1
Звечоріло… Сонце сідало за обрій, на Тернопіль опускалися сутінки. З піднесеним настроєм, із дипломатом у руці, Микола прямував знайомою стежкою. На якусь мить зупинявся, любувався краєвидом і знову йшов далі. - Ну от, весна сили набралася, щось розпускається, а щось уже й квітне, краса!
Будинок на околиці міста, він тут народився, виріс. Може хтось і не любить околиць, але тільки тут відчуває спокій, комфорт. Буйні сади, виноградники, кущі сімейних троянд, дарують неповторну красу. Насичені, свіжі аромати весни надихають до змін, до чогось нового, невідомого.
-А чому би не потішитись, у вівторок захищу дипломну роботу, буду вільний. Ото Дарина радітиме, але покищо, хай це буде секретом.
Усміхнений, переступив поріг, мати займалася в*язанням. Враз покинула спиці,
-Ну що синку?
-Не хвилюйся, все добре! Я записаний на вівторок. Два дні можна відпочити. У мене все готово, не хвилюйся, ти ж знаєш, я відповідально відношусь до навчання.
Зі сльозами на очах, кинулася обіймати,
-Ой синочку, тебе викликають у військкомат. Повістка на столі в твоїй кімнаті. Сьогодні ранком принесли. Я пояснила, що ти маєш захистити диплом, сказали хай передзвонить.
-Ну- ну,чого плакати?! То вже добре, що передзвонити дозволили.
-Ой, синку, але ж війна почалася. Я в Польщу ледве додзвонилася. Батько теж мене заспокоює. Каже служити, це не значить, що відразу відправлять на передову.
-Так мамо, правильно він каже. Не плач, піду , півтора року відслужу, дивися за цей час і війна закінчиться. Ну, як не закінчиться, піду рідну землю захищати. Для того ми і є чоловіки. Ми ж козацького роду, така наша доля. Не хвилюйся, вистоїмо, все буде добре. А зараз... ти краще вечеряти давай, бо голодний, як вовк.
В хаті пахло травами. Запах м*яти заспокоював. Вона поглядала на сина, раз - у- раз переводила подих.
-Мамо, ти щось хочеш сказати?
-Хочу, але не знаю з чого почати.Ти тільки не сердся….
-Так… не ходи з пустим відром навколо криниці, набирай води та й мені дай нею насолодитися.
- Ото вже! Запам*ятав батьків вислів, що посміхаєшся?
- А чого кота в мішку ховати, там мишей немає…
Материнський, теплий, лагідний погляд угамував його гарячкуватість.
- Ну добре,сину! Що у вас з Дариною?
- А хіба не знаєш?
- Знаю, що в тебез нею дружба та й доволі давненько. Може вже й інші стосунки , може б одружився. Я домовлюся, візьмете шлюб. А там дивися, дитятко народиться, хоч служитимеш та може недалеко.
Насторожено поглянув,
- А що вже пора?Мені ж лишень двадцять чотири роки.
- Я наскільки знаю, їй минуло двадцять два . Як для дівчини… пора…
Розслабившись, він закинув ногу на ногу, дивився у вікно,
- Одружитися, а потім на службу? І не знати, що буде далі, адже наші відступають. Ні це не мій варіант. Мені ваших сліз з батьком достатньо.
- Ти пробач, це твоє особисте. Я зрозуміла, якби був упевнений в своїх почуттях, напевно б так не говорив.
-Та ні, вона хороша і красива, але характер, як перець пекучий. Хоча в неї бабуся дуже добра, завжди привітна. Онучка могла би успадкувати її характер, але на жаль. Треба час, треба подумати.
- Знаєш синку, це молодість. А вона завжди, як палаюче вогнище, в житті, з часом все інакше. Але я зрозуміла, вона тобі друг. Та кажуть дружби між чоловіком і жінкою не буває…Знаєш, вона може вважати по- іншому. В такому разі навіщо дівчині голову морочити.
- Думай, як хочеш. Стосунки між нами, не такі, як ти думаєш.
- Слухай сину! Не розривай з нею стосунки. Підеш служити, хоч подзвонить, СМС напише, тобі підтримка буде. Ти просто зараз не розумієш, що таке армія!
