| Сторінки (2/106): | « | 1 2 | » |
МАКСІАДА. Частина І. Прижиттєва
(присвячено другу)
1.
Макс живе один у квартирі - вчиться в університеті, бухає.
Сидить в генделиках із судоку, постійно у бійки встрягає.
В квартиру навпроти заїжджає пара - Макс випадково дізнався.
Боксер і Дівчина з Червоним Волоссям. Макс каже їй, що закохався.
Ось так іде, дзвонить у дзвінок, стоїть на порозі в одних трусах.
І каже через боксера плече:
"Знаєш, мала, ти не в тих руках.
Ми із тобою повінчані небом,
Маємо спати ра́зом.
Маємомо слухати Цепелінів
І просинатись під га́зом.
Маємо тертися голою шкірою,
Знемагаючи від любові.
Кинь чоловіка - іди до мене".
Боксер б'є, в Макса повний рот крові.
Макс лежить на майданчику, чує сварку за дверима.
Чує - він кричить, вона плаче - так і знав, все не гаразд поміж ними.
Макс довго дзвонить, грюкає у двері - ніхто йому не відчиняє.
Макс заповзає до себе, лежить на долівці, ледь не конає.
2.
Назавтра Макс тяжко виходить з піке,
Приходить і каже коханій таке:
"Знаєш, мала, вже ніколи й ніде
Інша любов більше нас не знайде.
Такий шанс дається один на сотню життів -
Як би ти не шукав, як би ти не хотів.
Ні кілометрами, ні штампами, ні стіна́ми
Не відмінити того, що виникло поміж нами.
Треба до останнього триматися за любов таку".
Боксер б'є кілька разів.
Дівчина із Червоним Волоссям плаче й викликає швидку.
3.
Макс з'являється знову за кілька днів.
Хитається й шепелявить, бо не має передніх зубів.
Дивиться крізь боксера на тендітну постать струнку,
Бачить вологі очі й порушує тишу лунку:
"Знаєш, кохана, коли торкнемось руками,
Ангели зійдуть з небес і співатимуть з нами.
Битимуть в наших очах вогняні блискавиці,
Щастя нап'ємось із вуст, ніби спраглі з криниці.
Вийдуть моря з берегів, і зупиниться час,
Сонце не зійде уже - вічна ніч буде в нас.
Згине із нами весь світ - і народиться знов.
Все, що залишиться в ньому - наша любов.
Лиш коли вічність потому ми втратимо сили,
І у обіймах впадем в сну високі кови́ли -
Ніжно фіранок торкнеться проміння зорі,
Без гудків, тихо-тихо, відпливуть у моря кораблі,
Сміттєвози й трамваї німотно продовжать роботу.
Світ дріматиме з нами - буде ранок суботи "...
4.
Дівчина із Червоним Волоссям намагалась свого зупинити.
Та хіба ти зупиниш спортсмена, що шалу вогнем оповитий?
Що стільки років збирав медалі, кубки й пояси,
Про якого стільки років говорили на всі голоси,
Який виборов сорок три перемоги і не знав поразок,
І якого якийсь шмаркач викидає із спорту наразі...
5.
Макс повернувся з лікарні, коли осінь прийшла.
Тихо співали ангели - хто зна кому?
Дівчина з Червоним Волоссям вночі прийшла.
Все залишила позаду.
Все віддала йому.
МАКСІАДА. Частина ІІ. Посмертна
(присвячено другу)
1.
Макс височить на краю площі - все такий же чорний і стрункий.
Байдуже й весело, як паломник на прощі, дивиться на дівчат і як тане лід ламкий.
Вдягнений знов не по сезону - всі в куртках, він у светрі якомусь.
Посеред цього вавілону - мов туарег у пісках,
мов на порожній сторінці одинока кома.
В чорних татарських очах знову хміль розлився, мов на воді бензинова плівка.
Підходжу, гамуючи жах, відчуваю як хитається під ногами бруківка.
Слухай, кажу, привіт! Ти ж помер! Він усміхається: Салют, тьоска.
Знову ти ловиш химер. Не галасуй. В тебе є папіроска?
Скільки разів я казав - зупинись, не забивай голову дурнею.
Все, що потрібно душі - любов, бухло і квиток до музею.
2.
