| Сторінки (1/22): | « | 1 | » |
Як впізнати в натовпі рідну душу? Що визначає ступінь того споріднення? Спільні інтереси? Однакові характери? Фраза «знайти спільну мову» натякає на необхідність того, аби ваші словники збігались хоч наполовину. Тоді чому з тими, з ким дійсно затишно, не хочеться мірятись цими словниками? Мовчання опускається на плечі тонкою павутиною теплого пледу і п’янить до такої міри, що потім заплітаються язики. Потім слова створюють таке ехо, наче ти кидаєш їх у пусту діжку, і рвуть сплетіння ніжності. А щоб знайти її, цю мову, одну на двох, вистачає простих дотиків самими кінчиками пальців, вистачає відчуття тепла подиху, коли опираються на твоє плече, і погляду.
Але краще не говорити. Ніколи і нізащо. Слова, як найстрашніша зброя, їх шматки, наче шрапнель, залишаються десь глибоко всередині гнити. Проблема тільки в тому, що досі ніхто не проводить операцій на душі, занадто ризиковано. Хтозна, де шукати хірургів-добровольців у віці, коли всі вже закохані у когось іншого. Ти просто починаєш кидатися у натовп перехожих. Як у кращих традиціях фільмів з примарами: ніхто не бачить тебе, не чує, ти проходиш крізь усіх, час від часу слухаєш їхні історії… Намагаєшся викликати у них хоч щось, але вони ніяк з тобою не взаємодіють. Дивно, що досі намагаєшся сколихнути повітря навколо чергового зустрічного тіла. І дивно, що хоч нічого не виходить, тебе чомусь вважають живим.
Гірше лише від ілюзій. Коли хтось бере твої руки в свої, гріє їх, хукаючи і розтираючи, готує тобі горнятко кави, сварить за те, що ходиш без шапки і, наче кошенятко, відтягує від дороги. Кричиш сам до себе, що це не справжнє, що то елементарна чемність. І смієшся. Смієшся. Смієшся, щоб весь світ бачив: щастя, отак от воно виглядає! Щоб ніхто не засумнівався ні на секунду, що тобі весело на душі. Інакше раптом тебе обіймуть черговий раз, на прощання, наприклад, а ти вибухнеш, наче маленька атомна бомба. І будеш ридати до закінчення того світу, якому так старанно намагалась довести щось.
Куди втекти від неминучості цього вибуху? Під якою ковдрою стане хоч трохи тепліше на душі? Врешті просто вішаєш залізну завісу замість фіранок. А згодом і себе вішаєш десь в тій же кімнаті. Можна приводити людей, щоб похизуватись кількістю своїх опудал, на створення яких вони тебе надихнули. Он в кутку стоїть твоє першеньке. То мрійник без краплі цинізму, з блиском у зеленуватих очах, надто схожих на живі. Його обов’язково треба було прикінчити, це він виною тому, що поруч – мертвий космонавт, стати яким ти марив ще до школи. А там далі – хореограф, весь в пилюці. Ти насилу його вбив колись, повертаючись із уроків танцю. Тут представники стількох цікавих професій, що краще тобі, вічно незадоволеному життям, не показуватись перед ними. Нікуди буде сховати свої все ще зеленуваті, хоч такі вицвілі, очі. І тут вже точно ніякий Perwoll Color Magic не врятує від втрати яскравості кольору. А скоро гряде ще одне прання.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710875
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.01.2017
Жоден із видів людської пихи
не може зрівнятися з засуд-
женням бездомних людьми, які
мають їжу, оселю і затишок
Гармін Мелвілл
Зима. Дорога без тротуару. Жодного ліхтаря. Зрідка проїжджають машини. Ще якихось метрів 500 і цивілізація. Чергове світло фар. Погляд муляють лише смітники. Щось не так, щось там ворушиться. Може, собаки? Вона підходить все ближче... Адреналін пульсує з неймовірною силою. Це не собаки – люди. Хоча не кожен вважає таких людьми. Для всіх це лише образливе слово без права голосу – бомж. Ця абревіатура (розшифровується як «без определённого места жительства») стає вироком.
Чомусь зупиняється. У неї перед очима пара людей. У світлі яскравих фар, час від часу виринаючих здалека, вона починає їх розглядати. Невизначене не тільки їх місце проживання. Важко сказати скільки їм років і розібрати колір їх волосся. Ніхто ніколи вже не спитає, хто вони по професії і чи є в них рідні. Не відомо, ким вони хотіли стати в дитинстві і коли вперше закохались. Вони це все мали і втратили, але, в будь-якому випадку, всі вони колись жили нормальним життям, тим, яке зараз маємо ми, тим, яке ми не цінуємо, на яке жаліємось…
Вона стояла не рухаючись. Не відомо скільки. Дивилася в очі і не могла зрушити з місця. Чомусь зараз її не відштовхував неприємний запах суміші зіпсованих продуктів і алкоголю. Втупилась в захмелілий погляд дивних людей з іншого світу: дикого і вульгарного (принаймні так вважає соціум).
Чоловік і жінка. Вона заснула на його плечі, сцена не для кінотеатрів, бо волосся в неї давно втратило колір і заплуталося,одяг не її розміру і розлізся, на одній лише шапці купа дірок і плям. Мабуть, одягла все, що мала, щоб зігрітися. Куди їй до голлівудських актрис? Але він не спить, наче охороняє її сон. Його шкіра злегка синя, бо єдине «покривало», зроблене з кимось викинутої куртки, повністю дісталося його супутниці. Звичайно, це не викличе такого захоплення, як Ді Капріо, що мерзне в воді, щоб врятувати кохану ( при тому, що на такому уламку вони легко могли врятуватися обоє). Він теж не схожий на красеня з екрану. Але в них є свій невеличкий «Титанік». На двох. Тим не менш, оточуючі дивляться на них як на 2 брудні пакети сміття: з бажанням, аби ті найскоріше зникли і неймовірною огидою та ненавистю. Всі помічають тільки погані сторони речей, стосунків, людей… А якщо вдуматися, то в кожному є щось, достойне поваги. От тільки ми те щось помічаємо тільки в собі коханих…
Дівчина не витримала його дивний погляд… Чоловік інстинктивно поправив куртку вільною рукою:
– Чого дивишся, іди собі. – голос не злий, радше втомлений. Наче з прірви.
Вона підкорилась. З опущеними очима поверталася додому, а з голови не виходив той погляд. Без краплі злості… Може, він знайшов своє справжнє щастя, своїх справжніх друзів?.. Може, ночами він складає вірші чи малює свої картини в голові?.. Може, втративши житло і їжу він здобув дещо важливіше?.. Принаймні в нього немає тої затаєної образи на світ, яку ховають всередині всі дорослі…
В голові купа думок, щоразу більше і більше. Дзвонить телефон, автоматично натиснута кнопка і її засипають питаннями:
– Ти де пропала? Чому я не міг тобі додзвонитися? Ти вже вдома? Все добре? - слова з іншого світу, де всі мають забагато для щастя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=444100
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 19.08.2013
...[u][i][b]В[/b][/i][/u]ічно спить на твоєму порозі, згорнувшись калачиком тихо.
