Ще тільки планета збиралася обернути нас до Сонця, як ми вже дійшли до місця, на яке вказував навігатор. Це був не стільки так званий кордон між землями нашими і тими, що вже стали не нашими, як це був кордон між природою і пусткою. За спиною, всього-на-всього три кроки позаду, залишалися дерева з кущами, поля з травою, дороги, по яким вже давно ніхто не ходив і не їздив. А попереду відкривалася безмежна рівнина, де того всього не було. Взагалі. Гола пустеля – ніби якась надприродна сила зрівняла все, що тут росло, в щось однорідне, а потім забрала з собою навіть всі залишки, які мали б залишитися і хоча би стирчати із того знесеного. Не було видно взагалі нічого – рівна, як поверхня столу, пустка.
Ніч закінчувалася, починало потроху сіріти. Ми стояли і дивилися на територію, на якій не було нічого живого. Жодного живого сліду. Навіть натяку. Скільки бачив бінокль, до самого горизонту виднілася чомусь нижча на кілька метрів рівна-рівнісінька руда місцевість, ніби весь верхній шар землі хтось зняв аж до глини і кудись подів, а те, що залишилося, обробив чи то високою температурою, чи то залив водою, а потім підсушив. Не було видно жодної рослинки, жодної тваринки, жодного птаха. Навіть мошка не дошкуляла в цю звичну для неї пору року. Тільки безліч розкиданих в хаотичному порядку червоно-рудих, з якимось фіолетово-зеленим відтінком невеличких горбиків і таких же неглибоких ямок. В багатьох ямках виднілася темна рідина, деякі ямки булькали і парували. Не було нічого, за що б зачепилося око, щоб позначити хоч якийсь орієнтир.
Коли сонце повністю зійшло над горизонтом, по всій території завиднілися невеличкі острівці чогось яскраво-зеленого, схожого на мох, але точно сказати, чи воно живе, було неможливо. Ми довго дивилися вперед, кожен у свій бінокль, намагаючись зрозуміти, кудою треба було йти далі, щоб не потрапити в якусь пастку. Справа в тім, що з цієї території на наші землі почало доходити щось таке, від чого люди, що жили неподалік від цього кордону, втікали якнайдалі, залишаючи обжиті місця, причому, не хотіли ні про що розповідати, тільки мовчали і відводили перелякані очі, і твердили, що нізащо додому не повернуться. Нам потрібно було вияснити, що їх так лякало, від чого вони втікали.
– Вмикаємо відблисковий захист, і спостерігаємо ще хвилин десять, потім йдемо вперед, – командир влігся на рудий ґрунт, уперся в нього ліктями, і почав уважно дивитись в бінокль. Ми всі, як один, зробили те ж саме. Зі сходом сонця стало добре помітно, що скільки бачить око, по всій території із землі окремими фонтанчиками виринають якісь гази білого кольору, які на невеликій висоті розчиняються в повітрі і стають вже невидимі. Раптом хтось скрикнув:
– Дивись! Дивись! Що то?! Ніби шахта в землі відкрилася і закрилася! Як двері в купе! Прямо вперед, трохи вправо, тринадцята година! – то кричав Пес. Він встав навколішки і показував рукою на тринадцяту годину.
– Тихо, не кричати, – шикнув командир. – І ляж не висовуйся.
Всі насторожилися.
– Он іще одна, трохи лівіше! – це вже, як від великої несподіванки, скрикнув Вексель, а потім притишив голос. – Теж відчинилася і швидко зачинилася. На одинадцяту!
– І правіше, правіше також! На дві години! Господи, що то може бути? Воно відкрилося і більше не закривається! На дві години дивіться! – Пес знову кричав, відірвавшись від бінокля, і глипав величезними очима то на командира, то в напрямку своєї руки.