Ось напівтемний зал, липкі столи якоїсь пивниці,
Тане у мороці дим, чиїсь голоси, чиїсь плями-лиця.
"Як? Я ж тебе хоронив! Була твоя Іра, всі друзі, батько, родина!"
Макс піднімає стакан, ковтає, дивиться, ніби я мала дитина.
"Був січень ,стояла холоднеча. На кладовищі нікого крім нас не було.
Ми всі відчували, що тут недоречні. Приперлися, натоптали,
порушили чистого снігу тло.
Притягли цю домовину, поставили на лавки,
ніби всі працювали у службі доставки.
Ніхто з нас не вірив, що саме ти там лежиш.
Вітер підвивав у крихких березах,
І усі дивились із осудом, не впізнаючи.
Ніхто не бачив тебе мертвим.
Тим більше - тверезим"...
3.
Раптом я помічаю Іру, що сидить поруч із ним -
Дівчину із Яскраво Червоним Волоссям.
Значить, все правильно? Ось він - живий!
Значить нічого мені не здалося!
Вона завжди проиходила забирати його додому.
А він завжди опирався, долаючи хміль і втому.
І вона підливала йому ще і ще, аж поки він потухав,
І вона вела його, тримаючи під плече.
"Слухай, Іріш. - кажу - Ну хоч ти поясни.
Мені говорили - Макс помер,
Ми були на похороні, казали - він в раю,
Але сумнівалися де він насправді тепер.
Хто його підрізав так не знайшли -
Хто покинув в червонім снігу - гарного і блідого.
Коли хтось із нас помирає у двадцять п'ять -
Таке не додає впевненості у хепі-енді нікому".
4.
Але Дівчина із Червоним Волоссям не відповідає.
Знаходить сигарети, запалює по одній мені, собі й йому,
Встає, бере Макса під лікоть і з ним в ночі зникає.
І я чую з темряви її голос. І як вона каже невідомо кому:
"Ми із тобою повінчані небом.
Маємо спати ра́зом.
Маємо слухати Цепелінів
І просинатись під га́зом.
Маємо тертися голою шкірою,
Знемагаючи від любові.
Навіть коли серця наші більше
Не перекачують крові"...
P.S.
Лише кілька місяців потому згадав, кому можна написати,
розпитати що й до чого. Знайшов контакат, написав в телеграмі.
Поспілкувалися, трохи розповіли одне одному про власні справи.
Втім, не надто вдаючись у подробиці. І тоді я пишу:
"Слухай, ти ж пам'ятаєш Максову Іру, ну ту, із червоним волоссям?
Не знаєш про неї нічого?"
"Ну, ми з тих пір не перетиналися, але мені хтось ніби казав,
що там сумна історія. Вона, ніби, померла невдовзі. Ніби щось
там із онкологією, а може й ні. Не пам'ятатю вже".
"Жесть, звісно. Шкода".
"Так. Красива жінка була".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978446
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.03.2023
Вітре, вітре - завмри на хвилинку
і на вікнах фіранок не руш.
Не здіймай хтиво їхні спідниці,
не збивай із дерев стиглих груш.
Не хитай ти підлогою тіні,
і не бався промінням з вікна -
Хай зупиниться час в своїм плині,
хай поспить трохи поруч вона.
Не існує насправді нічого -
ні набитих відлуннями міст,
Ні гриміння за обрієм злого,
ні із днів нескінченних намист.
Є кімната і вікна високі,
є підлога і стін білих тло,
Густота її плинного тіла,
її тіла медове тепло.
Як розкриє вона очі сонні,
рушить знов круговерть вікова,
Я клинописом на підвіконні
закарбую любові слова.
Доки ж спить, десь у мене на грудях
заховавши обличчя своє,
Дослухаюсь як жінки волосся
проростає крізь серце моє.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978440
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.03.2023
Моя принцеса говорить швидко,
смється, захлинається словами.
Бігає, стрибає, співє, танцює,
поправляє волосся руками.
Курить за гаражами - понарошку, не в затяг,
смішно тримаючи сигарету.
Вночі вона дивиться на зірки -
шукає щасливу прикмету.
Інколи цупить косметику у сестри -
фарбує обличчя яскраво,
У білих кросівках виходить надвір -
і позирає лукаво.
Читає якихось Маркеса, Сартра, Камю,
слухає рок з матюками.
І з мене на мить вибиває дух,
випадково торкнувшись руками.
