стендап хвилин на двадцять
– ДобрИдень! Якщо хто не знає, що це за слово, то об’ясняю, що означає воно привітання в той момент, коли вітатися, взагалі-то, і не хочеться. Не тому, що хтось там поганий чи хороший, а тому, що просто настрою немає. Але якщо вже надумав зробити так, щоб хтось втелющив очі у ці писані брєдні, то і доводиться казати: «До брИдень!»
Ну, в мене можуть спросити: «А чьо стендап?». Відповідаю зразу і жорстко – а тому, що я, здається, знайшов нарешті спосіб зробити так, щоб потім ніколи не відчувати себе винним. Та й вийшов із тим способом перед усіх, – і раз так, то можу сказати все що повинен, все, що завважаю потрібним і доречним, а кожен, хто не згоден із моїм доречним, може набрати повен рот своїх заперечень та й плюнути ними прямо мені в мою морду! Ну, тобто, вийти навпроти і привести свої, але вагомі аргументи. Бо якщо плюватимуть чимось іншим, невагомим, просто слиною, – то це будуть просто негідні плювки, і тоді прийдеться врукопашну. А от тут вже таке – хто її не вміє – збирайтеся семеро.
Мені здається, що тут потрібен або їдкий сміх, або аплодисменти, хоча точно я ще не знаю, бо така роля моя перша. Дякую.
Ще, звичайно, кожен, хто відкрив… той… ну, ніби купив мій квиток на оцево дійство… на цейво стендап… о-о, добре, що згадав! Я не знаю, вже потрібно радити оголошення почепити, чи що… Бо це ж стосується не одного мене… Це ж всіх стосується! Ви коли приходите до когось в гості, і якщо у вашому світі роззуваються не всередині приміщення, за дверима, а попереду дверей, тобто надворі, то я вас благаю – ну не ставте свої капці просто попереду дверей! Просто на дорозі! На стежині! Не ставте! Відставляйте їх ну хоч трішечки вбік, щоб не по центру картини, як кажуть художники. Бо отак виходиш надвір – і хрясь – і наступив на чиїсь капці! Подивисся отак на свої підошви – чи чисті, зітхнеш полегшено… А якщо я взувся в те, в чому тіко-тіко прийшов? А прийшов, скажімо, з болота? Бо нормальні ж люди, як я, роззуваються в хаті, а не надворі… Надворі взуття воно нахолоняє, і тоді взуватися в холодне – воно… Коротше кажучи – якщо в моїй хаті побачите свої черевики такими, як ніби на них хто наступив, потоптав їх, – знайте: коли хтось виходив надвір, він не дивився собі під ноги, він дивився вгору – на небо, на хмари, на зірки, на пташок, на дерева! З моєї хати всі так виходять, принаймні спочатку.
Так ото про той… про квиток, – якщо комусь не подобаються капці збоку, а тільки по центру, або взагалі якщо він не звик роззуватися в хаті, то він може просто встати мовчки з цього місця, та й забрати свої черевики, щоб їх не затоптали.
Тихше, тихше… Чуєте як клацають лабутенські підборчики червоними хрестиками?
А ще хтось може крикнути з гальорки, чи вже з дверей: «А чьо ж ти, такий розумник, воювати не пішов? Стоїш туто, випендрюїсся, чи сидиш на дивані і строчиш свої галюцинації в такий час?!» Відповідаю знову жорстко, але знову правду, – боюся, що вб’ють. Свої. В спину. Чому свої? Тому що я поряд із собою терпіти не можу брехунів, крадіїв, або тих, хто цим хвалиться. Мене просто вимикає, глючить, клинить, чи як там ще це назвати.