...[u][i][b]І[/b][/i][/u] щоразу на півдорозі викликає на бій твоє лихо.
...[u][i][b][b]Р[/b][/b][/i][/u]анить серце заради тебе, ранить тіло, щоб не забився.
...[u][i][b]Н[/b][/i][/u]авіть скине останнє з себе, аби ти хоч на мить зігрівся.
...[u][i][b]А[/b][/i][/u] кому таке нині треба, часи злісні й давно вже мертві.
[u][i][b]З[/b][/i][/u]араз кажеш: «Ні, ми не різні», - правда завжди у ролі жертви.
[u][i][b]А[/b][/i][/u]ж тоді видряпуєш тихо із теплих обіймів ласку.
[u][i][i]В[/i][/i][/u]ажко, так важко, на лихо, скинути з тебе маску.
[u][i][b]Т[/b][/i][/u]ому знов засинаєте стомлено, так, на диво, буденно.
[u][i][b]Р[/b][/i][/u]ожеві мрії не зломлено. Місія ще здійсненна.
[u][i][b]А[/b][/i][/u] сни все ж занадто різні, вона таки більшого варта.
.................все вдивляється в тіні пізні, вірна вічно, бо [u][i][b]"вірна завтра"[/b][/i][/u]................
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=413784
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.03.2013
Зачинеш вікна у Європу,
Засунеш саморобні штори в щастя,
Кинеш надію у відро окропу ,
Зшиєш собі нове анабіозне плаття…
Останню віру в серці легко гасиш:
Не хочеш, щоб було так як колись.
Замаринуєш почуття усі або заквасиш,
Скажеш душі тихесенько: «Змирись».
Ти залишатимеш на зиму всі емоції,
Адже тоді їх легше пережити.
У світі йдуть суцільні революції:
Ніхто ж із нас не хоче припинити,
Відмовитись від чаю з сміхом
Чи хоч би кави з горем пополам…
Ми звиклі жити між добром і лихом,
Це наша їжа, в цьому й наш талан.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=398384
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 05.02.2013
Вона була десь на стадії втрати індивідуальності (якої насправді не існувало – креативність ще в дитинстві була помножена на нуль батьками і ровесниками). Позначимо цю жінку за «Х» (за умови, що ця змінна належить нескінченності, адже будь-хто може опинитися в цій ролі)..
Отже. Х нещодавно розвелася. Як добросовісний член суспільства ходила на роботу і жила за типовою «нестандартною схемою», скачаною з Інтернету кілька років тому. І так би продовжувалося далі, якби… Якби не почала відчувати. Часто було враження, що грає не свою роль, а іншу, чужу. Проте зараз Х здавалося, що вона справжня, але… Стан усе одно був дивним: все розбилося на частини…
____________________________________________________________________________________
Епізод №1. Надміру простий / знятий з 1 дубля.
Хлопчик дарує дівчинці кульку. Вона довго не наважується її надути, але і боїться загубити, тому весь час носить під серцем. Згодом таки вдихає повітря у балон.
Так починається сценарій.
…………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………
За кадром. Надміру не зрозуміло.
У хлопчика Х бачить татові очі.
У дівчинки помічає мамині риси.
Відчуває невагомість.
…
Ототожнення і духовне злиття з кулькою почалося.
____________________________________________________________________________________
Епізод №2. Візуально ускладнений / в хід ідуть спец ефекти.
Хлопчик з дівчинкою зав\'язують кульку білою павутинкою. Вона спочатку добре помітна і товста. Згодом все частіше здригається від вітру і помітно тоншає. Оскільки розрив зв’язку буде занадто болісний для обох сторін, то ніхто на це так і не наважується…
…………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………
За сценою. Спец ефекти досягли успіху.
Х не знає, що робити. Судорожно намагається притулити павутинку до руки (так, щоб та не спадала), але в неї нічого не виходить. Тому перемотує нею шию і деякий час задихається від жалю і ще незрозуміло чого. Через кілька хвилин усе проходить.
Як наслідок усього, що відчула, Х відмовляється дивитися далі. При чому сама цю відмову ігнорує й істерично вимагає продовження.
…
Злиття з кулькою 50%.
____________________________________________________________________________________
Епізод №3. У небі.
Хлопчика з дівчинкою не видно. Павутинка не відчувається. Складно дихати. Поруч із кулькою опиняється щось таке схоже на неї: теж майже кругле, тільки іншого кольору. Їм неодмінно треба бути разом. Завжди. Вони летять все вище і вище, не помічаючи нікого і нічого. Бракує повітря (чи то від висоти, чи від кольору неба). Але він не забуває, він постійно ділиться з нею своїм киснем. Все продовжується до того часу, поки сам не летить додолу пустий ізсередини. Вона в цей час розривається на клаптики від надміру почуттів.
…………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………
Поза тілом. Надмірна присутність пульсу.
Х втрачає свідомість. Серцебиття прискорене. Вона ламає кілька апаратів, тому кардіограму лікарям побачити так і не вдається. Тому що в цей час в паралельному світі солодкої млості розчулена Х згадує перше кохання і поцілунок.
Режисер думає, що це провал і божеволіє. Так і не дізнається, що вперше створив щось справжнє.
…
Злиття з кулькою прямує до 100%.
____________________________________________________________________________________
Епізод №4. Без режисера. Груба постановка.
Хлопчик із дівчинкою продовжують грати свої ролі. Вони склеюють кульку скетчем, але сил і повітря на те, щоб надути кульку знову , не вистачає (може, просто зв\'язок занадто слабкий)… Тут нізвідки з\'являється купа персонажів-манекенів і допомагають із цим. На завершення до кульки прив’язується нова павутинка, яка одразу і атакується тими ж манекенами, які її зав\'язували. Проте, на диво, не рветься, а лише стає невидимою (чи то непоказною).
…………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………
В залі. Без емоцій.
Відсутність режисера відчутна. Х продовжує вважати манекенів друзями, а не руйнівниками. Вони досі здаються їй справжніми, а не пластмасовими.
Все строго по сценарію. Ніхто не помічає провалу, всі задоволені.
…
Зв\'язок із кулькою з незрозумілих причин не переривається.
____________________________________________________________________________________
Епізод №5. Найскладніший.
Кулька натикається на щось земне і таке несхоже на неї. Хлопчик з дівчинкою (можливо через відсутність режисера) остаточно старіють і зникають, залишаючи її прив’язаною до нової знахідки. Кулька все більше звикає до нього, вони приватизують частинку неба і починають жити разом. Вона вважає його ідеальним, бачить світлі сторони кубічної форми, відмовляючись звертати увагу на кути і темні грані. Він відчуває смак влади, остаточно опускає її на землю, постійно ранячи своїми кутами. В цей час привласнює кілька чужих кульок (про запас, яка практичність!).Вона не витримує такого тиску і норовисто летить геть (збоку видно, що насправді знесилено відповзає вбік).