Всі повернули біноклі у вказаний бік. На відстані в кількасот метрів було видно квадратний отвір в землі. Раптом звідти вилетіла невелика ракета, але вилетіла не так, як зазвичай вилітають ракети, а так, як підлітають у цирку булави для жонглювання: повільно обертаючись, злетіла на кілька десятків метрів і упала на землю поряд із отвором, не розірвавшись.
– Ви бачили? В неї два стабілізатори відкриті були, а два ні! – Вексель показував уперед рукою, в якій тримав бінокля, і його рука трусилася.
– То ж була ракета? Чи то не ракета була? – командир поглянув на Векселя і відвів погляд. – Я саме глянув у інший бік.
Раптом поряд із квадратним отвором в землі, з якого вилетіла дивна ракета, з’явилася ще одна дірка, але вже не квадратна, а якась неправильно-овальна, і звідти знову вилетіла ракета. Але цього разу ракета вилетіла як потрібно – на висоті метрів з десять у неї відкрилися всі чотири стабілізатори і вона, рівно злетівши ще кільканадцять метрів, раптом вибухнула. Стало видно велику хмару білого газу, який почав швидко осідати до землі.
– Одягай протигази! – команда командира була виконана миттєво.
– Ось воно що – гази невідомої дії!
– Дивіться! Дивіться! Що то таке?! – Пес сьогодні був справді на підйомі.
Далеко попереду, майже на горизонті, невеликою точкою з’явилося щось, що поступово збільшувалося в розмірах. Ми всі дивилися в біноклі, налаштовуючи їх на потрібну дистанцію, і мовчали. Через кілька секунд ми не могли повірити своїм очам – то була… людина… ні… то була не людина… то була… то був… то був звір… так, то був звір людиноподібної форми. Він неквапливо біг у наш бік на своїх двох товстелезних ногах, час від часу торкаючись землі руками, ніби мавпа. Він біг зовсім без одягу, босий і лисий, зовсім без волосся, шкіра рудого кольору, як і земля. На ньому не було навіть трусів. З такої відстані не можна було розгледіти жодних статевих ознак: чи то чоловіче було створіння, чи жіноче – не зрозуміло. Але те, що то була не людина, було зрозуміло відразу: непропорційно величезна голова, і такі самі непропорційно товсті руки і ноги. І долоні з п’ятами були величезними, кожна розміром з голову.
– Господи, та що ж то таке? – в роті у Песа пересохло, і навіть через динамік протигазу було чутно, як його язик глухо ударяється об зуби і піднебіння.
– То живе чи механізм якийсь?
– Яке воно завбільшки?! Щось воно занадто велике, як для… – у навушниках протигазу багато голосів змішалися в один лемент.
– Ой, ми що, газу дихнули і нам ввижається? – хтось за спиною зойкнув і почав вголос молитися.
– Замовкли! Приготувати зброю, стріляти по команді, – командир намагався опанувати свій голос, який з протигазу все одно видавався якимось незвичним.
Звір, схожий на людину, був ще далеко, але він рухався точно на нас. По градуюванню в окулярі бінокля було добре зрозуміло, що він набагато більший від зросту звичайної людини.
– У нього брови є! – Пес не міг відірвати бінокль від очей. – А статевих ознак таки немає! Зовсім! Як у великої дитячої ляльки!
– То не брови, то просто великий надбрівний виступ, як у первісних…
– Заткніться і приготували зброю! – командир вже дивився на мішень в оптичний приціл крупнокаліберної гвинтівки. – Стріляти тільки по команді, в голову не цілити! Як зрозуміли?
Повна тиша означала, що всі все зрозуміли.
Всю наступну хвилину ми дивилися, як звіролюдина вже пробігла половину відстані, що відділяла нас від горизонту. Раптом поряд хтось піднявся на ноги і брязнув об землю зброєю. То був Кубрик – наш тренер із рукопашного бою.
