щиро лила сльози, захищаючи чарівника від образ. Надалі вже не розповідала, що подарунки все ж приходять з далекого синьогір'я. Просто любила це свято і порушувати його не дозволяла нікому. Завжди бережно ставилася до новорічних подарунків, їй здавалося, що вони справді чарівні. І зараз вірить, що чудеса бувають. Їх тільки потрібно заслужити. Вона не змогла. Юліан перемайнув до найкращої подруги. Саме їй найбільше довіряла і сповідала про свої почуття. Розчарування і апатія обхопила Младу. З того найважчого дня вона залишилася наодинці з собою.
Роздумувати заважав якийсь галас. Весело сміялися дівчата. Озирнулася, чому ж? Їх розважав, переодягнений в костюм Діда Мороза, високий чоловік. Це нецікаво. Вона не вірила в таку гру. Млада відвернула погляд на казкову ялинку.
- Чому ж не вірите? - З-за плеча хтось тихо перепитав. - Я справжній. Я Дід Мороз.
Навіть посміхнутися не хотілося дівчині таким невдалим був жарт псевдо Діда. Відвела погляд.
- Ось візьми, дівчино. - Дід Мороз простягнув гілку червоної троянди. Сьогодні в мене тільки червоні. Жаль, що не твої улюблені рожеві. Млада здивовано глянула на чолов'ягу. Про що він говорить. Так вона любить рожеві квіти, але це не означає, що він чарівник. Можна просто вгадати.
- Отак, квіти серед холоду та ще й не мій колір. Ні, не догодили. Ви ось дівчатам
віддайте. Вони й повірять, що Ви справжній. А я не вірю, - відхилила руку Млада.
- Жаль, але саме Ваше бажання виконую: квітка посеред зими в Ваших руках. Хіба не про це Ви щойно думали, чаруючись ялинкою.
- Ні, не про це, Діду Морозе. Та й голосу б Вам трішки гіднішого. Занадто писклявий . Дідусь вийшов, - вже й собі посміхнулася Млада.
- А я його син, - розсміявся Дід Мороз. - А троянду візьміть, - вже серйозніше проказав Веселий Дідусь, втиснувши в долоню квітку. - Справжня рожева у Вас буде в новорічну ніч від майбутнього коханого, - проказав, вмить зникаючи. «Діла!», - прошептала Млада ошелешено. Чи не в казці вона сьогодні, адже чудеса вже розпочалися. Відійшла від ялинки, притискаючи гілочку до грудей. Змерзне ж. Нічний холод все посилювався. Йшла вечірнім містом, роздумувала. Стоп! А я ж справді сьогодні думала про троянди, коли зустріла дівчину, яка несла їх у великому букеті. Так, тоді і виникла «мисля», що мені хіба б одну і від коханого. Таки вгадав дідуган про мої думки. Чи ж чудеса, чи «розводить» мене хто?. Ну, справді смішно з самої себе. Замерзла рука, що несла квітку. Тільки що це? Де ж троянда? Млада тулила до грудей просту галузку. Суха гілочка, яких повно під ногами біля придорожніх дерев. То це ілюзіоніст мене дурив, а я в чудеса повірила. Знову хотілося плакати, як колись у дитинстві. А казка була так близько, посміхнулася до себе. Ну от вже й веселіше. А то ще й коханого чекала б під Новий рік. Сама, сама буду у себе в гостях.
Гостинці Млада збирала до столу ретельно. Сама ж собі. Виставила все улюблене, одягнулася в найкраще, враховуючи що надходить Рік Дракона. Отож і розмальовка повинна бути відповідна. Збиралася у новий рік впевнено. Багато потрібно виправити та й розпочати його б гідно, роздумувала. Ховала думки про самотність у клопотаннях біля столу. За вікном галасувала сусідська молодь. Веселе все ж таки це свято, для всіх. Хвилини спливали швидко. І чим їх ставало до початку свята менше, тим, чомусь, сумніше дихала її душа і тихіше билося серце. Себе не обдуриш. Бо коли у таке радісне і незвичайне свято ти сама, значить щось не так. А що не так,? Ні! Не буде вона сама зустрічати свято. Взяла до рук бокал, підійшла до вікна. Ось до цього гурту молоді і приєднається. Разом з ними запалить бенгальський вогонь, рвоне у небо салютом, весело засміється, вип'є келих шампанського. Новий рік задзенькав 12 разів всіма годинниками країн, які разом зустрічали новорічний прихід. Гурт галасував ще півгодини і посунув до когось в домівку відігрітися. Ще через хвилин 20 притихло все, наче перед якимсь вибухом. Звичайно, це ж зустрічаючі рвонуть зараз на вулицю. Ситі, розвеселені, гулянку розпочнуть на снігу. Завжди так було.
Млада дивилася на сніжок, що тихенько білим килимом прикривав землю. Подвір'я перетворювалося на велике поле. Гарно, й собі потішилася. Але що це? На чистому, білому роздоллі лежав дивний предмет. Так, малишня щось важливе забула, а завтра буде горювати за втраченим. Пильніше вдивилася, не впізнати, далеко. Чомусь повело до дверей, одягалася поспіхом. На східцях вже летіла. Що жене її, зупиняла сама себе, а кроки ставали все швидшими. Підлетіла до загубленого і остовпіла. На снігу лежала довга красива рожева троянда. Схилилася над квіткою, може знову галузка суха. Ні справжня. Так і сказав Дід Мороз, що буде жива. Але помилився ти, дідусю. Ніхто мені її не дарує, сама знайшла. «От тобі і чудеса!», - промовила вголос і засміялася. Просто хтось загубив, а я…
- Це для Вас, - почула голос за спиною. Озирнулася.
- Чому для мене? – механічно перепитала, отетеріло вдивляючись в обличчя молодого чоловіка.