…………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………
За лаштунками. Безсилля.
Х злиться і таки видаляє номер колишнього чоловіка. Провідує режисера (який був виявляється і сценаристом) у лікарні, при чому подумує, чи не залишитися і самій тут… Той уже зовсім збожеволів і не розуміє (чи не чує) ні слова. Весь час просить принести йому павутинку…
…
Зв\'язок із кулькою є, але невидимий (чи то непоказний)… Хоч і 100%.
____________________________________________________________________________________
Епізод №6. Незакінчений.
Кульці таки вдається піднятися в небо, але вона не помічає , що з неї повільно виходить повітря. Нікого поруч немає, вона нарешті бачить, що навкруги на сотні кілометрів манекени…
…………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………
У холі. Ультиматум.
Знімальна група помічає відсутність режисера, адже сценарій недописано. Всі судорожно починають шукати нового автора, бо попередній таки помер у лікарні, так і не зрозумівши, що останні хвилини провів серед справжніх людей.
Х змушують дописати історію, а коли та через надлишок емоцій відмовляється… Діагноз: божевільна. Вирок: непомітно вбити.
…
Зв\'язок із кулькою найміцніший.
Але вона встигає втекти звідти… і прокидається… Світло в очі. Х на сцені, а всі манекени в залі очікують її дій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=347342
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 30.06.2012
Зима. Сніг летить просто у її руки. Вона звикла так сидіти і не думати ні про що. Виявилося, що думки – річ небезпечніша, ніж слова чи вчинки…
Їй не холодно… Просто ніяк... Безнадія… Самотність… А колись…
Одинадцятий клас. Виховна. Двері кабінету зачинилися за черговим волонтером.
Сьогодні їх знову змусять дивитися нудний фільм. Цікаво, що цього разу: наркотики чи, може, алкоголь? Ні, мабуть, таки про куріння.
Низька руда жіночка років 25 зі скуйовдженим волоссям і блакитними очима починає щось розповідати. Усі зацікавлено слухають, дрімаючи на широких партах.
Катя й Аня звично переглянулися – як скучно… Проте першу фразу фільму обидві запам’ятали назавжди:
«Будь-яка ваша думка – сигнал у космос, тому вона обов’язково матеріалізується»…
Нарешті! Дивно, але вони таки дожили до кінця восьмого уроку й, почувши дзвінок, схопились і полетіли наввипередки до гардеробу. Далі – довжелезна дорога додому.
– А яке ти б загадала бажання, якби знала, що воно точно збудеться?
– Вони так просто не збуваються! – Катя струснула сніг із куртки й кинула здивований погляд на подругу. – Тю, повірила! Ха-ха-ха! Наївна!
– А раптом це правда. Я так хотіла б жити!
– А зараз що ти робиш? Невже я йду поруч із трупом? – дівчина розсміялася.
– Ні, я хочу жити справжнім своїм життям, а не тим, яке мені нав’язують! Хочу бути не адвокатом, а журналісткою! Хочу робити те, що вважаю за потрібне! Хочу, щоб кожен новий день відрізнявся від попереднього! Хіба ти не замислювалася про таке?
– Дитинство майже минуло. Скоро випускний. Поступимо до якогось університету. Перестанемо спілкуватись із друзями. Забудемо школу. У нас з'явиться купа нових знайомих, але скоро ми не згадаємо і про них. Усе минає. Який взагалі сенс життя, якщо на кожного чекає смерть. Краще померти молодим і красивим, інакше нащадки запам’ятають тебе як злющу зморшкувату бабку з пакетом насіння у руках, що обмовляє сусідів, сидячи на лавці.
– Не знаю, але помирати я не хочу точно! – Аня розгубилася.
…«Будь-яка думка – сигнал у космос, тому вона обов’язково матеріалізується»…
Влітку подруги разом пішли проходити медогляд перед вступом.
Ніби все було чудово. Але… Але лікар ось уже хвилин 15 дивився на Катину кардіограму:
– Коли ви останній раз проходили обстеження?
Дівчина не пам’ятала.
– Маєте записатися на деякі процедури. Можете йти. Я напишу направлення. Завтра чекаю на вас, – Катя ледь витримала довгий, уважний погляд, що чомусь навіював страх. Лікар додав: – І захопіть з собою маму!
…«Будь-яка думка – сигнал у космос, тому вона обов’язково матеріалізується»…
Через тиждень дівчина, стоячи під кабінетом, випадково підслухала розмову:
– І скільки їй залишилося, Вадиме Юрійовичу? – голос матері тремтів.
– Не знаю. Я бачу таке вперше за всю практику. Можливо, година, може, тиждень чи рік – не відомо… Співчуваю вам, але… – далі за дверима пролунало слово, довжелезне і складне. – …я не уявляю хто погодиться на таку операцію. Занадто ризиковано… У пацієнта замало шансів…
Катя повільно сіла. Просто на підлогу. З очей текли сльози. Залилася істеричним сміхом. А в голові одне: отже вона помирає, бо
«Будь-яка думка – сигнал у космос, тому вона обов’язково матеріалізується»?..
Далі вона нічого не пам’ятала: ні довгих намагань лікаря й мами заспокоїти її; ні того, як під руку дівчину повели в палату; ні здивовано-наляканих поглядів пацієнтів. Перед очима – темрява. У вухах – відлуння сміху, нестерпно божевільного і… І, здавалося, останнього. У голові –
«Будь-яка думка – сигнал у космос, тому вона обов’язково матеріалізується»…
Можливо, – година… Можливо, – тиждень… Можливо, – рік… Нестерпна невідомість. Але хіба можна жити, коли знаєш, що наступний день… Ні! Вона ненавидить слово «останній»! І ніколи його не вимовить!!! Ні-ко-ли!!!
Вона давно живе з болем у серці. В прямому значенні. І в переносному теж. Її зі скаженною швидкістю з середини пожирає те страшне слово з 13 смертельних букв – її хвороба.
Тепер у неї взагалі немає друзів. Новини щодня розповідає успішна телеведуча Анна Присяжнюк, яка навчилася жити… Вона часто приходить, проте Катя завжди вдає, що спить...
Дівчина ніколи не говорить. Медсестри її бояться. Пацієнти також. Тому палата «смертельно хворої божевільної» майже завжди пуста.
Катя живе за своїм розкладом. Прокидається, коли сніданок давно холодний. Цілий день сидить на вікні. Вечеряє у цілковитій темряві. П’є снодійне і засинає, знаючи, що завтра нічого не зміниться.
Лікарі кажуть, що це шокова депресія, і тільки вона знає, що то – страх.