За мить мати спохватилася,
- А вона знає, що ти в вівторок захищатимеш проєкт?
-Ні… не хочу, щоб хвилювалася.Буде охати, ахати, як курка біля курчат.
Мати різко піднялася,
- Знаєш, виконай моє єдине прохання. Я би хотіла, щоб ти її запросив на вечерю. Хай би разом вас побачила, з нею ближче познайомилася. Якщо сумніваєшся, можливо я б тобі, щось підказала, порадила, побачила , як вона до тебе ставиться. Мабуть дівчині шкода, адже скільки часу з тобою водиться.
Прислухатися до матері? Важко перевів подих,
- Я зрозумів.Ну дзвонити напевно не буду, краще завтра ранком перейду до них.
Материнське серце ніби трохи заспокоїлося. Але ж давно на цю тему з ним хотіла поговорити.
-Ой мамо, зачекай, вона казала на вихідні поїде до бабусі.
- Тобі що туди вперше їхати, чи маршрутки не їздять? Я тебе зрозуміла сину. Знаєш, коли кохаєш, то ніби крила виростають. Ти б не розмірковував, а поспішив до неї,- тихо продовжила,
- Добре подумай, ще є час. На добраніч!
Довга зоряна ніч… ясна. У голові безладно снувалися думки, то засинав,то просинався.Звичайно служба, це ще так собі, а от війна? Але чого поспішати?
І тут же сам себе заспокоював - Напевно всі матері поспішають одружити дітей, мріють побачити онуків. Та час покаже…
Ранок видався сонячним…Микола вирішив добре поснідати, купити квіти і поїхати до Дарини.
2
Ранок… чиста блакить. Привітне сонце сприяє пробудженню землі. Золоті промені торкаються, пестять кущ квітучого білого бузку. Бджоли, раз – у -раз, то відлітають,то знову прилітають до нього, з суцвіття, довкола розноситься мелодійне гудіння.
Біля будинку, розклавши на столі сухі стручки квасолі, на лавці сиділа Марина. Вмілі рухи, спритність рук, одна за одною з стручків на стіл падали квасолини.Тихо, ніби про себе гундосила якийсь мотив пісні. Вкотре, на голові поправляля теплу сіреньку хустку і знову починала все спочатку. А чому й не поспівати, хай хоч так, трохи себе потішу.
Ще вдосвіта до Бога молилась, за Україну, за рідний край, просила захисту від ворожої навали. У голові не вкладалося, чого почалася війна? Не раз, себе ловила на думці - Билися на сході, нехай би й билися,чого далі лізти? Зрівняти наше життя, завжди в праці, трудолюбиві. А їм, ледачим, тільки б випити та закусити.
Згадала, як після закінчення торгового технікуму, відбувала практику в Саратовській області, в невеличкому районному містечку. Довелося й в селі побувати, в магазині проводила ревізію. Ото набачилася… того російського життя! Дерев*яні хати з кривими вікнами, трухляві сходи. Дивувалася, щоб потрапити в приміщення магазину, ніби треба пройти іспит. Пройти по таких сходах, можна руки - ноги поламати та й не тільки. Нікому, ні до чого немає діла! Чому б не полагодити? Дивні люди, чи такі байдужі, чи світ не люблять. А п*ють… о, то майже щодня, живуть, як у прислів*ї - « Ледачому завжди свято».
Вкотре майнула думка - Добре, що розвалився союз, хоч онуки поживуть. Шкода, що війна та може ненадовго.
Раптово відчинилися двері…
Дарина, в одній нічній сорочці, босоніж, вже потягувалася на килимі. Її довге русяве волосся обрамляло красиве обличчя, прикривало стрункий стан.
- От, що молоде! Онучко! Чи ти розум втратила?! Це ж не літо!
- Ой, бабусю, ти відчуваєш запах бузку? Аж дурманить! А бджіл на ньому, ну просто не злічити, ото трудівниці. Доречі… такі, як ти, встала ні світ ні зоря, відразу до праці.
- Ну досить теревенити! Йди одягайся та сколоти нам чаю, м*ята й чебрець знаєш де. І ховай груди, обвіє, клопоту не обберешся.
