Ти знову віддаєш якійсь шалаві серце,
Поете берегів безмежного Дніпра,
Та чи тебе колись у блудодійства герці
Потвора та лиха слівцем благим згада?
Ти витратив усе, чим дух твій був багатий,
На гидло гамірне і на підлоту злу,
Отримавши лише невдячностей зухвалих,
Яких не заслужив ніколи на віку.
Не вартими були твоїх високих віршів
Оті тупі дівки, що ти нарахував
Уже сто тридцять сім або сто тридцять вісім,
І краще б їм було не пізнавати лавр.
Гнили би у пітьмі Дніпровського архіву,
А не цвіли в віршах, проклятих імена,
І зникли би вони у горах того пилу,
Що нищить всяку шваль, неначе сарана.
Але ти не сумуй, адже ти будеш вищий
Ніж те усе лайно, якому вічність дав;
Прославляться любов і твій рядок величний,
А імена дівок накриє темінь ґав.
Надалі будь лише хоч трохи розумніший,
Аби не буть співцем якихось там шалав.
