Різнобарвність ніби схожих між собою людей – і не шкірою, а відчуттями, смаками, і взагалі баченням світу, – давно постала переді мною стіною, яку, щоб перелізти, кожного разу треба придумувати якісь ще невідомі до сих пір механізми, засоби, або хоча би просто снувати драбину небаченої ще довжини. Якщо не надавалися конкретні пояснення, які би все адекватно пояснювали (а такі пояснення бувають далеко не завжди, бо завжди стосуються тільки якихось конкретних, ексклюзивних випадків), я ніяк не міг зрозуміти, чому люди, схожі в одних поглядах, так суттєво розходяться в якомусь іншому, особливо якщо це погляд на щось нове, недавнє.
Тоді стався 2014 рік, і ситуація зі стіною стала ще гіршою. Всі риштування навколо стіни, зведені банальним життєвим досвідом, ламалися з усіх боків: лопалося і там, де було заклепано вручну, і там, де було суцільне живе тіло. Лускаючи, розривалося з такими довгими і гострими краями, що неможливість наступного з’єднання розуміли обидва береги.
А потім лютим нагрянув 2022. Перші тиждень-два, можливо, три, все так скаламутилося, все так піднялося зі дна догори, а згори все так рухнуло додолу, що розібратися в людській психіці, в психіці кожної окремо взятої людини, було просто неможливо. Всі були в якомусь шаленому вирі з величезними перепадами висоти, швидкості та радіусу, де неможливо передбачити зустріч із якоюсь матерією, що рухається чомусь тобі назустріч або навперейми.
Крутило-вертіло, крутило-вертіло, а потім, навіть не знаю в який момент, все раптом затихло, заспокоїлося, і вся наповненість водоверті раптом фрагментувалася на три фракції: частина кристалізувалася і випала в осад на дно, частина стала невагомою і сплила догори, а між ними залишилася ніби й чиста, але зовсім непрозора рідина. Не знаю, хто якій метафорі більше відповідає, але всі люди, яких я знаю або відтоді пізнаю, розділяються мені тепер на три категорії: адеквати, зрадники, і довбо.
Зі зрадниками все зрозуміло – на їхньому чолі тавро радянського союзу в усьому його убозтві. І це найкраще тавро, яке може там бути, бо агітуючи за себе, зрадники насамперед згадують позитивні досягнення, які в союзі тім теж були, але зараз вже тих досягнень не існує з однієї простенької причини – система, яка звалася радянським союзом, вмерла. Вмерла, як вмирає будь-яка людина, – саме такої, з таким характером і з такою усмішкою більше ніколи не буде.
Втім, на чолі зрадника можуть бути й інші тавра, знаки і позначки, але то все вторинне, бо всі зрадники об’єднані під одним знаменом: ми, українці, через свій менталітет, через свою тисячолітню історію ні на що не здатні, бо українство – це із забитого села, його мова холопська, і до нас обов’язково повинен хтось прийти і зробити нам гарно. І приємно.
Це сама суть зрадника, і не важливо, хто саме повинен прийти до нього, – хоч хай то буде москаль, хоч то китаєць, хоч американець. Своїми мізками зрадник нічого не вміє, всього боїться, бо, мабуть, відчуває, що зрадницькі мізки принципово не можуть бути кращими від мізок, які у зраді ніколи не варилися.
Адеквати – ті не такі. Ті розуміють, що як би там не було, що б там хто не говорив/писав/приймав/затверджував, – змінювати платівки чи довжину хвиль на радіолі буде той, чия вона, радіола. А бути тією історією і танцювати ту музику, які створюються незалежно від їх бажань, переконань, вподобань і настроїв, адеквати не згодні від свого сущого кореня, від душі своєї мистецької, від своєї святої середини. Тим паче робити це всією своєю країною, всім своїм народом.
Проте адеквати розуміють, що не можна радіолу майструвати самому, бути відірваним від усіх інших подібних процесів, і не давати нікому чужому зробити свій власний невеличкий ґешефт на нашій музиці. Адеквати, на відміну від ура-довбо-патріотів розуміють, що, звичайно, можна вибрати і такий шлях, коли все тільки для себе і нікому іншому, але це шлях куций, вузький, не такий насичений живописними краєвидами і приємними акордами.
Ще адеквати розуміють, що життя не стоїть на місці, воно постійно розвивається, змінюється, і що відповідей на всі запитання не існує в принципі, тому запитання безкінечні і тому емблемою, розпізнавальним знаком будь-якого адеквата є знак запитання. Адеквати і думають, і розмовляють запитаннями, а не твердженнями. Одні вони без кінця намагаються пов’язати одні аспекти навколишнього життя з іншими так, щоб вони зросталися, а не схрещувалися. Тільки адеквати рухаються в своїх роздумах далі і далі, а не зупиняються на якомусь приємному місці в якомусь дуже приємному положенні, – і від цього запитання тільки народжуються і народжуються. Адеквати постійно намагаються знаходити на них відповіді, а коли знаходять, то тут же розуміють, що і ця відповідь може бути не цілком остаточною.