Отак нещодавно підходять до мене на вулиці троє військових, запитують документи. Даю. Дивляться приписку в паспорті, воєннік, відстрочку по роботі. Старший запитує з такою собі інтонацією: «А самому піти?». Відповідаю відразу і впевнено: «Боюся, що свої в спину застрелять». «Чому це?» – старший ніби дивується і посміхається. «Бо крадіїв і брехунів терпіти не можу». Командир робить ніби здивоване обличчя. Вибираю з поміж них трьох найневиразнішого і запитую в нього: «От скажіть, будь ласка, вдома живете у приватному будинку, чи в квартирі?». «В приватному». «ГорОд біля будинку є?». «Є». «Водопровід в дворі є?». «Є, і в дворі, і в домі ванна» – людина задоволено посміхається. «Через лічильник платите, чи по-людинно?». «Через лічильник». Посмішка раптом зникає і з’являється допитливий погляд. А я невідворотно продовжую: «Лівий відвід, той, що між вулицею і лічильником, є?». Мовчанка і витріщені очі. Тільки дихає. Секунда, друга. Пояснюю всім: «Мовчить – значить є…». Воїн повільно набирає повітря, піднімаючи весь тулуб з головою, обдумуючи відповідь. А я вже ніби його голосом, перекривляючи: «Хе, так а в кого ж в селі немає лівого відводу?! Шо ж тут такого, ххе, це ж вода, та й тей… тепличка невеличка, на базарі підторговуємо». Ще більше витріщені очі і до-о-овгий-довгий видих. І мовчить. І хребет згинається, ніби заморився прямо стояти. «Ну от, – звертаюся вже до їхнього головного, того, що запитував документи, – як може людина в погонах, воїн, який виконує такий високий патріотичний обов’язок, красти у держави воду? А потім з цього мати прибуток? Ким це треба бути? Га? Якщо дозволите, пане командире, я той… все одно якщо він до сих пір ще нічого не зрозумів… дайте я його відп..жжу прямо зараз? Не дуже… Нє-є-є?! Не даєте згоди? З ноги на ногу переступаєте? А чому? Може й Ви теж такий?!»
Позаду хтось пирснув. Озираюся – на автостоянці, а це діло було на автостоянці біля ринку, хтось із водіїв аж із машини виліз, а біля іншого авто теж люди зупинилися і слухають.
– Нічого смішного! Приготуйте документи, зараз і до вас підійдуть!
Люди, ніби рибки у воді, коли до них кинути камінець, швидко розійшлися в усі боки, а водій авта зачинив дверці на ключ і теж пішов геть.
Військові віддали честь, дяка їм, розвернулися від мене як від картини, яку погляд довго витримати не може, і теж пішли. Довго дивився їм у спину. Йшли повільно і мовчки, шеренгою, плече до плеча, дивлячись собі під ноги. Метрів за тридцять-сорок повернули один до одного обличчя і почали про щось розмовляти.
Я тоді відчував себе… якось так… не те, щоб зовсім добре, але… як ніби останній атом якоїсь можливої небезпечної хвороби випарувався через якусь потову залозу, чи вистрибнув зі слиною з язика. Чи може так, як ніби перший атом тієї хвороби з’явився у мене, а тільки я його побачив і тепер знаю, що робити.
Ну… вже можуть і дорікнути: «Та коли ж ти вже скажеш щось про заголовок, коли вже про мовне питання буде?». І правильно дорікнуть, але що зробиш, коли я по-іншому не можу. Тому відверто й відповідаю: мовне питання в мене не одне, їх багато, просто безліч. І всі вони мають свою нумерацію – від перших, найголовніших, і далі до безлічі. І якщо почати з того краю, з безлічі, то для тих людей, хто про це ще не думав жодного разу, це буде незрозумілим і якимось диким, можливо, навіть, лихим. Тому почнемо з цього доступного, високого краю, на який всі повсідалися і з якого всі позвішували ноги і сидять, не знаючи, що робити далі. І якщо отак сидіти довго, то виходить, що вони чи не туди зайшли, чи тепер стрибати у безвість, себто у роздуми, боязко.