- Тому що Ваше вікно було, мабуть, найсумніше. А в ньому красива і печальна жінка. Так не повинно бути в новорічну ніч. Дід Мороз і постарався.
- Так вже й печальна, і особливо це видно у далекому вікні, - іронізувала, опанувавши себе Млада.
- А я про Вас все знаю. Дід Мороз розповів ще у дитинстві, – весело засміявся
незнайомець. Млада тримала у руках квітку, не знаючи, що з нею робити. Жартів вона не розуміла, але чомусь і її серце почало потихеньку посміхатися. Щось далеке і рідне реготнуло разом зі сміхом чоловіка.
- Младо, невже не впізнала мене? - стиха запитав, підійшовши ближче до жінки.
- Сенько, ти!? Та хай тобі, де ж ти взявся, з яких доріг? - здивовано зазирала до
височаня. Посміхнулася сама до себе. – Ти Дід Мороз!?
Семен підійшов до Млади, обняв за плечі.
- Ну, здрастуй, однокласнице. Нарешті знайшлася. Дід Мороз і моє бажання здійснив. А ти що вже не віриш у чудеса?
- Ні, я і зараз вірю, адже збулося моє бажання мати троянду, – щиро засміялася
Млада. От тільки прокол вийшов з червоною. І жаль, що вона ще й сухою гілкою виявилася... Видно, квітку подарувати слабо навіть чарівнику?
- Вибач, будь ласка, Младо, Дідуся. Адже ця вже справді лише для тебе. Отож, ми разом вітаємо тебе з Новим роком!
Сусіди, гості посунули на вулицю, загаласували, дзвеніли у небо салютами, та їх не чули і не бачили Млада і Семен. Вони розповідали один одному наперебій історії зі свого життя, обмінювалися новинами, згадували минуле … і говорили, говорили, аж поки геть не замерзли. Вікно у квартирі Млади сяяло до ранку. Вона зустрічала Новий рік, новий день не сама. На столику у вазі горіла ніжним квітом рожева троянда, знак нового почуття, яке запломеніло, аби розгорітися. Зазираючи в закохані ще з дитинства красиві і щасливі очі однокласника, Млада подумала: «Як добре, що є на світі Дід Мороз, троянди… і кохання.
Тетяна Луківська
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=303821
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 03.01.2012
Я зачерпну у пригорщі зими,
Розсиплю снігом біло-білим.
Віддавна я і ти - не ми,
Лиш я живу іще минулим.
Я зачерпну у пригорщі зірки,
Розсиплю в небі візерунком.
Життя веде нас навпрошки -
Ми ж витинаємо малюнком.
Я зачерпну у пригорщі дивА,
Розсиплю щедро поміж вами.
Любов моя таки жива,
Просто присипана снігами.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=303718
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.01.2012
Будь – яке кохання – це велике щастя, навіть якщо воно й невзаємне Іван Бунін
Любочка давно жила самотньо. Так сталося, що перше дівоче захоплення, так і не перерісши в кохання, розгубилося в життєвих буднях і вмерло від чоловічої зради... І вона затаїла своє велике почуття назавжди. Так і жила сама. Робота, чужі проблеми - ось її всі життєві будні. І Любочка тягла - усе це, не відмовляючись, і не ремствуючи, на таку долю. Просто прийняла її за свою... Усім допомагала, турбувалася про всіх. Так і звикли: коли що, то до Любочки, вона допоможе. Ніхто не питав жінку, а як же їй живеться. І вона мовчала. Несла свій хрест. І доля подарувала їй зустріч.
Захворіла Надя, колега Люби. І вона ж, звичайно, кинулася на допомогу. В лікарні просто вистояла над хворою жінкою. Усі турботи взяла на себе, адже вдома у Наді ще двоє діток шкільного віку. Чоловік її звівся зовсім: домашні турботи, хвороба дружини, відрядження. Щойно прийшовши до тями, жінка попросила Любочку, щоб та навідалася до родини і допомогла дітям. Любочка, як завжди, пообіцяла. І не відкладаючи, просто з лікарні попрямувала до Надиного дому. З подивом розглядала помешкання колеги. Оце так, роздумувала, розглядаючи розгардіяш в кімнатах. Квартира була занедбана, за дітьми, вряди – годи, наглядала сусідка, а чоловік уже понад тиждень у відрядженні. Вона, закачавши рукава, прийнялася до справи. Лише пізно ввечері, присіла втомлено біля столу. Роззирнулася навколо, нарешті, в кімнатах чисто, діти нагодовані заснули. І так серце зайшлося в жінки. Ось так би і в неї було б. Сім’я, дім, наповнений щасливим дитячим сміхом, Мріючи про власну родину, вона так і заснула, схилившись над кухонним столиком.
Тихо, шкрябнувши у замку ключем , Вадим відкрив квартиру. Втомлено зайшов до кухні, дивуючись, що там, тихо зітхаючи уві сні, спала жінка. Це не сусідка, яку він просив наглядати за дітьми. А хто ж? Щось змусило чоловіка провести поглядом по квартирі. Чистота й затишок так і струменіли звідусіль. Тихенько зачинивши двері, зазирнув до кімнати дітей. Мабуть вперше від часу хвороби дружини в кімнатах зачаївся спокій і теплота. Так було в них колись. Защеміло в серці. Як дружина? Після операції, їй ще належить довге лікування. А вони з дітьми так втомилися чекати. От уже й довелося їхати у відрядження, адже на лікування потрібні гроші. Та й дітлахам не менше. Не вистачало дружини, мами. Це видно вже було таке життя – буття їхньої сім’ї. Роздумуючи над сімейними проблемами, необережно зачепив щось у ванні, здається, загриміла мильниця, падаючи додолу. На мить озирнувся, шкодуючи, що вчинив галас. Біля дверей ванни стояла миловидна жінка.