Страх мислити, бо
«Будь-яка думка – сигнал у космос, тому вона обов’язково матеріалізується»…
Страх жити, бо
«Будь-яка думка – сигнал у космос, тому вона обов’язково матеріалізується»…
Страх померти…
«Будь-яка думка – сигнал у космос, тому вона обов’язково матеріалізується»…
Катя ніколи не виходить із палати. Дивиться на сніг, що летить у кімнату через кватирку. Він довго не тане на її руках, наче знає, що вона давно мертва…
Майже щодня бачить хлопця у чорному пальті, який сідає на білу лавку під її вікном і годинами дивиться на людей: просто спостерігає. Цікаво, навіщо?
Цього разу вона не втрималася й у лікарняних тапках таки вийшла надвір. Сіла поруч. Він нічого так і не запитав. Просто взяв її руку в свою. Вона не пручалася. Вперше замість снігу на її шкірі виступили крапельки.
Наполохана санітарка вискочила з дверей і накинулася на дівчину, не знаючи, що вона взагалі нічого не чує, бо вперше за кілька років заспокоїлася.
Він тепер приходив щодня. Мовчазні зустрічі продовжувалися. Катя засинала ввечері без снодійного. Прокинувшись одного ранку, побачила біля свого вікна, серед сірої палати, постать у чорному. Хлопець сів на ліжко:
– Я тебе розбудив?.. – гаряча сльоза обпекла руку дівчини: він плакав! – Я знаю, що ти вже мертва…
Уперше Катя всміхнулася. Видихнула повітря. Очі сяяли щастям:
– Ні, я жива. Я буду жити... Я хочу жити!
Дівчина знала, що її мрія – «сигнал у космос, тому вона обов’язково матеріалізується»…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=317478
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.02.2012
________________________________________________________
Пісок крізь пальці, час розбитий і сльози на щоках
Надія помирає, треба щось робити. Мрії у руках
Та краще не дивись униз, коли летиш у снах
І всі вкінці побачать кожну мить в думках
Ти знов біжиш галопом по пригодах
Вдягаєш гарні крила при нагодах
Отак по трохи в тебе їде дах
Тут діло все в флюїдах
Чи, може, в спогадах
Що душать тихо
Ніхто не маг
На лихо
Надто
Тихо
То
Лото
Жорстоке
Це намисто
Розділене на сто
Частин для наших фото
Що п’ють із серця нашу кров
З отрутою, не знаючи навіть основ
Свого спасіння. І так тепер багато розмов
А зміст, як не крути, нам невловимий знов
Бо все втрачає сенс свій, навіть терпка любов
Ми наперед вже знаєм – все зникне у життя ріці
Та всупереч розумним аксіомам я триматиму в руці
Свої найпотаємніші бажання. Суть десь там у крапці
Ніщо й ніколи вже не спинить свідомість і ці дикі танці
А час, розбитий всоте, боляче й жорстоко кроїть наші пальці
___________________________________________________________
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=306927
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 16.01.2012
Без слуху і без сили,
Без засобів зв’язку.
Вони нам залишили
Олію думки в’язку...
Без жалю і без причини,
Без зобов’язань, стосунків.
Стираю серця частини
І сотні чужих цілунків...
Без болю і без сну,
Без нервів, перевтоми.
Забуду про весну
І викину обіймів тонни...
Без слів і без жаги,
Без принципів, мети.
Мені таки досить снаги
Встати й без себе піти...
Без слів і без надії,
Без почуттів, без кисню.
Уже не потрібні мрії,
Бо щастя в долонях стисну...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=300600
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.12.2011
Ви покиньте мене у пустелі,
На палкому піску буду тліти,
Бо я хочу жити без стелі,
Не зумівши двері відкрити...
Ви віддайте мене траві,
З нею довго я буду мовчати;
Повернуться думки старі,
Я їх розстрілом буду вітати...
Ви забудьте про мене всі,
Я десь там, де немає неба;
Знов чомусь не взяла таксі
Й заблудилася, бо так треба...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=298131
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.12.2011
Я знов залишилась одна в темній кімнаті. Світло давно вимкнули за несплату почуттів. Справедливо… Десь на вулиці крізь штори пробиваються тьмяні проблиски чужого щастя.
Я знов боюся, що світло таки ввімкнуть і тоді всі побачать безлад у моїй душі…
Стіл закиданий зайвими книжками і непотрібними документами, які засвідчують моє існування. Хоч практично мене нема. Я повітря зі свідоцтвом про народження, ідентифікаційним кодом, паспортом і ще купою всіляких формальностей. Спалити б це все, але…
На стінах вицвілі, припорошені пилом фотографії маленької дівчинки. Це не я. Я просто не вірю, що ця безтурботна усмішка моя, але часто її копіюю, це ж так природно!
На підлозі болото, бо вікна не засклені… З вулиці тягне холодом байдужості, ллються дощі чужих сліз… Потік зайвої брудної інформації. Вони думають, що я люблю дощ… Так, люблю, я ж мазахістка, обожнюю біль… Свій, чужий… Та, мабуть, це одне і те ж.
Ліжко… Як я за ним скучила. Але ми рідко бачимося. Я просто падаю в його обійми і в ту ж секунду зникаю… Сни… Кольорові. Занадто явний контраст… Я хотіла б бачити чорно-білі!
Ні… Ні! Ні!!! Вимкніть підсвідомість, стріть думки! Повітря не думає, воно відчуває. А-а-а-а-а!.. Боляче! Світло, дайте мені світла! Увімкніть, прошу…
Зриваюся з постелі. Тоненька освітлена щілинка між моїми дверима та іншим світом…
– Ти мене чуєш?
І труп оживає на потрібний користувачеві час, щоб увімкнути ліхтар у чужому серці. Просто у мене акція: «Щастя за ціною зради!»
Зраджуйте! Буду рада відплатити вам сміхом!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=296847
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.11.2011
Як можна бажати
Любити, ну тобто страждати?
Не хочу я знати…
Молюсь, щоб проснутися й не пам’ятати
Жорстокі ті ігри, що звав їх «любов» ти:
Закохане серце на клаптики рвати
Без логіки і мети,
Щоб потім із ніжністю вітру складати
Розсипані пазли. Листи
Заклеєні кров’ю у ящик губити…
Крім мене ж нікому їх не відкрити…
…Знешкодити бомбу, щоб потім лишити
Дві жертви по різні сторони нити
І в різні мокрі подушки страждати…
Нічого не бачити, не пам’ятати…
Ось знов не змогла ностальгію убити,
Потяг у вчора не в силах лишити:
Валізи з «любов’ю» не вмію губити…
Не можу читати чужі я листи,
Бо важко і так багаж цей тягти:
Всі «вибач», «забудем» і «знову почнем» берегти…
У пам’яті всі спільні дати тримати,
Щоб раптом чогось не пропустити…
І знову конверти зі смаком крові душі ти
Кидаєш у простір: відомі давно адресати.
