Ми виїжджали й назавжди прощались
Із хатою, яку ліпили вдвох,
Насиджене гніздечко залишали,
Де нас любив й сварив частенько Бог.
Так, ми прощались з мертвими й живими,
Умила око зрадниця-сльоза,
Адже тут не одне життєве жниво
Зібрали ми, було про що сказать.
У щасті не купались – не судилось,
Хоча й без сонця в хаті не жили:
Це тут внучатко перше народилось,
Його за руки в світ ми повели.
Усе було: і проводи, й весілля,
І щастя – кусень, й горя – цілих два.
Його ми запили сльозою з сіллю,
Та все ж стрічались іноді й дива.
Ці спогади болючі і солодкі
Із нашого подружнього життя:
Було й кохання вірне, карооке,
І перед ликом Божим каяття.
Сьогодні з нами внуків два. Дорослі.
Квартира, син, оточення нове,
Та пережите викреслить непросто –
Воно в минуле іноді зове.
27.10.2020.
Ганна Верес (Демиденко).