- Ви Вадим, але ж? - смішно сама ж собі і підтвердила запитання Люба.
- Але ж ! – посміхнувся чоловік. - А хто Ви?
- Я, Любочка, тобто Люба.
- Ну, Любочку ми всі знаємо, а от Любу ні, - уже веселіше промовив Вадим.
- Вибачте, мене попросила Надя навідати дітей. А я трішки прибралася. Вибачайте, що порядкувала без Вас. Я піду. Добре, що Ви приїхали, діти дуже сумували.
- Ні! Ні! Уже пізно, залишайтеся.
- Що Ви! Я доберуся. Не зважайте. І вибачте, що так довго була у квартирі. Жаль було дітей залишати. Але тепер є Ви. Доброї ночі, - на ходу, одягаючись, пояснювала Люба.
Ішли містом разом, бо не дозволив, хоча і стомлений чоловік, піти жінці самій. Розмовляли. Люба розповідала про стан здоров’я Наді. Проводжати довелося довго, адже міський транспорт уже припинив рух. Любочка, ввійшовши у свою квартиру, опустилася побіля дверей. Сльози котилися з очей, серце стискалася за незрозумілим ритмом. Що з нею? Чому боляче? Чому так плаче душа? Не запитувала, а просто шепотіла жінка ці слова. Тепер знала, чому. Хочу сім ‘ю. Вона втомилася від самотності. Ось що пече й квилить у глибині душі. Ніч для Люби була особлива. Вона так і пролежала до ранку, не заплющуючи очей...
А на ранок... знову лікарня, знову допомога сім‘ї, за проханням Наді. І так поспіль чотирьох місяців. Ще не раз жінка залишалась домашнім охоронцем для Надиних дітей. Адже відрядження повторювалися. І тепер Вадим спокійно залишав дітей, дружину, квартиру під наглядом Люби, яка стала частинкою їхньої родини. Так непомітно жінка стала рідною для не так давно чужої сім’ї. Усім було добре. Готова за першим ж покликом Люба летіла на поміч. І з часом, це стало її життям. В її ж серце ніхто не зазирав, не розпитував, а чи і їй так добре, як усім. А вона мовчала, поспішаючи виконати все, що вимагав час, стосунки, чужі проблеми. Жила для цієї сім’ї, вже не уявляючи себе без неї.
Надя одужала й повернулася додому. Щиро завдячувала, не колезі, а вже подрузі, за допомогу. Відділити її вже від своєї родини не могла. Отак і стала Любочка рідною сестрою, вірним другом для Наді. Люба часто відвідувала родину, їй теж було сумно без них. Але поруч із дружбою, жінка відчувала величезну любов до сім’ї, а десь у закапелку серця - величезне, безмежне, світле кохання. Вадим став для неї її мрією, її принцом, ідеалом справжнього чоловіка. Зустріч із цією родиною робила Любу безмежно щасливою. Відчуваючи, що потрібна цим рідним людям, жінка розквітла, в очах відсвічувалося справжнє щастя. Вона любила Надю, дітей, все, що стосувалося цієї родини. Відкладала кошти на подарунки для дітей, радісно підшукувала саме ті, про які обережно вивідувала у них. І безмежно раділа разом із дітьми, коли вдавалося догодити. Вона була для них тьотею Любою, а вони для неї її дітьми, бо були ці діти її коханого.Любочка заздрила, по – доброму, Наді і щиро любила її, бо це була дружина її коханого. Любочка була щасливо у своїй любові, великій, безкорисливій і... не взаємній. Вона любила і жила цією любов’ю.
Чи ж буває так? Буває! Так стверджує Любочка. Щастя любити! Це справді щастя!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=298989
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 09.12.2011
Сивиною засипане небо,
В прохолоді принишкла земля.
Озивається думка до тебе,
Наче гомін гірський, іздаля.
Через відстані, терни й розлуку,
Через зраду й образу душі.
Засипає зима мою муку.
Чистим снігом лягає в вірші.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=298675
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.12.2011
Тихо плакала душа,
Біль, згортаючи у сльози.
Розпинали без ножа
Цього світу злі вельможі.
І чалапало дитя
Під покровом зла й образи,
А в дорогу ще й сміття
Підкидали для відрази.
Що ж лишалося душі?
Темінь сивої спокути?
Ні ! Звивалися вірші –
У рядочок з каламуті.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=298600
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.12.2011
Стинає ніч у надвечір’ї гаму
І розсипає в кольорові сни.
Тебе любити я не перестану.
Моєї в тім, повір, нема вини.
Твоя любов - уламками каміння,
Моя ж не хоче із душі іти.
У спогадах ота пора осіння,
Хоч де-коли до неї забреди...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=298276
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.12.2011
Я була б тобі кохана жінка
Та, що возлюбила б над усе.
І подарувала б не обжинки,
А весну, яка любов несе!
Все б любов моя стерпіла вірна,
Вся б скорилась в радості - тобі.
Ця любов була така безмірна…
Нелюбов’ю ти стоптав її.
Квилить в весноквітті сумовито
Ніжна недоспівана любов.
Виповніла, наче стигле жито…
Й стята впала від людських обмов.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=297146
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.12.2011
Я в дарунок любові засвітила світи.
Запросила дорожніх до душі увійти.
Полустанком була для прийдешніх усіх.
Зігрівала, горнулась, а величнішав гріх.
Своє сонячне серце я скришила навпіл,
Розсипала для всіх, лиш один не схотів:
Потоптався на крихтах, понівечив в землі.
Пригорнула, хотіла проростити в ріллі.
Озирнулась учора, а любов не зійшла.
У людей так буває: не зросла – як пройшла…
Озиваюсь здалеку:
- Мою нате, взамін…
Не назву вам за неї і найнижчих я цін.
Подарую усю, до краплинки сльози....
А суспільство сміялось:
- Нам таку не неси.
