Чи винні вони, що так пізно зустрілись,
Чи винні, що їх наздогнала любов.
Так пристрасно в очі, мов зорі дивились,
Усе повернулось з минулого знов...
Лежала життя недописана книга,
Бож доля тоді диктувала своє.
Кохання під вербами плакало тихо,
І думали всі, що то дощик так ллє...
І навіть весна не змогла розігріти,
Лишилась стежина до саду сама.
Не чули признання, більш, яблуні віти,
Без них сумувала красуня - весна...
Віз потяг його до чужої країни,
Там в нього своє починалось життя.
Вона ж залишилася тут, в Україні,
В думках прозвучало:" То доля така!"
Навчання, робота і нові вже друзі,
Він більш не вернувся до неї тоді.
Усе наболіле, найкращій подрузі,
Осіннє вже листя пливло по воді.
Летіли роки, наче хмари у небі,
То зими холодні, то літо жарке́.
Він був одиноким, неначе той лебідь,
І все нарікав, що життя то таке...
Та часто думки не давали спокою,
Його повертали в минулі часи.
Мабуть не забув, милу дівчинку Олю,
Що щастям всміхалась з води і роси.
Та якось йому довелось побувати,
У рідному місті, де юність пройшла.
Сади... і тіж сквери... а ось її хата,
Таж сама табличка із номером два.
Постоявши трохи, зайти нерішився,
Мабуть винуватим себе рахував.
Букет із трояндами так й залишився,
Для неї, для Олі, його купував...
Усе ж їм зустрітись судилося знову,
Із двору виходила жінка якась.
Той погляд йому не забути ніколи,
Коли він до неї, так ніжно звертавсь...
Він все говорив, а вона відверталась,
Багато води із тих пір утекло.
Та мабуть обом за той час пригадалось,
Як затишно їм у часи ті було...
Пробач - говорив, я це мушу сказати,
В навчанні й роботі тебе загубив.
Себе всі роки рахував винуватим,
Нікого в житті, як тебе, не любив!
Ти знаєш - нарешті вона посміхнулась,
Я довго чекала, щоб зустріч була.
У неї в душі щось таки ворухнулось,
Букет з його рук все - таки прийняла...
Бож також в житті цім, була одинока,
Забути його все ніяк не могла.
У серці він був, хоч спливли уже ро́ки
І може, то доля, їм знов шанс дала...
Блукала по парку в самотності осінь,
Листки розкидала під ноги усім.
Звучали сумні голоси в високоссі,
Птахи відлітали у теплі краї...
Сиділа на лавочці пара стареньких,
Їх двох зігрівало сердечне тепло.
До них посміхався онучок маленький,
Їм затишно в парку осіннім було...
Яка зворушлива життєва історія, Танечко! Думаю, що хтось, може, отак читаючи,і впізнає себе, адже скільки роз"єднаних закоханих до цих пір надіються на свє пізнє щастя!
Сиділа на лавочці пара стареньких,
Їх двох зігрівало сердечне тепло.
До них посміхався онучок маленький,
Їм затишно в парку осіннім було...
Доля таки звела.
Танечка! История проникновенная!
Затронула струны души!
Жестокая судьба наказала влюблённых.
Друг друга они позабыть не смогли!
Хоть поздно - судьба отнеслась благосклонно!
И СЧАСТЬЕ познали в осенние дни!!!
Любов вічна,вона ніколи не вмирає
Хоч вже і стареньких до купи збирає.
Кохала його, кохав він її
Хоч все життя пройшло на самоті.
Дуже Гарно, дорога Танюшко! Дякую за насолоду від читання! Щастя тобі, дорогенька і душевного тепла та удачі!