…Я мрію повітря усе зібрати,
Далеко вивезти, кинути,
Щоб не було нічого, де жив би ти…
А потім себе саму задушити…
Не в змозі своїми руками здерти
Шпалери твоїх поцілунків затерті…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=291664
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 08.11.2011
Ранок… Кілька бабусь енного віку і розміру обговорюють все, що тільки можна, продаючи перехожим насіння. Декілька одиноких пасажирів втомлено походжають, чекаючи на свій автобус. Ольга, така ділова, наче успішна бізнес-леді, явно не вписувалася в екстер’єр автостанції маленького містечка. Всю увагу до себе привертала пара, що сварилася вже хвилин 30.
Хлопець: стрункий, зі смаком одягнутий, гарний, але не з тих ляльок, що мають гарне личко, не зачеплене розумом. Чимось він привернув до себе увагу, їй навіть стало його шкода… Дівчина: тендітна блондинка з вологими блакитними очима, вся трусилася чи то від злості, чи то від того, як десь там усередині билося об її грудну клітку серце.
До Ольги долітали лише шматки фраз, та й не любила вона підслухувати чужі розмови... Здебільшого було чути плач дівчини і її крики. Хлопець або мовчки слухав, або спокійно щось говорив. Все було стандартно, вона б і не згадала про цю пару вже через годину, але… Все змінилося за кілька хвилин… Раніше Оля думала, що сповільнена зйомка це тільки спец ефект, а виявилося, що реальність.
Стоп кадр… Тиша, наче вимкнули звук. Він повільно повертається і говорить… Вона з першого разу не чує. Тиша. Його рука на талії легко притискає її до себе:
– Ну, не лякайся! Знайомтеся…
Він запитально дивиться прямо в очі:
– Оля, – вона навіщось почала підігрувати.
Актриса з неї не вийшла б. Обоє дівчат стояли й нічого не могли зрозуміти. Першою прийшла до тями блондинка і почала так кричати, що її важко було не почути…
– То оце твоя нова пасія? То оце вона?!! Це… – але Ользі не хотілося цього чути. Вона вирішила втрутитися:
– І чого ти хочеш добитися цим криком?
Такого нахабства блондинка навіть не очікувала. Вона завмерла з відкритим ротом, проте досить швидко повернулася до тями:
– Ти думаєш, що я повірю? Підійшов до першої дівчини, яка потрапила на очі й вирішив, що я віритиму в те, що ти проміняв мене на якусь…
– Ти хочеш, щоб я довів тобі свої почуття?..
– Які почуття можуть бути у двох перехожих?!! – блондинка залилася істеричним сміхом.
Інстинктивно відчула, що зараз щось таки трапиться… Знову сповільнена зйомка… Темрява. Темрява. Темрява… Ольга відчула, як до неї торкнулися його губи… Ніжно і нахабно… Несміливо й досить упевнено… Стоп кадр. Сцена без звуку і світла.
…Коли вона прийшла до тями був майже вечір. Минуло три з половиною години. Останнє, що пам’ятала – поцілунок незнайомця без імені. Думки плуталися. Хтось підходив… Хтось щось питав… Нічого не чути. Ледве встала. Почала пересуватися (ходою це важко було назвати) до каси. Прошепотіла: «Львів…» - касирка інстинктивно вгадала, що від неї хоче ця божевільна, і почала критикувати «сучасну обкурену молодь» на все приміщення автостанції. Знову темрява… Думки плуталися, вона не могла скласти їх до купи… Не могла зрозуміти звідки у її голові взявся такий хаос.
Наступний спалах: львівська квартира… Гора немитого посуду. Холодна ковдра, здавалося зроблена з цементу. І знову темрява. Сцена без світла і звуку.
У цей день усе змінилося. Тепер у її житті з'явилася ще одна звичка, шкідливіша за куріння і алкоголь. Своєрідні наркотики. Можливо, навіть не звичка, рефлекс. Кожні вихідні вона проводила на автостанції. З 9 ранку до 9 вечора… Жоден пасажир не залишався поза її увагою. Спершу на неї дивилися, наче на божевільну, хоча, може, так і було… Згодом почали вітатися, дехто з найчастіших мандрівників навіть запитував як у неї справи… Вона відповідала занадто стомленою усмішкою, якою наділені люди, що багато пережили.
Іноді Ольга сама забувала хто вона і що тут робить. Стоп кадр… Наче плівка, вирізана зі старого фільму. Ніжний дотик. Очі. Величезні. Незрозуміло якого кольору. То були не очі, а емоції в чистому вигляді. Якби він знав, наскільки їй потрібен… Просто знав, що вона, наче вірний пес, тільки ще відданіша, завжди чекає на нього єдиного… І незрозуміло чому… Навіщо їй здався саме цей перехожий? Вона і сама не знала. Просто сиділа в очікуванні того, що він вийде з чергового автобуса, обійме, і вони ніколи більше не роз’їдуться по різних містах. Сиділа в очікуванні дива… А ще вона думала. Багато думала. І в один день вирішила: якщо не побачить його сьогодні, то не прийде сюди більше ніколи. Намагатиметься не прийти…
Ось на автостанцію завітав її старий знайомий – автобус Мотя. А он там важко прочиняє двері у своє потріпане серце-салон Лаврентій Іванович. Так-так, вони вже давно мають імена. У кожного своє… Іноді їй навіть здається, що ці машини живі. Принаймні живіші за людей, які завжди мають в запасі кілька завчених фраз на всі випадки життя… Тільки б не мовчати. А їй іноді так хотілося тиші…
Яскравіше почало світити сонечко… Воно ніби теж намагалося її підтримати і підбадьорити. Дівчина підвела голову, всміхнулася. Коли погляд опустився, побачила тільки набір кольорових плям… Згадалося дитинство…
Коли нарешті крізь яскраві плями спогадів пробилася реальність, на асфальт зістрибувала нова група приїжджих. І незнайомий автобус із написом «Польща». Його вона ще не бачила тут ні разу…
Раптом їй стало страшно. А якщо з нього вийде той самий незнайомець. Оля заклякла на місці. Серце перестало битися, але її все ще трусило по інерції…
Ледь встала. Попрямувала до виходу. Невпевнено. Занадто повільно…
Стара кіноплівка… Тиша в залі. Знайомий голос:
– Дівчино, не підкажете… Котра година?
Знайомі очі незрозуміло якого кольору. Не очі, а емоції в чистому вигляді…
– Дівчино, вам погано?
Темрява. Темрява. Темрява…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=291058
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 05.11.2011
Я тебе люблю… Найбільше! Не знаю чому: це почуття просто є в мені й нічого з ним зробити неможливо…
Люблю, коли ти не даєш заснути… Приходиш уночі, сідаєш під стіною, береш у руки чашку кави, яку незмінно готую для тебе, і зустрічаєш зі мною ранок.
Люблю розповідати тобі всілякі нудні історії, відчуваючи твій зацікавлений погляд… Я не кажу, що ці історії про мене, ти і так це розумієш...