Без ціни кому ж треба?
- Так безцінна ж вона !.. -
Прокричала до неба, а в відгомін луна :
- Відчайдушну любов свою серцем прости.
Для коханого лише її жар засвіти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=296495
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.11.2011
Я в дарунок любові засвітила світи.
Запросила дорожніх до душі увійти.
Полустанком була для прийдешніх усіх.
Зігрівала, горнулась, а величнішав гріх.
Своє сонячне серце я скришила навпіл,
Розсипала для всіх, лиш один не схотів:
Потоптався на крихтах, понівечив в землі.
Пригорнула, хотіла проростити в ріллі.
Озирнулась учора, а любов не зійшла.
У людей так буває: не зросла – як пройшла…
Озиваюсь здалеку:
- Мою нате, взамін…
Не назву вам за неї і найнижчих я цін.
Подарую усю, до краплинки сльози....
А суспільство сміялось:
- Нам таку не неси.
Без ціни кому ж треба?
- Так безцінна ж вона !.. -
Прокричала до неба, а в відгомін луна :
- Відчайдушну любов свою серцем прости.
Для коханого лише її жар засвіти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=296422
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.11.2011
Не приручай любов, коли прийшла не та...
Не приручай любов, вона таки свята.
Самотньо схилить своє чоло й піде
І неодмінно пару колись собі знайде.
Дощами виплаче, приручена, сльозу.
Запалить болем в небі золоту грозу.
Сухим листком впаде до ніг її печаль.
Просто забавитись, любов не приручай!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=295310
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.11.2011
Таїна вічності зорить із небосхилу, заглядаючи в розгублену душу, запрошує до подорожі. Від землі ж так далеко, а небо манить: “Піднімися у вись, таємниця за тропосферою, продерись вглиб сріблястих хмар мезосфери і відкриється “Шлях Чумацький” до нового життя”.
Недаремно ж колись цей шлях відбився зоряницею-сузір’ям на небі, сховавши в собі земні таємниці людського мандрування. Піднімаюся на висотний будинок, щиро зазираючи в піднебесся. А зорі, майнувши в далину, знову запрошують: “Відірвися від землі, злети у вишину. Тільки тоді всі хмари небесні розступляться і дозволять шугнути в безмежжя.” Притихла, стояла і мріяла, споглядаючи зоряний незвіданий Всесвіт. А поруч шелестів вітер. З висоти падав донизу , і притоптаний пізніми перехожими, прилягав пилом до землі. Наступну ж мить піднімався і знову шугав у простір вітровою завією. Вільний у своєму виборі злітав у різні боки, вибирав тільки йому відомий напрямок, хитаючи віття дерев. А, здавалось, то небеса заколихують землян до нічного спокою, шепочучи колискову: “Ш…шш..шу. ” Я спати не хотіла, бо рвалася до неба, до зірок, до таємниці вічності. Хотілося пірнути в непізнане, щоб відчути наяву всім своїм єством грань земного тяжіння і величі польоту до нескінченності недосяжного Всесвіту. Я знала це відчуття. Часто у снах злітала, широко розгорнувши руки, неначе крила. Відчувала, як з кожним розмахом рук набирала силу, що піднімала мене над землею. Сила та була в плечах і в серці, наснажена з кожним рухом і подихом, внутрішнім вогнем, що розгорявся ватрою, підносячи мене в небо. Злетівши над землею, стишувалась птахом і пливла у просторі і часі, споглядаючи з висоти луки і озера, міста і села. Особливо часто, ті шляхи-стежки, якими торувало моє дитинство. Інколи линула в майбутнє, яке завжди було несподіваним і незрозумілим. Дивно споглядати себе в ньому, ніби за чужиною. І я поверталася в минуле, де було до болю все знайоме. Ніжність таких зустрічей надовго залишалася у пам’яті уже поза сном. Стояла перед нічним небом і роздумувала. Як добре наодинці з собою і небом. Ні від кого не залежиш. Ти і небо… І як би не показувала, що ти є кращою, ніж насправді, небо знає тебе достеменно. Це і звільняє тебе від усіх соціальних ролей. Ти, щиро і просто чекаєш запрошення в політ. А чи злетиш, залежатиме знову ж від того, що прихопиш із собою. Душевну спокуту за прожите помилками життя? Чи досягнуте, будь-яким чином, багатство? Шкода ж залишати. І воно зрине довгим, як у комети, красивим хвостом…і не відпустить до злету, потягне донизу, притисне тим добром-багатством…і спалить. Душа повинна бути вільною, тоді стає вона невагомою і, злетівши у простір, підніме людину поза часом у вічний небесний політ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=295309
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 23.11.2011
У рядки зберу слова пекучі,
Пригорну душею, окрилю.
Холодом стинає вітер кручі,
Щоб не впасти небо я молю.
Сонце горизонтом притихає,
Росами присипавши траву.
Знову до самотності звикаю,
І без тебе, як колись, живу…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=294265
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.11.2011
Холодний подих зледенілих зірок
Спадає тихо на осінній сад.
Така ж щоднина, знову понеділок...
А в пам’яті зринає листопад.
Кружляло сумно золоте листів’я.
Утомою зсипалося до ніг.
В любові я була для тебе рівня,
А ти мене у зраді переміг.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=294263
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.11.2011
В осінніх барвах вечоріє днина,
Сухі схилила паростки земля,
Згоряє в надвечір’ї горобина,
Сивіє щойно зорана рілля.
Щедроти осені у полум’ї зоріють,
Помріяти виманюють у сад.
А в шелесті кружляє вітровієм
Без тебе лиш самотній листопад.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=293763
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.11.2011
Пригуби краплину неба синю,
Що стікає по краю землі.
Зорепадом візерунки линуть
І стають росинками в теплі.
Міріад пушинок стелять килим,
Закружляла у танку зима.