Остаточними для адекватів залишається тільки їхній корінь, їхня середина, яка в пошуку відповідей на постійні запитання не може зупинитися так само, як не може комусь збрехати, або не може щось у когось вкрасти, тому що тоді народяться запитання, відповіді на які не знаходяться апріорі. А жити з такими запитаннями мають собі приємність тільки зрадники і довбо, бо вони їх, запитань таких, що апріорі, ніколи і не чули. Хто адекват, тому пояснювати більше нічого, а хто неадекват – далі все одно нічого не зрозуміє.
Про довбо можна було б сказати, що ото є адеквати, є зрадники, а всі інші – довбо. Але тоді слід відповісти на одне запитання – чому зрадники не довбо? Чим вони відрізняються? Справа в тім, що в деяких зрадників, якщо він зробився зрадником з адекватів, могло залишитися прагнення жити все ж таки чесно, нікому не брешучи і ні в кого не крадучи. Тому якийсь із зрадників може виявитися не довбо, а просто зрадником, тож потяг красти і брехати – єдине, що їх розрізняє.
Для довбо ж поняття «чесно» означає «вдалося». Якщо щось вдалося – для них це не може бути нечесним: кожна на світі людина прагне, щоб їй щось вдалося, і не може так бути, щоб одні прагнення були чесними, а якісь інші ні. Тому довбо прекрасно розуміють – щоб жити успішно і з матеріальної, і з якоїсь іншої точки зору, їм необхідно залучати ВСІ наявні в них опції, всі засоби і методи, з якими вони можуть впоратися. І якщо навкруги багато хто краде і бреше, живучи при цьому посвистуючи, то з точки зору довбо тільки якийсь довбень не скористається нагодою на комусь нажитися, щоб своїм дітям принести до вечері чогось смачненького, а там, гляди, і авто замінити, чи тим же підростаючим дітям квартиру купити.
Ще довбо вважають, що от школа, наприклад, і створена саме для того, щоб навчити їхніх дітей всьому, що необхідно для подальшого життя. Саме школа і тільки школа несе всю відповідальність за те, ким в дорослому житті стане їхня дитина. Отак прибігає довбо-мама однієї шестикласниці, і волає на всю школу, що її дитину вчителі «чмирять двійками і нічому не навчають – ні на математиці, ні на українській мові, дайте мені сюди класного керівника і директора!». І ось виходить до неї класний керівник і запитує:
– Коли Ви останнього разу заглядали в щоденник Вашої дитини?
Довбо-мама здивовано-нерозуміюче кліпає, а класний керівник продовжує:
– За яку саме тему Вашій дитині поставили двійку з математики? А з української мови? А з літератури?
Довбо-мама кліпає ще здивованіше, ще нерозуміюче, а класний керівник не вгамовується:
– А Ви взагалі знаєте, що вивчає Ваша дитина цьогоріч? Яких письменників, які математичні закони, до чого дійшли з географії чи з історії?
Нарешті з’являється директор школи і довбо-мама, вже зі слізьми на очах і з мімікою на лиці «допоможіть мені хоч хто-небудь!», хапається за директорську руку, як за рятівну соломинку, і тягне його, директора, до його ж, директорського, кабінету. Довбо-мама не може не пам’ятати про те, що будь-якому директору в будь-якому випадку може бути потрібна будь-яка допомога: підремонтувати огорожу школи, обновити фарбою спортмайданчик, заасфальтувати якусь доріжку, чи просто дати грошей на щось – гляди пригодяться. Щоб, значить, у її дитини проблем у школі не було, бо проблеми – вони нікому ж не потрібні!
Серед довбо є віруючі, точніше ті, хто себе так називає. Не варто згадувати глибину їхньої віри, оскільки віруючого довбо від віруючого адеквата відрізняє відповідь лише на одне запитання – ось спробуйте запитати будь-кого, хто називає себе віруючим: «А хто буде в раю, якщо він існує?» І якщо та людина скаже, що в раю після смерті будуть лише віруючі її віри, її конфесії, то знайте – перед вами чистий довбо.
Зустрічаєш отак випадково одного, потім другого, потім починаєш у «віруючих» запитувати про це: «І невже серед мільярда індуїстів не знайдеться жодного праведника, придатного до раю? Чи може в індуїстів свій рай, а у православних свій?», то коли хтось із них розгубиться, або почне про щось запитувати, слухаючи, а не перебиваючи відповіді, починаєш розуміти, що ця людина вже на шляху від довбо до адекватів і, можливо, саме ви зіштовхнули її на цей шлях оцим своїм одним єдиним запитанням.