Дарина, розмахуючи руками, крутнулася, як дзиґа й за мить повернулася в дім.
- Охо-хо….
Стара, вкотре задумалася за онучку. - Заміж пора, а не йде,чого чекає? Життя… кожна мріє зустріти принца на білому коні. Але ж Микола не на коні та в перспективі, захистить дипломний проєкт, матиме гарну роботу. Одна загвоздка, в армії не служив, можуть призвати. Війна - біда, хоч від нас і далеко. Але ж, щоб воювати, треба пройти строкову військову службу.
Вона вже кілька раз намагалася прихилити онучку до відвертої розмови. А та ж хитра, як лиска, ще й гонориста, лиш всміхнеться, за мить з очей зникає, ніби її й не було.
- Тож не сімнадцять років, а вже двадцять два минуло, саме час діточок мати. Може б правнуків дочекалася, хай хоч одним оком побачити.
Від думок відволік сірий кіт.Взявся ніби нізвідки, здійнявши хвіст догори, терся об ноги, задирав голову, пристально дивився в очі.
-Що прийшов гуляка?! Де шлявся два дні…. Охо- хо… мабуть прийшов пожерти?!
Переставляючи ноги, щоб часом не наступити на кота, прямувала до літньої кухні.
Скрип дверей… одна нога тут, а друга там, у руці тримала сиру курячу печінку,
- Марсе! От бісова душа, не скачи! На… їж, бо де ж будеш мати силу до коханок.
Печінка до вподоби, втягнувши голову в плечі, кіт почав жадно їсти.
- Та не спіши,бо ще вдавися, ніхто в тебе її не забере.
Тим часом, одягнена Дарина, гойдаючи ногами, сиділа за столом.
-Тю , здивовано протягнула стара , - Ба,… каже тепло, а сама влізла в пуховик, чобітки взула. Та іще й на голу ногу…
-Та, я це…бабцю, з тобою трішки посиджу, допоможу, а потім хочеться, ще трохи повалятися в затишному ліжку. Сьогодні вихідний, відлежуся, чи ти проти?
-Та ні, де ти бачила. Так, нині субота…. мені приємно коли ти поруч.
Стара позирала із-під лоба, добродушно всміхаючись, продовжила,
-Може щось цікавого розповіси….
Дівчина брала кожен стручок квасолі, нігтями намагалася його розчепити.
-О, ти так до ночі будеш теребити. Стручки сухі, тож лише добре притисни, побачиш.квасоля сама посиплеться. Певно забула, давненько зі мною не займалась такою справою.Дивись, а то твій чоловік і до самої ночі не дочекається борщу.
Злегка почервонівши відповіла,
- От, ти вмієш знайти тему для розмови!
-А, що? Чому й не поговорити. Поділись секретом, як у дитинстві,… в шкільні роки, пам*ятаєш?
- Так тож дитинство, школа. Ох і хитра,тебе напевно Микола цікавить,чи може хтось інший?
-Ну… не думаю, що в тебе інший є , не помічала.Тільки він поріг переступає. Відверто скажу, ох і балує тебе, то квіти, то цукерки.Ти ж не думай, що так весь час буде. Сімейне життя, це буденні дні, всього буде і радості, і любові й непорозуміння….
Дарина мовчала, замислилася, машинально, в руках перетирала стручки, задивлялася на падаючу квасолю.
Марина ж жінка зважлива, стримана. В душу лізти силоміць не звикла.Як захоче поділитися, розкаже. Її ще й стримував запальний характер онучки. Іншим разом, як спічка спалахне та згодом відійде і вже підійде прихилиться до грудей, немов мала дитина.
3
Раптовий брязкіт заліза відволік від розмови. З буди виліз пес, позираючи на паркан, тихо заскавулів. Пройшовши кілька раз вперед і назад, приліг. Водив очима, то до них, то до хвіртки.
Обоє здивовано дивилися на пса.
-0 ! Каштан,ти чого? Здається ми нікого не чекаємо, - голосно сказала Марина. Пес вкотре підняв голову, до чогось прислухався.
Саме в цей час, Микола, з букетом квітів, підійшов до паркану.