Люблю, коли ти береш мене за руку і ми разом блукаємо вулицями… І байдуже, що нікого немає, бо мені ніхто, крім тебе, і не потрібен…
Люблю, бо ти знаєш мене краще, ніж будь-хто… Тільки ти розумієш кожен мій крок, кожну думку, кожний божевільний учинок…
Люблю навіть коли ти з’являєшся невчасно, просто виходиш із натовпу назустріч мені… Тоді ми зупиняємося і, куди б не йшли, повертаємося в парк… Туди, де вперше зустрілися… Мама мене покинула на хвилинку, а я задивилася на яскраві кульки і загубилась у натовпі… І зустріла тебе… Через тебе було дуже боляче… Так я і закохалася…
Люблю, найсильніше люблю за твої мертво-ніжні обійми. Вони ніколи мене не зігрівають, але в них я готова бути вічно…
Люблю… Найбільше в світі кохаю тебе!.. Мабуть, вибач за банальність, і жити не змогла б без рідних безбарвних очей і запаху твоєї улюбленої найміцнішої кави…
ДЯКУЮ, дякую за те що ти є, моя кохана самотносте…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=289512
рубрика: Поезія, Ода
дата поступления 29.10.2011
Він знову встояв на зруйнованому мості
пропащий янгол
так його обзивали ще зі школи
таблетки аспірину так і не прижилися в голові
а серце черговий раз жорстоко залили зеленкою і йодом
Та вона не здасться
вона не покине
залиту кров*ю з його вен
закидану лезами і цигарками
кімнату
А пір*я з янгольських крил
так і залишиться лежати
у вчорашньому снігу
неприбране двірничкою
Скляне сонце нарешті визнає
що воно непотрібне
і розіб*ється під його ногами
світ скориться
але вона
залишиться солодким снігом
на його губах
і трупом під уламками
старого міста
...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=288274
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 24.10.2011
Ти смерть
І ти життя...
Ти вщерть
Наповнив небуття...
Ти був колись,
Не злись!
Бо я не зрозумію...
Знов спогади
Лелію...
Втрачаю
Надію;
Топлю горе
У каві,
Якої море,
Якраз вдосталь,
Щоб забути
Холодну сталь
Любові...
Витирати
Кров,
Щоб постраждати
Знов...
Згадати
Втрати...
Любити, помирати -
Синоніми...
- Хіба є "ми"?
- Та є "ми", є!
Ось, кожному своє...
Не без істерики
Відстояла моє
Законне право
І вичавила
Потрібне слово
Із уст твоїх
Німих...
Не можеш
Без мене
Забути,
Почути,
Відчути...
Без мене
Не зможеш
Бути!..
Прощай!..
Приємно помирати
Наодинці,
Уповільнено чекати,
Ховаючи рубці,
На тебе...
Писала б далі,
Та рука болить,
А ти не вартий болю!
Знову наді мною
Висить
Блакить...
Я знов валяюсь долі,
Коли заходиш
До кімнати,
Щоб знову обійняти,
Мене заплакану
Спитати:
- Ну? -
Й все зразу зрозуміти...
Так довго страждати,
Щоб просто
Сказати
ЛЮБЛЮ!
Тут тільки ти і я
І ще моя
шизофренія...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=284284
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 04.10.2011
Життя коротке, а вона сказала: "Ні!"
Закрила двері і не повернулась...
Останні фото догоріли вже в вогні,
Але минуле досі не забулось...
Всі жити хочуть, тягнуться до волі,
Крильця метеликів обпалює свіча,
Лише ніхто уже не змінить долі
І винятком не стане вже вона...
***
З обпаленими крилами на зліт,
Найперший і , надіюсь, не останній,
З низької висоти прожитих тисяч літ
Вона спішить устигнути до рання...
Поглянула на світлі неба зірки,
Покірна свому щастю стала вже вона...
Узявши в руки свого життя збірки
Таки впурхнула у нове життя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=284061
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.10.2011
Ось вона крокує вулицею. Ніби гарна, але така схожа на інших. Усе стандартне: гарна фігура, довге русе волосся і очі... Карі очі. Вони можуть сказати, що це очі мудрої жінки, але... але я... Я знаю...
Ти, запам'ятала той день, мабуть, назавжди. Такі шматочки життя не забуваються ніколи. При їх видаленні з пам'яті постійно з'являється напис "ERROR"... "Скасов..." - крізь сльози ти уже не бачиш останніх літер.
Що ти там тоді промуркотала? Приємно познайомитись? А розум уже завбачливо перепитував:
- Дівчино, я вас знаю?
- Ні, ти себе не знаєш, сонечко! - пророкував його погляд.
Він уже тоді, коли вперше зловив твої зацікавлені очі в свої теплі обійми, знав, що мотузки правильності, якими сама себе обплутала, послабилися і готові впасти додолу. Він бачив, що ти вже почала втрачати не тільки самовладання, а й здоровий глузд.
Ти сиділа сумна і п'яна від мінералки і кохання, наче алкоголік-капітан, якого не слухається навіть юнга. Думки збилися з курсу.
- Ні, не дивися на нього! - і тут же ловила в сіті своїх очей іще малознайому, але таку рідну постать.
- Тільки не йди до нього! - і зразу ноги самі підхопилися з місця і, онімілі від страху й шоку, несли тебе ближчей ближче до перехожого з багатозначною усмішкою.
Він таки вирішив не йти без трофея, який обов'язково потім викине до комори своїх почуттів: "на чорний день". Дійсно, а раптом криза? Перехідний вік, що почався в 14 і навіть не збирається закінчуватися? Ти стаєш просто нікому не потрібен зі своїми натягнутими нервами і сентиментальними сльозами... А вона, наче подушка: завжди поруч, завжди рада, завжди вірна...
Хоча... Мабуть, так влаштований кожен і не твоя, зовсім не твоя, в цьому провина!
Ти будеш дарувати їй квіти й носити подарунки, поки не перетвориш із шикарного букету в старого плюшевого ведмедика, потріпаного занадто вибагливою дитиною. Такій іграшці немає чого робити у твоєму чистенькому будинку!..
Неважливо, що вона потім плакатиме ночами і питиме антидипресанти на кухні разом зі своїм безсонням і заплаканою самотністю. Не важливо, що перестане їсти і схудне на кілька кг. Неважливо, що її гардероб дещо зміниться. Просто у неї з'явиться щось в очах.
Одні називають це досвідом. Інші - мудрістю. Проте дуже мало людей розуміє, що це
СУМ...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=283957
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 02.10.2011
Ну хто сказав, що сніг навіки білий,
Я бачила, він чорний був колись,
А той художник зовсім неумілий
Не бачив сльози янголів, що вниз лились...
І ангели зовсім не добрі завжди, ні!
Вони бувають дуже злі...
І небо тоді палить їх в вогні.
Чи то у блискавок теплі
Зринають очі... Ні, не Бога!
Диявол теж на небі вже давно живе,
І всі самозакохано вдивляються у нього,
І думають, що окрім них усе німе...