Ще довбо дуже добре вміють всіма своїми силами, всіма правдами і неправдами, всіма «відмазками» та «інакодумствами» чіплятися за «тепле містечко», за те, на чому вони вдало зупинилися і отримують від того задовольняючий їх плюс. Чіпляються так, що стає просто смішно.
Отак розказуєш йому, пояснюєш, бачиш по очах і фізії, що все розуміє, потім ця зрозумілість із вух і очей потрапляє в мозок, проходить його забрудненими каналами, і витікає на відшліфований язик:
– Все ти правильно кажеш, я з тобою повністю згоден, навіть хочу цього більше, ніж ти, але ж ти не виживеш в цьому світі отаким одним, все одно станеш таким, як і вся зграя, бо правими завжди будуть вони.
– Але ж ти сам казав, що я правий в усьому, про що казав, а отже ті, хто думає не так, як я, – не праві?
– Ні, не праві!
– То чому ж ти не приєднуєшся до мене, хто правий завжди, а залишаєшся з тими, хто правий тільки в більшості?
– Бо в тебе нічого не вийде!
– В мене, чи в нас?
– І в тебе, і в нас, і в усіх!
– Довбо!
Ще довбо не розуміють, як це щось нематеріальне може бути важливіше за матеріальне. Їм природно невтямки, їм хоч шкіру по-живому здирай, а вони все одно цього не зрозуміють: як це можна кинути свій успішний бізнес, маючи мільйони гривень, і піти на війну? Або як це кинути багатого чоловіка і піти до бідного? Або як це відмовитися від якоїсь вищої посади? Чи відмовитись від нагороди… Всіх людей, що таке роблять, довбо впевнено називають «довбнями».
Ще довбо вміють добре пристосовуватись. Адеквати – ті шукають таке місце, щоб відповідало їхнім первинним, корінним вимогам, а потім вже налаштовують під себе нюанси, впливаючи собою на інших. А довбо хапається за перше-ліпше вигідне місце, вмикає, згідно цього місця, кілька необхідних тумблерів, побачених у родича чи в когось із телевізора, а потім теж налаштовує під себе нюанси, на які може вплинути без небезпеки для себе.
Згадуючи відому притчу про банку, наповнену камінчиками, горохом, піском і… пивом, можна сказати, що довбо спочатку насипали собі піску в голову, потім напилися пива, а потім згадали про основні камені буття і постійно намагаються їх закопати в свій пісок. Отак і виходить, що адеквати постійно намагаються знайти зв’язки між каменями, піском і пивом, а довбо постійно намагаються закопувати свої камені глибше в пісок, щоб, значить, було як в людей. З віддалі обидві ці праці можуть здаватися однаковими, але з боку довбо виглядає так, що їх, однакових, багато, майже всі люди однакові, а адеквати зі свого боку можуть зустріти собі подібних дуже рідко.
Про довбо можна було б іще розповідати і розповідати, але сказаного вже більше ніж достатньо, оскільки, щоб зарахувати себе до довбо, не обов’язково володіти всіма згаданими «талантами» – повністю достатньо хоча б якогось одного. Тобто, якщо твій світогляд приймає в себе хоча б одну згадану ваду, знай – ти довбо! І ти, таки дочитавши аж до цього місця і все пізнавши, хочеш ти того, чи не хочеш, а дійшов ти до точки неповернення: якщо продовжуватимеш думати так, як думав раніше – залишишся довбо назавжди; а якщо почнеш потроху редагувати своє світосприйняття – почнеш свій шлях до адекватів.
А якщо раптом виявиться, що стався стрибок, що шляху не потрібно, що ти вже адекват – не поспішай відразу, не видавай себе і на якийсь час просто замовкни. Потім, спостерігаючи, потроху почнеш розуміти, кому, що, і як можна казати, які теми чіпати і з ким, щоби потім все зоставалося безпечним і для тебе, і для твоїх співрозмовників. І взагалі – щоб вони зоставалися, твої співрозмовники, або хоч котрийсь із них.
Ну, як колись казав невмирущий Леонардо із Вінчі, є люди, котрі бачать, є люди, котрі бачать, коли їм хтось покаже, а є люди, котрі не бачать.
Добра їм всім, і адекватного світосприйняття.
***
ID:
978956
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 02.04.2023 10:46:45
© дата внесення змiн: 02.04.2023 10:46:45
автор: Щєпкін Сергій
Вкажіть причину вашої скарги
|