Парами тулились мила з милим
Тільки я чомусь була сама.
І, неначе та сніжинка з неба,
Тихо впала в пору самоти.
Стала краплею моя любов до тебе,
Пригуби її ти, пригуби.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=293440
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.11.2011
- Не випрошуй у ночі затишшя,
А вимолюй для серця снаги.
- Не твій день розпочався... Не вийшло.-
Витинало пророцтво сови.
Все згубилось у планах блискучих,
Замішалося в буднях щоднин
Тихо плакав мій день невезучий
І дощем розливався сумним.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=292955
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.11.2011
Вона йшла самотнім містом і зоря йшла разом із Нею. Вона зупинялась і зоря притишувалась над головою. “Так не буває”, - снувала непокірна думка. Сердилась і поспішала знову втечею. Зоря підхоплювалась і струменіла сяйвом
навздогін. “Ні! – сварилася Вона із зорею. – Так не буває , - галасувало все її єство. Присіла на лавку й зоринка, хитнувшись, зупинилась, заблискотіла ласкаво, ніби хотіла заспокоїти розхристану спокутою душу.
- Що це ? – врешті, спитала стомлена душа.
- Любов, - відповіло серце.
- Ні ! Це Твоя сльоза, - підказував вітер, обійнявши свіжим подихом жінку.
- Це та, вчорашня сльоза, яку ти, розмазуючи на обличчі, зіштовхнула на волосся.
Ображена і згорьована сльоза завмерла і замерзла. А на світанку заблискотіла в сонячних промінцях і стала зорею твого кохання. Я не зміг видмухати й висушити, коли обціловував твої сльози, таким великим було її бажання жити. Я цілував твої очі, а вони плакали. Ти плакала. Чому? Ні, мовчи, я знаю, чому ти плакала. Я бачив вас удвох, бачив як розминулися ваші шляхи. Ти плакала, бо любила, плакала, бо не мала права любити. А любов жила, звеличувалась, була така пломениста, що зігріла твою сльозу і вона перетворилася у вічну зоринку твоєї любові. А тепер іскритиметься допоки житимеш ти, - шепотів пестливо вітерець, благаючи жінку не плакати. Вона вже не плакала, не сердилась на ніжну крапельку, що залишилася єдиним спогадом її недозволеного кохання.
- Залиши її у своїй душі і… житимеш, ще любитимеш, - тихо хтось прошепотів поруч
- Це серце, - притуливши долоню до грудей, посміхнулася. – Любитиму, житиму... - Зіронька зникла. – Загубилася? – сполохано перепитала себе.
- Ні, - відповіло серце, - вона тут, навічно вмостилася, бо вічна любов.. І хоча приходить неочікувана і дивно тривожить, хвилює, не питаючи згоди, але не залишає ніколи тих, кого обрала. Тим і жива її вічність.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=292954
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 14.11.2011
Гірчить печаль, викрешуючи спомин,
Кислять цілунки ніжних твоїх вуст.
Не підсолодиш присмаку оскомин.
І лише в снах на тебе задивлюсь.
Невже солодка чаша моя згіркла?
Чи спрагло випив ти її до дна?
Та повнота, мабуть, здалася мілка?
А я ж її по вінця налила..!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=292702
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.11.2011
Я виплакала всю любов у слово,
Зросила кожну букву складу.
Згубилася її основа
І перевтілилася в зраду.
Я виплакала всю любов у пісню,
Де кожним звуком стогін - спомин.
Прийшла любов у пору пізню,
Лишивши лиш гірку оскому.
Я виплакала всю любов у муку.
Пекла душа нестерпним болем.
Самотністю несла розпуку,
- Чому? – випитувала, - доле?
Я виплакала всю любов в спокуту.
Шукала помилки, каралась.
Старалась зменшити розлуку,
Любов уже не озивалась...
Я виплакала всю любов у сповідь,
Якою ж є вона незряча...
Я плакала у кожнім слові,
А ти й сльозинки не побачив.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=292696
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.11.2011
- Відпусти мою любов безмежну, -
Квилила ображена душа..
- Відпусти, стоптав необережно
І між нами виникла межа.
«Ти» і »я» не «ми» уже з тобою,
«Ти» й «вона», не «я» уже в тобі.
Полум’я, присипане золою,
Гіркне димом у моїй журбі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=292453
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.11.2011
Віртуальна закоханість
Що, не вірите? А якщо почуття на відстані, та ще й не наодинці, а розмежоване екраном монітора? Теж не вірите? Ну, тоді для вас моя віртуальна казка.
Жила – була… і є чарівна дівчина Світлана. Світлокоса, з очима небесної синеви, ніби ромашка в зеленавому полі, прикрашала своєю неповторністю сірий світ. Нею захоплювалися, чарувалися, до неї посміхалися, її запрошували і любили… І дівча замислилось: у житті зможе зачерпнути якомога більше. Як? Замріялась…і зметикувала: вийти на світовий рівень. Тільки там, з неба падають великі матеріальні можливості і багаті (інколи старуваті) принци. Ні, не на червоних вітрилах вона його чекатиме, а на шикарній іномарці не менше. ЇЇ мрія відганяла однолітків, чудових, але звичайних хлопців. Не вони. Не піддавалася на умови, запропоновані багатими і старуватими ловеласами. Ціну собі визначила. От тільки, поки що, покупця немає.
