І падав сніг...
В минуле тихо
дзенькали хвилини.
Тулився час
мов кошеня до ніг.
Життя біліло,
як ліси й долини.
Припорошило
разом всі жалі.
От смуга чорна
білій вже сестриця.
Сніжинки то
бешкетниці малі,
на віях танули.
І вже душі криниця
знов оживала
на скорбот землі.
І падав сніг...
Гарний вірш, Ірин Ко. Це точно, така зміна різних смуг саме життю і властива. Досить майстерно ви описали постійне чергування природних явищ і їхнє співвідношення з особливостями людського життя.
Тільки от в 11 рядку - якось тут слово "вже" із загального ритму вибивається. Чому вже сестриця вона? А що - раніше вони не були родичами, до цього моменту хіба сімейних зв'язків не спостерігалося у них? Може тоді слова "білій вже" замінити на "білої":
От смуга чорна -
Білої сестриця.
Дякую, Дмитре, за відгук.
Вже бо вони і справді раніше були протилежностями і не мали нічого спільного. А після снігу вже стали ніби сестри - близнючки.
Завжди Вам рада.
Так це, якби головна героїня вперше в житті таку снігову погоду побачила, то тоді, справді, таке враження вони б на неї і справляли. А у тих же смуг і в минулі роки подібні взаємовідносини спостерігалися.