Та й плачуть всі не тільки від нещастя,
Я знаю, бо у мене сльози радості текли,
І більш мені цього зробить не вдасться...
Думки сторонніх: "Божевільна!" - обпекли!..
Минуть ці дні, і тижні, і роки...
Зламають всі стереотипи покоління.
Обвуглені дерева візьмуть все у руки
І розпочнуть нове природі поклоніння...
А я іще жива, ще тепла і прозора,
Невизнаний художник чужих душ...
Можливо, інші скажуть просто: "Хвора!",
Та змити це мені поможе душ...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=283918
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 02.10.2011
Пластинки выбираю в магазине,
Стираю пыль я с их старинных судеб…
И лишь одна осталась на витрине:
– И чья ж она, – спросила, – будет?
–Простая декорация без ценности! Ничто.
А Вас она интересует?
Её давно не трогает никто,
И даже ветер пыль с неё не сдует…
Держу её, теплеющую снова,
Стираю сверху серый слой…–
И в мыслях уже нет и слова:
Я на секунды становлюсь немой…
Она, как я: отброшена другими,
Забыта кем-то здесь давно,
Но не купить её в случайном магазине,
Не променять на красное дешёвое вино…
И её сердце – копия меня!
И имя даже у неё моё! И тоже
Так сильно одного любит тебя,
Хоть нет ни символа на чёрной коже…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=283690
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 01.10.2011
І
знов блукаю парком, переходжу міст,
та випадково чую часточку розмови.
ось знову, не втрачаючи свій хист
диктує наполегливо умови
ВІН...
стаю, замислюючись на хвилину,
і тиша завмирає, згущує повітря.
у думці жертви: "Кину/не кину", -
а він уміло знов нанизує на вістря
ЇЇ...
Й
щораз обдумуючи кожне слово
старанно в них вкладає почуття,
безглуздо усміхається медово
й надовго поринає в забуття
ВОНА...
коли у них було все так чудесно,
коли всі негаразди оминали разом,
а її очі ще світилися небесно...
можливо все ж покине іншим разом
ЙОГО...
сценарій змінюється і росте експресія
і вибору у них обох уже немає...
а далі все росте й росте агресія,
й нікому не важливо хто кого
КОХАЄ!!!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=283634
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 30.09.2011
Він: Терлецький Вадим Сергійович. Дипломований лікар-психолог.
Пацієнт: чергова сіра миша, що заблудилася у темній норі життя.
Вадим Сергійович попросив секретарку зробити чаю (тільки велику кружку).
– Заходьте, – перший «гість» несміливо прочинив двері.
Звичні привітання. Далі «вступне слово» психолога про те, що з кожним із нас «усяке може статися» і відвідувач готовий говорити – робочий день почався…
– Я тут подумав… Ви ніколи не помічали, що ніхто не живе своїм життям, всі позичають його у когось?..
– Тобто?
– Я прокидаюся від звуку чужого будильника. Він лунає за стіною орендованої квартири, що змінює господаря мало не щомісяця. Взуваю капці (на них спить пес-подарунок друга, бо вважає своїми). Одягаю халат (чомусь пахне чужими парфумами). Заходжу на кухню, щоб зварити кави (її покинув попередній власник). На кружці написано «Konstantin» – фірма так називається, але все одно не по собі. Навіть цукор учора позичив у сусідки, а отже і він – не мій…
Їду на роботу в трамваї (попередні покоління три, безперечно, пам’ятають його і вважають своїм). Сідаю за стіл ( я 13 його власник). Торкаюся пальцями клавіш комп’ютера (скільки людей робили це до мене – страшно уявити). П\'ю чай із лимоном (хто тільки його в руках не тримав)…
– Буває…– Вадим Сергійович професійно вдає інтерес.
– А духовність, яка давно зникла? Ми слухаємо чужу музику, що лунає з динаміків радіо та магнітофонів, ходимо на чужі концерти закордонних виконавців, роздивляємося їх крізь рожеві окуляри телевізорів… Мріємо бути такими ж. Боїмося творити своє й заважаємо робити це іншим: критикуємо картини, книги; сваримося з сусідом, що вчиться грати на скрипці; гримаємо на дитину, яка розмалювала квіточками дешеві, давно обдерті шпалери…
Часто самі собі суперечимо. Віримо в Бога, проте сумніваємося в його існуванні. Роблячи комплімент колезі, бачимо неправильно зав’язаний галстук. Коли на чергове «дякую» відповідаємо «немає за що», думаємо насправді, що надали неоціненну послугу. Загадуємо бажання на Новий рік, наперед знаючи – не збудеться…
Вадим Сергійович вирішив не перебивати (іноді ж треба помовчати), не зважаючи на те, що в повітрі висіла гнітюча пауза.
– Чому ми завжди просто погоджуємось із думкою інших, навіть коли не підтримуємо її. Усюди панує майже армійська дисципліна. Ніхто не хоче вирізнятися з натовпу. Яскравих людей називають не оригіналами, а білими воронами (у рідкісних випадках) чи божевільними (зазвичай). Чому? По-моєму, лише тому, що ті не підкорилися правилам, які встановила сіра консистенція під назвою суспільство… Я не хочу так жити!
– Ви думаєте про суїцид? – частину розповіді психолог за звичкою просто прослухав.
– Та це я так, образно… – відвідувач зніяковів. – Дякую, що вислухали!
– Уже йдете?
– Так, поспішаю… До побачення. – двері поспішно зачинили.
Пацієнт затримався на кілька секунд і встиг почути:
– Уявляєш, до мене щойно приходив та-а-а-акий псих!!! Тобі й не снилося!
Ну от, черговий лікар вважає його божевільним… Він швидко пішов геть.
Секретарка занесла Вадимові Сергійовичу чай у величезній, як той просив, кружці з написом «Ігору від керівництва» (подаровану попередньому власнику кабінета), а він так і не дізнався, що заварка в них давно закінчилась, а чайника ніколи й не було.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=283441
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.09.2011
Вона жила звичайним, стандартно-складним життям. Щодня один і той же маршрут: дім – робота – магазин – дім. Вечеря у порожній квартирі, яку виборола ціною важкої праці на кількох роботах. Телевізор. Самотність, бо нікого не підпускала до себе, навіть сусідку Марту, що давно полишила всі спроби… А згодом намагання заснути, а не тинятися з кімнати в кімнату, поки самій не обридне…
Усе так би й залишалося, якби одного разу… Отже, все з початку.
Якось Вона поверталася після чергового корпоративну (одного з не багатьох, на які все-таки прийшла), що, як завжди, «трохи» затягнувся. Поверталася досить пізно, тому мусила йти пішки. Ні, страшно не було – давно звикла ходити нічними вулицями…
Останній темний провулок у мертвій тиші і подушка. Вона здивувалася: як ніколи хотілося спати!