І от ситуативна хвилина наступила. Якось, зайшовши до знайомих радіодіджеїв однієї з місцевих радіокомпаній, попросилась “побродити” в Інтернеті. Заглянула до пропозицій познайомитись. І ось тут, спонтанно прийшла думка(ми знаємо, що давно визріла) здійснити, отой самий, фаталістичний вчинок – залишила своє фото із запрошенням до знайомства. І жартома, здавалось, вивела на екрані слова: ромашка мріє перетворитись на троянду. Адреси не залишила: побоялась чи не зважилась. Надіялась дівчина на знайомство? Та певно ж. Але час розпорядився по – іншому. В життєвих клопотах не спромоглася зайти і переглянути пошту, а пізніше не зустріла знайомих радіодіджеїв: чи не було на той час, чи зовсім змінили місце роботи. На тому її спроби вийти в світ і закінчилися. Закінчилися і наші пересмішки. Життя ішло, а доля Світлани - Ромашки починала свій романтичний шлях до кохання, до справжнього кохання. Тільки вона про це ще довго не знала…
А полум’яний погляд волошкових очей вже заполонив не одне серце, пошта посипалась на електронну адресу, як весняний сад яблуневим цвітом…і все для Ромашки. Посміхалися хлопці, уявляючи як Світлана (Ромашка, так називали її всі віртуальні дописувачі) буде витанцьовувати, щоб одержати купу повідомлень, а вони визначать для танцю якийсь оригінальний музичний супровід. Йшов час, а дівчина не з’являлася. Чекання затягувалося, пошта поріділа. У захоплення є теж свій час. З жалем поглядали на листи працівники радіомовлення: скільки приємних слів зникало так і не потрапивши до адресата. На сайт радіомовлення йшли сигнальні повідомлення-прохання, які з часом стали покликом SOS. І таки звернули увагу працівники на нестримне бажання далекого адресанта познайомитись з українською дівчиною. Кинулися розшукувати Ромашку, а нікому і не відомо де її знайти. Дивно, ніби знайома, адреси ж ніхто не знає. Спробували закликати піснею– не приходила, передавали вітання – не озивалася. Час йшов, незнайомець хвилювався, прохання ставало щирим освідченням нерозділеного кохання. А це вже справжня трагедія душі. І хлопці метнулися у пошуки: визначивши фон фотографії Ромашки (вже і вони так її називали), подалися до фотосалонів. Не просто було знайти дівчину. Та все ж, хоч і затратили багато часу, розшукали потрібного фотографа. Адреса ж допомогла повідомити Світлану про закоханого шведа. І казка продовжувалася уже між двома дійовими особами, з одного боку жагуча розповідь про кохання, з іншого - розгублене і недовірливе перепитування. Перейшли на поштове листування і епопея закоханості на радіомовленні закінчилася. Але історія продовжується... Зараз Світлана в гостях у Швеції, думаємо, до шлюбу вже недалеко. А свою радість вона розділяє із друзями з радіомовлення. Свідчення цьому часті і радісні повідомлення на їхньому сайті. Чи перетворилася Ромашка на Троянду казати ще рано, але саме це її незвичне бажання, за словами дівчини, покорило серце далекого незнайомця.
Як бачите, закоханість вшановує не тільки красу, але й оригінальність. Дерзайте, дівчата, і принц обов’язково знайде вас…і поведе у світ прекрасного буття, розкривши істину індивідуальності кохання шляхом пізнання любовного самотворення, його неповторної довершеності.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=292304
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 11.11.2011
Я підніму до неба руки щиро,
Та сяйва не дістану все одно.
Згубилась мрія у безмежжі зірок.
Розсипалась на землю, як зерно.
І прорости не дасть одноманітність
Буденних справ, щоденна суєта.
Вечірнім небом нахилилась вічність
А може, мрія все ж була не та…
Та все одно до неба руки щиро
Я підніму, молитву донести.
І притулюсь ще раз до сяйва зірок,
Щоб мрію відчепити з висоти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=292196
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.11.2011
Давня історія
Знову дощ. Він, мабуть, таки переслідує Тетяну. З її урочистого вигляду нічого не залишилося. Йшла містом, хлюпала по калюжах холодного дощу, і думала про своє. Така нагода через багато років побувати в столиці… і дощ. Сердилася, але вперто йшла вулицями, бо так хотілося познайомитись з новизною міста, побачити якомога більше. Вирішила відвідати Лавру, ще раз пройтися під куполами святині. Дощ не вщухав, неначе не пускав жінку іти. Довелося сісти в тролейбус, щоб хоча на кілька хвилин відпочити від холодних крапель, які так і ляскали з усіх боків Тетяну. Мокра, неприваблива, вона втиснулася в транспорт і присіла на перше ж сидіння. Таки ноги втомилися. Перед нею зупинився чоловік, зазирнув в обличчя і розпочав читати вірші Єсеніна. Жінка геть зніяковіла, роззираючись в різні боки.
- Ні, ні, це для вас , - промовив сивий чоловік. Я все життя вірив, що зустріну свою
кохану, а зустрів схожу на неї, та все ж вірші прочитаю, аби виконати своє юнацьке бажання. Тетяна мовчки слухала, а слова про кохання розносилися все голосніше. Люди озиралися і примовкали. І ось вже в салоні лунали лише прекрасні поетичні слова.
Тетяна була шокована. Вона не розуміла чому їй читають ці вірші. Рвонулася до виходу при першій же зупинці. Але сивочолий чоловік притримав її за руку.
- Не ображайтеся, будь ласка. Я зараз Вам все поясню. Я не божевільний. Просто,
колись давно в юності я дуже любив одну дівчину. Але так і не посмів їй освідчитися. Все життя чекаю, що таки зустріну її і тоді обов’язково розкажу про своє кохання. Ну от, а вислухати довелося Вам. Вибачте. Йон Іванович, - додав, простягаючи руку для знайомства. - Тільки не кажіть, що Вас звати Тетяна, а то подумаю, що доля таки милосердна до мого чекання. Тетяна посміхнулася і мовчки потиснула руку.
- Таки Тетяна, я так зрозумів ваше мовчання, - здивовано промовив новий знайомий.
- Тоді Ви маєте право на цю історію.
- Ні, вибачте, але я вже змушена виходити. Спасибі за вірші, - підвелася жінка.