- Та то він щось так, напевно виспався, - весело сказала онучка.
Почувши її голос, пригинаючись, хлопець ніби прилип до паркану, не хотів щоб помітили. Уважно прислухався до розмови.
Дарина продовжила,
- Ну добре, що тебе цікавить ? Його навчання? Так на днях отримує вільний диплом, планував поїхати в Європу й мене з собою взяти. Але ж бачиш війна, наші відступають, що буде далі й не знати. Але вірю, наші переможуть!
Обурено запитала Марина ,
- Як це візьме з собою?! Треба шлюб взяти, це ж не по - людськи.
На якусь мить, її обличчя скривилося ніби від болю, хотіла бабці заперечити та все ж передумала - Нехай. Нехай побурчить!
Та позирнувши, помітила реакцію на слова, вже веселіше,
-То, що, так у коханні й не зізнався? Ви ж три роки дружите.
Микола намагався не рухатися. Після почутого, не став стримувати свою цікавість, не наважився підійти до хвіртки. Що ж вона їй відповість?
Дарина емоційно продовжила,
- Казав, що любить, радий, що зустрів мене.
- А ти що?
- Ой, бабусю, любити - це не кохати, треба думати про майбуття.
Пізнать радість, щоб страждань не мати! І щоб душі, мов рідні, і серця билися в такт. Щоб без секретів, мали щирі почуття. Адже світлим і чистим має бути життя. Ти скільки раз мені говорила про джерело. Що де вода мутна, там багато протиріч.А де чиста, як сльоза, вона здатна придавати сили для життя.
- О-о-о, оце начиталася,оце зарядила! Та так нестримно, що тебе й зупинити не наважилася. Ви, молоді, набагато освідченіші за нас. Я згадую, ми бігали на вечорниці, співали, танцювали, по лавках сиділи, гуртом купалися в річці. Коли ж вподобали один одного, тоді сватів зустрічали, згодом і весілля по селі, музики,веселощі.
Розчервоніла Марина, рукою поправила сиве волосся, що пасмою прикрило праве око й продовжила,
- У вас все інакше, просто разом жити, а потім колись…. А час летить! Дівчина йде заміж, як розквітла квітка, а не тоді коли в волоссі сивина з*являється. У нас на весіллях завжди діточок бажали, нині ж, тільки й думки про збагачення, а заради кого?
- Але ж мама вже не так заміж виходила?
- Так! І все то ти знаєш! Вона після навчання, по направленню працювала в Києві, там і вийшла заміж, а вже пізніше, вони переїхали в Тернопіль.
Ледве перевела подих, злегка хитаючи головою,
- Я ж тобі колись розповідала, напевно забула.. Коли переїжджали ти маленька була, не пам*ятаєш…
- Не нервуйся,бабусю! Я зараз нікуди не їду.Ти ж бачиш що коїться. Його можуть забрати в армію, а там хто знає, що далі буде.
- Ой, Дарино. Хай би, як годиться, взяли шлюб, тоді вже на службу. На душі би було спокійніше, хіба ні?
- Знаєш,подивлюся на жінок, які з армії чоловіків чекають, шкода їх. Я вже не кажу про тих, що провели на війну захищати Україну.Та чи варто так побиватися?
Микола стояв нерухомо, ноги ніби налилися свинцем. Його кидало то в жар,то в холод, на чолі виступив піт.
-Що зі мною? Чому такі важкі ноги, ніби закам*янів. Зайти? Виказати себе, що я все чув? - Охопило почуття безпорадності.
Від почутого, стара миттєво перехрестила на грудях руки,
- Ой! То ти його не кохаєш! Знаєш, кохати, це коли разом у вогонь і в воду. Молитися за чоловіка, коли він далеко. Щоб йому Бог допомагав у важку хвилину, оберігав від хвороб, від біди. Щоб ти знала, молитва і на відстані діє.
Дарина привстала,
- Не суди мене бабусю, ти хотіла мене почути, от і почула!
- Е- хе-хе, розчарували ти мене. В такому разі, навіщо голову хлопцеві морочиш ?
- Я звикла, що він є, хоч скільки часу разом, але ж буває тижнями не бачимося. Розумієш, я й досі в своїх почуттях не розібралася. Може було би краще, місяців два - три не бачитися, час попрацює на мене.
