Мовчання тихого туману,
І на вустах злишилась посмішка вітальна,
Стоїть посеред рубікону, стара усміхнена нудьга.
Все витріщається на тебе, згадати хочеш дні минулі,
А ти по нотам, по законам приймаєш всі старі слова
Ця бездоганна гра, цей зіграний сонет.
І кожна нота відбиває проміння стиглого буття:
Коли давно твої вуста, відбили світло гомогенного життя,
В цій посмішці весна глибокодумна,
Перетікає в наші груди, заполоняє наш сосуд,
А ейфорія б'є ударами свобод, весна зсередини буяє -
Тоді зростає ностальгічна пісня, нудьга, покинула життя...