- Я прошу Вас, почекайте, - знічено промовив чоловік. Я так довго носив у собі ту
юнацьку закоханість. Послухайте, мені потрібно розказати про це, аби відпустила мене вона. Давно, ще хлопчаком я спостерігав за двома дівчатами, які приходили з сусіднього села в бібліотеку за книгами. Це були незвичайні читачки. Причимчикувавши з сусіднього села, що за сім кілометрів, до клубу, де розташувалася і бібліотека, вони не кокетували з хлопцями, які всю неділю вешталися біля клубу, а з якимсь дивовижним азартом підбирали книги і, закинувши за плечі по десять, а то й чотирнадцять книг, поспішали додому. Це вражало. Тетяна оторопіло прислухалась до розповіді. Чомусь стиснулось серце. Щось в пам’яті ворухнулося. Але ж потрібна зупинка ось – ось. Тетяна знову підвелася. А чоловік поспішав доказати розпочату історію, не звертаючи уваги, що її слухають усі пасажири.
- Я спостерігав за дівчатами кожної неділі, виглядаючи їх знову і знову. І вони
приходили. А через годинку – другу вже тьопали додому з новими книгами. Якось хлопці вирішили допомогти піднести важкий вантаж. Я теж підхопив у тендітної, невисокої дівчини книги. Хлопці, як кажуть, «загравали» до дівчат, а вони, діставши книгу, зазирали до неї і весело щебетали між собою. Провівши дівчат за село, хлопці далі не пішли, а мені так хотілося ще їх провести, аби врешті, познайомитися. Віддаючи торбинку з книгами, я необачно зазирнув у зелені очі дівчині і закохався на все життя. Все літо дівчата щонеділі приходили в наше село, але хлопці, образившись, за неувагу, більше їх не проводжали. Не зважився і я. Отак і спостерігав за Тетяною, таки взнав її ім’я, здалеку, вгамовуючи сполохане серце. А з осені дівчат не стало, мабуть, поїхали десь навчатися. Я ще довго, аж до армії , приходив недільного дня на зустріч, але так більше і не зустрів свою обраницю. Чоловік поспішав розказати оповідь, бо тролейбус вже зупинився. Тетяна мовчала, сама стривожена давньою історією. Вона пам’ятала, як вони з подружкою, закохавшись у красунчика Йона, в особистому щоденнику писали, що відрікаються від своєї закоханості для своєї подруги. Плакали, читаючи ці слова, і сміялися, читаючи їх повторно. То це він. Хлопчина їхньої мрії, який так і не зважився підійти хоча б до однієї. А вони залпом прочитували книги, аби знову бігти в сусіднє село, побачити хлопця, надіючись, що він, врешті, когось вибере. І ось, зустріч. Нахилилася до чоловіка.
- Дякую Вам за історію, - ледве вимовила, - прощайте, адже вже нічого не можна
змінити. Тихо ступила в двері тролейбуса, що вже зачинялися.
Йшла до Лаври збентежена зустріччю. Це ж треба, таки її обрав Йон, а вона боялася образити подругу і не наважувалась з ним заговорити. А потім усе життя шукала подібного, схожого на нього, хлопця. Щоки горіли, від такої несподіваної. зустрічі. Перейшовши дорогу, озирнулася. У вікні тролейбуса стояв Йон, махаючи рукою, запрошуючи почекати, поки він підійде з наступної зупинки. «Ні», - хитнула головою Тетяна. «Відпускаю твоє кохання, Йоне, - тихо прошепотіла сама до себе жінка. – Адже, таки насправді нічого змінити вже не можна. Просто подарунок долі трішки запізнився», - прошепотіла, ступаючи на подвір’я святої Лаври. Дощ вже не підганяв її, стихав і сам бентежачись від незвичайної зустрічі. Чого в житті не буває…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=292055
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.11.2011
Краплею спадає сльоза чиста.
Ні ! Печальна, зболена сльоза.
Падає крупинкою намиста,
А стає як вранішня роса.
З росами всміхається вогнисто.
В ній полоще вітровій крило.
Всі зберу сльозинки у намисто.
Не повернеш того, що було…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=291867
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.11.2011
Дощ
Тихо падає дощ,
Ти принишкла до рами...
Тихо падає дощ,
Засріблившись в саду.
Тихо падає дощ,
Так, як падав віками.
Тихо падає дощ
Для усіх на виду.
Тихо падає дощ,
Наче казку шепоче.
Тихо падає так,
Мабуть, впасти не хоче.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=291866
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.11.2011
Стишено скрипить в леваді вітер,
Загойдавши трави в теплий сон,
Посхиляв свої голівки – квіти
Синьоокий в надвечір’ї льон.
Проситься до пам’яті дитинство,
Бродить в травах спомином часу,
Осідає полум’яним блиском,
Заквітчавши зорями росу.
Не стомлюся я в твоїй гостині
Знов перебирати ті літа.
Пригорнувшись до волошок синіх
Забрести б дитинством у жита.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=291635
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.11.2011
Стишено скрипить в леваді вітер,
Загойдавши трави в теплий сон,
Посхиляв свої голівки – квіти
Синьоокий в надвечір’ї льон.
Проситься до пам’яті дитинство,
Бродить в травах спомином часу,
Осідає полум’яним блиском,
Заквітчавши зорями росу.
Не стомлюся я в твоїй гостині
Знов перебирати ті літа.
Пригорнувшись до волошок синіх
Забрести б дитинством у жита.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=291634
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.11.2011
Дощило. Зима запінювалась, хоча грудень чітко крокував вперед. Уляна поспішала. Вона не зима, а невільна в своєму часі „працююча одиниця”, як часто жартома називав їх начальник. Отож, збиралася хутко. Та завжди, як кажуть, п’ять хвилин не вистачає. Винирнула з під’їзду, як куля. Та все ж зирнула на будинок навпроти. Так і є. На лавочці знову сидів. Василь., який побачивши її, схопився і поспішив назустріч. Притишила ходу на мить, та все ж рвонулася знову. Поспішає ж вона, дуже поспішає. А Василь вже вітався на ходу, приказуючи.