Миколу ніби підкосило…довкола озирнувся, присівши поклав квіти. Здавалося, на обличчя йому лягла густа сіра тінь. Важко ступаючи, пересувався помалу, ніби на плечах ніс важкий груз. Думки мов оси, враз відчай, а то ніби й все вірно. Так і мало ж бути.Адже й мені, ще треба розібратися в своїх почуттях. Казав же мамі, навіщо поспішати?!
Після почутого, Марина мовчала….. що тут скажеш? Інакше виховання, більші статки, кращий одяг, харчування. От і діти інакші, зі своїми поглядами на життя.
Вони ще кілька хвилин теребили квасолю і лише поглядали одна на одну, кожна при своїх думках.
Онучка, двома руками, до купи згрібала сухі стручки квасолі, клала в мішок. Задоволено позирала на бабусю, усміхнувшись,
- Ну от, разом добру справу зробили. І відверто поговорили.
Стук по паркану привернув увагу, водночас загавкав пес
.–Тю,чи хтось прийшов, - вирвалося з уст Дарини.
Марина здвигнула плечима,
- Не знаю, піди подивися.
Саме перше що кинулося в очі дівчини, букет - оберемок білих троянд. Із - за них, ледь виднілося обличчя сусідського хлопчини. Розчервонілий, збуджений Максимко , нагався втримати букет, весело сяючи очима сказав,
- Я оце…. каченят заганяв, з цими квітами бачив твого Миколу. Думав він до тебе йде, але чомусь довго стояв. Мене зацікавило, думаю, може вас вдома немає. Я вже й каченятам каші дав, а він стоїть і стоїть.То, як тут втриматись, щоби не прослідити. Та коли пішов, все ж невмітив, лише букет побачив. Шкода, як собаки потрощать, вирішив постукати. А воно ба, а ви вдома!
- Дякую! Ми напевно в хаті були,- беручи букет, ніби виправдовуючись, протяжно сказала Дарина.
Пальцями, ніжно торкнулася його біленької чуприни,
- З мене шоколадка!Наступного разу приїду, обов*язково привезу.
- Та ладно… квітів шкода. Та й тобі напевно приємно. Моя мама теж квіти любить. І теж троянди, тільки червоні. То я побіг…
Поверталася до бабусі… колотилося серце . -Але ж білі, знову білі. А білі ж не червоні. Хоча…. хотів догодити, знає, такі більше полюбляю.
Стара помітивши квіти, здивувалася,
- І від кого такий букет?
Дівчина намагалася приховати хвилювання,
- Дивись… тут був Микола… Він напевно чув нашу розмову. Он Максимко розповідає, каже довго стояв….
- Знаєш, кажуть що відбувається, то на краще. Почув та й добре, значить так мало статися! Навіщо хлопцеві сподіватися, коли ти іще в собі не розібралася, - на ходу кивнула рукою, з болею в душі, прямувала в літню кухню.
Що ж далі?- собі задала запитання Дарина.
Водночас привернув увагу звук в телефоні, прийшла СМС.
З кишені різко дістала телефон,почала читати.
« Привіт! Я не хотів завадити вашому спілкуванню. У вівторок захищаю диплом. А в середу йду в військкомат.Думаю… ти про це маєш знати. «
Непрохані сльози котились, одна за одною капали на текст. Вона їх витирала і знову й знову крізь сльози перечитувала текст.
У голові думки не клеїлись до купи - Ну от, чому розхвилювалася? Чому сльози течуть? Сама не розумію…
Її погляд сягнув до куща бузку, ніби в суцвітті шукала поради. Вагалась… - Щось написати? Та ні, але в середу, я обов*язково маю бути в військкоматі. Як же він без мене?
Травень 2022р
ID:
964492
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 02.11.2022 09:10:32
© дата внесення змiн: 10.11.2022 06:36:07
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
дуже гарно написано- спостерігала та співпереживала літературним героям на сторінках ФБ - тепер вирішила ще й тут перечитати. Дякую, пані Ніно! 
Почуття, як і все вперше - хвилююче і цікаве 
Дякую!