Колись у тісному життя вагоні,
Біля пічки зігрітися стали охочі.
Прогріти набряклі морозом долоні,
Обсушити промоклі убрання робочі
Штовхаються всі, бо вогонь от-от згасне.
Незабаром вже діло до бійки дійшло
Люди як люди, як завжди і власне.
Їм це притаманне є і було
Вже байдуже їм, до того багаття.
Не бентежить їх холод й тремтіння кісток.
Вже летять по вагону шматки жінок плаття,
Тільки рвану одежу скидають в куток
Безглузда халазія стихла невдовзі,
Лише побиті сидять і шукають думок,
Що не потрібна була та бійка їм зовсім,
Проте ураз ми припустились помилок
Егоїзм викликає словесні двобої,
Потім війни та жертви людські.
І згодом за словом вступають набої,
Бо голови повні, а клепки вузькі..
