Вона навчилася брехати,
Хоча набожною була.
Лились слова солодким медом,
Душа чорніла, мов смола.
Їй так хотілося відмитись,
Ходила в храми для людей.
Похизуватись, так годиться,
Щоб говорили цілий день.
Здавалось щиро так молилась:
Причастя, сповідь та свічки.
Брехня змією притаїлась
І за спиною балачки.
Вона сама прекрасно знала,
Що гріх не сажа, а життя.
І все надіялась в поклонах,
Сльозу пускала, мов дитя.
Була, немов на роздоріжжі,
Ніхто не взнає те життя.
Але цей смак солодко-п'яний,
Втопив в душі всі каяття.
Гріхи манили та спокуса,
Назад немає вороття.
І так залишиться назавжди
Непереписане життя.
І за для втіхи все покине,
Шукає кращого буття.
І не зупинять умовляння,
Ані покинуте дитя!
І так покотиться по світу,
Немов би листя чи сміття.
І так кружлятиме допоки,
Під серцем з'явиться життя.
І знову жалості, страждання,
Назад немає вороття.
Та в храмах чути не молитви,
А лиш фальшиві каяття.
Ба так потрібно для годиться,
Сльозу пускати, як диття.
Та все ж залишиться назавжди,
Не переписане життя.
12.11.2020
