калюжі проступають на розбитих асфальтах
ніби мутна підземна ріка
шпигує за грудневим простором
сотнею своїх очей
я вглядаюся в обличчя хлопчаків
які гасають навколо калюж
мов шукаю своє дитяче лице
щоб попередити про стеження
щоб відвернути лихе
а вони не зважають на мене
лиш викрикнув хтось один
«стрибай із нами діду»
і мені так самотньо від того «діду»
а їм так весело
і ось вже і я перестрибую ці калюжі
разом із ними
швидше швидше швидше
наче це якийсь безладний танок
під гупання жилок
в ритуальні тамтами скронь
далеко не зразу але помічаю
які вже дорослі обличчя в тих хлопчаків
їхні залисини їхню сивину
я силуюся згадати і не можу
чому я тут для чого стрибаю
через калюжки талого снігу
поверхню яких заливає сонячне сяйво
а отже — єдина думка яку вдається вловити —
завтра після морозної ночі на цьому місці
під ногами хрустітимуть
кірочки світла
23.01.22
Аж щемливо!...