– Зараз я його перевірю. Раз у голову не стріляти – залишу живим, – і Кубрик, скинувши з себе бронежилета і верхній одяг, в одній тільняшці і спортивних підштанках, не слухаючи окриків командира, схватив ножа і жердину, з якою ніколи не розлучався, і побіг назустріч потворі, минаючи пагорбки, ями з рідиною та відкриті шахти. Біг він так швидко, в одній руці тримаючи бойового ножа, а в другій жердину як списа, що вже через пів хвилини був навпроти звіролюдини.
Потвора, побачивши людину, яка біжить до неї, зупинилася і присіла, впершись руками в землю поперед себе, і здивовано витягла вперед голову. Коли наш тренер наблизився до неї, всі похололи: стало зрозуміло, що та тварюка принаймні вп’ятеро більша від людини – майже двометровий Кубрик ледве діставав їй до коліна. І якась вона була нетямовита, та тварюка, бо все сиділа навприсядки і ніби здивовано дивилася на того, хто до неї наближався. Добігши до потвори, наш тренер теж спочатку зупинився і кілька миттєвостей вагався, ніби спантеличено дивився на неї, а потім швидко відступив кілька кроків назад, щосили розбігся, упер жердину в ямку і звичним для нього прийомом вистрибнув прямо на спину зігнутого людиноподібного звіра, і обома руками – ножем і жердиною – почав лупити його ко́лючими і рубаючими ударами по шиї і голові. Руки звіра досі впиралися в землю, він тільки крутив головою, намагаючись побачити того, хто його б’є. Потім звір підійняв одну руку і хотів схватити Кубрика в себе на потилиці, але коли не вийшло схватити, раптом піднявся на повний зріст, хвацько підстрибнув – і з усієї сили упав собі на спину. Де подівся наш тренер, ми так і не зрозуміли, але звірюка швидко підвелася і знову почала бігти на нас, а тільки вже набагато швидше, ніж бігла до цього.
– Де подівся Кубрик? – Пес тримав бінокля біля очей і ледве не плакав.
– Відставити! Зібралися! – командир рявкнув не своїм голосом. – Увага! Цілься! Стріляти по всіх частинах тіла, крім голови! – у командира голос вже був звичним, як у людини, яка готова до всього. – Приготувалися!!! Два… раз… Вого-о-о-нь!!!
Крупнокаліберну гвинтівку не так вже й легко втримати в руках навіть тоді, коли вона сошкою впирається в землю і ти, лежачи, стріляєш частими одиночними пострілами.
– Вогонь! Вого-о-онь!!!
В оптичний приціл було добре видно, як кулі, завбільшки з цілу сосиску, влучали в живіт, груди, плечі звіра, але відскакували від них, ніби дрібненькі камінці від стінки, і звір від тих камінців не переставав бігти, а лише трохи уповільнювався.
– Та що ж це таке?! – хтось не витримав і, вставляючи новий магазин, ніби аж плакав.
– Бронебійні заряджай, хутко! Бронебійні! – командир теж змінював магазина.
Залпи бронебійними, хвала Богу, зупинили звірюку, але вона не впала, а знову присіла і лише чухала ті місця, куди потрапляли кулі. Було таке враження, що бронебійні кулі просто застряють у товстенній шкірі й далі у тіло не проникають.
– Вогонь! Вогонь бронебійними без зупинки! – командир знову перезаряджав свою гвинтівку. – І давайте в голову теж, бо вона вже надто близько і якщо побіжить на нас знову, то ми її можемо не впорати!
Звіролюдина після попадань по голові схилилася до землі, закрила величезними долонями голову, а потім розвернулася до нас голим задом і, спочатку ніби трохи вагаючись, таки побігла назад, в протилежному напрямку.
– Вперед! Вперед за мною! – командир піднявся на ноги і оглянув усіх. – Будемо шукати Кубрика! Особлива увага під ноги, щоб не потрапити в яму чи рідину!