Отже, вимкніть всі свої додаткові ґаджети в мозку, які можуть зробити електропомєхи на вашому сприйнятті почутого, себто побаченого, бо моє мовне питання номер один таке: якою мовою я хочу говорити, вдихаючи при цьому чисте повітря, а не вихлопні чи якісь інші отруйні гази?
Доволі цікаве мовне питання, воно викликає просто шквал різноманітних асоціацій і претензій, але давайте я спочатку накидаю найголовніших мовних питань, а потім, коли перейдемо до всіх інших, так би мовити, не таких головних питань, глядач, можливо, і сам відповість на свої зайві репліки, все зрозуміє, зааплодує мені і крикне: «Ну досить вже, все і так зрозуміло, або давай про щось інше, або геть зі сцени – місце наступному!».
Отож, мовне питання номер два: якою мовою я хочу крякати, себто виказувати найвищу свою насолоду, коли з жаги нап’юся чистої-пречистої нашої води чи пірну, в неймовірну спеку, в чисту нашу річку чи яку іншу водойму?
Мовне питання номер три: якою мовою я хочу купувати, щоби потім з' їсти, здорову їжу, а не підробки і фікції із забороненими інґредієнтами?
Мовне питання номер чотири: з якою мовою я хочу безпечно гуляти нашими містами, містечками та селами, а також їздити дорогами, що їх з'єднують? Якою мовою, врешті-решт, я хочу гарних доріг?
Мовне питання номер п’ять, суто фізіологічне, і від того ще більш важливе: якою мовою я хочу в туалет, особливо коли гуляю нашими містами, містечками та селами? Причому, не просто в туалет під дерево чи в кущі, а так щоб у цивілізований туалет, тобто після якого його залишки не зостануться в мене на підошвах? Якою в біса мовою мені це хотіти?!
Мовне питання номер шість: якою мовою я маю захищатися, скажімо, в суді, коли некорумпованих адвокатів у своєму районі я не знайшов, і викликав адвоката з Лондона, якого перекладатимуть з англійської? Чи не буде це означати, що мене захистила не моя рідна українська, а чужоземна англійська? А якщо мого адвоката перекладатимуть з російської? Ким я можу тоді почуватися?
Мовне питання номер сім, розпорошене: якою мовою я хочу гідно спілкуватися з коханою? Якою мовою я хочу забезпечити свою кохану всім, що їй необхідне? Якою мовою я хочу, щоб вона була щасливою? Якою мовою я хочу бути щасливим біля неї? Якою мовою я цього всього хочу?
Мовне питання номер вісім: якою мовою я можу скористатися, щоб мої діти виросли гарними людьми? А потім, коли вони виростуть і роз’їдуться по світу, якою мовою я хочу спілкуватися з ними, щоб якнайкраще розуміти їхній стан і щоб вони були зі мною відвертими-відвертими? Чистою українською? Чистою англійською? Чистою польською?
Мовне питання номер дев’ять: якою мовою я хочу, щоб розмовляв мій друг, той, що думає про світ так, як і я? Якщо чистомовний українець, наприклад, буде чистою українською запевняти чистомовного росіянина, що необхідно, скажімо, повертатися до радянського союзу, а той буде йому заперечувати чистою російською, то за кого мені топити? Мені здається, тільки довбо може тут помилитися.
Ну, і мабуть, останнє серед найголовніших – мовне питання номер десять: якою мовою я можу в когось випросити вічне життя, таке, щоб ніколи не вмерти? Якщо цієї мови вже не існує – не біда, ви просто скажіть її назву, що це за мова така, – і я її знайду обов’язково, і відновлю!
Ці десять мовних питань, на мою думку, є головними і такими, на які треба постійно озиратися, які треба постійно мати на увазі, коли хтось почне згадувати про якесь інше мовне питання, не з цієї десятки.
Але.
Почув оце недавно, що один хтось сказав, що вчитель української мови не повинен на перервах розмовляти російською, а хтось йому заперечив, і через те здійснився неймовірний, кажуть, шкандаль.