Ганяє він станції і до шахт
на мопеді у міні-спідниці.
Світить білизною - мріє - хтось забере
до міста, а може й столиці.
Притискається довірливо під дощем,
ховається під моїми руками.
Хмурить брівки - не добере -
як поводитись із чоловіками.
Червоніє легко, оповідає чутки,
ледь чутно шепоче дурниці.
І пахне квітами і вугіллям,
дюшесом і залізницею.
Все відлетіло. Далеко позаду
наше літо й дитинство.
Сили Небесні, бережіть принцесу мою,
і наше спалене Королівство.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978349
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.03.2023
Прикидаюсь, що сплю - підглядаю,
Як вона одягається зранку.
Коли тихо зі снів випливаю
Я від запахів кави й сніданку.
Як вона одягає білизну -
Так уважно, мов лицар лати,
Бо ніщо не повинне тиснути,
Вирішальної миті з'їжджати.
Урочисто, мов жриця ризи
Одягає вона панчохи,
Ніби в храмі пророцтв чекають
Селевкиди і антіохи.
І як сушить вона волосся,
Що злітає, мов птаха крила,
Ніби пряним яванським вітром
Надимає фрегат вітрила.
Як малює вуста і очі -
Пальці легко снують в повітрі,
І як змішує свої фарби,
Як Моне на своїй палітрі.
Як вона одягає сукню,
Що стікає по ній водою,
Ніби верба у травні вділась
Листя хмарою молодою.
Що чекає тебе за дверима?
Де турніри твої й двобої?
І чому на свої казання
Не береш ти мене з собою?
Залишайся, не йди сьогодні.
Я не знаю, що може статись.
Покажи мені цього ранку
Як умієш ти роздягатись.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978345
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.03.2023
В місті щодня когось проводжають -
Проводили й тебе в останню путь.
Я теж ходив проводжати - хоч ти зовсім мене не знала -
І ледве знала як мене звуть.
Стяги промерзлі, піксель, священник,
Березнева могила вогка.
Ніхто з них і близько тебе не знає...
Я теж не дізнався хто ти така.
Тобі завжди не щастило в коханні,
Мені не щастило теж.
Я рано дізнався де мої межі -
Але ти ніколи не знала меж.
Я добре знав твоїх друзів і тата,
Знав твої вірші і музику слухаєш яку.
До тебе манав би я колись таке слухати,
Але зараз і сам полюбив - саме таку.
Ранками чоловіки пили твою каву,
А вночі зігрівали твої долоні.
Вони ніколи не помічали тієї заграви,
Що спалахами билася в твої скроні.
Ти легко знялася, відклавши на потім
Всі численні недороблені справи,
Так, ніби вийшла на кілька хвилин до книжкового,
Чи в кіно, чи із кимось випити кави.
Небо ще буде синім, блакитним, свинцевим
І чорним безліч ночей.
Але завжди воно матиме один лише колір -
Колир твоїх очей.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978303
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.03.2023
Жінка, що поїхала від мене до Парижу
Знає що таке радість і що таке втома.
Вона любить музику, червоне й золоте,
Любить сміятися, не буває вдома.
Вона шукає себе в небі, серед місяців і зірок,
На її колінах - завжди розгорнута книга,
Вона біжить не лекцію, концерт, на урок,
А ввечері тане, мов березнева крига.
І чорна вода затоплює її сни,
А голі дерева схиляються, тягнуться гілками.
І ми лежимо, холодні в очікуванні весни,
І я дослухаюсь, як тихо вона зітхає.
Я будував дім - побудував тюрму.
Замала клітка була в моєї пташки.
Якось я відімкнув і втопив ключі,
Якби не було боязко, як не тяжко.
Теплі твої сніданки, й вокзальний біляш.
Білі твої сади, мій туман залізниці.
Тихі твої свята - й сигаретний дим.
Сірий нормандський пляж - і жорсткі полиці.
Все це пов'язане більше, ніж я б хотів.
Це означає більше, ніж ми вважали.
І нескінчені вервечки безликих діб
В полах ховають спогадів злі кинджали.
Більше я не тюремник, не птахолов.
Пурхай, збирай свій мед і свої кристали.
Я не прошу писати мені про любов.
Хочу лише, щоб більше вві сні не зітхала.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978299
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.03.2023