Через кілька хвилин бігу тварюка зникла з поля зору – ніби розчинилася в повітрі або провалилася під землю. Ми пробігли вперед ще кілька сотень метрів, петляючи між горбиками і ямками, і зупинилися біля величезного прямокутного отвору, обкладеного ізсередини білою цеглою. Ми би і не зупинялися, але на дні глибокої ями валявся величезний велосипед без переднього колеса. Настільки великий, що людина на ньому їздити не зуміла б – заднє колесо було метрів зо три в діаметрі й зігнуте вісімкою. Рама у нього теж була перегнута, і було зрозуміло, що зламали і погнули той велосипед спеціально.
– Це що, хтось зробив велосипеда тій тварюці, а вона його зламала і викинула в цю яму?
– Відпочили? – командир першим відірвав погляд від велосипеда. – Хутко вперед, бо треба буде ще повертатися.
Пробігши ще метрів сто чи двісті, ми нарешті зустріли нашого тренера з рукопашної Кубрика. Він сидів за горбиком, виставивши назустріч нам руки, в яких кисті звисали ніби зів’ялі грона винограду.
– Ви по мене? Оце дякую! Цього звіра не руками потрібно бити і навіть не сокирою! У нього якась… залізобетонна шкіра! Я і ножа зламав, і жердину, і ось… руки собі у зап’ястях… Ніяких больових точок у цього звіра немає ні на шиї, ніде, тільки горлянка, якою він дихає. Коли я попав по кадику – він і підстрибнув. А морда у нього… як передок двоповерхового автобуса… тільки очі мутні і безтямні… а так зовсім на людину схожий. Рухи у нього повільні, але дуже він сильний навіть для своєї статури… – Кубрик розповідав з таким азартом, ніби щойно зі змагань повернувся.
– Годі! Годі, потім все! – командир дістав аптечку і дав Кубику пігулки. – Зараз потрібно відступати якнайшвидше, звір може повернутися в будь-яку хвилину! А може ще й не сам. Бігом за мною, марш!
– Що робити із шахтою, з якої вилітали ракети? – сьогоднішній похід Пес сміливо міг записувати собі в актив.
– Сфотографуй разом із тією ракетою, що не розірвалася. У штабі розберуться. І велосипеда теж… той… сфоткай.
Шлях назад був трохи довшим. Біля ями з велосипедом знову зупинилися, і якби не командир, то дивилися б на того гіганта ще. Бігти швидко ніяк не виходило, так як такої можливості у Кубрика було замало, та й у нас, через психічне виснаження, теж, – ноги ніби прилипали до рудої, місцями з фіолетовим відтінком, землі. Нарешті, добравшись до лісу і зрозумівши, що ми вже на своїй території, вирішили ще трохи заглибитися в дерева, що росли окремою купою, і зробити там привал. Командир погодився. Чомусь було зрозуміло, що звір сюди ніколи не заходив, та й зараз навряд чи зайде. Він наляканий, ми це знали по собі. Але що робити з ним далі, ми не знали. Та й що знати зараз – будемо вирішувати потім. Про того звіра ще ніхто не чув і не бачив його, про ракети із-під землі також. Крім місцевих жителів, мабуть, що втікали звідси. Отож, ми чудово зробили свою роботу. Тепер ми знаємо про те все, а це багато чого вартує. Тож зараз можна і на привал, он під того дуба присісти, трохи перепочити.
– Підйом! Підйом! – лейтенантів голос звучав звідкілясь зверху. – До бази ще дванадцять кілометрів, захід сонця через годину, потрібно встигнути на вечерю, якщо про неї ще хтось думає! Ну що ти так здивовано вирячився на мене?! Тобі що – за десять хвилин відпочинку щось наснилося?! Прокидайся вже! Пів хвилини всім на збори – і бігом за мною!
***
ID:
995951
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 12.10.2023 13:34:42
© дата внесення змiн: 12.10.2023 13:34:42
автор: Щєпкін Сергій
Вкажіть причину вашої скарги
|