??? (Тут вся фігура виступаючого виказує крайню ступінь нерозуміння, перетворюючись у форму запитального знака)
Ну не може вчитель української мови на перервах з дітьми, та й з іншими вчителями, говорити російською! Не може! І не тому, що одна мова краща, а друга гірша! І не тому, що російська – це мова окупантів. Просто вчитель української мови не може говорити на перервах російською так само, як не може вчитель математики говорити на кожній перерві виключно про музику чи образотворче мистецтво! Або про танці! На кожній перерві! Або вчитель музики говорити на перервах виключно про величезне значення для земного життя законів Ейнштейна.
Не може просто тому, що будь-який вчитель повинен бути трошки повернутим на своєму предметові, а не на чомусь іншому, інакше йому просто не можна бути вчителем з того предмету. Якщо ти повернутий на математиці, то не потрібно викладати мову, якщо повернутий на мові, то не потрібно викладати математику. Відповідно, якщо твоя розмовна російська, то … ні, не непотрібно, а НЕ МОЖНА викладати українську. А якщо ти не повернутий зовсім, то тобі не потрібна праця вчителя взагалі, бо насправді ти не вчителем будеш, а так – транспарантом, в кращому випадку – бригадиром тракторної бригади.
І нічого мені не заперечуйте, я вже закінчую. Потім, листами напишете, як хто захоче.
Я розумію, що все на світі прагне до об’єднання, і колись-колись найкращим вчителем буде той, хто зуміє поєднати в собі абсолютно всі науки і викладати їх усі доступно для учнів. Може й зараз є вже хтось, на такого схожий. Але для нашого загалу, наскільки неосвіченого… Та ще й сьогодні…
Сьогодні надворі такий час, що якщо хто захоче зрозуміти тебе, і вміє це зробити, – тому більше і пояснювати нічого не треба, особливо з мовного питання; а хто через якусь причину не хоче зрозуміти, або просто не може, завдяки відсутності потрібних нейронних зв’язків у своєму мозку, – той переверне всю твою розповідь з ніг на голову і знайде тисячу і одне пояснення, чому і навіщо вчителем англійської мови в українських школах можна допускати етнічного китайця, який вивчав англійську в крутому університеті.
Тому, щоб не затягувати свій виступ мовними питаннями, які насправді є безкінечними, і які, починаючи з одинадцятого, з висоти пташиного польоту смішні, а з висоти стодвадцятип’ятиметрової електроопори безглузді, маю оголосити, що найостанніше із усіх мовних питань буде ось яке: що саме найкраще замінить останню на світі мову? Справа в тім, що природа всесвіту прагне того, щоб всі люди на Землі розуміли один одного без слів. Взагалі без слів – чи то поглядами, чи ще як інакше. І той факт, що як тільки чуються слова і вмикається механізм їх розуміння, відразу з'являється відчуття зайвої, непотрібної трати додаткової енергії, вже засідає в головах людей і вже передається генетично, примушує думати в бік зайвості голосового апарату.
Відповідно, передостаннє мовне питання буде про те, яка із мов стане однією єдиною загальнолюдською мовою, щоби потім зникнути останньою, що є логічним етапом еволюції найвищого виду на будь-якій планеті. Можливо це буде якийсь вінегрет із багатьох мов, можливо з двох-трьох.
Тому, якщо ви раптом почуєте, що хтось знову піднімає мовне питання, ставлячи його в картині по центру, не проґавте моменту і запитайте його, дивлячись прямо в очі, чи він видалити не хоче зі свого водопроводу лівого відводу…
Дякую всім, кому було цікаво!
А мені респект – тепер за мовне питання мені соромно не буде!
(Низько нахиляє голову і середнім кроком йде геть зі сцени)
***
ID:
982073
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 03.05.2023 13:50:02
© дата внесення змiн: 03.05.2023 14:04:06
автор: Щєпкін Сергій
Вкажіть причину вашої скарги
|
