Десь при дорозі, трохи за селом,
Де запах полину у ніс лоскоче.
Великий камінь, поряд з джерелом,
Вдивляється у небо серед ночі.
Він бачив вічність і парад планет,
Він бачив тих, що нині не існують,
Був свідком тисячі комет,
Які у просторі космічному мандрують.
Він мріяв стати більше ніж він є,
У снах він був основа замку.
А скільки статуй за життя своє,
В собі він уявляв із ранку.
Була надія, що прийде той час,
Коли про нього піде добра слава.
І він чекав на той щасливий шанс,
Але чекати то даремна справа.
Пройшли роки, можливо тисячі,
З образою на світ зникають мрії.
Одного разу діти граючи,
До каменя прибігли у надії
Сховатися від сонця в холодку.
Водиці прохолодної попити.
І ящірку зелену і швидку,
За довгий хвіст хотілося вхопити.
На нього діти лізли сміючись,
Торкалися своїми ніжними руками…
Каплі роси, мов сльози полились,
То камінь плакав, тихо під зірками.
28.11.23. Олександр Степан.
