Не пече, не гріє й не болить,
Все пройшло, як сніг отой торішній.
Іноді лиш серце защемить,
Та нічого не буває вічно.
Понеслась вода у швидку річку,
Сніг й вода, тепер як розрізнить?
Те, що було в серці на краєчку,
Там тепер лиш спогад студенить.
Чи зима тепер все так лаштує,
Чи уже зневірилась душа?
Це вона тепер усе спростує,
Може, цим тепер отак втіша.
Замела, завіяла цю рану,
Не болить, покрила морозцем.
Все зробила це вона старанно,
Бо робить не вміє похапцем.
Кинула троянди білі, ніжні,
І на них посипала сніжок.
І зробила крок цей обережно.
Це на згадку був її мазок.
Чудовий вірш! 
