Колись ти була таємничою як світанок
На вокзальній станції,
З пустими перонами, лавами,
Лункою залою і вицвілими плафонами.
Вітер погойдував кронами лип і зривав каштани,
Поодинокі птахи пролітали над лісом за колією,
А потім здалеку вчувалось гудіння потяга,
Дзеленчав семафор у легкому тумані,
Що був моїм особистим знеболюючим.
Вірші забирають тебе отримавши право на власність,
Не бажаючи миритись з минулим життям та втратами.
Сновигаючи тут в спомутнілій вокзальній станції,
Ти омиваєш руки туманами.
О так,
Філософія – обмилок в заводненій мильниці обивателя
На кожнім забутім, загубленім перестанку.
Немов спохватившись зі сну ти записуєш зболені строфи
Намагаєшся все пригадати за тими рядками
А вони мов сповита імлою залізнична колія,
Зникають, мов вічність, яку не здогониш словами.
А потім,
Голос твій віддаляється зі світанком. Зникає ця тиша, у краплях роси - туманами
І вітер витає пероном, чіпляючись за верхів'я, наче
Знову дійшов до краю золотистий тонар під хмарами,
І просто собі шурхоче...
26.09.2023