З-за рогу сусіднього будинку, наче привид, зовсім нечутно виїхала машина. Ще кілька міліметрів і Її б помітили у світлі фар, але чомусь саме зараз спрацював інстинкт, закладений ще в дитинстві. Вона притислася до стіни. Пролунав звук. Здалося, то просто будинки щось тихо сказали один одному, але… Через кілька хвилин жінка відійшла від стіни й уперше в житті пошкодувала, що Її ніхто не проводив… Тепер у Неї є вибір: просто пройти мимо і через кілька хвилин уже спати, загорнувшись у ковдру, чи подивитися, що ж це чорне з’явилося навпроти її під’їзду. Майже відчинила двері, проте звідкись із неймовірної давності виринули спогади.
Вона вчилася у другому класі, коли маму звільнили з, як виявилося, небезпечної роботи бухгалтера. І засудили, тільки не по-справжньому, як вона тоді сказала, - умовно. Проте хіба з таким минулим візьмуть уже на якусь пристойну роботу? Тому мати ледь змогла влаштуватися двірничкою… Звідкись з’явилися плітки, наче вона вбила людину, та довести це не мають змоги.
Довірлива дівчинка розповіла Катерині Олександрівні, класній керівничці їх 2 – Б. «Друзі» підслухали й наступного дня про це дізналася вся школа.
Далі – постійні знущання і відкриття: діти набагато жорстокіші за дорослих. Вона вже ніколи не забуде обличчя кривдників. Особливо Олега, що навіть одного разу вдарив. Удар був не сильний, проте для закоханої по-дитячому Юленьки цього вистачило. Вона не дожидаючись кінця уроків побігла додому. Раптом світ почав обертатися навкруг неї, насправді це просто закрутилася голова, проте відчуття забуття сподобалося. Потім нічого не пам’ятала. Виявляється, що Її однокласники просто стояли круг Неї і сміялися… Сміялися і нічого не робили… Швидку викликала налякана вчителька, що випадково глянула у вікно…
…Спершу проводили обстеження в міській лікарні, згодом – обласна. Лікарі лякали невтішними прогнозами – Юля може померти… Маленька у це просто не вірила. І не дарма. Після тривалої терапії спеціалісти визнали, що це все ж таки вікове, але додали: «Ніяких стресів!» За час, проведений у лікарні всі полюбили дівчинку з великими зеленими очима. Кожна медсестра знала про надзвичайно жорстокий світ, де жила дитина, яка давно вже звикла до труднощів.
Вони вмовили-таки матір поїхати з того міста. Допомогли змінити прізвище. Юленька просто зникла з колишнього дому. Вона вже ніколи після того не згадувала нічого, пов’язаного з другим класом, наче хтось вирізав той період із її життя.
Мати знайшла нову роботу для себе й нову школу для доньки… Вони знайшли нову долю...
Зараз знову чомусь почувалася тою беззахисною дитиною, зацькованою однолітками, проте змогла підійти до сусіднього дому. Там без свідомості лежала людина. Чоловік.
Ні! Тепер вона просто так його не покине! Сама, мабуть, тоді була така ж безпомічна… Інстинктивно перевірила пульс, як це робили у фільмах. Серце ще билося. Набрала 103. Після того, як назвала адресу, диспетчер записав її дані. Вона поклала трубку...
…Уже через 10 хвилин швидка забрала постраждалого. Цікаво, а як довго їхали по Неї?..
Усе скінчилося. Наче крізь сон вона добрела на 6 поверх… Без ліфта… На годиннику 00:17… Подзвонила у двері сусідки… Марта у пухнастих капцях відчинила двері і поглянула так здивовано, наче побачила привида. Уже знову маленька Юленька, а не жорстока і самотня Юлія Василівна, ридала на плечі заспаної жінки. Заснула нічого так і не розповівши… Вранці довга розмова, пояснення, шкільні спогади…
Минув місяць… Тепер у Неї з’явилася подруга. Вони разом поверталися з роботи… Гуляли вечірніми алеями, наче діти… Потім могли годинами підніматися сходами на 6 поверх, зупиняючись на кожній площадці, й згадувати смішні історії… Усі сусіди дивувалися: як можуть дві жінки їхнього віку прикидатися маленькими, а головне навіщо? Але подруги черговий раз обіцяли, що більше не будуть і тиждень їздили ліфтом. А потім знову все з початку…
…Марта захворіла. Юленька вже третій день носила їй ліки від кашлю, бігала в магазин по продукти. Потім ішла до себе і знесилено засинала. Одного дня під дверима квартири на неї чекав чоловік з напрочуд знайомими рисами обличчя. З очей покотилися сльози. Юленька зомліла…
Розплющила очі. Над головою біла стеля рідної квартири і стурбований Олег. Той самий Олег… Стало страшно. Вона повторювала одну фразу: «Не треба… Тільки не треба». Чоловік здивувався:
– Стільки часу пройшло, а ти ще досі мене боїшся?
Вона притиснулась до стінки. Він сів поруч.
– Не бійся, я не заподію тобі лиха. А взагалі-то я прийшов подякувати… Ти мене врятувала. Лікарі казали, ще кілька хвилин і моє життя обірвалося б. Чуєш? Дякую…
Вона дивилась йому в очі й нічого не бачила:
– Як це, врятувала?..
– Це ж ти дзвонила у лікарню? Вони записали твою адресу.
– Чому?..
– Ну, мабуть, ти просто мене не впізнала. Якби ти бачила, що це я, то…
Вона перебила:
– Ні, чому ти мене тоді вдарив? – сказала і не почула свого голосу…
У повітрі повисла нестерпно довга кількасекундна пауза.
– Любив Тебе тоді, не знав, що зробити. Та й зараз, мабуть теж люблю… Я тоді все-таки дізнався куди Ти зникла. Вмовив батьків переїхати, але не знайшов Тебе… Можливо, доля мені допомогла, а зараз, мабуть, карає... Я знаю, за все треба платити…
– Іди…
– Вибач…
– Іди! – вона повернулася до стіни і заснула.
Наступного дня вирішила, що це сон, але на кухні стояв величезний букет ромашок. Їх аромат заполонив квартиру і заважав забути.
У двері подзвонили. Юленька з надією кинулась відчиняти, проте це була Марта. Подруга скоса глянула на квіти:
–Та ні, колеги вчора подарували…
Коли залишилась сама зателефонувала до лікарні… Їй дали номер постраждалого. Звідкись знову повернулася Юлія Володимирівна – жорстока і самотня. Ні, Вона не зателефонує! Жінка знов знесилено упала на ліжко. А далі – забуття.
Її розбудив дзвінок у двері. Придумуючи відмовку від настирливої Марти, неквапливо відчинила. На порозі стояв Він…
Минув рік… Життя колись неприступної Юлії Володимирівни зовсім змінилося. З’явився чоловік, якого Вона любила ще з дитинства… Марта тепер часто пила з ними чай і заздрила, радіючи щастю кращої подруги… Усі любили маленьку тримісячну дівчинку на ім’я Юленька, яка дивилася на світ великими зеленими очима…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=283428
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.09.2011