– Запізнюєшся , Улянко. А я все ж чекаю. Ще зранку чекаю, побачити тебе, - посміхнувся скупо.
- Ти б сказав, що чекаєш, я б швидше вийшла, - і собі
пожартувала жінка.
- Та що казати. Я ж все життя тебе чекаю. Люблю і
чекаю. А де чекати? Головне, що тебе побачив. - Отак вдвох підтюпцем тупотіли літні люди, несучи свою любов.
Уляна вскочила у маршрутку, дивлячись на схилену
сиву голову Василя. Отак зараз знову буде чекати на лавочці, поки вона йтиме з роботи. Віднедавна, так щоденно чекає.
Якось, вийшовши з дому, Уляна лице в лице
зустрілася з Василем. А не бачилися давно.
- Ти тут живеш? – здивувався. А я ж до дочки йду.
Живе он у тім будинку, що навпроти.
- Так, Василю, а я тут живу, і давно вже.
- А я ж, Улянко, по цій вулиці ходжу і не знаю, що
вона твоя. Тепер завжди тебе ждатиму, ось тут на лавочці.
- Чого ж мене чекати, в мене своє життя.
- Знаю, але ждатиму. Я не буду заважати, лиш
проведу дорогою.
Звичайно, тоді не повірила Уляна, розсміялася над
такою пропозицією. Але Василь чекав. Як йому це вдавалося, не розповідав. Та вранці мусив її бачити. І Уляна звикла. Привітається, перекинеться словом, пройдуть кілька хвилин поряд, і прощаються.
Сьогодні якось особливо їй шкода Василя. Та й себе,
мабуть. Згадала , як освідчувався колись їй Василь. А вона на сміх перевела . Не хотілося слухати набагато старшого хлопця. Мріяла навчатися, виїхати в місто. Ой скільки ж, то було думок про життя. Здавалося, не вмістяться всі задуми, не вистачить шляху життєвого, щоб втілити свої мрії. Яке тут освідчення. Відхилила, не думаючи. Попереду стільки нового, красивого, цікавого. А Василь заміж кличе.
Люблю, каже, відтоді, коли ще маленькою з матір’ю за руку приходила в господу. А мати часто водила доню в гості, адже вона хресною була для хлопця. Уляна не слухала, перебивала. І все про майбутнє своє розказувала. Замовк Василь.
- Все рівно буду тебе чекати, - тільки й промовив наостанку.
Так і пішли життям кожен своєю дорогою.
Уляна таки вивчилася, мала хорошу роботу, жила у місті. Вийшла заміж, народила двійко дітей. Виховувала, працювала. От тільки подружнє життя не зовсім вдало склалося. І не всі мрії її збулися. А роки котилося уже з полудня. Василь теж із часом одружився, в сім’ї його прибавилося аж п’ятеро діточок. Клопотався, піднімав кожного. Розлетілися по світу, вимощуючи свою життєву дорогу, діти. Та коли доля дарувала Уляні і Василю зустріч, він завжди стверджував, що чекає її.
- Ох, Василю, - сміялася жінка. - Яке чекаю,
коли життя вже на полустанок дочахкує.
Він зазирав їй у вічі і , по – дитячому, клявся, що чекатиме завжди. Важка стежина життя залишила його самотнім. Радів дітьми, внуками. А відтоді, коли зустрів біля дому дочки Уляну, вже не покидав її. Не набридав, не освідчувався. Лиш казав, що чекає її. І знову у відповідь жінка розсміялася, засипаючи жартами його слова. Лише десь у закапелку її душі щеміла думка про втрачені роки щастя. Та не вернути їх уже. Притаїлася мовчанкою її нерозпізнана любов. Признаватися Уляні було соромно. Прогнала вона її колись необережно, а покликати не наважувалася.
Отак і сиділа їхня любов, справжня й вічна на лавочці. Проводжала їх теплим словом, ніжною усмішкою, терплячим чеканням на зустріч...і жила у серці обох.. Жила любов. На лавочці...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=291429
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 07.11.2011
Стинає вітер пересохле зело,
Схиляє цвіт у вибляклу сльоту.
Бринять у шибку краплі невесело,
Стирають з листя гаму золоту.
Осінні барви опадають долу,
Сіріє в хмарах небо голубе.
Кружляє осінь по своєму колу...
Хмуро дощами до зими іде.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=291420
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.11.2011
Я відрікаюсь від любові...
У ній уже нема весни.
Я відрікаюсь від любові
І відрікаюсь без вини.
Я відрікаюсь від любові
І обриваю її цвіт...
Я відрікаюсь від любові,
Любов спалив її ж зеніт.
Я відрікаюсь від любові,
У ній замішана сльоза.
Я відрікаюсь від любові,
Вона тепер для нас чужа.
Я відрікаюсь від любові,
Ще озираючись назад.
І відрікаюсь від любові,
Бо наш уже самотній сад.
Я відрікаюсь від любові
Й шепчу до серця: “Потерпи!”
Я відрікаюсь від любові...
Я відрікаюся. А ти?
Я відрікаюсь від любові.
Не повернути, що було...
Я ж відрікаюсь від любові,
Бо ти відрікся вже давно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=291239
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.11.2011
По-осінньому плаче дощ,
По-осінньому хмуряться хмари,
Хризантем, по-осінньому, кущ
Догоряє, у відблиску чарів.
І немає в любові весни,
По-осінньому плаче затишшя.
По-осінньому дивимось сни…
Так минає любов колишня.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=291234
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.11.2011